Література

1.Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста – М.: Наука, 1988. – 520 с.

2.Гардашук Т.В. Концептуальні параметри екологізму. – К.: ПАРАПАН, 2005. – 200 с.

3.Гирусов Э.В. Нормативный аспект экологической науки /Ценностные аспекты науки и проблемы экологии. – М.: Наука, 1981. – С. 236-257.

4.Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Айрис-пресс, 2006. – 560 с.

5.Демин В.Н. Тайны биосферы и ноосферы. – М.: “Вече”, 2001. – 457 с.

6.Ермолаева В.Е. Ноосфера, экологическая этика и глубинная экология //Стратегия выживания: космизм и экология. – М.: УРСС, 1997. – С. 100 – 115.

7.Кацура А.В. Ценностные мотивы в экологической проблематике /Ценностные аспекты науки и проблемы экологии. – М.: Наука, 1981. – С. 182-200.

8.Крисаченко В.С., Мостяєв О.І. Україна: природа і люди. – К.: НІСД, 2002. – 623 с.

9.Кузык Б., Яковец Ю. Цивилизация: теория, история, диалог, будущее. Т. 2. Будущее цивилизаций и геоцивилизационные изменения. – М.: ИЭС, 2006. – 648 с.

10.Кутырёв В.А. Утопическое и реальное в учении о ноосфере //Природа. – 1990. – № 11. – С. 3 – 10.

11.Левит Г.С. Критический взгляд на ноосферу В.И. Вернадского //Природа. – 2000. – № 5. – С. 71 – 76.

12.Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рандерс И. За пределами роста. – М.: Прогресс-Пангея, 1994. – С. 11 – 79.

13.Межуев В.М. Гуманизм //Новая философская энциклопедия. – М., 2000. – Т. 1. – С. 567-569.

14.Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М.: Молодая гвардия, 1990. – 352 с.

15.Ноосферогенез і гармонійний розвиток /В.Я. Шевчук, Г.О. Біляв­ський, Ю.М. Саталкін та ін. – К.: Геопринт, 2002. – 127 с.

16.Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1985. – 312 с.

17.Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: АСТ, 2002. – 553 с.

18.Федоров Н.Ф. Сочинения. – М.: Мысль, 1982. – 711 с.

19.Флоренский П.А. Столп и утверждение истины. – М.: Правда, 1990. – 355 с.

20.Цикин В.А. Глобализация: ноосферный поход. – Сумы: СумГПУ, 2007. – 284 с.

21.Циолковский К.Э. Промышленное освоение космоса. – М.: Машиностроение, 1989. – 280 с.

22.Чижевский А.Л. Земное эхо солнечных бурь. – М.: Мысль, 1973. – С. 1-120.

Summary

Vitaliy Karpenko. Humanistic-Noospheric Conception: Retrospective Analysis. As the first step on the way of the modern humanistic-noospheric conception essence and content comprehension, the author analyzes the historic conditions and theoretic-methodological bases of its formation.

УДК 1- 001. 82

© Юрій Кушнір

Криворізький економічний інститут Державного Вищого навчального закладу

«Київський національний економічний університет» ім. В.Гетьмана

Концепція критичного раціоналізму к. Поппера та її вплив на розвиток наукового знання

В статті аналізуються методологічні основи концепції критичного раціоналізму К.Поппера та їх застосування в процесі росту наукового знання. Звертається увага на характеристику принципів методології фальсифікаціонізму та індуктивістського верифікаціонізму в їх протиставленні, а також на вплив концепції критичного раціоналізму в розвитку соціально-гуманітарного та природничого пізнання.

Свою філософську концепцію Поппер називає «критичним раціоналізмом». Її мета – відокремлення галузі досвідної науки від метафізики та логіки. Критичний раціоналізм Поппера, заснований на індуктивізмі та фальсифікаціонiзмі, постає у вигляді теорії наукової раціональності – системою стандартів і норм раціонального росту наукового знання. Головним об’єктом попперівської концепції є наукове знання, його основним обмеженням – антиіндуктивізм, а механізмом функціонування – принцип фальсифікації та критицизм. У відповідності з цим, критичний раціоналізм є системою методологічних правил [7].

