Література

1.Баженов Л.Б. Размышления при чтении Поппера //Вопросы философии. – 2002. – № 4. – С. 159–170.

2.Думит Э. Критический рационализм и его возражения против позитивизма. Замечания о методе Карла Поппера, его значении и его границах. – В сб.: Разум и культура. Труды международного франко-советского коллоквиума. – М., МГУ, 1983. – С. 102–108.

3.Коркишко А.П. Рациональность как логическая проблема в социальной философии К. Поппера //Вестник Сев. ГГУ: Сб. науч. тр. – 1998. – Вып. 9. Философия и политология. – С. 3–8.

4.Кузина Е.Б. Учение о методе в эпистемологии Поппера //Логика методологического исследования. – М.: Изд. Моск. Университета, 1980. – С. 148–166.

5.Нарский И.С. Философия позднего К. Поппера //Философские науки. – 1979. – № 4. – С. 55–68.

6.Норманн Г.Э. К. Поппер о ключевых проблемах ХХ века //Вопросы философии. – 2003. – № 5. – С. 96–102.

7.Поппер К. Логика и рост научного знания. Избр. Работы /Пер. с англ., сост., общ. ред. и вступительная статья В.Н. Садовского. – М.: «Прогресс», 1983.

8.Поппер К. Логика социальных наук //Вопросы философии. – 1992. – № 10. – С. 65–75.

9.Поппер К. Нищета историцизма //Вопросы философии. – 1992. – № 8. – С. 49–79; 1992. – № 9. – С. 22–48; 1992. – № 10. – С. 29–58.

10.Садовский В.Н. О Карле Поппере и судьбе его учения в России //Вопр. философии. – 1995. – № 10. – С. 14–27.

11.Серов Ю.Н. Концепция «предположительного знания» Карла Поппера. – В кн.: «Позитивизм и наука». – М., 1975. – С. 230-245.

12.Цхададзе Т.О. Понятие опыта в «Логике исследования» Карла Поппера //Вестник МУ, сер. Философия. – 1999. – № 2. – С.19-30.

13.Шишков И.З. В поисках новой рациональности: философия критического разума. – М. – 2007.

14.Юлина Н.С. Карл Поппер //Философы двадцатого века. – СПб. – М.: Исскуство, 1999. – С. 167-187.

15.Юлина Н.С. Философия Карла Поппера //Философия науки: Ежегодник. – М.: ИФ РАН, 1995. – С. 8-25.

Summary

Yuriy Cushnir. The Conception of Critic Rationalism by C.Popper and Its Applications to the Scientific Knowledge Rice. We analyze methodological foundations of the conception of the critical rationalism by K. Popper as well as its applications to the scientific knowledge. Especial attention it is paid to the characterization of the key principles of the methodology of falsificationism and inductivistic verificationism, and also to its impact to the development of science and humanities.

УДК 165.7

© Орися Задубрівська

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Методологічний потенціал концепції Дж.Холтона у сучасній філософії науки

Концепції провідних філософів науки Т.Куна, І.Лакатоса, М.Полані, Дж.Холтона, Ст.Тулміна нині вже не є такими популярними, як у 60-80 рр. ХХ ст. Проте вони не можуть розглядатися як такі, що вичерпали свій методологічний потенціал, зокрема це стосується тематичного аналізу Дж.Холтона. Його перші публікації, в яких розкривається сутність тематичного аналізу, з’явилися вже на початку 70-х рр. ХХ століття, але в цей час холтонівські ідеї не дістали належної уваги, і ще принаймні ціле десятиліття тематичний аналіз взагалі залишався поза увагою широких кіл істориків та філософів науки. Сьогодні ці ідеї потребують нового прочитання, оскільки володіють достатнім методологічним потенціалом для функціонування в новітній філософії науки.

