Література

1.Habermas J. Strukturwandel der Öffentlichkeit: Untersuchungen zu einer Kategorie der bürgerlichen Gesellschaft. – Frankfurt am Main Suhrkamp, 1990. – 391S.

2.Habermas J. Drei normative Modelle der Demokratie: Zum Begriff deliberativer Politik //Die Chancen der Freiheit. Grundprobleme der Demokratie. Münkler H. (Hrsg.) – München: Piper, 1992. – S. 11–25.

3.Luhmann N. Interaktion, Organisation, Gesellschaft //Soziologische Aufklärung 2. Aufsätze zur Theorie der Gesellschaft. 3. Aufl. –Opladen:Westdt. Verlag, 1986. – S. 9–20.

4.Арато А. Концепция гражданского общества: восхождение, упадок и воссоздание – и направления для дальнейших исследований //Полис.-1995. – №3. – С. 48–57.

5.Schissler J., Preyer G. Eine Republik der Bürger? Zur Kritik des Modells der Bürgergesellschaft //Breit, Gotthard/Massing(Hrsg.) Bürgergesellschaft – Zivilgesellschaft – Dritter Sektor. – Schwalbach: Wochenschau-Verlag, 2002. –S. 70–82.

6.Luhmann N. Organisation und Entscheidung. – Opladen: Westdt. Verlag, 2000. – 478 S.Luhmann N. Politische Planung: Aufsätze zur Soziologie von Politik und Verwaltung. – Opladen: Westdeutscher Verlag, 1971. – 256 S.

7.Arendt H. The Human Condition. – Chicago: University of Chicago Press, 1998. – 370 p.

8.Luhmann N. Politische Theorie im Wohlfahrtsstaat. – München: Olzog, 1981. – 158 S.

9.Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М.: Нация, 1992. – 175с.

10.Luhmann N. Legitimation durch Verfahren, – Frankfurt am Main.: Suhrkamp, 1989. – 260 S.

11.Dubiel H. Ungewissheit und Politik. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1994. – 247 S.

Summary

Mycola Bunyk. The Theoretical-Methodological Aspects of Modeling of Civil Society as the Sphere of Public Communication. The subject matter of the article are theoretical-methodological aspects of modeling of civil society as the sphere of public communication. The author distinguishes three conceptual models of the civil society and determines the conditions of their adequate use.

УДК 168

© Борис Починок

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Гуманітарно-епістемний потенціал принципу доповнюваності

У статті показано, що в контексті гуманітарного пізнання принцип доповнюваності діалогізується, посилюючи взаємоопосередкованість пояснення-розуміння, генералізації-індивідуалізації.

У сучасній філософії та методології науки евристичне значення основних ідей квантової механіки продовжує зростати. Досягнення цієї галузі пізнання не лише виявили обмеженість принципів класичної методології, але й започаткували формування нової наукової раціональності та картини світу. Характер пізнаваної реальності в її віднесеності до суб`єкта, експериментальних умов, способів вимірювання та інтерпретації отриманих фактів зумовили нове бачення проблем співвідношення спостережуваного і неспостережуваного, точного і неточного, емпіричного і теоретичного у пізнанні. Усвідомленню нетрадиційності цих проблем значною мірою сприяв сформований Н.Бором принцип доповнюваності. Водночас глибинна спорідненість цього принципу з особливостями соціогуманітарного пізнання уможливили його релевантність і в царині пізнання світу людини. На думку Н.Бора, живі організми, люди та культури “проявляють ознаки цілісності, відображення яких вимагає типово доповнюваного способу опису” [3, с.532], а дослідження “інших” культур мають багато спільного з розв`язанням проблем пізнання атомних та психологічних явищ.

Зазначимо, що нині евристичний потенціал принципу доповнюваності реалізується переважно у дослідженнях квантово-механічних явищ (І.Алєксєєв), а поза цим експлікація його значущості є недостатня. Так, наприклад, В.Канке вважає, що у фізиці, біології та гуманітаристиці “він має більш тривіальний вигляд” [7, с.265]. А проте процеси гуманізації сучасної науки і поглиблення міждисциплінарних досліджень актуалізують загальнонаукове значення цього принципу та його гуманітарну специфікацію. Цей принцип, стверджує В.Стьопін, разом з іншими засадами фізичного пізнання “входить в загальну наукову картину світу на правах універсальних принципів пояснення і опису” [10, с.22]. Враховуючи це, в даній статті ставиться мета проаналізувати особливості принципу доповнюваності в гуманітарно-епістемному контексті.