Мета нашого дослідження – проаналізувати вплив концепції критичного раціоналізму Карла Поппера на розвиток наукового знання. Для досягнення поставленої мети слід вирішити наступні завдання:

• розглянути принцип фальсифікаціонізму, як критерій демаркації наукового знання від метафізичного;

• проаналізувати принципи методології фальсифікаціонізму та індуктивістського верифікаціонізму в їх протиставленні;

• показати вплив концепції критичного раціоналізму на розвиток наукового знання в соціально-гуманітарному та природничому пізнанні.

Філософія критичного раціоналізму, що виникла в першій половині ХХ століття як реакція на пануючу в той час позитивістську традицію, по суті, стала спробою відродити в сучасній методологічній і філософській свідомості методологічні принципи критицизму і фаллібілізму. В подальшому через Парменіда та Сократа ця традиція перейде власне в західноєвропейську культуру, а в наш час, завдячуючи Попперу і його послідовникам (в англо- і німецько-мовних країнах), вона стане однією із впливових традицій в сучасному способі філософування [13].

У формуванні сучасної методологічної та філософської думки значну роль, поряд з іншими філософськими напрямками, наприклад, аналітичною філософією, відіграє філософія критичного раціоналізму. Значення та вплив останньої пояснюється перш за все тим, що вона привернула увагу філософського та наукового товариств до однієї з фундаментальних філософсько-світоглядних проблем – проблеми раціональності. Запропоновані критичними раціоналістами рішення з даного питання стимулювали постановку та розробку багатьох філософських, методологічних, історико-наукових, моральних проблем, важливих для розуміння філософського та наукового знання, місця філософії та науки в системі сучасної культури. Цим можна пояснити зростання інтересу до філософії критичного раціоналізму як зі сторони західних, так і вітчизняних філософів і методологів.

Західна література на цю тему складається із сотень статей, монографій та дисертаційних досліджень. Обговоренню філософії критичного раціоналізму присвячуються філософські міжнародні симпозіуми та конгреси, видані десятки книг, що стосуються концепції критичного раціоналізму Карла Поппера. Щодо російської літератури, то тут можна говорити про своєрідну еволюцію оцінок критичного раціоналізму: від ідеологічних звинувачень на адресу Поппера «як теоретика-антикомуніста» до думки, що обговорення ідей Поппера допомагає формулювати наші відповіді на гострі проблеми, які виникають в сучасній методології. В російських джерелах досить детально висвітлена філософія критичного раціоналізму К. Поппера і його прибічників на англо-американському ґрунті (англо-американська історична школа) [13, c.5].

Але зовсім невиправдано «залишається в тіні», на думку Шишкова, німецький критичний раціоналізм. Хоча і є роботи, присвячені дослідженню окремих аспектів німецького критичного раціоналізму, але вони, як правило, не містять цілісного аналізу основоположних праць представників цього напрямку. Тим більше, що за останні п'ятнадцять років німецькими критичними раціоналістами була опублікована серія фундаментальних праць, які не стали предметом аналізу зі сторони російських філософів. А для розуміння сутності цього напрямку вони мають принципове значення, оскільки в них знайшли відображення основні тенденції в розвитку сучасного німецького критичного раціоналізму.

В своїй роботі «В пошуках нової раціональності: філософія критичного розуму» І.Шишков приділяє основну увагу аналізу вчення про критичний раціоналізм школи німецького критичного раціоналізму, яке представлене трьома найбільш впливовими версіями в рамках критицистської традиції: а) ортодоксальним критичним раціоналізмом Х.Альберта; б) критичним плюралізмом Х.Шпіннера; в) раціональним критицизмом Х.Ленка. На думку автора, аналіз зазначених принципів критицизму значно впливає на розв’язання методологічних проблем, що мають місце у філософській традиції сучасності [13].

