Література

1.Кун Т. Структура научных революций. Пер. с англ. ─ М.: Прогресс, 1975. – 288 с.

2.Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 2. Переклад з англ. – К.: Основи, 1994. – 494 с.

3.Холтон Дж. Тематический анализ науки. Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1981. – 383 с.

4.Юнг К.Г.О психологии бессознательного. Перевод с нем. //К.Г.Юнг Очерки по аналитической психологии. ─ Минск Харвест, 2003. – С.3-142.

Summary

Orysia Zadubrivska. Mehodological potential of J.Holton’s conception in the contemporary philosophy of science. The article is devoted to the main ideas of John Holton’s conception, concerning the development of science. It is outlined the topicality of this conception in the light of contemporary methodological researches.

УДК 165.0

© Роман Рошкулець

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

МЕТАФІЗИЧНІ ОСНОВИ І СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

МЕТОДОЛОГІЇ П.ФЕЄРАБЕНДА

В статті розглядаються деякі важливі методологічні принципи філософії науки П.Феєрабенда під кутом зору їх метафізичного змісту й світоглядної спрямованості.

Методологія наукового пізнання істотно змінилася впродовж останніх десятиліть – за змістом і формою, під впливом зовнішніх, соціокультурних і внутрішніх, логіко-гносеологічних чинників, розв’язуючи класичні суперечності і отримуючи натомість ще більше запитань і загадок. Значний внесок у зміну образу науки і способів її рефлексії внесли представники постпозитивізму, а серед них чи не найоригінальнішими є висновки П.Феєрабенда.

До творчості цього представника сучасної філософії науки неодноразово звертались у радянській, російській та українській філософсько-методологічній літературі, зокрема, А.Нікіфоров, Б.Грязнов, Є.Кузіна, В.Лук’янець, А.Панін, Б.Пружинін, В.Шкода та інші дослідники.

В цьому досліджені нас цікавитиме метафізичний потенціал ідей П.Феєрабенда, який, на відміну від деяких інших представників постпозитивістської філософії науки, виражений у його творах не лише у імпліцитно, у вигляді припущень і здогадів, а й в основних висновках найвідоміших праць, іноді навіть дещо гостро і радикально за формою вираження.

Найоригінальніше бачення проблем філософії науки в межах постпозитивістської традиції знаходимо саме в Поля Феєрабенда. Він є автором т.зв. анархістської епістемології. Погляди його багато в чому розходяться з ідеями класичного постпозитивізму. Так, він критикує концепції Т.Куна, К.Поппера, І.Лакатоса.

Основна увага зосереджується на обґрунтуванні тези про те, що наука є значно ірраціональнішою, ніж це ладен визнати, скажімо, І.Лакатос. Підставами при цьому є природа науки як такої, в усій її повноті; наявність різноманітних аспектів науки, неможливість з легкістю відокремити її від історичного й соціокультурного контекстів.

Концепцію зростання наукового знання І.Лакатоса П.Феєрабенд критикує передусім тому, що в ній наукова теорія оцінюється в межах доволі тривалого часового періоду. І “критичні стандарти” в оцінці теорій застосовуються ним тільки в періоди вагань, після появи “прогресивних” чи “регресивних” зміщень у розв’язку наявних проблем. Натомість П.Феєрабенд вважає, що такі стандарти наївного фальсифікаціонізму можуть використовуватися тільки в обмеженому часовому проміжку. З іншого боку, навіть це неможливо, бо тривалість таких періодів може бути як завгодно великою чи малою – ми їх не можемо визначити.

Тут з’являються дві альтернативи. Можна припинити звертатися до незмінних стандартів, які зберігають свою силу, вплив і владу впродовж усіх періодів історичного розвитку наукового знання. Або ж можна зберегти подібні стандарти як своєрідний вербальний орнамент, як згадку про кращі часи, коли все ще можна було пояснювати таку складну й неоднозначну річ як наука, послуговуючись кількома простими й “раціональними” правилами. За висновком П.Феєрабенда, саме до цієї другої альтернативи і схиляється І.Лакатос. Вибір цього шляху передбачає насправді відмову від перманентних стандартів de facto зі збереженням їх на словах. Позиція І.Лакатоса в цьому питанні збігається і з поглядами К.Поппера, викладеними в додатку до “Відкритого суспільства” [див.: 4], де йдеться про те, що ми можемо переглядати й піддавати критиці навіть найфундаментальніші правила і відкидати навіть найсуворіші методологічні вимоги, якщо в цьому є потреба.

