Література

1. Зеньковский В. Апологетика. ─ М.: Грааль, 2001. ─ 248 с.

2.Ільїн В.В. Містика духовного: імперативи ірраціонального в раціональному//Філософська думка. ─ 2004. ─ №2. ─ С.3-14.

3.Кант И. Критика чистого разума. ─ Симферополь: Реноме, 1998. ─ 464 с.

4.Кимелев Ю.А. Философия религии. Систематический очерк. ─ М.: Nota Bene, 1998. ─ 424 с.

5.Кізіма В.В. Причинна і метапричинна раціональності: необхідність синтезу//Філософська думка. ─ 2005. ─ №3. ─ С.18-41.

6.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. ─ Чернівці: Рута, 2001. ─ 319 с.

7.Мінаков М. Кантівське поняття “віри розуму” та його доля у філософії ХІХ-ХХ ст.//Філософська думка. ─ 1999. ─ №6. ─ С.133-152.

8.Соловьев В.С. Чтение о Богочеловечестве. ─ СПб.: Азбука, 2000. ─ 384 с.

9.Суковата В. Інше богослов’я //Людина і світ. ─ 2004. ─ №4. ─ С.35-41.

10.Чичнева Е.А. Философия как проповедь (С.Кьеркегор)//Вестн.Моск.ун.-та. Сер.7. Философия, 2000. ─ №5. ─ С.62-73.

11.Hartshorne Ch. Anselm’s descovery. ─ La Salle, 1965.─ 233 pp.

12.Malcolm N. Anselm’s ontological prooffs//Reason and religion/─ L.: Ithaca, 1977. ─ P.44-76.

Summary

Olexandr Brodetsky. Axiological Dimensions of Rationality in the Philosophical Proofs of God’s Being. The article contains integral analysis of the philosophical proofs concerning God’s being. The author outlines the mechanisms of rationalization of irrational experience in the context of ontological, cosmological, teleological and moral proofs. The investigation is realized in the light of philosophy of science.

УДК 23/28:82-97

© Ірина Богачевська

Український державний університет фінансів і зовнішньої торгівлі

Методологічний потенціал лінгвістичного напрямку релігієзнавства

«Питання про те, які гіпотези затверджувати, на які картини дивитися, які оповідання слухати, тлумачити й переказувати, – це і є ті самі питання, за допомогою яких ми отримуємо те, що бажаємо».

Р.Рорті

Предметом розгляду даної статті є методологічний потенціал лінгвістичного релігієзнавства як дисциплінарної складової академічного релігієзнавства з метою з’ясування можливості виокремлення найбільш продуктивних із них з погляду методологічних засад академічного релігієзнавства.

Сучасний стан гуманітаристики характеризується зрушенням від інтеграції до міждисциплінарності, від взаємодоповнення соціально-гуманітарних наук до обміну смислами між ними. Форма взаємодії між дисциплінами визначається не їх предметно-методологічним розподілом, а їх зв’язком у проблематиці буття людей [13]. Релігієзнавство не є виключенням з цієї тенденції розвитку гуманітарного знання.

Питання: «Чим є сьогодні наукове вивчення релігії – самостійною сферою дослідження або ж простою сукупністю різних дисциплін, кожна з яких по-своєму вивчає релігію, проте вони не об’єднані ніяким єдиним принципом» [3, с.52], залишається найпринциповішим для фахівців з релігієзнавчих студій всього світу. Сьогодні як ніколи відзначається посилення цікавості до методологічної проблематики. Так, Міжнародна асоціація історії релігії присвятила три свої конференції обговоренню суто методологічних проблем сучасного релігієзнавства. З другої половини ХХ ст. стрімко зростає в світі кількість наукових праць, присвячених методологічним питанням релігієзнавства. Це дозволило деяким історикам релігієзнавства дійти висновку про те, що методологічні дискусії «зробили «методологію» незалежною субдисципліною в рамках релігієзнавства, або зробили її навіть двома субдисциплінами – історичною й систематичною» [16, с.84].

Тому предметом розгляду даної статті є методологічний потенціал лінгвістичного релігієзнавства як дисциплінарної складової академічного релігієзнавства з метою з’ясування можливості виокремлення найбільш продуктивних із них з погляду методологічних засад академічного релігієзнавства.

Як слушно зазначає Д.Кірюхін, «сучасна ситуація характеризується не тим, що утверджується якась одна нова методологія, чи то популярна зараз або феноменологічна, або історична, або герменевтична, або аналітична, а тим, що розкривається можливість співіснування всіх цих методологій разом, оскільки феномен релігії є така тотальність, яку не можна охопити в межах одного методологічного підходу. Водночас, досвід кожної з цих дисциплін повинен оцінюватись не як певний «внесок в істину», а як сама по собі істина, що не є наперед заданою, а конституюється самим процесом пізнання» [3, с.52].

