Література

1.Степин B.C. Теоретическое знание. М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.

2.Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. М.: Мысль, 1972. – 312 с.

3.Ильин В.В. Философия науки – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 360 с.

4.Дугин А.Г. Эволюция парадигмальных оснований науки. М.: Арктогея-Центр, 2002. – 418 с.

5.Научный прогресс: когнитивный и социокультурный аспекты. – М., 1993. – 197с.

6.Наука: возможности и границы /Отв. ред. Е.А. Мамчур. – М.: Наука, 2003. – 293 с.

7.Межуев В.М. Наука как феномен культуры. //Социологические проблемы науки. – М., 1974.

Summary

Volodymyr Kokhan. Sociocultural Factors of the Historical Development of Scientific Knowledge. In the given article the author tries to understand the roots and the dynamics of the structure called science. Specifying the social and Gnostic peculiarities of the functioning of various epochs, the author aims to clarify their real possibilities to generate science and to consider basic sociocultural factors promoting the development of scientific knowledge.

УДК 167

© Олександр Журик

Мiжрегiональна академія управління персоналом (м. Кіровоград)

Метод і система в сучасній західній філософії

Стаття присвячена розглядові кореляції методу і системи у філософії, на думку автора, спостерігається тенденція до трансформації методу як інструменту розв’язання проблем у тоталітарну систему.

У наш час існує декілька точок зору з приводу того, що являє собою сучасна філософія. Серед них – погляди на філософію, як на систему і як на метод. Автор робить спробу дослідити із загальної позиції те, як можуть співвідноситися між собою метод і система у філософсько-методологічному дискурсі такого роду. Спроба класифікації сучасних філософських систем переконливо показує, що в якості системоутворюючих факторів у них можуть поставати онтологія, методологія, а також аксіологія.

Так онтологія стала ядром системи філософування у працях М.Гайдеґера, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, А.Камю та інших представників екзистенціалізму. Екзистенціалістська філософська думка в цілому зберігає зв'язок з давньою філософською традицією, але переводить проблему буття в сферу суб’єктивного людського існування, зводячи тим самим проблеми метафізики переважно до проблем індивідуальної екзистенції. При цьому система втрачає свою універсальність. Наприклад, М.Гайдеґер зосередив увагу на виявленні основних структур фактичного буття людини, а його послідовники, зокрема К.Ясперс та Ж.-П.Сартр, незвично звузили систему до методу розв’язання проблем, які постають перед людством. Зокрема, Ясперс зазначав: “Неправильне ототожнення філософії і сучасної науки, його відповідність, очевидно, духу того часу заблудження привело до науки як до позірності тотального знання й зіпсувало філософію” [9, с.495]. Філософування ж у цілому він розглядав як екзистенціальну подію в житті людини, мету якої вбачав у тому, щоб “стати справжньою людиною за допомогою розуміння буття” [9, с 500]. Отже, філософія у Ясперса перетворюється на засіб, який допомагає: “знайти незалежність окремій людині” [9, с.501]. Більш радикально про таке перетворення системи на метод висловився Сартр, проголосивши, що екзистенціалізм – “це і вчення про дію” [8, с.345].

Іншою типовою ознакою цілого ряду філософських систем є те, що в якості системоутворюючого фактора в них постає методологія та аксіологія. Саме перетворення методу з відносно простого джерела розвитку на центральний системоутворюючий фактор різнобічно пов’язане з новим розумінням філософії як інструменту для розв’язання інтелектуальних проблем людини і суспільства.

На сучасному етапі розвитку філософської думки можна виділити декілька течій, які висувають методологію на перший план у структурі цього розвитку. Розуміння філософії як засобу ефективного пошуку аподиктичного знання притаманне принаймні двом сучасним філософським напрямкам: феноменології та неокантіанству Марбургської школи. У своїх “Картезіанських роздумах” Е.Гуссерль зазначає: “Провідною ідеєю наших роздумів буде, як і в Декарта, ідея науки, яку необхідно обґрунтувати у своїй радикальній справжності, і, в кінцевому підсумку, ідея універсальної науки” [4, с.57]. Зазначимо, що проблемі пошуку аподиктичного знання присвячені також “Ідеї чистої феноменології” і “Формальна і трансцендентальна логіка”. Тому можна впевнено стверджувати, що філософія розуміється Гуссерлем як засіб розв’язання цієї проблеми.