У спеціальній передмові до російського видання збірки наукових праць „Тематический анализ науки”, яка вийшла друком у Москві 1981 року, Дж.Холтон зауважує, що метою цієї книги є розширити арсенал понять та методів, які здатні покращити наше розуміння творчої уяви вчених, що виявляє себе в їх науковій діяльності [3, с.7]. Далі він зазначає, що перше, що він робить, проводячи дослідження в галузі історії науки, це здійснює старанний аналіз тієї фази праці вченого, на якій відбувається зародження нових ідей, об’єднуючи при цьому дослідження опублікованих ним результатів із безпосередніми свідченнями, які зафіксовані в різних документах (таких, як листи, інтерв’ю, щоденники, лабораторні журнали тощо).

Наступним кроком для Дж.Холтона є спроби розглянути будь-який результат наукової діяльності, опублікований чи неопублікований, як певну „подію”, яка розташована на перетині тих чи тих історичних „траєкторій” – таких, які є здебільшого індивідуальними і здійснюються вченим наодинці через свої особисті зусилля; „публічне” наукове знання, яке поділяється членами того співтовариства, до якого належить цей учений; сукупність соціологічних факторів, які впливають на розвиток науки, і, без сумніву, загальний культурний контекст даного часу.

По-третє, зазначає Дж.Холтон, у своїх дослідженнях особливу увагу він звертає на те, щоб установити, якою мірою творча уява вченого може в певні вирішальні моменти його діяльності спрямовуватися особистою, можливо, навіть прихованою прихильністю до певної визначеної теми (чи до кількох таких тем) [3, с.7-8].

Дж.Холтон також намагається детально пояснити, яке місце посідає його тематичний аналіз серед інших методів дослідження науки. Він зазначає, що історик науки, філософ, соціолог чи психолог, який вивчає результати наукової роботи передусім має справу з подією, і зауважує, що можна виділити не менше восьми різних аспектів аналізу таких подій. До цього списку Дж.Холтон додає власну компоненту. Він зазначає: “я запропонував дев’яту компоненту аналізу наукової діяльності, а саме тематичний аналіз. У багатьох минулих і теперішніх поняттях, методах, твердженнях і гіпотезах науки наявні елементи, які функціонують як теми, що обмежують чи мотивують індивідуальні дії, а інколи нормалізують чи поляризують наукові співтовариства” [3, с. 24].

Що ж таке „тема” в розумінні Дж.Холтона? На це питання важко дати одразу чітку, однозначну відповідь, термін „тема” у Дж.Холтона виявляється значно більше невизначеним, ніж у Т.Куна „парадигма”, і розглядається як інтуїтивно зрозумілий. Дж.Холтон не намагається досліджувати саме поняття „тема”, найбільше, що він робить у цьому напрямку, це зазначає, що його тематичний аналіз не слід плутати з юнгівськими архетипами, метафізичними концепціями, парадигмами і світоглядами [див.:3, с.41]. Він також виокремлює три різні аспекти використання тем: тематичне поняття, чи тематична компонента поняття, методологічна тема, тематичне твердження чи тематична гіпотеза див.: 3, с. 26.

Звичайно, відсутність дефініції „теми” в Дж.Холтона, можна розглядати як недолік, як недопрацювання цього автора, насправді ж ситуація дещо інша. Відсутність однозначної чіткої дефініції, не є випадковістю, це пояснюється належністю Дж.Холтона до постпозитивістської філософії науки. Практично всі постпозитивісти намагаються подолати аристотелівський есенціалізм, який чи не вперше критикував попередник постпозитивізму К.Поппер. Він зазначав, що думка про те, що точність науки й наукової мови залежить від точності їхніх термінів, хоча й виглядає дуже правдоподібно, є звичайним забобоном. “Аристотелізм і споріднені йому філософії так довго втовкмачували нам те, як важливо здобувати точне знання про значення наших термінів, що ми вже схилилися до цієї віри. І дотримуємося цього переконання, попри незаперечний факт того, що філософія, яка протягом двадцяти століть турбувалася про значення своїх термінів, не лише сповнена багатослів’я, а й страхітливо розпливчаста й двозначна, в той час як наука на зразок фізики, що її майже не обходили власні терміни та їхнє значення, а натомість цікавили факти, досягла великої точності”. Зосередження на проблемі значення, зауважує далі К.Поппер, не лише зводить нанівець досягнення точності, воно само по собі виступає джерелом розпливчастості, двозначності та плутанини [див 2, с.26].