Чи є така позиція ірраціональною і чи означає вона ірраціональність самої науки? П.Феєрабенд наводить аргументи і контраргументи з цього приводу. Наука справді ірраціональна. Адже вже немає єдиної системи правил, яка її супроводжує й керує нею на всіх крутих поворотах її історії. Науку ще можна раціонально реконструювати, але результат виявиться відчутно біднішим за реальні події наукового розвитку. Наука не є ірраціональною, оскільки кожен частковий епізод її розвитку є раціональним і може бути експлікований раціональним чином. Та вона ірраціональна, бо навіть ці раціоналістичні деталі є недостатніми для пояснення науки в усій її повноті. Для гіпотетично довершеного її розуміння ми повинні враховувати найрізноманітніші передумови, конкретно-історичні обставини наукового пізнання аж до побутових умов того чи того історичного періоду, різні недогляди, поверховості в пізнанні тощо. Але наука раціональна, бо все таки існує можливість подолати випадковості і “раціоналізувати” навіть найпримхливіші ряди подій.

П.Феєрабенд пригадує думку К.Поппера про те, що раціоналізм неодмінно віддалений від повного розуміння чи самодостатності. І що довіряти будь-якому знанню можна тільки після численних перевірок, ймовірних помилок, сумнівів і, звичайно, критики. Водночас переформульовує питання Т.Куна таким чином: “Де знаходяться межі нашого раціонального пізнання?”. Важливо при цьому з’ясувати, чи містить такий історичний феномен, як наука такі складники, що заперечують у принципі раціональний аналіз, і чи справді абстрактна мета максимального наближення до істини є досяжною виключно раціоналістичним способом. “Наука, – зазначає П.Феєрабенд, – завжди збагачувалась за рахунок позанаукових методів і результатів, тоді як процеси, в яких нерідко вбачали істотний аспект науки, тихо відмирали й забувались” [5, с.517]. Аргументуючи цю думку, він доволі часто в своїх працях звертається до конкретних прикладів з історії географічної, астрономічної, медичної науки.

К.Поппер і І.Лакатос наполягають на цілком раціоналістичному характері науки. Так, К.Поппер вважає, що вибір теорії, яка серед інших конкуруючих теорій найбільш наближена до істини, можна здійснити навіть у кризові періоди наукових революцій. Для цього достатньо просто з’ясувати, яка з даних теорій має найоб’ємніший клас істинних висновків і найменший за обсягом класом висновків хибних. І.Лакатос взагалі вважає, що явно нераціоналізовані риси науки з’являються тільки в предметному світі і у світі психологічних процесів і станів – у “світі ідей” (на зразок “третього світу” К.Поппера) вони відсутні (це – один з неявних “метафізичних” елементів концепції І.Лакатоса). Саме в цьому “третьому світі” можливе зростання наукового знання і його раціональне осмислення. Однак, як констатує із жалем П.Феєрабенд, науковцям зазвичай доводиться мати справу саме з психологічною реальністю людської суб’єктивності, а не з ідеальним царством ідей. Численні відхилення від правильного шляху, які ми маємо нагоду спостерігати в науці, неминучі, якщо ми прагнемо досягти прогресу, послуговуючись такими хиткими й ненадійними речами як інструменти нашого експериментального дослідження чи людський мозок: “Невже не зрозуміло, що ми мусимо стати більшими реалістами, припинити здивовано і віддано дивитися на уявні обриси філософських ідеалів... і маємо задуматись над тим, що ж може нам допомогти в цьому матеріальному світі, в якому в нас є підвладний помилкам мозок, недосконалі вимірювальні пристрої і дефектні теорії?” [6, с.302]. Понад те, попперіанський підхід до оцінки можливостей досягнення нами істини не спрацьовує, навіть якщо ми обмежимось виключно ідеями. Це відбудеться через те, що існують неспівмірні теорії.