Філософи Марбургської школи, зосереджуючи свою увагу на проблемах науки, запропонували власну систему раціональності, яка могла б створити фундамент для чистої науки. Ця система виключала онтологічне обґрунтування знання й ґрунтувалася на розгорнутому розумінні системи досвіду, який має бути винятково досвідом мисленнєвого пізнання, оскільки ніякий об’єкт не може бути даний свідомості до і поза процесом пізнання. Сутність досвіду, на думку неокантіанців, полягає в постійному продукуванні свідомістю своїх предметів – “тільки мислення може породити те, що може бути позначене як буття” [7, с.67]. Логіка розвитку науки в цій системі визначається логікою суб’єкта пізнання й одним із головних завдань філософії стає дослідження трансцендентального суб’єкта як базису будь-якого аподиктичного знання.

Вихований у традиціях Марбургського неокантіанства, Е.Кассірер, розпочавши з розкриття логічної єдності всіх наук, підходить до обґрунтування єдності всієї духовної діяльності людини і тим самим переходить від проблем методології науки до створення власної феноменології культури. Філософію він розуміє як метод пізнання феноменів культури. Саме вона, на думку Кассірера, дозволяє зосередитися на дослідженні “не єдності продуктів, а єдності творчого процесу” [6, с.523] і побачити світ символічних форм як вираз єдиної символічної функції свідомості, завдяки якій будь-які чуттєві данні набувають інтелектуально-ціннісного смислу. Ось чому культурна антропологія Кассірера, так само як і його культурологія, виходить з постулату єдності діяльності суб’єкта та наділяє цю діяльність рисами субстанціалізму, прив’язуючи її до конкретної свідомості, і дає визначення людині як homo symbolicus.

Ще одним напрямом філософії, ядро якого становить метод, є прагматизм, який виник перш за все як метод встановлення значення понять, є “прагматистська максима” Ч.Пірса, який запропонував інструментальний критерій істинності будь-якого знання, прийнявши практичну діяльність людини в якості межі пізнання. “Є світ єдиним чи множинним, панує в ньому свобода чи необхідність, є він матеріальним чи духовним? Усе це однаково правомірні точки зору на світ і дискусії довкола цих проблем нескінченні. Прагматистський метод у подібних випадках намагається витлумачити кожну думку, вказуючи на її практичні наслідки” [5]. 

З іншого боку, широко відоме радикальне розуміння філософії Л.Вітгенштейном як методу звільнення від помилок. “Логіко-філософський трактат” формулює головне завдання філософії в п. 4.112 так: “Мета філософії – логічне прояснення думок. Філософія не вчення, а діяльність. Філософська робота, по суті, складається із роз’яснень. Результат філософії не “філософські речення”, а досягнута ясність думок. Думки звичайно, немовби туманні й розпливчасті, філософія покликана робити ясними і виразними” [9, с.24]. Незважаючи на те, що у “Філософських дослідженнях” Вітгенштейн відмовляє філософії і в цій ролі, закликаючи “відмовитися від будь-якого пояснення і замінити його описом” (п.109), водночас стверджує, що “немає якогось одного методу філософії, а є методи на зразок різних терапій” (п.133). Історично перше його висловлення надихнуло Віденський гурток і започаткувало таке явище в філософії як логічний позитивізм, передумову переходу до некласичної методології [2].

У класичній науці вважалось загальноприйнятим уявлення про те, що аналітичне розв’язання проблем – єдиноможливий спосіб їх повного опису. Нині доказово ясно, що фундаментальні міждисциплінарні проблеми в цілому не допускають такого рішення. зокрема, більш глибока і масштабна комп’ютеризація науки і людської практики, закономірно привела до тієї точки зору, що їх правильне розвезення предметно спирається на широке застосування обчислювального підходу із застосуванням новітньої інформаційно-комп’ютерної техніки. Наприклад, сьогодні астрономи розраховують на комп’ютері траєкторію не тільки трьох, але й будь-якого числа конкретних тіл. Більше того, ці траєкторії можна зняти навіть у вигляді комп’ютерного фільму, чуттєво побачити на екрані графічного дисплея.

