Онтологічні засади філософії та науки

У статті досліджуються причини та джерела формування філософії та науки. Доводиться, що філософія і наука мають не тільки раціональні засади, але й водночас ґрунтуються на антропологічних, психологічних, аксіологічних, екзистенційних чинниках.

У природі людського пізнання незалежно від типу культури, цивілізації та інших випадкових ідентифікацій перманентно присутні філософські питання про першооснови буття природи і суспільства. Хоча з іншого боку хто запитував себе останнім часом про ці основи? Можливо такі питання виникають тільки у контексті межової екзистенційної ситуації, коли людина перебуває у кризових обставинах буття. Філософські питання не виходять поза межі людського напередрозуміння, чи горизонту розуміння, бо неможливо запитати про те, чого ми не розуміємо. Питання не буде мати сенсу у цьому випадку. Тому тут можна вести мову про герменевтичні засади формулювання філософських питань, які не можуть бути поставлені поза межами людського розуміння та природи.

Ми не можемо поставити апріорних запитань перед собою. Всі питання ставляться, виходячи із досвіду людини. Тому у цьому аспекті ідеї І.Канта є важливим методологічним джерелом для вивчення розвитку феномену науки та філософії. У цьому сенсі можна погодитися із поглядами І.Канта та Д.Г’юма, що процес пізнання світу – це процес його пояснення та конструювання на основі досвіду [5, с.24-26], бо “жодна з… наук, жодне з мистецтв не спроможні вийти за межі досвіду і запропонувати якісь принципи поза цією основою” [4, с.35].

Світ для нас, як би ми не намагалися об’єктивно його пізнавати чи описати, завжди буде досвідним, антропоморфним і наповненим символами, ідеалізаціями та релігійно-міфологічними уявленнями. Часто наукові та філософські парадигми мають релігійно-міфологічний зміст, оскільки ґрунтуються на таких феноменах та субстанціях, у які потрібно вірити. Наприклад, ідея вічності матерії потребує такої ж віри як ідея Бога.

Ми можемо пізнати світ лише наскільки, наскільки сягає наша віра та уява. Тому світ й справді є наша думка, конструкція, зрештою воля та уявлення, про що вів мову А.Шопенгауер.

Звідси будь-яка парадигмальна трансформація у науці чи філософії, буде завжди пов’язана із людиною та її пізнавальними можливостями. Природа людини не змінилася із плином тисячоліть. Тому й сучасні виклики перед людиною – ті ж самі, “вічні”, ті які були колись, пов’язані із людськими потребами, вадами, бажаннями, власне із людською природою.

Наше розуміння буття – це реалізація нашої природи. Наприклад, ідея часовості, як вважає М.Гайдеггер – це похідна ідея від усвідомлення людської смертності. Тривога, страх перед смертю є однією із причин самоідентифікації та автентичності людини, а також виникнення філософських понять, наприклад, часу, як вважає М.Гайдеггер [6]. Для уникнення цих неприємних психічних відчуттів, які негативно впливають на самореалізацію людини, спонтанно виникають різноманітні релігійно-філософські системи, які самозаспокоюють людину, пригнічують або відсувають на далеку перспективу відчуття страху перед буттям. Таке пригнічення страху перед смертю є властиве не тільки для філософії, але й, наприклад, для релігії, яка на світоглядному рівні позитивно впливає на самореалізацію людини, оскільки дає їй надію на майбутнє життя.

Антропологічні особливості людини, зокрема смертність, цікавість, страх мають більш важливе значення для виникнення світоглядно-філософських питань та формування соціальних інститутів, ніж раціональні потреби у систематизації світу.

Так Аристотель вважає, що причина виникнення філософії, полягає у тім, що “всі люди від природи прагнуть знання” [1, с.65], “бо і тепер і колись здивування спонукає людей філософувати” [1, с.69]. І.Кант, у свою чергу, стверджує, що “людський розум… має незвичайну долю: його обсідають питання, яких він не може відкинути, бо вони задані йому його власною природою…” [5, с.15]. Кожна наукова та філософська теорія чи парадигма є відображенням потреб, надій, прагнень людини, життєвих цінностей, які є похідними від природи людини. Таким чином у філософії та науці відображається суть природи людини, яка прагне пізнавати світ, виходячи не тільки із раціональних мотивів, але й із суто особистих, егоїстичних, прагматичних чи екзистенційних потреб у пошуку стабільних світоглядних основ для подолання негативних відчуттів перед буттям.

Тому можна скоріше вести мову не про соціокультурні передумови формування філософії чи науки, а про особисті, індивідуальні екзистенційні, антропологічні, психологічні, аксіологічні мотиви формування філософії, релігії, науки, права та інших соціальних інститутів.