Не вдаючись до глибоких роздумів над тим, що таке тема, Дж.Холтон, показує, як вона працює в реальних наукових дослідженнях. Він говорить про тему як про чинник обмеження чи вмотивування індивідуальних дій, а інколи навіть і дій усього наукового співтовариства. “…Однією з найважливіших особливостей діяльності багатьох визначних творців науки було визнання ними невеликої кількості тих чи тих тем і що суперечки між ними включали опозиційні теми, об’єднані в діади чи триплети,- такі, як атомізм і неперервність, простота й складність, аналіз і синтез, незмінність, еволюція, катастрофічні зміни” [3, с.9]. Такі методологічні теми як редукціонізм, еволюціонізм, холізм та інші, проходячи через усю історію науки, засвідчують високий ступінь стабільності науки на глибинному рівні. Поява нової теми є винятковою подією, серед новітніх доповнень до тематичного арсеналу фізики Дж.Холтон називає такі теми, як „доповнюваність” (1927р.) та „кіральність” (50-ті рр. ХХ ст.).

Дж.Холтон приходить до висновку, що тематична структура наукової діяльності є незалежною від емпіричного чи аналітичного змісту досліджень, і виявляється під час вивчення тих можливостей вибору, які були відкриті перед ученим. Саме ця структура може відігравати головну роль у стимулюванні наукових прозрінь, у їх прийнятті чи у виникненні суперечок стосовно них [3, с.8]. Варто звернути увагу й на те, що Дж.Холтон надає великого значення тематичній опозиційності. Кожна тема, як правило має альтернативну їй тему, історію науки взагалі можна розглядати як суперництво альтернативних тем. І саме завдяки новому поєднанню опозиційних тем виникають нові теорії, і навіть нові теми.

Аналізуючи історію розвитку фізики в контексті тематичного аналізу Дж.Холтон зазначає, що фізика успадкувала від свого „класичного” (до 1900р.) і квантового (після 1900 р.) періодів протилежні тематичні набори. Так, ключовою темою першого періоду була тема неперервності, хоча вона і співіснувала з атомістичними уявленнями, і навпаки, головною темою другого періоду стала тема дискретності, яка також співіснувала з альтернативною їй тематичною орієнтацією, втіленою у хвильовій теорії електромагнетизму і більш нових теоріях Луї де Бройля та Е.Шредінгера. Стара фізика, крім того, приймала причинновість як само собою зрозуміле, а нова фізика почала використовувати ідеї невизначеності та імовірнісних розподілів як іманентних аспектів розуміння реальності, а разом з ними – й ідею статистичного опису. Стара фізика зазвичай не заперечувала можливості однозначного розрізнення суб’єкта і об’єкта, а нова прийшла до усвідомлення їх взаємопов’язаності і умовності будь-яких їх розмежувань. [див.3, с.162]. Як зазначає Дж.Холтон, у 1927 році, після дискусій між Гайзенбергом та Шредінгером Н.Бор запропонував нове розв’язання фундаментальних проблем квантової механіки, яке дозволяло йому прийняти обидва члени тематичної опозиції – неперервність та дискретність – як адекватних картин реальності, не намагаючись розчинити один з них в іншому, як це було при розробці ним принципу відповідності. Н.Бор зрозумів і те, що ця опозиція співвідносна з іншими парами альтернативних тем, які також неможливо ні зблизити, ні взаєморозчинити, – таких, наприклад, як поділ і взаємозв’язок суб’єкта та об’єкта чи класична та імовірнісна причинновості. [3, с.178]

Дж.Холтон помічає, що тематичні рішення значно більше порівняно з парадигмами чи світоглядом зумовлюються індивідуальністю вченого, а не його соціальним оточенням. Прихильність того чи того вченого до певного набору тем є, на думку Дж.Холтона, одним із головних джерел тієї енергії, яка спрямовує їх зусилля, що ведуть до створення нового знання, і ця прихильність доповнює виключно інструменталістські чи утилітарні стимули в науці [3, с.11]. Виходячи з таких міркувань Дж.Холтон аналізує історію науки передусім через дослідження творчої біографії відповідного вченого, зокрема, Кеплера, Ейнштейна, Бора та інших видатних природодослідників, намагаючись з’ясувати які теми для них були пріоритетними і як це вплинуло на їх наукові дослідження. Загалом існує обмежений набір таких стандартних тем, і кожен учений є лише носієм певної комбінації цих тем.

