Література

1.Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986. – 445 с.

2.Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. – М., 1986. – 254 с.

3.Гадамер Г.-Г. Істина і метод. – Т.1. – К., 2000. – 464 с.

4.Дильтей В. Введение в науки о духе //Собр. соч.: В 6 т. – Т.1. – М., 2000. – 762 с.

5.Дільтей В. Виникнення герменевтики //Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. – К., 1996. – С.33-36.

6.Роди Ф. Жизненные корни гуманитарных наук //Герменевтика. Психология. История. – М., 2002. – С.11-30.

7.Степин В.С. Генезис социально-гуманитарных наук (философский и методологический аспекты) //Вопросы философии. 2004. №3. – С.37-43.

8.Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977. – 488 с.

9.Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 527 с.

Summary

Iryna Pochynok. Peculiarities of determining humanitarian cognition genesis. The paper substantiates the idea to the effect that the principal peculiarity of the formation and development of humanitarian cognition is its value-sense character.

УДК 165.0 (091)

© Галина Будз

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Формування проблеми істини у контексті гуманітарного знання античності та середньовіччя

У статті аналізуються особливості формування проблеми істини у контексті гуманітарного знання, а зокрема у античній та середньовічній філософії, які накладають відбиток на подальший розвиток європейської ментальності та цивілізації.

Сучасний етап розвитку людської цивілізації характеризується складними релігійними, політичними, національними, ідеологічними, світоглядними, культурними протистояннями. Людині важко зорієнтуватися у правильності постановки та інтерпретації суспільних проблемних питань, важко знайти універсальний шлях розв’язання суспільного конфлікту чи своїх власних життєвих проблем. Ми спостерігаємо плюралізм підходів до втілення принципів демократії і гуманізму у суспільне життя.

У цьому сенсі актуальною є постановка проблеми формування проблеми істини у контексті гуманітарного знання, а зокрема у філософії, яка розробляється у різні періоди розвитку світової філософії. Тлумачення істини накладає відбиток на прийняття конкретних рішень людиною чи соціальною групою. Від підходу до тлумачення істини, можливості чи неможливості її пізнання, її релятивізм чи абсолютність залежить світоглядна орієнтація людини у суспільстві та світі.

Із цього погляду важливе та актуальне значення має дослідження причин та шляхів формування світоглядного уявлення про істину на різних етапах розвитку європейської філософії, а зокрема античності та Середньовіччя. Ці епохи наклали відбиток на формування гуманітарного дискурсу не тільки у західноєвропейській ментальності, але у східноєвропейській, а зокрема, українській, яка сформувалася під впливом ідей християнської цивілізації, яка у свою чергу перейняла найкращі зразки античної філософської думки. Загальновідомим у цьому сенсі є вплив античної філософії на формування української ментальності через переклади текстів у добу Київської Русі та факт прийняття християнства, який змінив хід української історії.

Знаючи основні парадигми та підходи до тлумачення істини у античності і Середньовіччі ми можемо певним чином визначити та прогнозувати подальший розвиток гуманітарного знання та суспільства, яке керується цим знанням. Зазначимо, що проблема істини є однією із найбільш важливих проблем, які розв’язували філософи цих періодів.

У різні періоди розвитку світової філософії домінували ті чи інші парадигми та методологічні підходи до тлумачення істини, можливості її пізнання, форми та змісту.

Розв’язання проблеми істини у всіх філософських системах залежить від методологічного підходу, якого дотримується дослідник. Цей методологічний підхід є своєрідною парадигмою та алгоритмом мислення дослідника.

Такі парадигми відображають, у свою чергу, світоглядні установки, тип людського мислення, ціннісні орієнтири людини і суспільства, епохи, у яку живе та творить людина.

У античній та середньовічній філософії домінує ряд методологічних підходів, через призму яких філософи вирішують проблеми людського пізнання, його можливостей, проблеми самопізнання та пізнання світу і Бога.