Основою джерельної бази нашого дослідження без сумніву є фундаментальні праці К.Поппера: «Логіка та ріст наукового знання», де він виклав свою логіко-методологічну концепцію росту наукового знання [7]. В «Логіці соціальних наук» Поппер торкається проблеми початку науки, проблеми єдності методу соціальних та природничих наук, заперечуючи при цьому індуктивістсько-верифікаціоністські позиції натуралізму [8]. В роботі «Злиденність історицизму» Поппер аналізує антинатуралістичні та пронатуралістичні доктрини історицизму, принцип фальсифікації та верифікації в їх протиставленні, а також розвиває ідею єдності методів росту наукового знання в соціально-гуманітарному та природничому пізнанні [9].

Найважливішою проблемою Поппер вважав проблему знаходження критерію демаркації між наукою та псевдонаукою (ненаукою), для вирішення якої запропонував принцип фальсифікаціонізму. Логіку наукового дослідження він розглядає як нормативну дисципліну, звільнену від будь-яких суб’єктивних, психологічних аспектів. Ці ідеї раннього Поппера значно відрізнялися від домінуючих на той час в Західній Європі логіко-методологічних поглядів, що поступово сформувалися під впливом Б.Рассела і Л.фон Вітгенштейна в концепцію логічного емпіризму, або неопозитивізму. Відношення Поппера до неопозитивізму, так само як і неопозитивізму до Поппера, неоднозначне. Поппер ніколи не був учасником «Віденського гуртка», він заперечував проголошувану лідерами неопозитивізму доктрину елімінації метафізики. Фальсифікаціонізм Поппера протистоїть верифікаціонізму неопозитивістів як метод дослідження питань розмежування наукового знання від ненаукового [13].

Не менш важливе значення у російській історіографії з даного питання мають дослідження Н.Юліної, А.Коркишка, І.Нарського, Ю.Сєрова, Є.Кузіної, Т.Цхададзе, Л.Баженова, Г.Нормана, В.Садовського тощо, які займаються вирішенням актуальних проблем епістемології Поппера, методології, філософії та соціології. Серед західноєвропейських дослідників слід виділити І.Лакатоса, Д.Міллера, для яких філософія Поппера стала, свого роду, символом, з яким пов’язані пошуки перспективної філософії та методології науки; для інших – це скоріше об’єкт теоретичного заперечення, в ході якого утверджуються нові концепції (Т.Кун, І.Бартлі, П.Фейерабенд). Критики, що заперечують філософію Поппера, обґрунтовують свою позицію тим, що вона відноситься до застарілого типу глобальної філософії, а це не відповідає жорстким умовам лінгвістичної точності та доказовості (Карнап, Вітгенштейн, Шлік) [14, с.170].

Найбільш фундаментальною проблемою як для власної логіки науки, так і для всієї теорії пізнання Поппер оголошує проблему демаркації – проблему знаходження критерію відмежування емпіричного від неемпіричного.

Критерій демаркації, що властивий індуктивній логіці, рівнозначний такій вимозі, згідно з якою всі висловлювання в емпіричній науці повинні бути наділені властивістю, що визначає їх істинність або хибність. Отже, такі висловлювання повинні бути придатними до верифікації і фальсифікації. Шлік з цього приводу стверджував однозначно, що правильне висловлювання повинно допускати кінцеву верифікацію. Тобто, істинність одного чи іншого висловлювання можна сформулювати в ході його верифікації, інакше воно втрачає будь-яке значення [7, с.62.].

Проблему демаркації Поппер аналізує як проблему знаходження критерію, що має бути наділений засобами виявлення відмінностей між емпіричними науками з одного боку, та математикою, логікою і «метафізичними системами» з іншого. І, як зазначає Поппер, знаходження такого критерію повинно бути головним завданням в теорії пізнання (епістемології) без допомоги «індуктивної логіки» [7, с.64-65].

