Литература

1.Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. Герменевтики /Общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. – М.: Прогресс, 1988. – 704 с.

2.Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества/Пер. и примеч. А.В.Михайлова. – М.: Наука, 1977г. – 703с.

3.Гердер И. Г. Избранные сочинения/Пер. с нем., сост., вступит. статья, и примеч. В.М. Жмуринского. – М.-Л.: Гослитиздат, 1959г. – 392с.

4.Дильтей В. Собрание сочинений в 6 т. /Под ред. A.B. Михайлова и Н.С. Плотникова. Т. 1: Введение в науки о духе /Пер. с нем. под ред. B.C. Малахова. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2000г. – 758с.

5.Кант, И. критика практического разума.- М.: "Мысль", 1965. (Философ. наследие). – Т. 4. Ч. I. – 544 с.

6.Шлейермахер Ф.Д.Э. Академические речи 1829 года /Пер. Ананьева Е.М. Метафизические исследования. – Вып. 3, 4. – СПб., 1998.

7.Шлейермахер, Ф. Речи о религии к образованным людям ее презирающим. Монологи /Пер. с нем. и предисл. С.Л. Франка; отв.ред. Т.А.Янковенко. – М.-К.: “Relf-book” – “ИСА”, 1994г. – 417с.

8.Шор Ю.М. К характеристике поля гуманитарного знания. Методология гуманитарного знания в перспективе XXI века. К 80-летию профессора Моисея Самойловича Кагана. Материалы международной научной конференции. 18 мая 2001 г. Санкт-Петербург. Серия «Symposium». – Выпуск №12. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. – C. 170 – 172.

Summary

Olga Tsymanovych. The nature of humanitarian knowledge in interpretation of European thinkers II half of XVIII – beginning of XX centaury. The problem of demarcation between the science and the humanities is indissolubly connected with the question of the essence of the humanities. This article is a research about the essence of the humanities, sociological and cultural reasons of its appearing. Also the question of historical tradition of philosophers in the field of the humanities is researched here.

УДК 141.7 + 81’42

© Степан Галюк

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Мисленнєвий континуум сучасного соціально-гуманітарного знання

У статті розкрита постструктуралістська концепція становлення гуманітарного знання, у котрій постструктуралізмом, внаслідок відкинення ним будь-яких претензій будь-яких раціональностей на домінування, виявляється простір співіснування множини можливих малих наративів, динамічного порядку багатоманіття правил мовних ігор, які визначають нові площини дослідження.

Внаслідок перебудов в соціально-гуманітарному знанні другої половини ХХст., суть яких зводиться до інтерпретації розуму як соціального явища чи явища культури, гостро постали питання соціальної і культурної обумовленості пізнання, місця науки в системі культури, взаємовідносин науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами, питання спрямованості наукових знань, їх цілей, критеріїв точності, строгості, науковості, схожість і відмінність останніх від критеріїв природничих наук.

Серед напрямів філософії, у котрих виникло особливо потужне зацікавлення проектом обґрунтування сучасних гуманітарних наук та їхніх трансформацій є постструктуралізм, теоретики якого, у боротьбі із тиранією тоталізуючих дискурсів розробили генеалогію знання, яка дозволяє виявити фрагментарний, внутрішньо підкорений домінуючому дискурсу, локальний і специфічний характер цього знання.

Досліджуючи генезис сучасної людини, представники постструктуралізму критично переглядають всілякі синтези, що приймаються тою чи іншою епохою за напередзадані, вчать нас відмежовуватись від, таких, що визначають степінь нашого світорозуміння, пропонованих сучасним мисленням некритичних стереотипів думки, мови, дії, показують їхні витоки і початки, їхні конкретно-історичні причини, а відповідно, їхній перехідний органічний сенс.

Проголосивши, що світ (природа, людська ідентичність, історія) може бути пізнаний лише у формі літературного, може відкритись людині лише у вигляді історій, розповідей про нього, постструктуралізм і моделлю науки визнав літературну форму, що постала таким чином як універсальне проблемне поле, на якому виробляється методика аналізу текстів як загального для усіх наук предмета.