Говорячи про неспівмірність теорій, П.Феєрабенд багато в чому погоджується з Т.Куном. Так, він твердить, що теорія, яка приходить на зміну попередній теорії, необов’язково є кращою за свою попередницю. А нерідко вона навіть поступається їй у здатності давати чіткі й зрозумілі розв’язки проблем. П.Феєрабенд, зокрема, порівнює теорію відносності й квантову теорію. А порівнюючи, вказує на неможливість зіставлення цих двох (та й будь-яких інших) конкуруючих теорій за стандартною схемою – наприклад, за більшою кількістю істинних висновків, як пропонує К.Поппер.

Теорії можуть бути проінтерпретовані по-різному. В одних інтерпретаціях вони виявляться співмірними, в інших – ні. Так, інструменталізм визнає порівнюваними будь-які теорії, які співвідносні з єдиною мовою спостереження і інтерпретуються, відповідно, на основі цієї останньої. Реалізм, з іншого боку, має за мету уніфіковане пояснення різних питань і вживає для цього найабстрактніші терміни. Зрештою, розуміння протяжності, маси, тривалості, інших подібних категорій, істотно відрізняється, скажімо, в класичній небесній механіці і в спеціальній теорії відносності.

П.Феєрабенд узагалі відкидає будь-які заперечення проти високої ймовірності чи, навіть, бажаності неспівмірності теорій. Заперечуючи згадану вже реалістичну доктрину, він підтримує ідею про неможливість незалежної інтерпретації метамови – знакової системи, в термінах якої інтерпретується досліджувана нами теорія. Отже, нові абстрактні мови не можуть бути введені напряму для інтерпретації теорії без попереднього співвіднесення з уже існуючими теоретичними системами та їх логіко-лінгвістичним ресурсом. Та навіть П.Феєрабенд висловлює ймовірне заперечення, посилаючись хоча б на факти, отримані при дослідженні стадій розвитку дитячого інтелекту, здійсненому Ж.Піаже, або на дослідження антропологами невідомих мов щойно відкритих племен. В обох випадках бачимо відсутність будь-якого натяку на “концептуальність” мови, а також неможливість виходу дітей чи людей первісного суспільства за межі чуттєво-образного мислення.

Представники Віденського гуртка вважали, що, наприклад, терміни релятивістської теорії можуть бути витлумачені за допомогою пререлятивістських, класичних термінів, оскільки останні є більш звичними і зрозумілими. П.Феєрабенд же наголошує, що давно відкинута лінгвістами можливість адекватного перекладу тексту цілковито ігнорується адептами сучасного логічного позитивізму, які повсякчас звертаються до міфічної “мови спостереження”, використання якої нібито уможливлює адекватну інтерпретацію тієї чи тієї теорії. Замість апеляції до цієї “двомовної” моделі, П.Феєрабенд пропонує прислухатися до досвіду теоретиків й експериментаторів, метафізиків і поетів, які також долучаються до конструювання нового відкритого світобачення. В той час, як багато науковців зацікавлені передусім формулами, своє основне завдання П.Феєрабенд вбачає в пошуку і аналізі інтерпретацій.

Виходячи з проблеми неспівмірності і проблем, з нею пов’язаних, неможливо однозначно з’ясувати, чи пояснюють нові теорії те, що від них вимагається пояснити, чи не пояснюють цього.

Неспівмірні теорії можуть бути спростовані тільки при віднесенні до відповідних їм же видів досвіду. Їх зміст не може бути порівнюваним. Жоден із запропонованих К.Поппером способів визначення раціональності й науковості теорій, вважає П.Феєрабенд, не спрацьовує. Можливо не діє навіть їх заперечення, спростування, фальсифікація. Чи не залишається нам, в з огляду на це, тільки один шлях – естетичних суджень, суджень смаку чи наших власних суб’єктивних бажань? І чи не є це, – задається питанням П.Феєрабенд, – свідченням впадання в суб’єктивізм, а науки – в суцільний релятивізм, проти якого виступає К.Поппер?

Насправді, вважає П.Феєрабенд, наука є не більш ніж одним з видів людської діяльності, творінням людини, таким як мистецтво, міф чи релігія. А тому містить не тільки об’єктивну основу, а й наші суб’єктивні інтенції. З іншого боку, навіть мистецькі твори можуть порівнюватися за граматичними критеріями, звуковою структурою, мірою експресивності тощо і на цій основі можуть оцінюватися.