Все більш глибока інтенсифікація «технологізації» всієї системи наукового знання в цілому закономірно привела до необхідності обґрунтування предмету методології і багатомірності методологічних підходів з позиції багатофакторності. Наукову цінність вказана робота авторів полягає в тому, що на відміну від наявних робіт (як в нашій, так і в зарубіжній літературі) чітко розкривається те, як в міждисциплінарному пошуку філософські і методологічні ідеї, методи та уявлення перетворюються в евристичні засоби наукового пошуку. Виявилось, що розв’язання цієї задачі з позицій багатофакторності дозволило, по-перше, по-новому розкрити природу й характер процесу самоорганізації наукового знання, перспективи розвитку некласичної методології. По-друге, дослідити природу і сутність нового комп’ютерно-математичного підходу в якості концептуальної основи прикладної філософії. По-третє, вияснити значущість єдності аналітичного і обчислювального підходів в розвитку концептуальних засобів прикладної філософії в конкретному дослідженні.

На конкретному матеріалі фізики і хімії автор переконливо доводить, що радикально новий принцип «концептуального суміщення» (за термінологією С.М.Вовка) предметно різних систем знання є не лише ефективним засобом багатомірного оцінювання синергетичного світу, але й своєрідне джерело росту «технологічного знання» в структурі науково-теоретичного знання. Некласична методологія формується таким чином, що загальний вектор розвитку науки, техніки і технології безпосередньо орієнтується на осягнення феномену складності, котрий і визначає специфіку і якісну новизну нелінійного світу.

Герменевтика продовжує перелік філософських систем, центральрим фактором у яких постає метод. Хоча в наш час завдяки Г.-Г.Гадамеру герменевтика, як і більшість наведених напрямків, абсолютизувала свій метод, ототожнивши філософію з розумінням, в основі цієї системи лежить поняття про герменевтику як мистецтво тлумачення. Саме в цьому вузькому значенні тлумачилася герменевтика Ф.Шлейєрмахером.

Аналізуючи вищезазначений неповний перелік філософських напрямків, можна дійти висновку, що кожному з них притаманний методологізм. Це означає, що, по-перше, генетично ці системи виникли з окремого методу й, по-друге, метод у них відіграє роль системоутворюючого фактора. Отже, в сучасні західній філософії можна відзначити тенденцію до перетворення методу зі знаряддя для розв’язання окремих проблем на тотальність системи. Для більшості з них характерним є те, що метод, який на початку був ознакою індивідуалізації, перетворюючись на систему стає підсистемою філософського універсуму. Винятком є метод Вітгенштейна, який протипоставив філософію і метафізику, визначивши першу як діяльність, а другу як сферу “беззмістовного”. Тож орієнтація на метод притаманна майже всім напрямам сучасної західної філософії. При цьому метод в останні двадцять років трактується як параметр класифікації при вивченні філософських систем і як фактор, який дозволяє характеризувати тенденції їхнього розвитку у напрямку трансформації системи в метод, або, навпаки, методу в систему. Наприклад, сьогодні теоретична система фізичного знання, тісно переплітаючись з експериментальними даними, здатна окреслювати методологічні підходи стосовно цілісного розвитку пі­знання явищ і процесів мікросвіту. По суті – це фізико-філософська аргументація принципів раціоналістичної теорії пізнання. Виникає питання: чи можна виразити в мові процеси поза спостереженням?

Так, Гейзенберг i Бор відчували необхідність привести аргументи для підкріплення принципу спостережуваності, вони, як правило, посилалися на особливості людської мови. Закономірно, що на критику “копенгагенської інтерпретації” з боку Ейнштейна Гейзенберг відповідав: “Будь-який опис явищ, дослідів і їх результатів ... засновується на мові як на єдиному засобі розумiння. Слова цієї мови виражають поняття повсякденного життя, які в науковій мові фізики можуть бути уточнені до понять класичної фізики. Цi поняття являють собою єдиний засіб однозначної передачі повідомлень про процеси, про розміщення приладів у досліді і про їх результати” [3, с. 17]

З висоти досягнутого рівня сучасного природознавства можна зробити висновок, що науковий стиль мислення навіть корифеїв теоретичної фізики – А.Ейнштейна, Н.Бора, В.Гейзенберга своїм корінням глибоко опирався на образ реального світу класичної науки. У такому випадку чи повинна наука обмежитися описом спостережуваного з тієї причини, що людська мова немає нібито ніяких засобів для відображення не спостережуваного? Які для цього є аргументи? Чи є воно самоочевидним?