Звісно, через те, що «знання може проходити по іншим каналам і ставати операційним тільки за умови його перекладу у деяку кількість інформації» [1, с.17], науку (у процесі дослідження і передачі свідчень) ми таки й визначаємо як вид дискурсу. Те, що на сьогодні недоступне для перекладу, відкидається, а напрями нових досліджень підкоряються умові перекладу можливих результатів на мову машин (завдяки якій і відбувається дослідження і передача свідчень).

Таке наукове знання потребує вибору однієї із мовних ігор, побудованої описово-констатуючими висловлюваннями (хоча, звісно, включає й, підпорядковані їй, інші форми знання). У формуванні наукового знання першість належить наративу мови логіки, яка визначає чи задовольняє формальні умови аксіоматики та чи інша мова. В даному випадку, від синтаксису формальної системи вимагаються: обґрунтованість, синтаксична завершеність (до системи, крім тих які вже є аксіоми більше не додаються), визначеність (до системи відносяться лише певні судження), незалежність одних аксіом від інших.

Тим чи іншим чином вибудоване мовою, наукове знання дає місце для утвердження інституцій пізнання (інститутів, центрів, університетів); містить діахронну темпоральність, пам’ять і проект.

У такому контексті, постструктуралістські теоретики відзначають, приведений у рух потребою легітимації знання, процес делегітимації. Вони виявили втрату домінуючих позицій модернової спекулятивної моделі легітимації, а тому акцентують на необхідності перегляду обґрунтування знання, пізнання, науки та істини з допомогою традиційних логіко-лінгвістичних, гносеологічних, соціологічних, правових, моральних аргументів, концепцій.

Переглянувши класичні визначення меж різних наукових полів, та, базуючись на тому, що безформність і хаотичність, які лежать в основі життя не підвладні жодним, із пропонованих наукою схемам, постструктуралізм відкидає будь-які претензії будь-яких раціональностей, можливих мов опису, форм життя на домінування. Адже жодне із здобутих людьми вчень не здатне передати повноту істини. Оскільки ж не існує якогось незаперечного загального критерію легітимації наукових тверджень, тому істина не може у певній остаточно описаній множині висловлювань залишатися тією самою, позитивно стверджуванню для всіх випадків; область чогось безсумнівного віддаляється від нас у безкінечність. Відповідно, всі претендуючі на універсальність (а отже такі, що несуть небезпеку терору) наративи (форма вербальної організації знання, що характеризує визначений тип дискурсу у різні історичні періоди), будучи принципами інтегральної організації культури і соціального життя попередньої епохи, у сучасному постіндустріальному світі втрачають ореол сакральної вибраності легітимованого канону. Конфліктуюче з іншими видами знання, наукове знання (що саме є лише областю знання) сьогодні втрачає своє упривілейоване становище, стає, просто, одною із видів мовних ігор.

Теоретики постструктуралізму показали, що у процесі прогресу у пізнанні, один із видів якого пов’язаний із новою аргументацією у рамках встановлених правил, а інший із створенням нових правил, із зміною гри, необхідна для прийняття наукового висловлювання аргументація виявляється підкореною «першопочатковому» прийняттю (постійно поновлюваних) правил. Тільки така легітимація, яка заснована на відповідних вимогах, здатна генерувати нові ідеї.

Ерозія легітимаційного принципу знання, звісно, не приводить до делегітимації взагалі, але лише до вимушеної відмови спекулятивної філософії від своїх легітимаційних функцій. Тому, узаконюється простір співіснування множини можливих малих наративів, безліч яких віднаходимо на протязі всієї людської історії.

Зважаючи на те, що атомізація соціальності у гнучких сітках мовних ігор є надто далекою від сучасної бюрократизованої соціальної дійсності, ми говоримо про важливість інституцій, які накладають обмеження на ігри, створюють розмітку меж винахідливості партнерів у плані застосування прийомів. Інституціоналізація наукової діяльності привела до того, що класичний проект науки з її тенденцією впадати у донауковий емпіризм визнається обмеженим, наукове знання втрачає свою істинність і, набувши визначення переконливої фікції, редукується до сукупності поглядів, що поділяються членами групи і тим отримують загальнообов’язковий характер, хоча б у групі. Хоч, звісно, попри те, що інституція, на відміну від дискусії, завжди вимагає додаткових обмежень (щоб декларовані висловлювання були прийнятними для неї), та надання переваг лише деяким класам висловлювань (команда в армії, задавання питань у філософії), домінування яких характеризує дискурс певної інституції, «межа, яку ставить інституція потенціалу мови, на «ділі» ніколи не встановлена (навіть, коли формально вона є)» [1, с.51].