Незважаючи на те, що Дж.Холтон застерігає від ототожнення тем з юнгівськими архетипами, неможливо не помітити їх подібність. Відомо, що К.Г.Юнг часто ще називає архетипи первинними образами. Архетипи (чи первинні образи), за К.Г.Юнгом, є найдавнішими і найбільш загальними формами уявлень людства. Вони є водночас і почуттям і думкою, і навіть видаються такими, що мають власне самостійне життя, ніби життя окремих душ, що легко можна побачити у філософських чи гностичних системах, джерелом пізнання для яких є сприйняття несвідомого. [див.4, с.79-80] К.Г.Юнг стверджує, що у глибинах несвідомого приховані скарби, до яких завжди долучалося людство, саме звідти воно взяло своїх богів і демонів і всі ті найцікавіші та могутніші ідеї, без яких людство перестає бути людством. Як приклад такої ідеї К.Г.Юнг розглядає ідею збереження енергії. Він вважає, що справжнім творцем ідеї збереження енергії став німецький природодослідник та лікар ХІХ століття Роберт Юліус Майєр. Так, К.Г.Юнга зацікавив той факт, що Р.Майєр передусім був лікарем, то чому саме він, а не хтось із фізиків першим висловив цю ідею. Після аналізу цього факту психоаналітик приходить до висновку, що ідея Майєра не є створеною у власному розумінні цього слова, вона не виникла і в результаті узагальнення існуючих тоді уявлень чи наукових гіпотез, а проросла у своєму творцеві ніби рослина. [4, с.80]. Застосувавши до цього випадку свою теорію, К.Г.Юнг, дає таке пояснення: „ідея енергії та її збереження повинна бути первинним образом, який дрімав у колективному несвідомому”. [4, с.81]. Звичайно потрібні ще доведення, але психоаналітик вважає, що це можна зробити дуже легко. Найбільш примітивні релігії в різних частинах світу ґрунтуються на цьому образі. Це так звані динамічні релігії, єдиною і визначальною думкою яких є існування розлитої всюди магічної сили (мана). Це поняття сили є відповідником першого формулювання поняття бога. У процесі людського розвитку, зазначає К.Г.Юнг, цей образ розгортався в нових варіаціях. У Старому Заповіті чарівна сила світиться в неопалимій купині і на обличчі Мойсея; у Євангеліях вона виявляється у сходженні Святого Духа у вигляді вогненних язиків; у Геракліта з’являється як світова енергія, як „вічноживий вогонь”; у персів – вогняний блиск „хаоми”, божественної благодаті; у стоїків – першотеплота; у середньовічній легенді – це аура, ореол святості, у вигляді полум’я, яке виривається з під даху шатра, в якому перебуває святий. Відповідно до давніх поглядів, цією силою є душа. В ідеї безсмертя душі включено уявлення про її збереження, а в буддійському та первісному уявленні про метемпсіхоз закладено уявлення про те, що вона здатна необмежено перетворюватися, завжди однак зберігаючись. Таким чином, робить висновок К.Г.Юнг, ця ідея споконвічно закарбована в людському мозку, і тому у готовому вигляді закладена в несвідомому кожного. Потрібні лише певні умови, щоб змусити її знову піднестися на рівень свідомості. Вочевидь, що саме це трапилося з Робертом Майєром. [див.: 4, с.81-83]