Аналіз філософських парадигм істини в епоху античності і Середньовіччя є актуальним у тому сенсі, що ці епохи є основною засадою формування європейської ментальності, європейського способу мислення у гуманітарному знанні та у галузі філософії, а звідси у суспільно-політичному житті. Вивчення формування парадигм істини у ці періоди розвитку світової філософії дасть змогу по новому підійти до розуміння філософських систем, їх історичних традицій творення, дасть змогу прослідкувати початки формування європейських цінностей та свобод.

Актуальним є також дослідження методологічних підходів трактування істини у період античності і Середньовіччя, оскільки ці методологічні підходи відображають гуманітарні світоглядні парадигми античного та середньовічного типу мислення, основні ціннісні виміри світогляду, дають змогу зрозуміти основні етапи формування європейського типу і стилю життя з його орієнтацію на активність, автономність, свободу людини, плюралізм мислення (надання рівних можливостей вірі і розуму), на пізнання та перетворення природи, суспільства за допомогою істинних знань (натурфілософія).

Виходячи із тлумачення проблеми істини, епохи античності і Середньовіччя закладають основи раціонального типу мислення, який змінює традиційний, міфологічний. Саме раціоналізм є основою розвитку європейської цивілізації у порівнянні із іншими типами цивілізацій та їх способами мислення про які говорить, наприклад, М.Вебер. Проте європейський раціоналізм, у свою чергу, не був би можливим, якщо б не була попередньо поставлена проблема істини, яка, на переконання представників античної філософії може бути пізнана розумом.

У цілому в античній та середньовічній філософії переважає раціоналістичне тлумачення істини. В античності, як стверджує Аристотель, основною проблемою філософії є пізнання першопричин світу, бо “…ім’я [мудрості] необхідно віднести до однієї і тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує перші початки і причини…” [1, с.69]. Це означає, що філософ інтерпретує людський розум як такий, який має необмежені можливості пізнання, бо він намагається осягнути першопричини буття, природи, світу, людини, пізнання.

Основне завдання науки античності – це пізнання істини, яке є тотожне до пізнання першооснов, першопричин, сенсу буття. Аристотель закладає методологічні основи для ототожнення буття та істини, буття та мислення, а також основи для ототожнення законів буття та законів людського розуму, які була використані у філософії Нового часу. За Аристотелем знати першопричину речей – це знати істину: “…Ми не знаємо істини, не знаючи причини… Найбільш істинним є те, що для наступного є причина його істинності. Тому і початки того, що вічно існує, завжди повинні бути найбільш істинними: адже вони істинні не час від часу і причина їх буття не в чомусь іншому, а, навпаки, вони самі причини буття всього іншого; так що у якій мірі кожна річ причетна до буття, в такій і до істини” [1, с.95].

Методологічні підходи до тлумачення істини, які властиві для філософії античності та Середньовіччя стали основою для подальшого розвитку європейського гуманітарного знання та європейської ментальності у цілому із її орієнтацією на раціоналізм та прагматизм.

Зазначимо, що раціоналізм, довіра до людського розуму, які обґрунтовані епохою античності, стали основною засадою європейської ментальності у цілому. Це важливі світоглядні установки, які домінують у всіх періодах розвитку європейської філософії.

У філософії античності домінує методологія космоцентризму та натуроцентризму із їх намаганням зосередити розгляд філософських проблем на проблемі першооснов. Поряд із цим в античності виникає ідея обмеженості людського пізнання у контексті істини на чуттєвому рівні, хоча розум у цьому аспекті залишається все ж таки всесильним.

Раціоналістична методологія античної філософії спостерігається також і в тому, що істина в цей період тлумачиться як така, яка логічно доводиться засобами людського розуму. Саме у такому контексті була проінтерпретована формальна логіка Аристотеля, яка схоплює основні форми абстрактного мислення людини.

Вперше проблема істини, у контексті першопричини буття, найбільш ґрунтовно була осмислена у філософії античності та середньовіччя. Подальший розвиток європейської філософії проходить під знаком пошуку істини, який був започаткований античними та середньовічними мислителями.