Радше не соціокультурні умови стають основою формування філософії та науки, а перш за все соціокультурний простір є похідним від екзистенційних умов людського буття та природи людини. Природа людини на рівні антропологічних особливостей створює підстави для формування соціокультурної спільності та основних форм її існування, у тому числі таких феноменів як філософія і наука. Від філософії і науки так само як і від будь-якої іншої соціально-значущої форми людина вимагає конкретних порад, вказівок для свого життя. Тому на початках свого виникнення філософія і наука мають духовно-практичний гуманітарний вимір. Такою була філософія Стародавньої Греції, яка мала чітко виражений етичний характер, і яка претендувала на роль практичної мудрості. Такими були медицина, право, теологія у Середньовіччі, які вирішували переважно гуманітарні завдання.

Цікаво у цьому плані проаналізувати класичну схему навчання середньовічного західноєвропейського університету, яка являла собою систему “семи вільних наук” чи мистецтв – “трівіум” і “квадрівіум”, які визначали європейську освіту, зокрема українську, впродовж багатьох століть аж до XVІІІ століття. Зміст таких вільних наук був гуманітарним.

У склад “трівіуму” (вступні дисципліни) входили: граматика (письмо), риторика (красномовство), діалектика (формальна логіка або ж піїтика (поетика)); а у “квадрівіум”: арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після вивчення такого класичного курсу із семи наук, в університетах починали вивчати у різноманітних послідовностях медицину, право, теологію та філософію, які узагальнювали гуманітарне знання із різних областей класичної університетської освіти.

Можливо така послідовність у вивченні наук мала свою історичну традицію, яка бере початок із античної Греції. Так, наприклад, на Академії, яка була заснована Платоном був символічний напис: “Хто не знає геометрії, нехай не заходить!”. Така постановка питання свідчить про те, що заняття філософією вимагало оволодіння попередньою теоретичною підготовкою. Філософія безперечно є вершиною гуманітарного знання. Але у контексті освіти античності та епохи Середньовіччя вона включає у себе знання із галузей всіх дисциплін. Таким чином вона є завершенням циклу гуманітарної освіти. Європейська освіта у цьому сенсі на своїх початках мала гуманітарний зміст, була зорієнтована на духовно-практичні потреби людини. Вона справді виконувала гуманітарну культурно-просвітницьку функцію, пристосовуючи теоретично людину до життя та його викликів.

У цьому аспекті цікаво проаналізувати зміст освіти в українській середній школі, який, на мій погляд, орієнтує скоріше не на вміння творчо мислити, а спрямований на загальноосвітню ерудицію. За своїм змістом, навчання в українській середній школі має позитивістську спрямованість, оскільки ґрунтується на завчанні фактів та їх відтворенні. До того ж середня освіта має більш природничу зорієнтованість, ніж гуманітарну.

З іншого боку, у вищій українській школі можна спостерігати нехтування закономірностями класичної гуманітарної західноєвропейської освіти, оскільки, наприклад, філософія для нефілософських спеціальностей вивчається не як узагальнення всіх знань на завершальних курсах навчання, а як проміжний етап. Такі тенденції в українській освіті, на мій погляд, сприяють становленню в українській ментальності позитивістського мислення, прагматизму, утилітаризму, а з ними й егоїзму, безсистемності світогляду, а звідси втрату суспільно-політичної активності, зростання суспільної апатії, зниження рівня соціальної довіри, гуманізму, толерантності та солідарності, які не можуть мати сильних позицій, оскільки гуманітарна освіта перебуває у занедбаному стані.

У сучасному світі, у зв’язку із розвитком технологій та науково-технічного прогресу спостерігається тенденція нехтування гуманітарним знанням, а зокрема філософією, оскільки пріоритет надається прикладним наукам.

Панівні гуманітарні позиції філософії у сфері європейської ментальності були підірвані процесом диференціації наук, який розпочинається у першій половині ХІХ століття. Із того часу філософія залишається на “узбіччі науки”, оскільки часто ставиться питання про науковий статус філософії. Проте ще на початку ХІХ століття в “Енциклопедії філософських наук” Г.Геґеля філософія тлумачиться як завершення розвитку абсолютного духу [3, с.393-407], а “Філософія природи”, у якій осмислюються всі відомі на той час наукові факти у галузі природничих наук [2], є тільки одним із етапів його розвитку.