Передусім виокремимо (дещо схематично) ті ознаки цього принципу, які уможливлюють його екстраполяцію на гуманітарну предметність. Вони утворюють епістемну цілісність, що включає квантово-механічні явища, їх феноменологію в мінливих умовах проведення експерименту і теоретичні засоби інтерпретації отриманих при цьому фактів. Інтегративним первнем цього комплексу є рефлексивна активність суб`єкта пізнання, якою забезпечується: а) суб`єктно-об`єктна динаміка процесу дослідження мікрочастинок; б) варіативність експериментальних умов, завдяки чому цілісність квантово-механічних явищ проявляється дискретно-індивідуально у формі суперечливого відношення їх курпускулярних і хвильових властивостей; в) потреба врахування в аналізі зазначеної єдності характеру взаємодії мікрооб`єкта з експериментальним приладом і доконечність чіткої рефлексії інтерпретаційних засобів та процедур вимірювання. Взаємодією цих чинників конституюється вся сукупність значень і смислів дослідницького комплексу.

Очевидною є аналогія між цими ознаками процесу дослідження мікрочастинок і особливостями осягнення феномену світу людини. В гуманітарному пізнанні ще більшою є єдність суб`єкта і об`єкта, гуманітарій також прагне проникнути до безпосередньо неспостережуваної предметності – ціннісно-смислової основи явищ історії та культури, він також експериментує, але не за допомогою фізико-хімічних засобів (хоча іноді це не виключається), а у формі критики джерел (аналізу текстів, артефактів культури в цілому), нарешті, він також послуговується інтерпретацією фактів заради їх осмислення та розуміння.

Попри ці аналогії, існує, проте, суттєва відмінність між цими дослідницькими підходами, яка зумовлює відповідну специфікацію принципу доповнюваності в царині гуманітаристики. Перший з них, природничонауковий, – монологічний, другий, гуманітарний, – діалогічний. Перший підхід, звичайно, теж включає елементи діалогу, але вони підпорядковуються головній меті експерименту – з`ясуванню об`єктивних властивостей мікрооб`єкта, його предметних значень. “Доповнювана” позиція суб`єкта тут деперсоніфікована, вона зводиться в основному до включення в характеристики мікрооб`єкта експериментальних умов та способів вимірювання, що дозволяє зафіксувати або координати частинки, або її імпульс. Але обидва результати рівноправні і незалежні від “запитань спостерігача”. Мікрооб`єкт, скажімо електрон, описується позасуб`єктно, через співставлення його курпускулярних і хвильових властивостей. Натомість гуманітарно-епістемна доповнюваність є принципово суб`єктна, комунікативно-персоніфікована і плюралістична. Вона реалізується як опосередкований досвідом її учасників і соціокультурними цінностями неперервний в історичному просторі та часі діалог між індивідами, культурами, епохами. Цей контекст діалогізує й принцип доповнюваності. При цьому разом з проблемою людських вимірів об`єкта актуалізується й питання про взаємодоповнюваність його предметного змісту і смислової визначеності, пояснення і розуміння, істини і правди, зрештою – науковість гуманітарного знання.

Власне кажучи, в гуманітаристиці мотиви доповнюваності імпліцитно існували завжди. Вони зумовлюються нерозривністю матеріально-знакових і ціннісно-смислових аспектів її предметності, імплікуючи в її дослідженні взаємодоповнюваність пояснюючих і розуміючих, генералізуючих та індивідуалізуючих, номотетичних та ідіографічних підходів. Протиставлення цих підходів в “науках про дух” в останнє століття виправдане з огляду на особливості формування методології цих наук та їх легітимацію, адже доповнюваність тих чи тих пізнавальних засобів має сенс лише за умов їх сформованості (зрілості), сумірності за відповідними ознаками та релевантності у дослідженні тих чи тих цілісностей. Нині провідною тут є тенденція до діалогізації зазначеного принципу як в гуманітарному пізнанні, так і в науці в цілому. Прикметним у зв`язку з цим є підхід до цієї проблеми М.Бахтіна в контексті його розмислів про методологію гуманітарного пізнання.