Перші філософські рефлексії спрямовані на осягнення природи, світу, його першооснов. Це питання виникає не просто так, але у зв’язку із тим, що людина починає себе усвідомлювати, виділяти із світу. Тому постановка питання про першооснову у античній філософії свідчить, що саме у цей період починає формуватися самосвідомість людства, людини, яка прагне пізнати свої основи.

В античній філософії поряд із постановка питання про світ, властива також антропологічна проблематика, яка більш виразно формується у поглядах Сократа, який здійснює своєрідний антропологічний поворот античної філософії до проблеми людини.

У творчості Сократа закладаються початки формування гуманітарного знання. У цьому контексті важливе значення має постановка питання Сократом: “пізнай самого себе”. За словами Аристотеля він “…займався питаннями моральності, природу ж у цілому не досліджував…” [1, с.79]. Загальновідомим є той факт, що людина – це основна проблема поглядів Сократа, який ототожнює людину і світ на основі ідеї тотожності мікрокосмосу і макрокосмосу. Тут можна констатувати антропоцентризм філософії Сократа.

Підхід до пізнання світу та його причин у Сократа також є антропоцентричним. Тобто, незважаючи на пануючий у той час космоцентризм, або ж натуроцентризм, намагання у філософії зосередити людську активність на пізнання причин природи, у Сократа бачимо спроби пізнати світ із середини через методологію ототожнення людини та світу. У цьому випадку світ є людиновимірним, наділений такими ж самими основними ознаками, що й людина, а саме розумом та моральними ознаки.

Самопізнання людиною самої себе – це уподібнення її до світу, до космосу, до того порядку і гармонії, які існують у бутті. При цьому ототожнюються розум і світовим порядком, а порядок із гармонією і справедливістю. Звідси, той хто володіє розумом і здатний пізнати істину є водночас причетним до добра і справедливості. У цьому випадку можна констатувати ідеї етикоцентризму та етичного раціоналізму, як методологічні підходи у поглядах Сократа.

Сократ використовує антропоморфізацію космосу, вважаючи, що космос є розумним. Для несуперечливого існування у космосі людина повинна пізнати себе, оскільки знання, а саме істинне знання є причиною формування гармонії, ладу, а у цілому доброчинної поведінки. Для Сократа пізнання істини має етичний зміст, бо саме через самопізнання можна досягнути самовдосконалення. Звідси можна також констатувати становлення парадигми етикоцентризму. Таким чином він певним чином випереджує просвітницькі ідеї, відповідно до яких суспільний порядок та гармонію можна досягнути через вдосконалення розуму через освіту.

Сократівський висновок про “власне незнання” має глибокий методологічний смисл в тому сенсі, що застерігає людину від претензій на всезнання, на повне володіння істиною, на віру у власну непомильність. Таким чином Сократ через методологію іронії та діалектики певним чином випередив критику І.Кантом можливостей людського пізнання та розуму.

Відповідь на питання істини, першооснови вже намагалися дати представники грецької натурфілософії. Постановка питання про першооснову мала витоки у тому, що людина цього періоду відходить від міфологічного світогляду і намагається ідентифікувати себе у бутті. Відбувається своєрідний перехід від міфу до логосу, від міфологічної свідомості до філософської самосвідомості, що має у цілому важливе значення для формування загально цивілізаційного гуманітарного дискурсу знання.

На думку В.Кондзьолки, “центральною проблемою, яку підняла і поставила на шляху розриву з міфологічно-теологічним уявленням про світ і його новим натурфілософським розумінням, стає в іонійській філософії проблема першопричини чи першооснови… всього існуючого” [3, с.11].