Тільки із смертю Г.Геґеля у 1831 році філософія починає втрачати свої панівні позиції як універсальна система всіх наук. Із публікацією шеститомного “Курсу позитивної філософії” (1830–1842) розпочинається нова позитивістська ера науки, де за задумом Конта філософія (метафізика) повинна перестати існувати, а на заміну пропонується “соціальна фізика”, (а згодом “соціологія”), яка повинна синтезувати усі можливі науки.

Саме Конт ідеєю відокремлення метафізики та теології від науки позбавляє філософію наукового статусу і переорієнтовує науку із її гуманітарного спрямування на природничо-прикладне. Відмова позитивної філософії Конта від проблемних питань сутності та причин явища створює, на мій погляд, світоглядну кризу для європейської цивілізації та ментальності, позбавляє її сакрального змісту, робить її прагматичною, утилітарною, егоїстичною.

Таким чином у європейській ментальності виникає нове науково-світоглядне підґрунтя для формування соціокультурних передумов, які пізніше стали в основі європейських зовнішньополітичних конфліктів, оскільки позитивізм десакралізує людину, церкву, релігію, мораль, право, етику, світогляд, бо вони ґрунтуються на категоріях, які не перевіряються на досвіді.

Погляди Конта у стратегічній перспективі сприяють секуляризації європейської ментальності та цивілізації, що спричиняє ріст егоїзму, конкуренції, дегуманізацію європейської людини, становленню агресивних політичних відносин, які завершуються глобальними конфліктами у ХХ столітті. Неокантіанство, “філософія життя”, екзистенціалізм, герменевтика, феноменологія, персоналізм, неотомізм, тейярдизм, на мій погляд, були реакцією на позитивістське нехтування людиною та її індивідуальністю, відповіддю на нехтування смислово-ціннісним світом духовності, особливостями ментальності, особистих психічних переживань, віри та волі як основ діяльності людини. На прикладі позитивізму можемо спостерігати одну із особливостей європейської філософії і науки, яка полягає у тому, що вона розвивається як дискусія між різноманітними напрямами, в основі яких перебуває інтелектуальний спротив тим теоріям, які заперечують гуманітарні аспекти людського буття, які заперечують цінність людини, істини, добра, краси, справедливості та людської свободи. Позитивізм Конта створив підґрунтя для кризи раціоналізму у цілому. Із позитивізму, на мій погляд, розпочинається постмодерний напрям розвитку науки, який зорієнтований виключно на вузькі галузі пізнання світу з відмовою від системного та цілісного осмислення дійсності.

Звичайно, що ідея Конта щодо відмежування метафізики та науки зазнавала критики, наприклад, з боку представників неокантіанства, зокрема В.Дільтея у “Вступі до гуманітарних наук”, Г.Ріккерта та В.Віндельбанда із їх поділом на науки про природу (номотетичні), які користуються генералізуючою методологією і науки про дух (ідіографічні), які використовують індивідуалізуючі принципи пізнання. Саме вони намагалися повернути у науки про суспільство гуманні принципи осмислення історичних подій.

Контівський позитивізм, на мій погляд, закладає основи для тоталітарного сприйняття дійсності, яка повинна бути підпорядкована універсальним законам та закономірностям, із яких немає жодного виключення, для яких неповторність, винятковість та індивідуальність подій, індивідуальних цінностей та переживань, волі та віри немає жодного значення. Усунення таких особливостей із суспільного життя є рівнозначним до нівеляції індивідуальності та неповторності кожної людини, її значущості та її цінності.

Позитивістське заперечення індивідуальності та неповторності людини і спільноти посилює світоглядні настанови космополітизму та інтернаціоналізму, а у сучасних умовах є основою глобалізаційних процесів, які стирають індивідуальні відмінності націй, культур та цивілізацій.

Окрема людина із її індивідуальними особливостями не має значення для контівської соціології, бо таке окреме та індивідуальне тлумачиться як випадкове, нетипове, невидове. Таким чином контівська соціологія закладає основи для соціоцентрично-тоталітарної методології у суспільних науках, яка береться на озброєння марксизмом.

Цікаво, що позитивістська методологія відкидає також ціннісний вимір спільноти і культури, на якому наголошували представники неокантіанства. Аксіологічний аспект для контівської соціології немає жодного значення, оскільки цінності – це метафізично-теологічні категорії, категорії людського духу, культури, релігії, які не є позитивними фактами.

У контексті позитивізму усі філософські (метафізичні) категорії повинні бути переглянуті, а ті проблеми пізнання, які ще недавно були поставлені І.Кантом перед чистим розумом не мають жодного значення, хоча “усі інтереси… розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в наступних трьох питаннях: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен чинити? 3. На що я можу сподіватися?” [5, с.456]. Такі питання є основами гуманітарного знання та людського самопізнання. Не вирішивши їх, ми не можемо ідентифікувати себе у світі, не можемо діяти у світі, мати надію, віру, свободу.