М.Бахтін намагається реалізувати діалогічність принципу доповнюваності у дослідженні всього масиву гуманітарного пізнання, його предметності, методів, інтерпретації фактів, включаючи питання про особливості науковості гуманітарних дисциплін. “Принцип доповнюваності, – заявляє він, – я також сприймаю діалогічно” [2]. Діалогічним за своєю природою є передусім предмет гуманітарних наук. “Науки про дух; предмет їх – не один, а два “духи” (досліджуваний і досліджуючий, які не повинні зливатися в один дух). Дійсним предметом є взаємовідношення і взаємодія “духів” [2, с.368]. Предметним втіленням такої взаємодії є специфічна реальність – текст як “первинна даність”, “безпосередня дійсність” будь-якої гуманітарної дисципліни. Текст – амбівалентний, з одного боку він – матеріально-знакова інформаційна система, а з іншого – твір автора, соціокультурний феномен, найважливішою ознакою якого є його ціннісно-смисловий потенціал, “те в ньому, що має відношення до істини, правди, добра, краси, історії” [2, с.299]. Відповідно доповнюючо-діалогічними є й підходи дослідження тексту, його монологічне пояснення в аспекті загального, детерміністичного, системного, закономірного, нормативного і діалогічне розуміння його індивідуальності, неповторності, унікальності, смислового розмаїття. “Відношення до смислу завжди діалогічне. Саме розуміння вже діалогічне” [2, с.317]. Науковими, стверджує М.Бахтін є обидва “полюси” гуманітарного пізнання, але тільки другий з них є специфічно гуманітарний. Він відрізняється від науковості “точних” наук не лише діалогічністю, але й підвищеною суб`єктною опосередкованістю, ціннісною інтенцією, багатством смислів та їх постійним оновленням. Підкреслюючи гуманітарну універсальність діалогічності цього “полюсу”, М.Бахтін пише: “Діалогізм для нього – і зразу вся гуманітарна наука, і її особлива частина, і її “не-наукове” ядро” [2]. Діалогічна компонента принципу доповнюваності, отже, є важливим критерієм наукової специфіки гуманітарного пізнання.

Розвиваючи ідею М.Бахтіна про “двополюсність” гуманітарного пізнання і гостру доконечність опонуючого діалогу між сцієнтистами та асцієнтистими для розвитку гуманітарних наук, відомий культуролог Л.Баткін констатує: “Пора зі всією чіткістю дати собі звіт у їх парадоксальній доповнюваності, у тому, що теоретично-аморфно примирити “діалог” з методами радикально позадіалогічними не варто й намагатися. Вони реально і напружено стикаються, у тому числі – й кожний усередині себе” [1, с.112-113].

Ця “парадоксальна доповнюваність” протилежних підходів в царині гуманітаристики особливо помітно проявляється при “зустрічі” в ній настанов пояснення та розуміння. Їх взаємодоповнюваність є органічною на донауковому рівні пізнання, де пояснити те чи те явище водночас означає його зрозуміти, як і навпаки. Міфологеми “долі”, уявлення про “логос”, божественний “План творення” тривалий час виконували пояснювально-розуміючі функції. Проте внаслідок наукової революції ХVІІ ст. і втрати метафорою “Книга Природи” евристичного потенціалу ці процедури поступово розводяться, внаслідок чого пояснення пов`язується з відкриттям законів природи, а розуміння – з осягненням смислів людського буття. А тим часом перехід сучасної науки до вивчення об`єктів, що характеризуються цілісністю, історичністю, людиномірністю, тобто, ознаками, що властиві і для предметної сфери гуманітарного пізнання, сприяють утвердженню ідеї взаємодоповнюваності пояснення і розуміння. Аналітично-пояснювальне дослідження таких об`єктів в аспекті їх детерміністичних і закономірних визначеностей корелює з їх синтетично-розуміючим осягненням, яке передбачає їх усвідомлення в діапазоні зовнішнє-внутрішнє, частина-ціле, значення-смисл.