Для позитивістів наука – це не система понять, а система висловлювань. У відповідності до цього вони схильні визнавати науковими або законними тільки ті висловлювання, що зводяться до елементарних висловлювань про досвід. Очевидно, що такого роду критерій демаркації тотожній вимозі побудови індуктивної логіки. Стосовно наукового знання і метафізичного, Поппер наголошує на їх відокремленні, але ні в якому разі не на елімінації останнього. Позитивісти, на його думку, намагаються знищити метафізику, а разом з нею і природничі науки, так як закони науки, як і метафізичні теж, неможливо звести до елементарних висловлювань про чуттєвий досвід [7, с.58-59]. Таким чином індукції не існує взагалі, тому виведення універсальних теорій із сингулярних висловлювань, «верифікованих досвідом», логічно неприпустиме. Отже, робить висновок Поппер, теорії ніколи не будуть емпірично верифіковані [7; 8]. Тому не верифікацію, а фальсифікацію системи знань потрібно розглядати в якості критерія демаркації: «Нам потрібно обрати такий критерій, який дозволив би в галузі емпіричної науки враховувати такі висловлювання, верифікація яких неможлива» [7, с.62].

В цілому принцип фальсифікації можна охарактеризувати так: до наукових тверджень відносяться лише такі, відносно яких можна знайти їхні «потенціальні фальсифікатори», тобто положення, що їх заперечують [14; 15]. Поппер вважає, що його принцип фальсифікації є найбільш доцільним та логічним в ході побудови емпірично змістовних теорій, які описують світ нашої чуттєвої дійсності, так як він передбачає, що ні вірогідність, ні істинність загального висловлювання не може бути виведена з істинності кінцевого числа одиничних тверджень, чого не враховує принцип верифікації. Принцип фальсифікації випливає з пріоритету теорії, враховуючи те, що спостереження завжди опосередковані нею, а це означає, що він є більш адекватним і в загально гносеологічному відношенні. І нарешті, принцип фальсифікації виражає суть емпіричного методу, так як не обмежує фантазію вченого однією лише логічною обробкою даного досвідного матеріалу, на противагу принципу верифікації, що припускає індуктивний перехід від одиничних емпіричних висловлювань до загальних теорій [4, с.152]. Фальсифікаціонізм, на думку Поппера, не використовує для прийняття і виправдання наукової теорії принцип індукції, який не можливо логічно обґрунтувати, тоді як у неопозитивістів саме цей «хибний» принцип лежить в основі верифікації. Якщо на практиці теорія, що піддавалась фальсифікації, визнається хибною назавжди, це означає, що факти, які заперечили дану теорію, будуть мати місце й надалі [14, с.183, ,4, с.153]. Отже, методологія Поппера базується на пріоритетності теорії над спостереженнями, тоді як верифікаційна концепція схильна до протилежної позиції. Виникає протистояння: якщо неопозитивісти не враховують, що спостереження завжди опосередковані теорією, то у Поппера спостереження повністю визначаються теорією і самі ніяк не впливають на її виникнення і розвиток. На думку Кузіної, така позиція в науці веде до вирішення проблеми емпіричного базису і проблеми виникнення наукових теорій [4].

Першу проблему Поппер вирішує, пропонуючи застосування конвенцій (узгоджень): система базисних висловлювань приймається для перевірки якоїсь конкретної теорії по конвенції «компетентних спостережень», а опосередковує її вибір ця ж теорія [4, с.153-154]. Розмірковуючи над конвенціональним характером базисних висловлювань, Поппер неодноразово зазначає, що не існує ніякого природничого (психологічного) або логічного кордону між базисними та іншими висловлюваннями, а отже не існує ніякого психологічного або логічного пріоритету на користь одного з двох рішень. Доля базисного висловлювання вирішується виключно на основі конвенцій. В той же час він стверджує, що базисні висловлювання – це такі висловлювання, відносно яких простіше всього прийти до згоди. І те, що вчені дійсно схильні до укладання таких угод, – факт, вважає Поппер, і не можливість такої угоди відносно базисних висловлювань була б рівнозначна нісенітниці наукового дослідження і непридатності мови як засобу універсальної комунікації [7, с.139].

