Література

1.Балей С. В. З психології творчості Шевченка. – Львів, 1916. – 52 с.

2.Верников М.М. Академік Степан Балей Т. 1. – Львів-Одеса 2002 „Сogito”

3.Данилюк І. В. Історія психології в Україні: Західні регіони (остання чверть XIX – перша пол. XX століття). Київ: – Либідь, 2002.

4.Зборовська Н. В. Психоаналіз та літературознавство – Київ.: Академвидав, 2003. – 65 с.

5.Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. – Київ: Либідь, 2002. – C. – 170.

6.Лейбин В. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. – М.: Издательство политической литературы, 1990 – 9 с.

7.Петрюк П. Т., Бондаренко Л. И. О некоторых аспектах психобиографий как форм междисциплинарных исследований //История психоанализа в Украине. /Сост.: И. И. Кутько, Л. И. Бондаренко, П. Т. Петрюк. – X.: Основа, 1996. – С. 8-9.

8.Петрюк П. Т., Бондаренко Л. І. Академік Степан Володимирович Балей – видатний український і польський психолог, лікар, психоаналітик та філософ //Журнал психиатрии и медицинской психологии. – 2001. – № 1. – 121 с.

9.Перлін Є. Фрейдизм і Марксизм //Журнал Життя й революція – 1927 – № 9 – С. 287-294.

10.Підмогильний В. Іван Нечуй – Левицький. Спроба психоаналізи творчості //Журнал Життя й революція – 1926. – № 6 – С. 295-303.

11.Франко И. Из секретов поетического творчества. – М.: ” Искусство ”, 1967. – С. 60 – 106.

12.Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 31. – К., 1981. – С. 45 – 120; 501 – 509.

13.Фрейд З. Избранное – М.: Внешторгиздат, 1990. – 448 с.

14.Фрейд З. Художник и фантазирование М. „Республика” 1995.

15.Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні – К.: АТ „Обереги”, 1996. – 192 с.

16.Ярема Я. Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища психоаналізу – Українська педагогічна думка в іменах – Випуск 1. – Львів, 2003. – С. 174 – 189.

Summary

Natalia Holodenco. The History of Development and Premises Forming Psychoanalytical Ideas in Ukraine at the Begin of ХX Century. In this article describe history development and premises forming psychoanalytical ideas in Ukraine at the begin of ХХ century.

УДК 1:159

© Ніна Зорій

Буковинський державний медичний університет

Методологічний аналіз екзистенціальної психології в контексті філософських та соціально-психологічних проблем

У статті представлено огляд загальних методологічних проблем на сучасному етапі розвитку екзистенціальної психології та здійснено аналіз ролі і значення даного напрямку в психології відповідно до основних філософсько-методологічних та соціально-психологічних засад.

Постановка проблеми. Основним, якщо не єдиним об’єктом соціально-філософських та психологічних досліджень є людина, найскладніша з відомих науці систем, що має унікальними характеристиками. Проблема людини вже давно і у філософії, і в психології є комплексною, що враховує як її біологічні, так і соціокультурні фактори. В кожній науці як правило чітко визначений предмет дослідження, але відомий методолог у галузі психології Б.Ломов зазначає, що одним з найскладніших завдань сьогодні є визначення якостей, що складають предмет психологічного дослідження [4]. Зазвичай у філософії визначають три основні різновиди об’єктивно взаємопов’язаних якостей, що відомі науці: матеріально-структурні, функціональні та системні. Найбільш продуктивним виявився підхід, що розглядав психологічні якості як функціональні, зрештою саме з цього і починалася психологія (створення психологічної лабораторії В. Вундтом). За системним підходом, будь-яке явище виникає та існує в межах певної системи явищ, і зв’язки між ними виступають не як епізодичні і випадкові взаємодії, а є істотними умовами виникнення, існування та розвитку кожного з них, а разом з тим і системи в цілому. Це випливає з того, що найбільш домінуючу роль у ставленні людини до світу відіграють ті особливості, які визначають її належність до соціальної системи. Можна скептично ставитися до системного підходу в психології і говорити про його „марксистський„ відтінок, однак стандарти досліджень майже не змінилися, особливо в проведенні соціально-психологічних досліджень. А прагнення підвести всі психічні явища до системи дають можливість зберігати в психології статус наукового і ненаукового знання. З огляду на це, в основних сучасних підходах та напрямах спостерігається тенденція визначення конкретизації базових психологічних категорій та принципів. Така коротка методологічна довідка визначена з метою розкриття методологічного статусу екзистенціальної психології саме в нашому психологічному просторі, оскільки як у соціально-психологічній теорії, так і соціально-психологічній практиці широко застосовуються теорії, концепції, методи та методики даного напряму в психології.

Результати теоретичного аналізу проблеми. Екзистенціальний напрям у психології виник у Європі в першій половині XX століття на перетині двох тенденцій: з одного боку – це невдоволеність багатьох психологів і психотерапевтів детерміністськими поглядами, що панували, і настановою на об'єктивний, "науковий" аналіз людини; з іншого боку – це потужний розвиток екзистенціальної філософії, що виявила поглиблений інтерес до психології й психіатрії.