Взагалі ж прийняття принципу неспівмірності теорій, переконаний П.Феєрабенд, відкриває для нас нові, цікаві шляхи аналізу науки як феномену культури.

Концепцію П.Феєрабенда нерідко небезпідставно вважають продовженням традицій критичного раціоналізму Поппера-Лакатоса. Але якщо взяти до уваги суб’єктивно-релятивістську спрямованість його міркувань, то не менш доречним стане визнання спорідненості таких міркувань з позицією представників історико-еволюційного напряму постпозитивістської філософії науки. До того ж концепція епістемологічного анархізму плюралістична. А значить, вона може вважатися своєрідною передумовою зародження і становлення плюралістичної методології науки, до якої належить, зокрема, К.Хюбнер [7]. Як зауважує В.Лекторський, вже саме “науково-теоретичне ставлення до світу виражає певну ціннісну орієнтацію” [3, с.115]. Тобто, кажучи словами самого П.Феєрабенда, “раціональність – одна із багатьох традицій, а не стандарт, з яким повинні узгоджуватись усі традиції” [5, с.467].

Переконливим аргументом може в даному випадку слугувати ще одна думка П.Феєрабенда: “Ідея методу, який би містив жорсткі, незмінні й абсолютно доконечні принципи наукової діяльності, стикається зі значними складнощами при співвіднесенні з результатами історичного дослідження” [6, с.153]. Найкращим же підтвердженням є вся його концепція, яка змітає усі усталені норми й принципи наукового дослідження з метою апології наукової творчості замість наукової діяльності.

До історичних аргументів П.Феєрабенд звертається неодноразово. Він твердить (і доводить це конкретними прикладами з історії науки), що в науці ніколи не існувало хоча б одного правила, яке б нізащо не порушувалося. Понад те, саме такі порушення і внутрішня (а не зовнішня, як у І.Лакатоса) проліферація ідей є незамінним чинником росту наукового знання. Поява нових некласичних наукових теорій стала можливою тільки тому, що “деякі мислителі або свідомо вирішили розірвати тенета “очевидних” методологічних правил, або мимоволі порушували їх” [там само].

Це вже згодом, на межі ХХ-ХХІ століть, релятивність норм наукової діяльності принаймні не відлякуватиме більшість дослідників. А в період, коли П.Феєрабенд запропонував концепцію епістемологічного анархізму і плюралістичної методології, такі висновки мали незрівнянно потужніший гуманістичний ефект. Заперечення за наукою безпомилковості і пізнавальної бездоганності вело за собою утвердження плюралізму світоглядних форм і поступову ліквідацію світоглядного диктату науки. Бо й до сьогодні вирішальним доказом на користь науки як правило залишається особлива доказовість наукових положень, які можна прийняти на віру, посилаючись виключно на беззаперечний авторитет науки. Невипадково П.Феєрабенд ставить питання про нерівноцінність суспільного ставлення до доведеності наукових та інших постулатів [6, с.136-137].

Будуючи власну плюралістичну методологію, П.Феєрабенд зберігає деякі елементи критичного раціоналізму (недаремна ж його згадка про продовження справи І.Лакатоса). Г.Кірілєнко зазначає в цьому зв’язку: “Філософія не піддається раціональному, науковому аналізу на рівні змістовному внаслідок хаотичності, складності і врешті-решт принципової непізнаваності своїх передумов. Звідси й сама форма впливу філософії на науку набуває ірраціонального відтінку, порушуючи автономію теоретичного знання, яку все ж прагне зберегти Феєрабенд” [1, с.99].

Та значно більшої уваги заслуговує спроба переосмислення П.Феєрабендом основоположних принципів раціональності, в тому числі, наукової. Те, що не було таємницею, скажімо, для Н.Бердяєва, для філософії науки стало одкровенням у другій половині ХХ ст., а для реальної науки залишається недосяжним донині. П.Феєрабенд вказує на те, що “ліберальна практика є не просто фактом історії науки – вона і розумна і абсолютно потрібна для розвитку знання” [6, с.154]. Тобто раціональність позанаукова не менш логічна, обґрунтована чи нормативна за наукову раціональність. Просто йдеться про логіку, норми, методологічні принципи більш високого рівня.