Характеризуючи базисні висловлювання, Поппер висуває матеріальну умову, якій повинні відповідати висловлювання, щоб вони могли бути базисними: вони повинні описувати подію, що спостерігається. Ця вимога, на думку Поппера, відповідна вимозі інтерсуб’єктивної перевірки. Таким чином, спостерігаємо розмежування інтерсуб’єктивної перевірки універсальних висловлювань, з одного боку, і сингулярних висловлювань – з іншого. Якщо перша вимагає перевірки сингулярними висловлюваннями, то друга полягає в «спостережливості» описаної висловлюванням події. Відносно перевірки сингулярних висловлювань науковці виділяють альтернативний варіант її проведення, що має критичний характер. Зокрема, Т.Цхададзе в своїй праці «Поняття досвіду в «Логіці дослідження» Карла Поппера» намагається заперечити позицію Поппера, в якій він стверджує, що не спостереження, а «спостережливість» виступає основою формування сингулярних висловлювань [12, с.24-25]. А це зовсім різні поняття, зауважує Поппер: «Спостереження та сприйняття можуть мати психологічний характер, але спостережливість ні» [7, с.137].

При вирішенні другої проблеми Поппер, заперечуючи зв'язок емпіричного та теоретичного ступенів пізнання, приймає творчу концепцію виникнення теоретичного: теорії творить розум незалежно від досвіду. При чому сам процес стверджує, що творення теорії (виникнення проблеми) прослідкувати і пояснити, з наукової точки зору, неможливо. На думку Поппера, діяльність вченого полягає в тому, щоб висунути теорію і перевірити її. Початкова стадія цього процесу – акт задуму та створення теорії – не повинна передбачати логічного аналізу. Питання про шляхи, якими нова ідея приходить людині, може являти суттєвий інтерес для емпіричної психології, але воно зовсім не відноситься до логічного аналізу наукового знання. Логічний аналіз не торкається питань про факти, а лише торкається питань про виправдання або обґрунтування. Інше питання: чи можна виправдати деякі висловлювання? Якщо так, то яким чином і чи піддається воно перевірці? Для того, щоб деякі висловлювання піддати логічному аналізу, вони повинні бути нам представлені. Відповідно цим твердженням Поппер чітко вирізняє процес створення нової ідеї, з однієї сторони, і методи та результати її логічного дослідження – з іншої. Що стосується завдань логіки пізнання – на відміну від психології пізнання, то вони, на його думку, складаються виключно з дослідження методів, які застосовуються при систематичних перевірках будь-яких нових ідей [4, с.154; 7, с.50-51;].

Порівняльний аналіз основних принципів методології фальсифікаціонізму та індуктивістського верифікаціонізму, наштовхує Поппера на критичне ставлення до твердження, що для емпіричних наук характерне використання «індуктивних методів» [7]. Індуктивісти вважають, що досвід є основною базою універсальних висловлювань, а не сингулярних, як стверджує Поппер. Такий підхід є індуктивним, а отже визнається індуктивістами основним методом пошуку наукового знання. Сам Поппер, заперечуючи неопозитивізм, виступає проти методу індукції, що виключає можливість виведення теорій із сингулярних висловлювань. Він починає з критики верифікаціонізму. В ній Поппер використовує аргумент Юма проти індукції – аргумент проти виправдання універсальних висловлювань сингулярними і зазначає, що верифікаційний критерій виключає із області емпіричності теорії, універсальні висловлювання. По суті це означає, що емпірична система повинна допускати заперечення досвідним шляхом [7, с.63.].