Такому підходу до даної проблеми сприяли також філософсько-аналітичні дослідження мовленнєвих актів як форми поведінки людей (Д.Остін, Д.Сьорл, Р.Хеар). Мова не лише описує (пояснює) дійсність у термінах істинне/хибне, але й завдяки перформативним висловлюванням приписує індивідам відповідну ціннісно-нормативну поведінку, розуміння якої передбачає з`ясування як внутрішніх інтенцій поведінки суб`єктів, так і змісту соціальних норм. У зв`язку з цим була виявлена логічна подібність між нормативними імперативами моралі та законами науки і зроблений висновок про взаємодоповнюючий – описово-пояснюючий та оціночно-розуміючий характер законів науки. “Загальні висловлювання, особливо наукові закони, – стверджує А.Івін, – мають здебільше двоїстий, описово-оціночний характер. Вони функціонують і як описи, і як стандарти оцінки інших висловлювань і ситуацій” [6, с.50]. За своєю формальною структурою пояснення і розуміння подібні; там і там релевантною є дедукція окремих висловлювань із загального закону та цінностей і якщо абстрагуватися від модусів висловлювань (“є” і “повинно бути”), “може бути побудована загальна “логіка пояснення-розуміння”, висхідні оператори якої – “пояснено” і “виправдано” – є звичайними модальними операторами [6, с.50].

Ця ідея в аспекті “значень” і “смислів” отримала подальшу розробку в процесі експлікації гіпотетико-дедуктивної моделі пояснення К.Гемпеля-П.Оппенгейма-К.Поппера. Незважаючи на те, що ця модель була побудована на основі історичного пізнання, її застосування в гуманітаристиці спричинило дискусії щодо її евристичного потенціалу саме у цій царині. Головні контраргументи гуманітаріїв зводяться до того, що в цій моделі: а) абсолютизується пізнавальне значення закону, хоча в гуманітарних дослідженнях номотетичні пояснення використовуються не часто; б) ігнорується індивідуальність та унікальність предметів гуманітарного пізнання, які осмислюються суто у модусі загального і доконечного; в) не враховується інтенційність поведінки людини, її орієнтація на ідеали, свобода вибору, творчість тощо. А проте, як зауважує А.Данто, дещо в цих дискусіях можна розв`язати уточненням термінів “пояснення” та “розуміння”, враховуючи, “що історичні пояснення являють собою просто розповіді, і слово “пояснення” в історичних контекстах має саме такий смисл” [5, с.194], тобто, опис може як передбачати номотетичні пояснення, так і не враховувати їх.

На нашу думку, опис експлікує не лише те чи те пояснення, але й розуміючу настанову, що зумовлюється низкою чинників: неоднозначністю зв`язку опису та його об`єкта; розмаїттям описів та пояснень; інтенцією опису не лише на експланандум, але й на реальне чи уявне наукове співтовариство, яке здійснює “розуміючу” апробацію результатів пояснення; оцінюванням на основі внутрінаукових та соціокультурних цінностей тих чи тих способів опису, пояснення та розуміння, в контексті відповідних типів раціональностей. Уявляється, що така взаємодоповнюваність пояснення і розуміння, значення і смислу внутрішньо притаманна гіпотетико-дедуктивній моделі пояснення. В ній пояснення явища (експланандума) фактично означає цілісне осягнення об`єкта у відповідній системі – його пояснення на рівні сутнісних і необхідних зв`язків і водночас розуміння як усвідомлення єдності об`єкта і системи. “Тим самим пояснення показує, що даний об`єкт не є якесь зовсім випадкове утворення, для якого весь інший світ абсолютно байдужий, але, навпаки, доконечно вкорінений у світі, точніше, у певній його частині, у відповідній системі інших об`єктів, тобто, його існування значуще, має смисл для цієї системи, так само, як і існування останньої значуще, має смисл для нього. Іншими словами, пояснення аргументовано демонструє нам осмисленість існування об`єкта, а отже дозволяє зрозуміти його, і саме з цією метою воно заподіюється” [9, с.163]. Але не менш обгрунтованим є висновок, що й розуміння внаслідок потенціалістичного багатства своїх смислів імплікує розмаїття пояснювальних настанов і підходів у тих чи тих пізнавальних ситуаціях.

У цьому відношенні спроби У.Дрея спростувати зазнаену модель пояснення і обгрунтувати всупереч їй модель раціонального пояснення людських дій через призму мотивів суб`єкта лише підтверджує взаємодоповнюваність пояснення і розуміння, адже таємниця мотиваційних спонук людських діянь завжди була в епіцентрі розуміючих пошуків гуманітаристики. “Дреївська модель пояснення, – слушно зауважує Г.Врігт, – має подібність з традиційними ідеями про методологічну роль вчування і розуміння” [4, с.62]. Очевидність взаємодоповнюваності цих процедур ще переконливіше проявляється в інтенційних поясненнях, логічною формою яких є т.зв. “практичний силогізм” (Р.Аткінсон, Е.Енскомб, Р.Мартен). Як пише Г.Врігт, “саме практичний силогізм є тією моделлю пояснення, яка так довго була відсутня в методології наук про людину і яка є справжньою альтернативою моделі пояснення через закон” [4, с.64].