На думку Аристотеля, “…наука всюди досліджує головним чином перше – те, від чого залежить все інше… Звідси, якщо перше – сутність, то філософ… повинен знати первні і причини сутностей” [1, с.120]. Хоча для позитивізму питання, які стосуються сутнісних ознак явищ є абсурдними. Але чи буде тоді наука наукою, якщо вона відмовляється від принципу есенціальності, від намагання шукати істину та сутність речей?

І.Кант, аналізуючи пізнавальні можливості метафізики, “…мусив зредукувати… знання, щоб здобути місце для віри…” [5, с.32]. Він не заперечує віру як спосіб пізнавального ставлення до дійсності, бо вона є важливим екзистенційним та світоглядним феноменом, через який вирішуються фундаментальні світоглядні питання.

Позитивістська методологія усуває із свого пізнавального арсеналу можливості кантівського “чистого розуму” із його намаганням вийти поза межі всякого можливого досвіду. Але тим самим заперечується раціоналізм, а наука переорієнтовується на емпіричні методи пізнання, які усувають можливість осягнення езотеричного, сакрального, містичного, інтимного, морального, релігійного способу буття людини.

Таким чином втрачаються виміри найосновніших для людини екзистенційно-аксіологічних культурних сфер, про які ведуть мову неокантіанці: логіки, естетики, містики, етики, еротики, релігії. Тим самим втрачається внутрішнє екзистенційно-онтологічне джерело пізнання світу та самопізнання, бо саме ці сфери та психічні почуття, які властиві цим сферам, є джерелами формування соціально-значущих форм пізнання, а саме філософії, науки, релігії, права, моралі.

Відповідно до втрати цих важливих культурних сфер втрачається аксіологічне поле людського буття, втрачаються основні екзистенційні вартості – істина, краса, надособистісна святість, моральність, щастя (любов), особистісна святість. Для позитивізму – це тільки метафізичні та теологічні категорії, які не мають жодних позитивних підстав, бо не можуть бути перевірені емпіричним шляхом, а звідси не є науковими.

Природно, що така позитивістська методологічна позиція не сприяє гуманітаризації знання, бо вона є крайнім емпіризмом, за допомогою якого важко пояснити культурні та духовні явища. Розуміння таких явищ вимагає герменевтичного “вживання”, “співпереживання”, “співпочування” духовного явища або події. Таким чином позитивістська методологія спровокувала появу герменевтичної та екзистенціалістської методологій, які на мій погляд, мають надзвичайну гуманітарну привабливість, оскільки наголошують на індивідуальності, неповторності особи, звернені до людини та її свободи.

У такому просвітницькому запалі контівської методології із її орієнтацію на пізнання універсальних законів буття випадає із поля зору окрема людина із її індивідуальними потребами, бажаннями, страхами, цінностями, тобто звичним набором екзистенційно-гуманітарних орієнтирів. Це сприяє посиленню процесів дегуманізації, які приводять до суспільно-політичних катаклізмів у ХХ столітті та й напевно що і в подальшому будуть негативно впливати на розвиток європейської цивілізації.

Вище ми доводили, що філософія, наука та інші соціальні форми пізнання виникають із внутрішніх екзистенційних мотивів людини, із її здивування, турботи, піклування, страху смерті, але позитивістська методологія забирає у людини таке джерело пізнання, замінюючи його прагматичним розрахунком. Для позитивістськи налаштованого науковця вже є незрозумілим заклик “наука заради науки”, оскільки він виходить із більш прагматичних позицій.

За класифікацією Аристотеля та наука, яка не шукає причин – це друга філософія (фізика), бо перша філософія (метафізика – термін вперше вжитий Андроніком Родоським у І ст. до н.е.) вивчає загальне, тому “…мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожний предмет зокрема… Більш мудрим у будь-якій науці є той, хто… здатний навчити виявленню причин… із наук у більшій мірі мудрістю є та, яка бажана заради неї самої і для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, яка витягується з неї…” [1, с.68]. У цьому сенсі позитивізм Конта переорієнтовує європейське мислення та його онтологічні засади із цікавості на прагматизм та утилітаризм, на очікування матеріальної вигоди та користі від науки. А така корисність є можливою тільки від природничих наук, які можуть принести прибутки. Звідси бачимо кризу гуманітарного знання, а водночас кризу гуманізму.

У цілому, філософія та наука як соціокультурні феномени не існують самостійно та безвідносно до людини, але ґрунтуються на онтологічних, антропологічних, етичних, естетичних, психологічних, аксіологічних особливостях людської сутності.