П.Феєрабенд згадує таку оцінку стилю наукового мислення Н.Бора: “...він ніколи не намагався дати завершеної картини, а поступово проходив через усі фази розвитку проблеми, починаючи з деякого очевидного парадоксу і закінчуючи його роз’ясненням. Будь-який досягнутий результат він вважав лише вихідним пунктом для подальшого дослідження” [цит. за: 6, с.154]. Таке представлення творчості видатного науковця перегукується із сучасними ідеями навіть не філософії науки, а філософії. Так, С.Лангер впевнена, що метафізика не є завершеною наукою з набором усталених принципів – вона є рухом радше від проблеми до проблеми, а не від засновку до висновку [2, с.78]. Так мимоволі, проте закономірно стираються грані між світоглядними основами філософії, філософії науки, науки й метафізики.

В цьому ж руслі слід розуміти звернення до Г.Гегеля в моментах необхідності самозаперечення розуму і доповнення формальної логіки діалектичною. Звідси і відомий методологічний принцип: “Все згодиться”.

Ще один такий принцип – контріндукція як використання серед гіпотез не тих, які найкраще узгоджуються з наявною теоретичною схемою (такою є вимога класичної епістемології до гіпотез), а навпаки – тих, які є найнепередбачуванішими в конкретній пізнавальній ситуації. Пропонується не тільки відкидати теорії, несумісні з досвідом, фактами, науковою емпірією, а й ті, які не узгоджуються з іншими теоріями, хоч останньому зіставленню надається належна увага. Тобто ні емпіричний (взагалі), ні історичний (частково) критерії перевірок теорії вже не спрацьовують. Натомість діють принципи плюралістичної методології: “Пізнання, зрозуміле саме так, не є низкою несуперечливих теорій, які наближаються до якоїсь ідеальної концепції. Воно не є поступовим наближенням до істини, а швидше становить всезростаючий океан взаємно несумісних (може навіть неспівмірних) альтернатив, в якому кожна окрема теорія, казка чи міф є частками однієї сукупності, які спонукають одне одного до ретельнішого опрацювання; завдяки цьому процесу конкуренції вони здійснюють свій внесок у розвиток нашої свідомості” [6, с.161-162]. Тут поєднано елементи і критичного раціоналізму з його ідеєю росту знання, і подібну до кунівської тезу про неспівмірність теорій. Окрім утвердження світоглядного плюралізму, метафізичний потенціал має і згадка про удосконалення свідомості на противагу традиційним зверненням філософії науки до покращення інтелектуальних, розсудкових і розумових здібностей людини, її здорового глузду: “Одноманітність завдає шкоди вільному розвитку індивіда” [6, с.166]. Вихід на цілісне розуміння ролі синтетичної поліаспектної свідомості є важливим, як для філософії науки, кроком на шляху до наближення моменту розуміння першооснов наукового пізнання і пізнання взагалі.

А звернення уваги на другорядні, побічні, неістотні елементи пізнання і заклик до урівноваження їх із методологічно потужнішими магістральними еквівалентами є вже індикатором постмодерного підходу до розв’язку проблем науки. Звісно, треба мати на увазі, що діалектика головного і другорядного в даній ситуації доволі відносна, оскільки йдеться не про справжню онтологічну значущість окремих наукових постулатів, а лише про міру їх прийнятності в межах окремої парадигми. Тому таке зміщення пізнавальних і методологічних акцентів містить неабияку світоглядну вагу. П.Феєрабенд прагне звернути увагу на ірраціоналістичний потенціал наукового знання. Цікавим є таке його зауваження: “Завжди варто пам’ятати про те, що ці демонстрації і мої риторичні вправи не виражають жодних “глибоких переконань”. Вони лише показують, наскільки легко раціонально обманювати людей. Анархіст подібний до секретного агента, який грає в розумні ігри, щоб підірвати авторитет самого розуму (Істини, Чесності, Справедливості тощо)” [6, с.164-165]. І все ж це є швидше несприйняття не самих світоглядних категорій, і не самого розуму в повноті реалізації його потенцій (як Логосу), а тільки спотвореного, лицемірного їх сприйняття у специфічних демократичних умовах масового суспільства, в якому провідні позиції займає наука. Не виникає питання, чому в лапки береться поняття “наукова совість”, якщо про неї впевнено можна твердити одне: замовчати її примусить тільки долар [6, с.184]. Отже, сарказм П.Феєрабенда виправданий.