В такому ракурсі, постало переміщення в уявленні про обґрунтування – «принцип універсальної метамови виявляється заміщеним принципом множинності формальних і аксіоматичних систем, яким властиво аргументувати денотативні висловлювання, причому ці системи описані хоч і універсальною, але не обґрунтованою метамовою» [1, с.107].

Тим самим, обґрунтування легітимності науки, істини здійснюється тепер за посередництва дестабілізації існуючих норм розуміння і виникнення нових правил мовних ігор. Виключається можливість консенсусу, що охоплював би усю сукупність метапрескрипцій циркулюючих у суспільстві, він стає лише одним із станів дискусії, завжди недосяжним горизонтом. Тому, акцент при висновках із описів наукової прагматики постструктуралісти ставлять на різноголоссі, на тлі якого принципи всетерпимості і неосудження виходять на перший план.

Виразну картину онтологічного виміру знання (епістемологізація) та особливостей архітектоніки дискурсу в різні історичні епохи, відповідно до вивчення історії як історії становлення свідомості людини бачимо у творчому здобутку Фуко.

Головною метою досліджень Фуко є виявлення «історичного несвідомого». При цьому, він не шукає у тих текстах, які досліджує «зародки» наукового знання майбутнього з його більш досконалими формами, а прагне лише відтворити їх власний своєрідний порядок, їхню внутрішню зв’язність. Його дослідження орієнтоване не на поступове вдосконалення знання як його розвиток до об’єктивності, яку наша сучасна епоха може визнати за собою, а на історію умов їх можливості. При цьому головним принципом на якому базована концепція філософа є тлумачення мови як «єдиного апріорі» культури.

Досліджуючи мову як перервну послідовність знакових систем, які примушують людей до визначених, в даних семантичних рамках, інтерпретацій світу, філософ виділяє у її розвитку й функціонуванні три етапи, відповідні трьом епістемам (підґрунтя, історичне апріорі, що формує умови можливості існування різних знань у одну епоху), це: буття мови в епоху Відродження (ХV-ХVІ ст.), де вона постає як річ серед речей; спосіб буття мови притаманний класичному раціоналізму (ХVІІ-ХVІІІ ст.), що подає її як прозорий засіб вираження думки; буття мови у сучасній епістемі (постала у проміжку між 1775 і 1825 роками) де мова є самостійною системою.

Область сучасної епістеми Фуко пропонує представляти як відкритий трьохмірний простір, де «в одному з її вимірів розміщені математичні і фізичні науки, для яких порядок завжди є дедуктивною і лінійною послідовністю самоочевидних чи доступних верифікації висловлювань; в іншому знаходяться науки (наприклад про мову, про життя, про виробництво і розподілення багатств), які прагнуть до такого впорядкування перервних, але схожих елементів, щоб вони могли вступити в причинні відношення і утворити структурні сталості. Тобто, виникає поле апріорних наук, побудованих на основі логіки і математики, та поле апостеріорних наук, які використовують дедуктивні форми лише в вузько обмежених сферах. Між цими двома вимірами знаходиться… філософська рефлексія, яка розгортається як... різного типу філософії…» [2, с.365]. В просторі між даними трьома вимірами знаходять своє місце гуманітарні науки, які, внаслідок того, що ґрунтуються на інших областях, носять вторинний і похідний характер.

При цьому, Фуко доводить, що власна суть гуманітарних наук полягає не в людині як привілейованому об’єкті, адже відводить їм особливу область зовсім не людина, а загальна диспозиція епістеми. Сама ж людина «всього лише недавній винахід, утворення, якому немає і двох століть, малий горбок в полі нашого знання, і вона зникне, як тільки воно прийме іншу форму» [2, с.35].