У реальному пізнавальному процесі все навпаки. Ця теза знахо­диться в явному протиріччі з беззаперечним фактом неперервного процесу збагачення наукової мови новими поняттями, які часто не мають навіть віддалених аналогів у буденній мові. Кожне уявлення в наведеному нами твердженні Гейзенберга, по своїй суті, є однобічним й хибним. Навіть представник логічного позитивізму Ф.Франк логічно й реально зазначив, що “зібрання простих тверджень про плями, які змінюються, не є ще наука. Коли ми говоримо про науку, ми завжди говоримо про два рівні розмірковування або абстракції. Перший з них є рівнем повсякденного досвіду звичайного здорового глузду, наприклад, коли ми спостерігаємо якусь темну пляму, що знаходиться в русі по відношенню до інших темних плям. Це рівень безпосереднього спостереження: з цими простими фактами досліду мають справу лабораторні записи”. Ця оцінка Франка несе в собі відображення хибності методологічної концепції позитивістської філософії. Як правило, “лабораторні записи” мають, хоча б частково, інтерпретований в наукових термінах вигляд (наприклад, "в камері Вільсона мікрооб'єкт залишив свій слід").

“Другий рівень, – продовжує Ф.Франк, – є рівнем загальних принципів науки. Він цілком відмінний від рівня досвіду звичайного здорового глузду. Останній може належати всім; другий же рівень користується мовою, дуже далекою від повсякденного досвіду. Наука в своїй суті і складається із цих загальних принципів”.

Як бачимо, навіть у рамках методології логічного позитивізму Ф.Франк зобов'язаний якось рахуватися з тим незаперечним фактом, що наука розпочинається із застосування системи абстракцій, які виходять за межі безпосередньо спостережуваного і рамки буденної мови.

Гіпотетичним, і по суті, лінійним є твердження, що історично понятійний апарат науки формувався спочатку на базі буденної (природної) мови (але ж і природна мова постійно розвивається). Ось чому розвиток фізичних знань одночасно э розвитком фізичної термінологiї зміною смислу звичних фізичних понять, застосуванням їх у незвичному контексті, творенням нових понять, принциповою зміною основоположних понять, що належать до рівня картини світу, формування цілісного образу природи.

Важко погодитися з думкою Гейзенберга і Бора про те, що понятійний апарат класичної фізки лише э уточненою мовою буденного досвіду. Це тільки умоглядна хиба. А їх фундаментальна хиба полягає в тому, що розвиток понятійного апарату фізики не може йти далі мови класичної фізики. Саме ця хиба не дозволяла їм: 1. конструктивно вийти з рамок динамічного стилю наукового мислення; 2.різносторонньо-цiлiсно розкрити концептуальну свободуекспериментально-технологiчного стилю мислення; 3.конструктивно відшуквати можливі шляхи і необхідні засоби для їх наукового синтезу.

З цих позицій важливо оцінити філософський смисл самої вимоги про вдосконалення мови шляхом застосування звичайної фізичної термінології. Але що таке “звичайна фізична термінологія”? Вона просто-напросто не існує. В логіці розвитку науки (включаючи і природознавство) є певна наступність понять і можна говорити про вплив традицій на пошук можливих “сценаріїв” розвитку: зрозуміло, в будь-який момент часу знання людини і відповідний цим-знанням понятійний апарат істотно обмежені. Але поступ науки в тому й полягає, що людина в процесі пізнання природи долає цю обмеженість, виробляючи, зокрема, і нові поняття для більш глибокого відображення нових знань. Алгоритму одержання нового знання в принципі не може бути, бо для його побудови необхідно знати дію абсолютних законів світу як цілого (безмежного, нескінченного і вічного) на різних рівнях світобудови. Загальна формула така: багатовимірний синтез філософсько-наукової і техніко-технологічної творчості, шляхом максимального наближення життєдіяльності людини і людства до способу, яким діє сама природа.

У реальному процесі фізичного пізнання поняття класичної фізики в інтерпретації квантової теорії грають роль, подібну до ролі апріорних форм сприйняття у філософії Канта (на думку Гейзенберга). Але водночас Гейзенберг визначає, що “жоден фізик сьогодні не може слідувати в цьому питанні за Кантом, якщо слово “апріорі застосовується в абсолютному смислі” [3, с.63].

Вироблення нових понять у період фундаментальних зсувів фізичної науки вимахає і переосмислення концептуального змісту старих понять, і опори на старі концептуальні основи при творенні нових ідей і уявлень, які доводиться виражати мовою старих понять, своєрідних “риштувань” побудови нової теорії, яка в подальшому звільняється від них.