Антична філософія “...протягом всієї своєї історії... відчула на собі достатньо серйозний вплив міфології, використовувала її образи, мислимі конструкції і сюжети... Такими насамперед стає гілозоїзм, що означав одушевленість природи… пантеїзм – уявлення про світ як про певну живу істоту (божество); соціоморфізм – уявлення про світ-космос як про універсальний поліс, що функціонує на основі законів і є втіленням певного порядку…” [3, с.5].

Приймаючи за першооснову буття “…певну матеріальну першооснову, а фактично конкретно-чуттєву річ… іонійські філософи в даному випадку започатковують не просто філософський спосіб світотлумачення, але і водночас закладають підвалини для подальшого розвитку природничо-наукового знання, науки, для якої єдиним і головним об’єктом наукової рефлексії стає природа і пізнання структурної будови матерії” [3, с.11].

У філософії античності закладаються також основи релятивізму, але водночас й егоцентризму, прагматизму. Істина – це те, що вигідне людині, бо вона визначає те, що існує і те, що не існує. Така одночасна єдність методологічних установок щодо істини у сенсі релятивізму, егоцентризму та прагматизму властива поглядам Протагора, що виражаються його тезою: “Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують”, бо тут людина є центром пізнання, яке для кожного є відносним, виходячи із корисності цього знання.

Саме такий егоцентризм та прагматизм є характерним для сучасного європейського стилю мислення. Звідси у цьому сенсі актуальним теоретичним завданням є дослідження витоків європейської інтелектуальної філософської традиції та ментальності.

Методологія античного релятивізму також певним чином є пов'язана із основами сенсуалізму, бо людські відчуття не здатні забезпечити стійке сприйняття світу, а звідси дають людині різне сприйняття світу.

З іншого боку, цікавим є підхід Платона, згідно із яким істина тлумачиться як прихована сутність, яка пізнається або пригадується тільки розумом. Тут можна побачити заперечення сенсуалізму і абсолютизацію раціоналізму.

Шукаючи та аналізуючи критерії істини, ми приходимо до думки, що для людини істинне знання має прагматичне, утилітарне значення, бо людина, шукаючи істину, прагне використати істинне знання для вирішення власних проблемних ситуацій. У цьому сенсі істина є антропоцентричною, вона існує для людини, у відношенні до людини.

Пошук людиною істини свідчить про те, що світ, у якому живе людина є нестійкий, динамічний, нестабільний, змінний, а шукаючи істину, людина тим самим прагне знайти стабільні орієнтири для своєї життєдіяльності. Тому пошук істини є вираження антропологічної сутності людини, її місця у космосі, у природному і соціальному бутті. Пошук людиною істини – це також намагання зберегти себе у мінливому світі. Таким чином пошук істини є аксіологічний та телеологічним, бо людина прагне віднайти стабільні цінності та кінцеву ціль буття, а вже виходячи із цього прогнозувати свою діяльність.

У цьому сенсі пізнання істини має також футурологічний вимір, бо знаючи істину, людина може заглянути у майбутнє, прогнозувати його хід і розвиток.

Через пошук істини людина спрямована на пошук сутнісних ознак буття, на пошук фундаментального підґрунтя природного і суспільного буття, законів природи, сенсу власного життя.

Епоха Середньовіччя виробила власні методологічні підходи до тлумачення істини, які визначають у цілому її суть. Основним методологічним підходом до тлумачення проблеми істини у цей час є теоцентризм. Фактично вся пізнавальна проблематика середньовічної філософії була сконцентрована на пізнання Бога та його властивостей, а істина ототожнювалася із Богом. У цьому контексті істина тлумачиться як абсолютна, реальна основа буття людини, суспільства, світу. На думку Ю.Бохенського, “…основний світогляд Середньовіччя включає антропоцентризм… поміркований раціоналізм і переконаність в обмеженості людських можливостей” [2, с.96].

У середньовічній філософії пізнання Бога мало для людини дуже важливе значення, оскільки воно ставало основою людського спасіння. Пізнання Бога було тотожне пізнанню істини. Знаючи християнські істини, людина таким чином рятувала себе, свою душу і ставала на шлях спасіння і божественно благодаті.