Визнаючи важливість моделі інтенційного пояснення в гуманітарних науках, вкажемо водночас на некоректність протиставлення цих моделей. Вони альтернативні лише в тому значенні, що в дедуктивно-номологічній моделі пояснення зв`язок між експланандумом і експланансом логічно необхідний, а в моделі інтенційного пояснення він має ймовірнісний характер, оскільки опосередковується ціннісними чинниками і суб`єктивним ставленням (оцінкою і свободою вибору) до них індивідів. Практичний силогізм розкриває не так причиновий зв`язок між основними компонентами поведінки людини, як їх смислову основу, але ці моделі не є альтернативні, і в кожній з них існує взаємозалежність між поясненням і розумінням. Певна асиметрія зазначених процедур у цих моделях уможливлює пояснююче-розуміюче застосування першої з них у пізнанні переважно об`єктивних, масовидних і закономірних аспектів гуманітарної предметності, а другої – в осягненні її суб`єктивних, унікальних та ціннісно-смислових вимірів.

В контексті історико-наукових досліджень принцип доповнюваності актуалізує взаємоопосередкованість не лише пояснення і розуміння, але й процедури індивідуалізації та генералізації. Головною тут є проблема теоретичної реконструкції значень і смислів феноменів минувшини, а її розв`язання передбачає: а) врахування характеру тієї соціокультурної цілісності (передумов), що зумовила виникнення, функціонування та розвиток цих об`єктів; б) з`ясування мотивів, якими керувалися автор твору чи учасники історичних подій у своїх відповідях на запити свого часу; в) осягнення змісту маніфестацій цих об`єктів у діапазоні малого і великого часу історії, а особливо їх входження в контекст сучасності і оновлення у зв`язку з цим їх смислів. Крайнощі “антикваризму” і “презентизму”, що сформувалися у розв`язанні цієї проблеми абсолютизують у теоретичних реконструкціях позиції минулого або сучасного, а між тим усвідомлення того, “що в даній ситуації діє принцип доповнюваності, дозволяє уточнити технологію історико-наукового аналізу” [9, с.355]. Якщо “антикваризм”, абстрагуючись від сучасного контексту, обмежується описом реально діючих в минулому соціальних естафет і традицій, то “презентизм”, здійснюючи реконструкцію змісту акта минулої діяльності на основі цінностей, ментальності, картин світу сучасності, фактично його асимілює і включає в систему сучасної культури. Відтак можна вважати, що “презентизм розуміє минуле, а антикваризм пояснює його”, але “не можна забувати, що згідно з принципом доповнюваності обидва описи альтернативні, що означає, що в межах одного опису минуле має один набір характеристик, а в межах іншого – інший набір” [9, с.356].

В.Лекторський доводить, що взаємодоповнюваність пояснення і розуміння в історико-наукових реконструкціях є важливим чинником інтеграції природознавства і гуманітаристики. Суб`єкт, що досліджує давні соціуми, в реконструкції архетипів минувшини послуговується цінностями і теоретичними знаннями сучасності, і в цьому відношенні його підхід суттєво не відрізняється від природничонаукових інтерпретацій, хіба що різними тут є вектори наукового пошуку, – відповідно на ціннісно-смислові засади і детерміністичні чинники та факти. “Оскільки в даному випадку правила дій, мотиви агентів та їх репрезентації ситуації заздалегідь невідомі досліднику – він повинен їх реконструювати. У такому разі він змушений пропонувати різні гіпотези щодо смислу досліджуваних ним дій та їх результатів. Перевірка цих гіпотез може підтвердити їх чи спростувати. Розуміння є, отже, не містичною процедурою “вчування”, а раціональною реконструкцією. За такого підходу розуміння можна розглядати як різновид пояснення.

У природничих науках водночас дослідник має справу з різними типами інтерпретації, оскільки факти для перевірки його гіпотез не “дані”, але завжди витлумачені, інтерпретовані. Пояснення в природознавстві – це завжди спроба виявлення причин і причинних механізмів. В науках про людину вчений намагається не лише віднайти причини подій, але й з`ясувати і мотиви дій. Проте мотиви можна розглядати як особливий вид причин” [8, с.46].