П.Феєрабенд чітко визначає власну мету не як тотальне заперечення досягнень методології, не як відкидання науки, а як встановлення її меж. Тому сприймати основні поняття його концепції варто із застереженням: “Об’єктивне пізнання потребує багатоманітності підходів. І метод, який підтримує таке розмаїття, є єдиним, сумісним з гуманістичною позицією” [6, с.178].

Плюралістична методологія, що дуже важливо, внутрішньо передбачає світоглядний плюралізм. Коли П.Феєрабенд закликає сприймати вчення, які колись були в історії науки настільки ж серйозно, як і сучасні, то цим самим він тільки вимагає наявності хоч мінімальної світоглядної культури від того, хто здійснює історико-наукові дослідження. Ідеї Арістотеля, наприклад, чи флогістонна теорія, були свого часу сучасними і актуальними. Крім того, вони були історико-культурно детерміновані. Їх реконструкція прояснює ще й духовну ситуацію тієї чи тієї доби. Тому і у сучасній науці конкуренція теорій, постійна проліферація ідей і перманентне самовдосконалення науки настільки важливі.

П.Феєрабенд доводить гуманістичний потенціал плюралістичної методології [див.: 6, с.185]. Звідси можна зробити висновок, що метафізичні ідеї як надзвичайно бажаний елемент наукового пізнання, виявляються ще й його іманентною складовою і безпосередньо імплікують свободу, творчість, вільний розвиток особистості.

Контрастуючим до щойно згаданого є те тлумачення метафізики в науці, яке дає П.Феєрабенд класичній методології. Ця методологія, вказує він, досліджувала проблеми науки з відстороненої точки зору, так, ніби ці проблеми виникали й розв’язувалися поза реальними історичними умовами функціонування науки: “Такий спосіб дії має смисл тільки в тому випадку, коли ми припускаємо, що елементи нашого пізнання – позачасові сутності, рівною мірою досконалі, рівною мірою доступні і пов’язані один з одним незалежно від подій, які їх породили” [6, с.287]. Метафізична позиція такого зразка для П.Феєрабенда неприйнятна. В його ж власній концепції підкреслюється значення переосмисленої в антропологічному руслі метафізики. Це, звичайно, може бути відсутнім в його текстах, але такий висновок, безумовно, випливає з цих праць.

П.Феєрабенд вказує не тільки на історико-культурну зумовленість спрямованості наукового пізнання, а й на ті його риси, які продиктовані обмеженістю психологічних, фізіологічних здатностей людини. Тому теорія завжди визначає факти, а пізнання людини може давати більш-менш коректні результати виключно в рамках ситуативних умов дослідження. Тоді як логічна модифікація метафізики тяжіє до спекулятивних натурфілософських узагальнень, а її претензії на всеосяжну об’єктивність і вичерпність пояснення безпідставні. П.Феєрабенд дотримується реалістичних, матеріалістичних, як він вважає, власне наукових позицій, що не призводить до заперечення ним метафізики. Щоправда не в класичному розумінні цього терміну.

Наприклад, він скептично ставиться до логічних реконструкцій розвитку наукового знання, здійснюваних у філософії науки. Такі відтворення мають небагато спільного, вважає він, з реальним ходом історії науки. Межа між контекстом відкриття і контекстом обґрунтування (чи виправдання) справді існує: “Винаходячи теорії і розмірковуючи про них в нестрогій і “артистичній” манері, ми нерідко здійснюємо такі ходи думки, які заборонені методологічними правилами” [6, с.309]. Наука насправді набагато багатша змістовно, ніж це відображено в її методологічних реконструкціях. А спроба зробити науку раціональнішою руйнують її саму.

Отримані в постпозитивістських концепціях результати значною мірою перегукуються з постнекласикою і, якоюсь мірою, є передумовою постнекласичного типу наукової раціональності.