Ясно, що труднощі, якi виникали в інтерпретації фізичного смислу понятійного апарату квантової механіки, мали своїм джерелом специфічні особливості якісної новизни квантового світу, включаючи i особливості природи наших понять. Ця думка знайшла своє концентроване вираження у варіанті пояснення проблемної ситуації, що склалась у квантовій механіці, з позиції діяльнісного підходу. Використовуючи “копенгагенську інтерпретацію”, І.Алєксєєв, В.Хюгг та інші філософи однобічно переносять акцент на особливу роль засобів вимірювання в квантовій теорії і роблять висновок, що фізична картина світу в квантовiй механiцi – це картина процесів вимірювання. Бiльш цiкавою є дука В.Хюга який вважає, що “Основне філософське значення квантової теорії полягає не стільки в зміні наших уявлень про фізичну реальність, скільки в радикальній зміні самого способу фізичного пізнання, тобто відноситься до області гносеології і методології наукового пізнання”.

Перед нами однобічні “онтологізація” і “гносеологізація” проблемної ситуації в квантовій теорії. Чи можуть вони вивести фізиків на побудову цілісних образів, необхiдних для теоретичного відтворення реальності? Ні. Вся справа в тому, що образи не можуть бути замiнені загальними гносеологічнимїі розмірковуваннями про особливості людського пізнання. Розв'язання парадоксів у квантовій фізиці немислиме без багатофакторного синтезу специфіки мікрооб'єктів із загальними світоглядними і методологічними принципами у планi побудови цілісних образів фізичної картини мікросвіту.

Загальні контури її виявлялись на шляхах плідного подолання логічних і методологічних недоліків “копенгагенської інтерпретації”, яка ніколи не була логічно і по-філософському послідовною. Більше того, еволюціонуючи з плином часу, вона залишилась суперечливою і різнорідною за змістом. Не поодинокі спроби надати їй логічно послідовного характеру, як правило, здійснювались у рамках методологічної свідомості класичної науки. Дослідники намагались їх реалізувати на основі виділення якогось одного “вирішального” моменту. Ясно, що такі «уточнені» варіанти “копенгагенської інтерпретації” зберігали її суттєвий недолік: прагнення виправдати відсутність послідовних уявлень про нову фізичну картину світу в галузі квантових процесів замість того, щоб побудувати таку картину Водночас введення Ф.Франко теоретичного поняття “потенціальна можливість” не дозволяло доповнювати теорію “захованими параметрами”, а саме головне – це поняття чи не вперше розкривало категоріальний зміст можливості в незвичному сенсі як “можливість можливості”, “можливість у квадраті” (за термінологією Б.Пахомова).

Отже природа категорії можливості в квантовій фізиці конкретизувалась так, що окреслювала шляхи “зближення фізики з філософією” в колі можливого, для побудови цілісного динаміко-статистично-імовірнісного образу реальності, а також можливого розвитку квантової фізики по шляху розвитку філософії в рамках концепції цілісності. По праву це було одне з фундаментальних понять нової фізики, що народжувалася. Не випадково Гейзенберг відмічав особливу роль категорії можливості в квантовій теорії. “В експериментах з атомними процесами, – відзначає він, – ми маємо справу з речами і фактами, які так же реальні, як реальні будь-які явища повсякденного життя. Але атоми чи елементарні частинки реальні не в такому ступені. Вони утворюють скоріше світ тенденцій або можливостей, ніж світ речей і фактів” [3, с.58]. Суперечливість даної думки Гейзенберга вельми повчальна.

По-перше, особливу роль категорії можливості в квантовому світі він розуміє формально-логічно. Про це свідчить саме з'єднання категорії можливості з твердженнями, з якими погодитися не можна. По-друге, формально тут об'єднані онтологічні та гносеологічні передумови становлення квантової теорії, образу мікросвіту. Гейзенберг довільно висуває тезу про якийсь інший ступінь реальності можливості порівняно із звичайною дійсністю; аналогічно протиставляє атоми та елементарні частинки тому, що спостерігається в експериментальних установках, приладах. Цікава думка про особливу роль категорії можливості в квантовому світі, на жаль не одержала всебічного розвитку і не стала основою цілісної логічно самоузгодженої інтерпретації квантової теорії