Схожий на юнгіанський підхід, але в інших термінах, знаходимо у Дж.Холтона, коли він досліджує творчість І.Кеплера та Н.Бора. В одній зі своїх статей Дж.Холтон наводить один дуже цікавий факт із життя Н.Бора: після нагородження у 1947 році данським орденом Слона Н.Бор повинен був вибрати для себе герб, який мав зберігатися в церкві замку Фредеріксборг у Гіллероді. Фігура на гербі виражає ідею доповнюваності; девіз над нею проголошує: „Протилежності доповнюють одна одну”, а сама вона виявляється стародавнім китайським символом „Інь” і „Ян” – двох ворогуючих, але водночас вічно переплетених первнів буття [3, с.166]. Цей факт може слугувати прикладом наявності архетипних засад в основі тем. Очевидно, що в даному випадку маємо справу із проявом у темі доповнюваності архетипних уявлень про існування Іншого та об’єднавчий чинник Одного та його Іншого (в термінах європейської філософії). Окрім того, сам Дж.Холтон теж звертає увагу на „якісну діалектику” С.К’єркегора, сутність якої полягала в тому, щоб одночасно приймати тезу й антитезу, і при цьому не здійснювати синтез, який би знімав суперечності між ними. Дж.Холтон зазначає, що абсурдно було б доводити, що Н.Бор безпосередньо запозичив ідеї С.К’єркегора і тільки перевів їх з філософсько-теологічного контексту у фізичний [див:.3, с.193]. Ідея доповнюваності відома людству з найдавніших часів, і її взагалі можна розглядати як архетип. Отже, коли Дж.Холтон говорить, що впровадження Н.Бором у фізику теми доповнюваності є прикладом рідкісного випадку в історії людської думки – випадку появи нової теми, то насправді це не зовсім так. Новацією тут є лише втілення ідеї доповнюваності в науку у формі теми доповнюваності.

Отже, хоча Дж.Холтон і застерігає читачів не ототожнювати архетипи з темами, з чим варто частково погодитися, можна зробити припущення, що в науковому пізнанні архетипи, про які вів мову К.Г.Юнг виявляють себе як теми в розумінні Дж.Холтона. Аргументами на користь цього є те, що теми, як і архетипи зберігаються в історичному просторі й часі, і їх витоки потрібно шукати ще в міфологічному мисленні. Теми, вочевидь, як і архетипи, мають примусовий вплив на вченого, тобто ми ніколи не можемо повністю раціонально пояснити, чому вчений прихильний саме до таких тем, і чому, незважаючи навіть на переконливі дані експериментів, його тематична орієнтація виявляється здебільшого незмінною. Підтвердженням цього є також міркування самого Дж.Холтона про те, що існує невелике число загальних постійних тем, які набувають специфічного вираження в конкретних науках. Зокрема, аналізуючи функціонування теми доповнюваності поза фізикою, Дж.Холтон зазначає, що досліджуючи будь-яку тему, яка фігурує у фізиці чи в іншій науці – чи то доповнюваність, атомізм, неперервність – не можна забувати, що кожне її окреме вираження є одним із аспектів загальної ідеї, яка в різний спосіб представлена в роботі фізика чи біолога і набуває тут певної специфічної форми. Наприклад, загальна тема дискретності для фізики стає темою атомізму, а в психології вона втілюється як тема індивідуальності, що зберігається [3, c.197]. Тобто Дж.Холтон визнає існування певних „вічних” ідей, які виникають у позанауковій сфері, але є провідним чинником розвитку наукового знання.