Концепція критичного раціоналізму Поппера включає в себе проблему визначення єдності методів росту наукового знання в соціально-гуманітарному та природничому пізнанні. В своїй праці «Злиденність історицизму» автор наголошує на тому, що його метою є створення теорії, згідно якої всі теоретичні або узагальнюючі науки повинні використовувати один і той же метод, незалежно від того природничі вони чи соціальні (теорія єдності методів) [9, №10 с.42]. Методи завжди заключаються у формуванні дедуктивних причинних пояснень та в їх перевірці. Такого роду методи називають гіпотетико-дедуктивними або гіпотетичними, оскільки вони не передбачають досягнення абсолютного твердження наукових суджень, які з їх допомогою перевіряються. В науці метод перевірки завжди однаковий. З гіпотези, яка підлягає перевірці, ми дедукуємо деякий прогноз і співставляємо його, якщо це можливо, з результатами експериментальних та інших спостережень. Погоджуючись з останнім, отримуємо підтвердження гіпотези, хоча й не остаточне її доведення; очевидне її не співпадання вважається запереченням або фальсифікацією. Результатом перевірок є відбір гіпотез, які витримали випробовування або елімінація тих, що не витримали його, а отже були відкинуті. Всі перевірки можна пояснити як спроби позбавитися від хибних теорій, знаходячи в них слабкі місця. Такі перевірки повинні бути якомога жорсткіші в процесі фальсифікації теорій. І тільки в тому випадку, коли теорії не піддаються фальсифікації, можемо вважати їх такими, що витримали перевірку. Поппер називає такий метод елімінації хибних теорій методом спроб і помилок, при цьому зауважує, що з наукової точки зору не має значення як ми отримали свої теорії, але має значення їх перевірка. Таке твердження є істинним не тільки для природничих наук, але й для соціальних [9, № 10, с.44].

Ще одним аспектом методології К.Поппера є критика ним застосування історицистської методології відносно природничих і соціальних наук. Заперечуючи доктрину історицизму, згідно якої існує несумісність деяких методів фізики з соціальними науками (в силу фундаментальних відмінностей між соціологією та фізикою), Поппер виступає як прибічник ідеї єдності методів зазначених наук, а також наголошує на високому рівні об’єктивності цих методів в соціології.

Поппер в своїй методології заперечує метод холізму. Метод «Часткової інженерії», разом з критичним аналізом, бере за основу практичних результатів в соціальних та природничих науках. Цей підхід пояснює поступовість та поетапність змін в соціально-гуманітарному та природничому пізнанні, тоді як холістська інженерія, на думку Поппера, передбачає вирішення цієї проблеми методом цілісного, утопічного підходу. Таким чином, характерний для «часткового» інженера підхід полягає в тому, що, захищаючи деякі ідеали суспільства «в цілому», він все ж таки не вірить в метод повної, цілісної перебудови останнього. Якою б не була його мета, досягти її він намагається шляхом поступових змін та перетворень [9, № 9, с.28-29].

Холістська або утопічна соціальна інженерія, зазначає Поппер, носить завжди не «приватний», а «державний» характер. Її мета – перебудова «суспільства в цілому» у відповідності до заданого плану або проекту; вона направлена на «захоплення ключових позицій» і на поширення «влади Держави … до тих пір, доки Держава буде майже тотожна суспільству» [9, № 9, с.28]. Звідси випливає, що холізм заперечує частковий підхід і вбачає в ньому надлишкову поміркованість. Поппер не визнає застосування холізму на практиці: «Чим масштабніші холістські зміни, тим серйозніші їх незаплановані і неочікувані результати, що змушують їх звернутися до часткової імпровізації» [9, № 9, с.29]. На його думку, одна з цих доктрин істинна, інша – хибна і здатна до помилок, що можна вирішити. А що стосується двох методів, то лише один з них можливий, тоді як інший (холізм) просто не існує: він не можливий [9, №9, с.29].

Отже, Поппер, розглядаючи проблему росту наукового знання, є прихильником методу «часткової інженерії» (поступових змін, розвитку), заперечуючи будь-які складові елементи холістської методології, а метод критичного раціоналізму вважає спільною основою розвитку соціально-гуманітарного та природничого пізнання. Принцип фальсифікаціонізму як основний критерій демаркації наукового знання від ненаукового визначає основоположним принципом раціоналістичного формування істинного знання.