Саме тому, як ми думаємо, в останні десятиліття спостерігається постійне зростання плюралізму методологічних підходів до вивчення релігійних феноменів. В рамках традиційно сформованих релігієзнавчих дисциплін виникають новітні субдисципліни і розробляються нові методи дослідження релігії. Крім того, виникають новітні дисциплінарні напрямки релігієзнавства. Тому, багато сучасних релігієзнавців на теренах СНД вважають, що плюралізм підходів до вивчення релігії слід вважати закономірністю розвитку релігієзнавства, в той час як в світових релігієзнавчих колах простежується прагнення до створення інтегральної методології. Як слушно зазначає російський релігієзнавець О.Красніков, «швидше за все найближчим часом, втомившись від безмежного методологічного плюралізму (що виник внаслідок руйнації інтегральної методології марксизму-ленінізму – І.Б.), вітчизняні релігієзнавці прийдуть до усвідомлення того, що плюралізм підходів до вивчення релігії має бути доповненим пошуками більш-менш універсальних методологічних принципів дослідження релігії» [5, с.143]. Недаремно багато відомих дослідників релігії, зокрема Ю.Кімєлєв, вважають, що сучасне релігієзнавство виявляє набагато більший інтерес до філософії науки, ніж до філософії релігії [Див.: 4, с.31].

Проте вимога «вироблення єдиної загальновизнаної методології», яка б «дозволяла виокремити релігієзнавство серед гуманітарних наук» піддається сумніву виходячи з досвіду сучасної філософії та методології науки. «Метод – це завжди втілена раціональність» [6, с.118]. На думку Д.Кірюхіна «утвердження принципів некласичної раціональності в методології релігієзнавчих досліджень дозволить більш повно розкрити суть та значимість феномена релігії» [3, с.54].

Виходячи із методологічної ситуації в вітчизняному релігієзнавстві, необхідно чітко окреслити місце лінгвістичного релігієзнавства в дисциплінарній системі сучасного релігієзнавства, означити місце проблемного поля й методики досліджень релігійної мови, релігійної комунікації та «продуктів їх взаємодії» – релігійних текстів будь-якого типу в системі релігієзнавчих досліджень. Розгляд філософських проблем скрізь призму лінгвістики – явище не нове як у світовій, так і у вітчизняній філософській і філологічній традиціях. Недарма трансформація філософської парадигми, що мала місце в усьому світі в ХХ ст. названа «лінгвістичним поворотом». Імена Вітгенштейна, Гайдегера, Деріди та інших яскравих філософів нашого століття нерозривно пов’язані зі спробами переосмислити ключові філософські проблеми як проблеми мови та комунікації, інтерпретації й розуміння. Не потрібно доводити правомірність таких підходів: вони довели як своє право на існування, так і свою ефективність у рамках філософських систем своїх авторів.

Однак у філософському академічному релігієзнавстві, яке має за мету не конструювання або вивчення «об’єкта» віри, а вивчення людських віросповідань у їх наявних конкретно-історичних і практично-чуттєвих формах, лінгвістичний підхід, на наш погляд, існував «на периферії», не будучи магістральним напрямком у вивченні релігії, а поодинокі окремі дослідження були досить вторинними додатками зі сфери релігії до постулатів того або іншого варіанту «лінгвістичної» філософії. Для більшості дослідників – філософів і лінгвістів – і сьогодні мова релігії постає як «Terra incognita», при спробі описати яку «изнемогает всяк глагол».

Спроби розробити методологію лінгвістично-релігієзнавчих досліджень стикаються з низкою методологічних труднощів, спільних для всіх релігієзнавчих досліджень. Відсутність універсальної релігієзнавчої методології й чітких міждисциплінарних границь усередині релігієзнавства як академічної наукової дисципліни ускладнює це завдання, адже «навіть у тих сучасних суспільствах, де релігія формально відокремлена від інших соціальних систем, розуміння релігії як явища sui generis, а також спроби обґрунтувати автономію предмету й методу тієї або іншої релігієзнавчої дисципліни виглядають як ідеологічні або теологічні конструкції, далекі від наукового аналізу реальних соціальних практик» [15, с.3].

Ми повністю згодні з твердженням, що «принцип методологічного різноманіття при рівнозначності підходів і плюралізмі істини, з одного боку, зрівнює в правах будь-який спосіб вивчення релігії (теологічний, культурологічний, філософський, ненауковий), а з іншого, – ставить під питання можливість тематизації феномену в якості релігійного» [11, с.73-74]. Як більшість колег-релігієзнавців, ми щиро вітаємо спроби побудови інтегральної методології релігієзнавчих наук, у тому числі лінгвістичного релігієзнавства, тому що бачимо дослідницьку обмеженість сучасного концептуального релятивізму.