Фуко утверджує підхід на історію пізнання, згідно якому медичні чи психіатричні поняття визначаються соціальними – економічними, політичними, світоглядними причинами та відстоює тезу про соціальне відчуження як джерело хвороби. При цьому антитеза норми і патології стає критерієм різних епох в історії європейської культури. Тому «Вирок, який засуджує або виправдовує, – це не просто судження про винність… в ньому міститься ще й оцінка нормальності» [4, с.28].

Фуко приходить до висновку, що ««нормальна людина» – мисленнєвий конструкт… шукати його слід… в середині тої системи, яка будується на ототожненні socius, людини суспільної, з правовим суб’єктом» [3, с.144], «ті хто знаходиться всередині групи, володіють правом вказувати на тих, кого вважають такими, що знаходяться зовні, і звинувачувати [їх] в тому, що вони самі вибрали цю свою позицію» [3, с.177].

Подібно до цього й медицина, до кінця ХVІІІ ст. будучи орієнтованою більше на здоров’я ніж на норму, передбачала можливість людині бути самій собі лікарем, та вже з ХІХ ст. вона постає знанням про ідеальну здорову людину, тим самим займаючи нормативну позицію в управлінні людським існуванням і «вступає в діалог з національним порядком» [5, с.67], для того щоб слугувати користі держави і бути тим «чим вона має бути: знанням про природну і соціальну людину» [5, с.68].

У даному контексті, питання відношення мови до медицини займає феноменологічну площину, як питання про єдність «зримості» і можливостей «словесного виразу»; постає специфічною ознакою медичної раціональності та її поняттєвої будови.

Як бачимо, виходячи із проаналізованого матеріалу, у представленій постструктуралізмом історії як лабораторії можливостей розуміння, мова, дискурс розуміються як загальний структуруючий механізм, як метафоричне позначення можливості вимірювання перетворення усіх утворень людської свідомості і культури тої чи тої історичної епохи, як певний загальний принцип впорядкування, розчленування та виміру різноманітних продуктів і утворень людської духовної культури, різних ідей і думок в науці якогось певного періоду, загального механізму духовного виробництва. Звідси єдність історії і мови в концепції Фуко.

Наявність множинності мовних правил, які не можуть бути виведені із єдиного метаправила, веде до того, що конфлікти у сфері розуміння і комунікації можуть бути вирішені лише з допомогою суперечки, сили; постає конкуренція, та спротив один одному різних правил застосування мови, результатом чого є природній відбір із багатоманіття видів і форм мовлення. У такому контексті питання про істинність висловлювань виключається; на її місці постає випадкова риторична чи фізична перевага, де правим виявляється не той, хто висуває більш універсальний аргумент, а той хто сильніший у даному просторі суперечки. Дискурси відвойовують собі право на існування не завдяки очевидній перевазі у своїй аргументованості, а в силу стихійно розвинутої переваги, кращої пристосованості до дискурсного виживання.

Тому, сьогодні не безособистісні норми і ідеали науки стали об’єктом дослідження, а – внаслідок розпаду наукової спільноти на множину мікроспільнот – виражені в мові локальні інтенції свідомості і ціннісні орієнтації вчених всередині певної групи. Відповідно, необхідними постали як дослідження правил, що виконують роль системи контролю над виробництвом наукового дискурсу і тим реалізуючих функцію влади – присилування і обмеження, так і виявлення функціональних кореляцій між дискурсивними практиками, опис трансформації дискурсу і його відношення до тих чи інших інституцій.

Результати і форми процесів делегітимації виразно постають на прикладі сфери освіти, в якій держава поступово втрачає контроль над каналами трансляції знань і академічної комунікації. Приходять явища меркантилізації та комерціалізації знання.

Саме ж знання, що розглядається як модель (світогляд чи наукові теорії), яку людина конструює для пояснення свого досвіду, постає текстовими утвореннями, що постійно переглядаються. Воно не отримує ніякої законності із того, про що говорить, адже представляє у своїй прагматиці модель відкритої системи, що завжди знаходиться у небезпеці «фальсифікації», завжди може бути відкинутою. А тому, вчені дебати йдуть не по шляху раціональної аргументації і накопичення об’єктивних свідчень, а по шляху риторики і утвердження сили.