Важливою компонентою історико-теоретичних реконструкцій є взаємодоповнюваність в них індивідуалізації та генералізації, що відповідає характеру постнекласичної наукової раціональності, врахування в ній когнітивно-ціннісного опосередкування фактів. Власне кажучи, питання про індивідуальність й виникає внаслідок співставлення об`єкта з іншими об`єктами і концептуальними побудовами. Принцип індивідуальності передбачає врахування в дослідженні індивідуальних об`єктів низки опосередкувань (онтологічних, епістемних, соціокультурних) та виявлення загального в цих об`єктах за допомогою генералізуючих підходів. Відтак на засадах доповнюваності долається традиційне протиставлення індивідуалізації та генералізації, ідеографії та номотетики. “Якщо йдеться про історичні процеси, – зазначав В.Стьопін, – то мета науки полягає у виявленні тенденцій, логіки їх розвитку, законоподібних зв`язків, котрі дозволяли б відтворити картину історичного процесу за тими “точками-подіями”, які виявляє історичний опис. Таке відтворення історичних процесів являє собою історичну реконструкцію. Кожна така реконструкція лише зовнішньо постає як чисто ідеографічне знання. Насправді в ній ідеографічні та номотетичні елементи поєднуються особливим способом, що виявляє певну логіку історичного процесу, але не відокремлену від самого тла його індивідуальності, а немов би вплавлену в нього. Історичні реконструкції можна розглядати як особливий тип теоретичного знання про унікальні, дані в єдиному екземплярі, історичні процеси” [11, с.599-600]. Логічно припустити, що у постнекласичній науковій раціональності взаємодоповнюваність когнітивних та ціннісних елементів буде зростати.

Евристичне значення принципу доповнюваності проявляється також в контексті визначення гуманітарної адекватності тієї чи тієї наукової дисципліни. Так історично склалося, що гуманітарними вважаються дисципліни, що досліджують історію, суспільство, культуру і протистоять у цьому відношенні наукам про природу. Перші за допомогою розуміючих процедур з`ясовують смисли соціокультурних феноменів, а другі – на основі пояснюючих підходів розкривають закони явищ природи. Але, як відомо, нині культур-центристські і розуміючі настанови все більше проникають у природознавство, а натуралістично-пояснюючі підходи широко використовуються в суспільствознавстві. І якщо дотримуватись позицій методологічного ригоризму, то, очевидно, такі дисципліни, як політекономія, соціологія, антропологія тощо не можуть вважатись гуманітарними. На наш погляд, зазначена антиномія в соціогуманітарному пізнанні успішно долається на основі принципу доповнюваності, у світлі якого “смисл досягнення гуманітарної адекватності полягає в тому, щоб до одного і того ж об`єкта підходити з точки зору двох стратегій, які забезпечують одночасно роботу натуралістичної і культур-центристської програм. Гуманітарне наукове знання може бути отримане про будь-який об`єкт шляхом методично загострюваного інтересу до його суб`єктивної природи і життєво-смислового змісту, соціальне знання може бути отримане про будь-який об`єкт шляхом спеціально-методично підкреслюваної його об`єктивності і наявності в ньому закономірностей” [12, с.302]. Для розв`язання життєво-практичних проблем, наголошує В.Федотова, доконечною є “одночасна робота двох програм. Одна аналізує цілі та цінності суб`єкта, інша виявляє закономірності, які могли б привести до досягнення цих цілей. Перша орієнтована на “олюднення”, друга – на “оречевлення”. Але це не означає, що перша заздалегідь краща і “гуманітарніша”, – вони повинні працювати на будь-якому об`єкті, з`ясовуючи його людський і об`єктивний зміст, щоб останній міг бути використаний в інтересах людини” [12, с.303-304].

На основі сказаного можна зробити висновок про зростання методологічного значення принципу доповнюваності в гуманітарному пізнанні. Збагачуючись елементами діалогічності, він дозволяє успішно долати ті антиномій, що слугували для доведення протиставлення “наук про дух” і “наук про природу”. Тим самим цей принцип сприяє поглибленню інтегративних тенденцій сучасної науки і утвердженню ідеї єдності природничонаукової і гуманітарної культур.