«Домінуюча метафора концептуального релятивізму незалежно від специфіки наявних підходів стає жертвою існуючого в її основі парадоксу. Розбіжність точок зору має сенс, якщо є загальна координуюча система, якої вони повинні притримуватися, але існування цієї системи суперечить самій ідеї їх драматичної несумірності, а виходить, ми маємо потребу в принципах, що встановлюють межу для концептуальних контрастів» [2, с.146].

У християнській герменевтиці й інших видах аналізу сакральних текстів ця межа встановлюється конфесійною догматикою й чітко витримується незалежно від ступеня «неортодоксальності» і «модернізму» пропонованих способів інтерпретації сакральних текстів. Історія християнської герменевтики свідчить про поділ герменевтів на два табори відповідно до їх ставлення до сакральності інтерпретованого тексту. Різноманітні й численні герменевтичні підходи в богословському дослідженні біблійних текстів прийнято ділити на дві групи за ознакою їх апріорності:

1) ліберальні, що допускають певну десакралізацію біблійного тексту;

2) консервативні, що визнають непогрішність Біблії й прагнуть досягти істини в рамках конфесійних догматів. Аналіз розвитку християнської герменевтичної традиції в контексті «тріумвірату богословсько-філологічних дисциплін» – екзегетики, герменевтики й гомілетики дозволить краще побачити принципові конфесійні розходження в підходах до розуміння й тлумачення Священного Писання, магістральні шляхи й ключові тенденції розвитку сучасного біблійного богослов’я. Разом з тим історія християнської герменевтичної традиції може бути осмислена як історія формування в надрах богослов’я одного з найперспективніших наукових напрямків сучасності, як приклад одного з найтриваліших і плідних синтезів наукової й релігійної думки, що триває й до сьогодні.

Світська ж наука в ХХ ст. зробила концептуальний релятивізм і ідею плюральності істини ледве не «рекламним слоганом» своїх теоретичних побудов. Згідно Т.Куну, учені, які діють у різних наукових традиціях (в різних «парадигмах»), «проводять свої дослідження в різних світах» [7, с.162]. Але оскільки той світ, який вони досліджують, все-таки один, різні точки зору, проте, повинні при їх співвіднесенні відображувати сукупність певних уявлень, обмежену сукупністю характеристик даного світу.

П.Фейєрабенд вказує на ще один аспект проблеми концептуального релятивізму: «Наш аргумент проти інваріантності значення простий і ясний. Він виходить із того факту, що деякі принципи, які детермінують значення старих теорій або точок зору, звичайно несумісні з новими й кращими теоріями. Він вказує на те, що дане протиріччя природно вирішувати шляхом усунення незадовільних старих принципів. які викликають занепокоєння, й заміни їх принципами або теоремами нової, кращої теорії. На закінчення наш аргумент показує, що така процедура призводить також до усунення старих значень і, таким чином, до порушення інваріантності значення» [12, с.92].

Тому тепер у науці діє досить стабільне число теорій, зміна яких відбувається зазначеним П.Фейєрабендом шляхом, а не через збільшення кількості теорій. Все різноманіття методологічних підходів до аналізу християнської наративної традиції як у світській науці, так і в конфесійній теології, в цей час може бути зведена до двох основних напрямків: герменевтичного й антигерменевтичного. «Поки літературний текст сприймається як джерело досвіду, знання й істини, герменевтика (як шлях назад до цього джерела) зберігає свою значимість» [14, с.20]. Постмодерністські концепції, постструктуралістські за походженням, які можна називати антигерменевтичними, відмовляються визнавати в тексті наявність його власного змісту або попереднього значення, отже, заперечують можливість розкриття автентичного, справжнього змісту тексту шляхом інтерпретації. Відповідно до їх уявлень, зміст тексту є гетерогенним за своєю суттю, і читання, продовжуючи написання цього нескінченного тексту, мотивується потребою, яка випливає з відсутності значення. Текст подається ними у вигляді нескінченного руху, який тільки в процесі читання читач здатний затримати на мить, формуючи один з безлічі можливих змістів.

Проведений нами [Див.: 1] порівняльний аналіз конкретних практичних прийомів аналізу текстів християнської наративної традиції дозволяє зробити висновок, що їх сукупність сформувалася саме в християнській теології. В ХХ ст. вона поповнювалася, в першу чергу, за рахунок залучення соціологічних і статистичних методів. У сфері ж конкретних методик аналізу класичні літературознавчі або текстологічні прийоми зберігають свою актуальність. Адже вибір тих або інших методик аналізу релігійних текстів в філософському, академічному релігієзнавстві щораз обумовлюється цілями й завданнями, які ставить дослідник, і науковим напрямком, до якого він належить. Необхідно враховувати той факт, що різні теорії можуть передбачати використання тих самих практичних методів дослідження релігійних текстів, а отримані за допомогою тих самих практичних методів дані можуть інтерпретуватися іноді прямо протилежним чином. Тому навіть читачі, які не згодні із пропонованими в даній статті дослідницькими підходами, можуть, проте, скористатися зібраним у ній матеріалом для створення власних концептуальних побудов.