Таким чином, через застосування тематичного аналізу Дж.Холтона відкривається можливість знаходити в науці певні інваріантні структури навіть у періоди масштабних наукових революцій. Виявляти в ній риси неперервності та постійності, на що звертає увагу і сам Дж.Холтон. Він, зокрема, зазначає, що застосування його методу дає змогу знаходити в розвитку науки певні риси постійності, відносно стійкі структури, які відтворюються навіть у змінах, що вважаються революційними, і які інколи поєднують зовні неспівмірні і конфронтуючі одна з одною теорії 3, с.9. З огляду на це виникає запитання чи можливим є поєднання парадигмального підходу Т.Куна і тематичного аналізу Дж.Холтона, і чи може воно відкрити якісь нові можливості для дослідників. На перший погляд позиції Т.Куна та Дж.Холтона видаються несумісними, це ніби дві різні парадигми філософії науки, два різних бачення світу науки. Так, Т.Куна цікавить передусім наукове співтовариство, а Дж.Холтона – діяльність окремого вченого. Але це не зовсім так, адже Т. Куна цікавить також діяльність окремих учених, на його думку, як і на думку Дж.Холтона, наука є певним видом діяльності, який здійснюється конкретними людьми. Т.Кун задає запитання: „що являє собою процес, через який новий претендент на статус парадигми замінює собою попередника?” І найперше дає таку відповідь: „будь-яке нове витлумачення природи, чи то відкриття, чи то теорія, виникають спочатку в голові в одного або кількох індивідів. Це саме ті, хто першими вчиться бачити науку й світ по-іншому...” [1, с.183]. Дж.Холтон, у свою чергу, каже, що хоча первинними носіями тем, як правило, є окремі вчені, але самі теми з невеликими варіаціями приймаються і цілими науковими співтовариствами [3, с.41].

Т.Кун не розкриває глибинних механізмів процесу формування і зміни парадигм, він обмежується лише таким поясненням: здатність окремих дослідників до принципово нового бачення проблем полегшується двома обставинами, вони концентрують увагу на проблемах, які породжують кризу в науці, і вони є молодими вченими чи новачками в галузі, яка охоплена кризою. Отже ці новатори не є надто сильно зв’язаними попередньою парадигмою [див. 1, с.183]. Якщо ж спробувати до цих міркувань додати холтонівські міркування, то можна очікувати обгрунтованішого пояснення процесу формування нових парадигм. Очевидно, що зміни відбуваються на рівні тематичної орієнтації дослідників, і тут можливі чотири варіанти: 1)попередні теми, які треба пам’ятати є лише схемами, залишаються, але набувають нового змістовного наповнення; 2)старі теми замінюються альтернативними – наприклад, тема редукціонізму замінюється ірредукціонізмом; 3)відбуваються зміни у структурі тематичного комплексу, частина тем попередніх тем залишається, а частина замінюється іншими; 4)з’являються нові теми – наприклад, кіральність, доповнюваність.

Тут виникає запитання як і чому відбуваються тематичні переорієнтації? Саме через це запитання здійснюється вихід на другу точку перетину холтонівської та кунівської концепцій. Виявляється, що Т.Кун, як і Дж.Холтон визнає наявність позараціональних чинників у створенні та прийнятті наукових теорій. Т.Кун вважає, що окремі вчені приймають нову парадигму, виходячи з найрізноманітніших міркувань і, як правило, одразу мають кілька мотивів. Деякі з цих мотивів – наприклад, культ сонця, який допомагав Коперніку стати коперніканцем, – перебуває повністю поза сферою науки. Інші – повинні залежати від особливостей особистості та її біографії. Навіть національність чи попередня репутація новатора та його вчителів інколи може відігравати значну роль [1, с.193]

Далі, для обох дослідників спільною є також думка про те, що вчені не можуть абсолютно автономними у своїй діяльності. Адже вони або як фахівці формуються в межах певної парадигми, і надалі їх бачення світу повністю визначається цією парадигмою, принаймні в період так званої „нормальної науки” (Т.Кун), або вони перебувають у залежності від своєї прихильності до певних тем (Дж.Холтн).

Ключові поняття парадигми Т.Куна та теми Дж.Холтона теж мають чимало спільних точок перетину. Можна стверджувати, що тема є однією з головних складових парадигми і глибинним чинником її формування. Такої позиції, вочевидь, дотримувався і сам Дж.Холтон, оскільки він наголошував на тому, що парадигми й світогляд включають у себе тематичні елементи. Коли одна парадигма витісняє іншу, тематичні опозиції продовжують існувати вже в рамках нової парадигми; тематичні опозиції зберігаються впродовж цілих періодів „нормальної науки”, а деякі теми переживають навіть епохи наукових революцій 3, с.41.