В умовах відсутності об’єктивних стандартів і абсолютних цінностей на місце компетенції, яка визначається за критеріями: істинне – хибне, справедливе – несправедливе, приходить критерій ефективності у плані підвищення продуктивності, критерій результативності у знанні. Тобто той чи інший різновид мови легітимує її виробничий потенціал, що є хорошою верифікацією та висновком оптимального її вкладу у найкращу ефективність соціальної системи, у її результативність. Ліотар писав: «У контексті втрати легітимності (делегітимації)… [ВУЗи] підкоряються відтепер потребі формування компетенції, а не ідеалів… Передача знань не виглядає більше як те, що покликане формувати еліту, яка може вести націю до звільнення, але поставляє системі гравців, які можуть забезпечити відповідне виконання ролі на практичних постах, що потребують інститути» [1, с.118]. Знання передається, щоб підвищити компетенцію і професійний ріст тих, хто вирішив навчатись, та найголовніше «для засвоєння інформації, мов і мовних ігор, які дозволять їм розширити горизонт їх професійного життя і поєднати їхній технічний і етичний досвід» [1, с.120].

Зазначимо також, що коли у грі із неповною інформацією переваги отримує той, хто знає чи може отримати додаткову інформацію, то у іграх із вичерпною інформацією найкраща результативність отримується із нової організації даних. У даному ракурсі, світ постмодерну постає як такий, що управляється грою з вичерпною інформацією, де збільшення ефективності у виробництві знання залежить від здатності змінити правила гри. Педагогічний процес передання знань тут не обмежується передачею інформації, а вчить усім процедурам, які сприяють збільшенню властивості синтезувати поля, які традиційна організація знань ізолювала одне від одного.

Підкорена критерію ефективності прагматична функція знання містить прагматику аргументації, приведення доказів, передачу відомого, навчання уяві. Вона вносить свій вклад у пізнання усіх мовних ігор, у їхній розвиток, у створення для них нових правил. Прагматика наукового дослідження, особливо у аспекті пошуку нової аргументації, виводить на передній план вироблення нових висловлювань, прийомів і навіть нових правил мовних ігор. Тут важливе значення, у випадку правової риторики, мають свідчення чи матеріальний доказ, а тому застосовуються технічні засоби, що є своєрідними протезами органів чуття, чи людських фізіологічних систем, що їхньою функцією є отримання даних і реагування у залежності від контексту.

Допустимість різноманітних ігор ставиться у залежність від створення напруженості у системі, яка сприятиме її результативності, вдосконаленню її компетенції, збільшенню її продуктивності. Тому, спостерігаємо ріст колективних досліджень, оскільки «при дотриманні вимог давно визначених соціальними науками» [1, с.128], саме при останніх підвищується результативність у знанні.

Як підсумок, слід сказати, що критичне відношення до можливостей наукового світосприйняття і одночасно до можливостей наукового світосприйняття породило своєрідність духовного життя сучасного Заходу. Конкретним виразом цієї своєрідності являються намагання «оновлення» науки позанауковими формами свідомості і виникнення далеких від синтезу мисленнєвих утворень. Метою таких «оновлень» є загальне устремління науковців до синтезу розрізнених, уже більш не скріплених єдністю логіки і загальних раціональних схем, фрагментів культури. Тому й французькі постструктуралісти, висновуючи, що суспільні і гуманітарні науки, на відміну від природничих, не мають єдиної і стійкої сукупності знань, показують як співіснують суперечні одне одному теорії, методи і підходи, та виділяють загальний мисленнєвий континуум, в котрому виникають дуже неоднорідні, а то і зовсім неспівмірні, об’єднані загальною назвою «раціональне», зони, у яких, дуже ослабленими і розмитими виявились такі параметри раціональності як системність, обґрунтованість, доказовість, загальнообов’язковість.

В цілому, постструктуралістський підхід до освіти (головними особливостями якої вважає короткочасність, інтерактивність, практичність, спрямованість на результат, цілеспрямованість), характеризується практичністю, експериментальністю, індуктивністю; орієнтований на відносини між тими хто навчає і тими, кого навчають, пристосований до потреб споживача. Орієнтуючи науковців на відповідальність за пропоновані ними висловлювання, іманентного у правилах, які його узаконюють, наукового знання, постструктуралізм, зразком для творчої, і, перш за все, – наукової діяльності вважає малий наратив.