Лінгвістичне релігієзнавство, або лінгвістика релігії є новим міждисциплінарним дослідницьким напрямком, який виникає буквально на наших очах у вітчизняній гуманітаристиці на стику філології, філософії й новітніх напрямків сучасної гуманітаристики: «зовнішньої» лінгвістики (лінгвокраїнознавства, етнолінгвокультурології, соціо- та психолінгвістики), філософської герменевтики, наратології, дискурс-аналізу, семіотики культури тощо.

У сучасній гуманітаристиці немає єдиних методологічних форм та методів дослідження лінгвістичних явищ релігійної природи.

Дискурс-аналіз, що має як формальні, так і структурні корені, є одним із найперспективніших напрямків гуманітаристики та претендує на органічну інтеграцію досягнень і даних усієї попередньої формально-структурної лінгвістики [8, с.85]. Тому доцільним є застосування його базових принципів в дослідженнях означеної тематики. Зв’язок мови й релігії, філології та теології має давнє коріння. Зародження філології в багатьох культурах було викликане саме необхідністю обслуговувати сакральні тексти. Основні аспекти їх багатотисячолітніх взаємин ґрунтовно досліджує білоруський лінгвокультуролог Н.Б.Мечковська [9].

Якщо розглядати філософський базис лінгвістичного релігієзнавства, то ним є, в першу чергу, «філософія мови». Під цим терміном в даному випадку розуміється «не позначення течій і напрямів у філософії, а назва деяких поглядів на мову (пов’язаних, однак, з тими або іншими філософськими течіями). Воно … служить для позначення найзагальніших принципів устрою мови» і використовується лінгвістами у значеннях «філософські проблеми мовознавства й семіотики» і «філософські проблеми, пов’язані з мовою». Філософія мови аналізує ідеї, які Ю.Степанов [10, с.7-8] називає «філософськими константами мови», тому що вони властиві всім дослідницьким парадигмам за всіх часів. Деякі з них розглянуті докладно у фундаментальній монографії Б.Степанова «У тривимірному просторі мови», що стала класичним дослідженням з філософських проблем мови, написаним у руслі семіотичної парадигми.

В контексті філософії релігії, з використанням її методологічних здобутків і прикладних дослідницьких методик лінгвістичне релігієзнавство має змогу вивчення загальних аспектів мови релігії, її функцій та пізнавального статусу, внутрішніх властивостей, формальних характеристик, структури і змісту мови релігії тощо.

Застосовуючи методики історії та історіософії релігії, лінгвістичне релігієзнавство досить продуктивно вивчає виникнення, розвиток та долі сакральних мов різних релігій. Особливу увагу дослідники приділяють сакральним мовам українських церков, зокрема внеску України в поширення кирило-мефодіївської традиції й візантійської книжності в слов’янських землях, ролі українських діячів культури в кодифікації церковнослов’янської мови, впливам національних мовних факторів на периферійні структури конфесійної мови і наративної традиції, змінам під впливом національних мовних форм і літературних традицій.

В контексті розробок сучасної психолінгвістики активно досліджується проблема вербалізації релігійного досвіду, зв’язку мови віруючих та їх свідомості, вербальних інспірацій тощо. В будь-якій сакральній мові наявні загальнолюдські форми, що виражають спільні загальнолюдські особливості релігійної свідомості, і конфесійні форми, пов’язані з конкретними особливостями певного релігійного культу. Конфесійні форми релігійної діяльності й комунікації ґрунтуються на релігійній картині світу, структура якої зафіксована й обмежена сакральною мовою як загальною її основою. Вона (структура) вбирає в себе невербалізований індивідуальний досвід віруючих, які об’єднані спільною когнітивною установкою й комунікативним контекстом.

В контексті етнології релігії, яка стрімко розвивається у вітчизняному релігієзнавстві останніх років, можливо здійснення компаративістських досліджень проблеми співіснування національних та конфесійних мов, впливу мови релігії на формування менталітету нації тощо.

Отже, головним методологічним завданням лінгвістичного релігієзнавства як новітнього утворення в рамках дисциплінарної структури вітчизняного академічного релігієзнавства є вивчення конкретних дослідницьких методик аналізу релігійної мови, релігійної комунікації та релігійних текстів, якими користуються ті дисциплінарні напрями сучасної гуманітаристики, що їх вивчають, з метою виокремлення найбільш продуктивних для себе. На базі такого аналізу стає можливою побудова робочих моделей суто релігієзнавчого дослідження проблемного поля лінгвістичного релігієзнавства.