У Середньовіччі уся соціальна структура, а також культурна, інтелектуальна сфери життя, філософія формувалися й розвивалися під визначальним впливом християнської релігії. Більшість ранніх християнських письменників однозначно розглядали християнство як істинну “філософію”, яка повинна була займатися пошуком щастя та спасіння. Християнська філософія у цьому контексті стала основою розвитку новітньої європейської цивілізації та її світоглядних орієнтирів.

У цілому, для середньовічної філософії є характерним дуалістичний характер тлумачення істини, який ґрунтувався на двох можливих шляхах пізнання істини – вірі та розумі у їх різних співвідношеннях. Вже ця епоха розвитку філософії закладає питання засад, можливостей людського пізнання та найбільш оптимальних шляхів пізнання істини, які були найбільш послідовно осмислені у філософії Нового часу та Німецькій класичній філософії.

У середньовічній філософії вимальовується діалектичне протистояння двох джерел авторитетності щодо проблеми істини – авторитету грецької філософії та Святого Письма. Звідси формується також діалектичне протистояння філософії і релігії, або розуму і віри як критеріїв істини та пізнання.

В цьому сенсі розвивається гуманітарна ідея подвійного трактування істини, де рівні права отримують віра та розум, релігія і наука. Тобто навіть в епоху Середньовіччя, незважаючи на її теоцентризм, у поясненні проблеми істини спостерігається плюралістичний підхід, що є свідченням прагнення людського розуму до свободи у сфері думки.

Звідси ми бачимо, що у Середньовіччі у сфері філософії і науки є намагання трактувати істину діалектично, антиномічно, про що пізніше наголошує у своїй творчості І.Кант, бо навіть у пізнанні істини людина прагне до альтернативи, до свободи.

В епоху Середньовіччя закладаються також основи релігійної герменевтики, а також герменевтики у цілому, де основним завданням постає тлумачення Святого Письма, яке є джерелом істини. Істина у цьому випадку має герменевтичні виміри, вона постає як тлумачення, як логічний доказ. Звідси є цілком зрозумілою позиція Томи Аквінського, який намагається раціоналістично підійти до пізнання Бога через логічні докази.

У мислителів Середньовіччя спостерігається також тенденція до зближення віри і розуму, науки та релігії, філософії і теології.

В епоху Середньовіччя розробляється нова методологія істини та істинного знання, відповідно до якої істина є трансцендентною, прихованою від людського сприйняття та людського розуму. У цьому випадку вже ні людські відчуття ні розум не здатні пізнати істину. Фактично епоха Середньовіччя заперечує таким чином сенсуалізм, емпіризм та раціоналізм і розвиває методологію ірраціоналізму у контексті пізнання істини. Пізнання істини є можливим у результаті ірраціональних процесів – віри, осяяння, божественної благодаті. Таким чином епоха Середньовіччя випередила сучасну методологію ірраціоналізму.

Для мислителів Середньовіччя істина у своїх онтологічних вимірах має такі властивості як вічність, незмінність, досконалість, що відповідає платонівським уявленням істини. Таким чином, шукаючи істину, людина прагне знайти вічні, незмінні, досконалі основи буття світу та самої себе. У цьому випадку пошук істини має екзистенційний характер і відображає антропологічні потреби людини у гармонії, миру, стабільності на противагу до мінливого світу власних відчуттів і гріховної тілесності.

З іншого боку пошук істини є певним свідченням екзистенційної та світоглядної кризи людини, де руйнуються основи її світогляду, де людина усвідомлює свою тимчасовість, смертність, а звідси пошук істини – це ознака трагедійності людського життя, усвідомлення своєї конечності та марності власних зусиль.

Пошук істини – це основа гуманітарного знання, це також основне антропологічне і екзистенційне завдання людини, це вияв людської сутності, яка вказує на те, що людина за своїми ознаками є раціональна, моральна, творча істота.