Литература

1.Айер А. Я мыслю, следовательно я существую //Логос. – 1996. – №8. С. 44 – 51.

2.Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М., 1974.

3.Витгенштейн Л. Избранные философские работы. Ч. 1. – М., 1994.

4.Дмитриев Т. Декарт и лингвистическая философия //Логос. – 1996. – №8. С. 38 – 43.

5.Лотман Ю. М. Семиосфера. – СПб., 2000.

6.Лотман Ю. М. Статьи по семиотике и топологии культуры. – Таллин, 1992.

7.Мамардашвили М.К. Необходимость себя. Введение в философию. – М., 1996.

8.Мерло-Понти М. Феноменология языка //Логос. – 1994. – №2. С. 179 – 193.

9.Руднев В. Прочь от реальности. – М, 2000.

10. Якобсон Р. Избранные работы. – М., Прогресс, 1985.

Summary

Stepan Myakchilo. The Language of Reflection and Philosophic Text: the Humanitarian Cognition Semiotic Problems. In the article the investigation is conducted, considering the methodological status of philosophic reflexion in the functional-semeiotic analysis of philosophic discourses. One of the most promising directions of this analysis is based on the idea of linguistic aspect of reflexion-directed consciousness as a generative sign system. It offers a special mechanism of interpretation which rests upon the principles of structural-semeiotic “uncertainty” and level-structured organization of reflexive statements. The substance of philosophic reflexion as signed process can be represented as creating some meta-structural self-description by consecutive use of intertwined but irreducible ways of coding.

УДК 164.032

© Володимир Кохан

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Соціокультурні чинники історичного розвитку наукового знання

У даній статті автор намагається зрозуміти коріння, динаміку структури, що називається наукою. Уточнюючи соціальні та гносеологічні особливості функціонування тієї чи іншої епохи, автор ставить собі за мету з’ясувати її реальні можливості генерувати науку та розглянути основні соціокультурні фактори, що сприяють розвитку наукового знання.

Пізнання, як невід’ємна якість людської життєдіяльності, здійснюється і протікає в історично сформованих соціокультурних формах, які детермінують різні його види як явища, що викликане суспільно-історичним та культурним розвитком. Серед цих видів особливої уваги заслуговує наукове пізнання – діяльність, направлена на виробництво об’єктивно істинного знання про світ, суспільство і людину. Історична динаміка теоретичного знання виступає в якості певного ядра цих процесів. Тому аналіз механізмів створення теоретичних знань, з'ясування шляхів історичної зміни цих процесів є однією з важливих умов осмислення сучасних тенденцій розвитку науки. Характеристика розвинутих форм наукового пізнання дає можливість вибрати шлях, на якому слід шукати вирішення проблеми розвитку теоретичного знання як феномена сучасної культури. Результати дослідження взаємовідносин соціальних структур і наукового знання, впливу соціальних змін на розвиток науки, аналізу науки як соціального інституту містяться в працях Д.Бернала, Р.Мертона, Т.Куна, Д.Сартона, Р.Холла, В.Стьопіна та інших дослідників історії науки.

Дослідження розвитку наукового світогляду не є самоціллю даної статті, нам важливо зрозуміти основи, динаміку структури, що називається наукою, оскільки здійснюваний аналіз має за мету, уточнюючи соціальні та гносеологічні особливості функціонування тієї чи тієї епохи, вияснити її реальні можливості генерувати науку.

В історії формування і розвитку науки можна виділити дві стадії, які відповідають двом різним методам побудови знання і двом формам прогнозування результатів наукової діяльності. Перша стадія пов’язується із зародженням наукового світогляду, інша – з наукою у повному розумінні цього слова. Протонаука займалася вивченням переважно тих речей і способів їх зміни, з якими людина постійно зіштовхується у виробництві й побуті. Вона прагнула побудувати моделі таких змін для того, щоб мати можливість передбачити результати практичної діяльності. Основою для цього було вивчення речей та їх властивостей, виділених самою практикою. Така діяльність мислення базувалася на практичному досвіді і являла собою ідеалізовану схему практичних перетворень матеріальних предметів [1, с.54].