Як і Т.Кун стосовно своєї концепції парадигм, так і Дж.Холтон щодо тематичного аналізу переконаний, що він може успішно працювати не лише в дослідженнях історії фізичних наук, але й у дослідженнях історії інших наук. До того ж, як наголошує сам Дж.Холтон, ця можливість уже реалізується на практиці, і підтверджується деякими сучасними дослідженнями з історії біології та біохімії, соціології, літературознавства та психології [див.3, с.9, 17]. Дуже цікавим є також той факт, що Дж.Холтон також зауважує на тому, що техніка подібна до тієї, яку він використовував для тематичного аналізу науки, вже використовувалася значно раніше в деяких інших галузях, наприклад, у контент-аналізі, лінгвістичному аналізі та культурній антропології. І на думку Дж.Холтона, робота з виявлення і класифікацій тематичних структур може призвести до відкриття якихось глибинних рис спорідненості між природничим і гуманітарним мисленням [3, с.10].

Однією із проблем холтонівського тематичного аналізу є питання, чому відбувається розвиток і занепад тем? Дж.Холтон вважає, що вивчення цього питання є вкрай потрібним, і як варіант пропонує говорити про „кар’єру” тем у термінах життєвого циклу, спочатку теми можуть зазнавати підйому і широко використовуватися, а згодом це поняття може звужуватися і зрештою зводитися нанівець [див.3, с.41.] Але як пояснити той факт, що одні і ті самі теми пройшовши навіть чимало таких циклів, не зникають зовсім.

З іншого боку потребує аналізу концепція Т.Куна щодо зміни гештальту. Так він, зокрема, зазначає, що хоча вчені в межах нової парадигми і отримують нові засоби дослідження, однак важливим є те, що в період революцій вони бачать нове й отримують інші результати навіть тоді, коли використовують звичні інструменти в галузях, які досліджували до цього. Тобто Т.Кун вважає, що під час революцій у науці відбувається переключення гештальту, і вчений, який приймає нову парадигму, виступає швидше не в ролі інтерпретатора, а як людина що дивиться через лінзу, яка перевертає зображення [див.3, с.140-173]. Очевидно, що таке переключення гештальту відбувається десь на глибинному рівні психіки, і повністю пояснити його звичними раціонально-логічними чинниками неможливо. Якщо припустити, що в основі будь-якого гештальту є певний набір тем, і переключення гештальту означає заміну одного тематичного набору на інший (часто ймовірно альтернативний), визнати, що тема – це спосіб вияву архетипів у науковому пізнанні і застосувати висновки аналітичної психології К.Г.Юнга, то вищезгадані проблеми, які виникають перед Дж.Холтоном і Т.Куном насправді виявляться однією проблемою, і з’явиться перспектива її розв’язання.

Чому таким шляхом не пішов сам Дж.Холтон, який порівняно з Т.Куном був ближчим до цього? Очевидно, це зумовлено, зокрема, тим, що навіть серед психологів і сьогодні неоднозначним є ставлення до аналітичної психології, залишається відкритим питання чи може психоаналіз претендувати на статус науки, тому фізик та історик науки Дж.Холтон не наважується ототожнювати архетипи із темами і включати до свої досліджень психоаналітичну методологію, щоб не провокувати довкола своєї концепції появи звинувачень у ненауковості та психологізмі. Однак це вже є предметом інших спеціальних досліджень. Тут можна лише стверджувати, що одночасне застосування парадигмального підходу Т.Куна та тематичного аналізу Дж.Холтона, або ж їх коректний синтез дозволяє ефективно аналізувати як діяльність як наукових співтовариств так і окремих учених. Крім того, це має зорієнтовувати дослідження не лише на опис парадигм та фіксування моменту їх зміни в різних науках, а й на виявлення глибинних засад існуючих парадигм та причини заміни їх іншими. Але найважливішим вочевидь тут є те, що доповнення парадигмально-тематичного аналізу методологією, запропонованою К.Г.Юнгом, дозволить в перспективі успішно вивчати глибинні засади єдності природничонаукового та гуманітарного знання.