Із розвитком пізнання і практики поряд з даним способом у науці формується новий спосіб побудови знання, що знаменує перехід до власне наукового дослідження предметних зв’язків світу. Якщо на етапі донаукового світогляду як первинні ідеальні об’єкти, так і їх зв’язки виводилися безпосередньо з практики і лише потім зі створеної системи знання формувалися ідеальні об’єкти, то тепер фундамент нової системи наукового знання починає будуватися „зверху” відносно до реальної практики і лише після цього, шляхом ряду опосередкованих дій, перевіряє створені з ідеальних об’єктів конструкції, зіставляючи їх з предметними відношеннями практики.

Звичайно, для переходу до власне наукової стадії необхідним був особливий стиль мислення (бачення світу), який би допускав погляд на існуючі ситуації буття, включаючи ситуації соціального спілкування і діяльності як на одне з можливих проявів сутності світу, здатної реалізуватися в різноманітних формах. Такий спосіб мислення не міг сформуватися в культурі кастових і деспотичних суспільств Сходу епохи перших цивілізацій, тому що в них домінували канонізовані стилі мислення і традиції, що обмежували прогностичні можливості пізнання, не дозволяючи їм виходити за межі усталених стереотипів соціального досвіду. Поштовхом до формування власне наукового способу побудови знання повинен був стати новий тип цивілізації з іншим культурним спрямуванням та суспільним ладом. Такою цивілізацією стала демократична Греція, де норми поведінки і діяльності, що визначали образ соціальної дійсності, вироблялися в процесі перетину інтересів різних соціальних груп і утверджувалися через боротьбу рівноправних громадян на народному зібранні.

На противагу східним традиціям, грецький поліс приймав соціально важливі рішення, пропускаючи їх через фільтр конкуруючих думок на народному зібранні. Перевага однієї думки над іншою виявлялася через доказ, в ході якого посилання на авторитет, особливе соціальне становище та загальноприйняті норми не були серйозною аргументацією. Діалог вівся між рівноправними громадянами, і єдиним критерієм достовірності була обґрунтованість запропонованої норми.

Ставлення до суспільного закону не як до сліпої сили, продиктованої зверху, а як до демократичної норми, прийнятої більшістю в результаті вияву її досконалості в процесі всенародного обговорення, сприяло прояву особистих, індивідуальних якостей науковця. Сила доказу, критицизм, уміння володіти словом ставало „формою політичної та інтелектуальної діяльності, засобом свідомого вибору соціальної та політичної позиції, способом здійснення правосуддя” [2, с.20]. До формування теоретичного природознавства як особливої, самостійної сфери людського пізнання і діяльності залишався один крок. Варто було лише об’єднати математичний аналіз і систематичне висування теоретичних ідей з експериментальним дослідженням природи. Але саме цього останнього кроку антична наука і не зробила. Вона не змогла розвинути теоретичне природознавство та його технологічне застосування.

Причиною тому були суспільно-політичні фактори: існування рабовласництва, ставлення до фізичної праці як до нижчого виду діяльності. Використання праці рабів, звільнення вільних громадян із сфери матеріального виробництва зумовило негативне ставлення до всього, що було пов’язане з практичною діяльністю. Греки розрізняли діяльність вільної гри розуму з інтелектуальним предметом і виробничо-трудову діяльність з матеріальним предметом. Перша вважалася заняттям, гідним вільного громадянина і називалася наукою, інша була притаманною рабу і називалася ремеслом. Навіть всередині самої науки розрізняли науку справжню від певних додатків до неї, заняття якими засуджувалося [3, с.19].

Використання експериментального типу дослідження, ідея якого передбачала суб’єкта в якості активного первня, що протистоїть природній матерії і змінює її речі шляхом силового впливу на них, передбачала наявність в культурі особливих уявлень про природу і суспільство, діяльність і пізнання, які не були притаманними античній культурі. Середньовічна культура з її буденним мисленням, художнім сприйняттям світу, релігійно-теологічним ставленням до природи, соціуму та окремого індивіда, також не сприяла розвитку експериментальних досліджень. Діяльність людини в епоху Середньовіччя здійснювалася в межах релігійних уявлень – поза церквою ніщо не мало права на існування. Проте в межах культури цього часу успішно розвивалися такі специфічні галузі знання, які підготували можливість формування науки в більш пізній період: астрологія, алхімія, магія і т.п. Досвід функціонування цих дисциплін справедливо розцінюють як проміжний між технічним ремеслом і натурфілософією, що містив у собі зачатки експериментальної науки [4, с.164].

Теоретичне природознавство, що спиралося на метод експерименту, виникло на етапі становлення техногенної цивілізації. У цей час формується нове розуміння людини і людської діяльності, яке було викликане процесами великих перетворень у культурі переломних епох – Відродження і переходу до Нового часу. У названий історичний період в культурі формується позитивне ставлення до всіх видів діяльності, а не тільки до інтелектуальної праці як цінності.

Відносно широке визнання практичної цінності наукових знань, престижність професії ремісника та інженера були характерними для пізнього Середньовіччя, проте на даному етапі науковці вже представлені соціальною групою людей, що професійно займаються вивченням природи, пізнанням її закономірностей. Вони усвідомлюють вплив суспільства на науку і змушені враховувати цей вплив у своїх дослідженнях [5, с.10].

Разом з тим, все більшого значення набувають внутрішньо наукові цінності і орієнтації, що формуються під впливом нових вимог до наукового знання і тіснішим спілкуванням спільноти науковців. На даному етапі розвитку науки відбувається поступовий процес становлення науки як окремого виду професійної діяльності, що формується у вигляді соціального інституту, хоча суспільство ще не усвідомлює своєї зацікавленості в безпосередньому використанні наукових досягнень.

Епоха Нового часу знаменувала перехід науки в якісно нову стадію свого розвитку. Вона все активніше бере участь у формуванні світогляду, претендуючи на досягнення об’єктивно істинного знання і, разом з тим все чіткіше проявляє свою прагматичну цінність, можливість постійного і систематичного втілення у виробництво своїх результатів, які реалізуються у вигляді нової техніки і технології. Вона набуває все більшого практичного значення, перетворюється в специфічний вид діяльності, в соціальний інститут зі своїми внутрішніми відносинами.

Експериментальне природознавство епохи Нового часу стало можливе лише як результат появи такої системи ідеалів і цінностей, що кардинально змінили ставлення людини до природи. Мова йде про розуміння природи як простого ресурсу людської діяльності, як певного пластичного матеріалу, що передбачає можливість людського втручання, перетворення в інтересах людини, яка протистоїть природним процесам, регулюючи та контролюючи їх [6, с.23]. Характерним для цього часу є не просто опис фактів, що спостерігаються, а їх конструювання. Природа виступає в ролі гігантського механізму, приховані частини якого можна виявити лише шляхом його детального розгляду. У процесі експериментування відбувається насильницьке втручання у природні процеси, що дає можливість виявити їх приховані механізми і виробити факти, що й складають емпіричну базу науки.

Наука займає місце вищої теоретичної інстанції при вирішенні суперечливих питань, що стосуються природи, суспільства і людини, компетенція науки поширилася на нові сфери суспільного й духовного життя, обмеживши тим самим потенції більш традиційних форм свідомості – релігії, моралі, філософської метафізики тощо [7, с.111-137].

В кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ століття використання результатів наукових досліджень у виробництві набуває систематичного характеру. Саме в цей історичний період починається процес інтенсивної взаємодії науки і техніки і виникає особливий тип соціального розвитку, який прийнято називати науково-технічним прогресом (НТП). Потреби практики все чіткіше визначали тенденції до поступового перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Втілення результатів наукових відкриттів у виробництво ставало основною характеристикою соціальної динаміки, а ідея соціального прогресу дедалі чіткіше пов’язувалася з ефективним технологічним застосуванням науки.

Епоха індустріалізму створила передумови не лише для виникнення технічних дисциплін в якості окремої сфери наукового знання. В цей історичний період починає формуватися система соціально-гуманітарних наук. Саме в цей час об’єктно-предметне відношення до людини і людських спільнот стає домінуючим у техногенній культурі. Головним фактором такої зміни соціально-культурних пріоритетів став розвиток товарно-грошових відносин, коли капіталістичний ринок перетворив різні людські якості в товари, що мають грошовий еквівалент. Саме виникнення соціально-гуманітарних наук і завершало етап формування науки як системи дисциплін, що охоплюють усі основні сфери світобудови: природу, суспільство і людський дух. Наука здобула звичні для нас риси універсальності, спеціалізації та міждисциплінарних зв’язків. Експансія науки у все нові предметні галузі, розширення технологічного та соціально-регулятивного застосування наукових теорій супроводжувалося зміною інституціонального статусу науки.

Так у другій половині ХХ століття тріумфальний розвиток науки, грандіозні успіхи, досягнуті нею у всіх сферах знання здійснюють якісний переворот у продуктивних силах. Використання результатів наукових досліджень тепер здійснюється не лише у виробництві, але й у багатьох інших сферах суспільного життя. Наука стає необхідним компонентом соціальної системи, без якого неможливі функціонування та подальший розвиток суспільства. В ній вбачають певну езотеричну діяльність, яка може бути зруйнована будь-яким впливом ззовні. Така система поглядів базувалася на демократичній, ліберальній, прогресивній системі цінностей як соціальному ідеалі, і безумовній цінності науки, оскільки соціальний інститут науки базується та відтворює цю систему цінностей. Відповідно до цієї системи поглядів суспільство оцінюється в залежності від того, наскільки воно забезпечує можливості прогресу науки і в якій мірі цінності та інститути суспільства гармонують з етосом науки.

Проте згодом ситуація кардинально змінюється. Прогрес науки і техніки перетворюється в соціальній сфері у проблему адаптації людини до тих змін, що вносяться наукою в навколишнє середовище, засоби й способи діяльності, побут і т.п. Ставиться під сумнів цінність науки як соціального інституту, що сприяє суспільному прогресу. Неабияку роль у такій різкій зміні ставлення до науки відіграли інституціональні конфлікти між традиційними соціальними інститутами і наукою. Адже по мірі того, як наукове обґрунтування проблем, що традиційно відносилися до сфери діяльності тих чи інших інститутів, набуває широкого розповсюдження, самі інститути втрачають свій авторитет і життєві орієнтири. Наука, підриваючи авторитет традиційних соціальних інститутів, сама не здатна повноцінно їх замінити.

Отже, як показує наведений аналіз історичного розвитку наукового знання, подальше зростання якості наукової діяльності залежить від розвитку демократичних свобод, економічної підтримки з боку держави, прагнення до соціального визнання з боку вчених, розуміння науковцями своєї відповідальності перед суспільством, тощо. Не останню роль у процесі взаємовідносин наук і суспільства відіграє громадська думка, ставлення соціуму до наукових інновацій. Все частіше ставиться питання про підвищення наукової грамотності населення, інформованості щодо доцільності нових наукових досліджень та рівня безпечності отриманих результатів. В сучасних умовах від людини вимагаються не тільки базові знання науки і техніки, але й здатність до неперервного розвитку професійних і технічних навичок. Відсутність таких можливостей у окремої частини населення може стати тим соціальним фактором, що стримуватиме створення і поширення нових технологій, перешкоджатиме подальшому економічному та соціальному розвитку.