Теоретичну та методологічну базу для вивчення екзистенціально-гуманістичної психології складають роботи відомих філософів, психологів та психіатрів М.Бахтіна, М.Бубера, Е.Штрауса, А.Шторка, М.Босса, Г.Баллі, Р.Куна, С.Джурарда, Дж.Корея, Р.Ленга, Г.Лендрета, А.Маслоу, Р.Мея, К.Роджерса, С.Рубінштейна, Ж. -П.Сартра, М. і Р.Снайдеров, В.Франкла, А.Хараша, Дж.Б’юджентала, А.Коп’єва, Д.Леонтьєва [1,2,5,6,7,8,9,10,11]. Вони прагнули зрозуміти кризову ситуацію будь-якої людини не як відхід од концептуальних стандартів того або того психіатра чи психолога, що в цей момент спостерігає пацієнта, а як відхилення в структурі буття певної людини, руйнацію умов, властивих людині, втратою цілісності людини. І. Ялом, один із сучасних лідерів екзистенційно-гуманістичної психології, вважає, що на його власні погляди найбільший вплив зробили спроби певних авторів осмислити такі ідеї і проблеми: у Достоєвського – творчість, безглуздість і смерть; у К’єркегора – творча тривога, розпач, страх і трепет, провина й ніщо; в Ніцше – смерть, самогубство й воля; у Гайдегера – автентичне буття, турбота, смерть, провина, індивідуальна відповідальність, самотність; у Сартра – безглуздість, відповідальність і вибір; у Бубера – міжособистісні відносини, Я-Ти перспективи в терапії й самотрансценденція [10]. Отже, ми бачимо, що Ялом робить визначення основних категорій екзистенціальної психології. Однак залишається інтригою спосіб виокремлення даних категорій та основні методологічні принципи екзистенціальної психології.

Термін "екзистенціальний" може бути використаний для позначення 1) пережитого існування як такого, тобто специфічно людського способу буття; 2) смислу існування; 3) прагнення особисті до виявлення сенсу свого існування, тобто прагнення до смислу. Екзистенціальна позиція полягає в тому, що сутність людини набувається нею в процесі індивідуального пошуку власної унікальної ідентичності. При цьому з екзистенціального погляду, в природі людини є не тільки позитивний потенціал, а й негативні, навіть деструктивні можливості – і тому все залежить від особистих виборів самої людини, за які вона й несе персональну відповідальність. Здійснювати такі вибори та брати відповідальність за своє життя багатьом людям виявляється досить непросто [2].

Екзистенціальна психологія – наука про те, як людська доля залежить від ставлення людини до життя й смерті. Вона покликана пояснити, чому життя людини складається певним чином, а не інакше. Будь-яке знання вводить обмеження на ступінь свободи, поведінки досліджуваного об'єкта, а тим більше це стосується людини, оскільки вона з моменту народження позбавлена цієї свободи, оскільки не з власної ініціативи вона з’явилася на світ і не з власної волі має померти. Вона може розпорядитися часом свого життя, точніше – смерті (та й то не завжди). Екзистенціальна психологія – наука про людську свідомість і суб'єктивну реальність, що є відображенням життя в образі індивідуального життєвого шляху. Екзистенціальна психологія – «донька» екзистенціальної філософії й «зведена сестра» екзистенціальної психотерапії. За кілька століть свого існування екзистенціальна філософія під різними іменами поставила найважливіші проблеми індивідуального людського буття й, як будь-яка філософія, не розв’язала їх, тому що завдання філософії – не розв’язувати проблеми, а надавати методологічного спрямування їх розв’язання відповідній науці, в даному разі психології. Психологи дотепер намагалися змінити людське життя, тим часом як завдання полягає в тому, щоб його пояснити. Знаючи причини й впливаючи на них, можна змінити і наслідок, але не відмінити.

Можливо, найважливішим із всіх змін, спровокованих феноменологами й екзистенціалістами, є запізніла революція в теорії науки. Це не тільки картезіанський розкол між суб'єктом й об'єктом, який уже не перше століття прагнуть подолати. Мають місце й інші радикальні зміни, які стали незворотними завдяки включенню душі й безпосереднього досвіду в реальність; така зміна справляє вплив не тільки на психологію як науку, а й на інші науки. Психологія – це вивчення хитрощів, які ми застосовуємо, щоб уникнути страху абсолютної новизни за допомогою віри в те, що майбутнє буде таким самим, як і минуле. Екзистенціалізм дав нам прообраз універсальної психології людяності [9].

Сучасне розуміння людини, якому ми зобов'язані Гайдегеру та його аналізу проблеми існування, має у своїй основі нову концепцію, відповідно до якої, людину вже більше не розглядають у межах певної теорії – механістичної, біологічної або психологічної. Поява його самобутнього доробку "Буття й Час" мало величезне значення для Бінсвангера й інших екзистенціальних психіатрів і психологів, оскільки саме там були представлені основи для глибокого й різнобічного розуміння буття людини. Міркування Гайдегера відзначаються строгістю, деякою "в’їдливістю" й "науковістю" у європейському розумінні. Він проводив свої дослідження з неослабною енергією й обґрунтованістю, який би не був результат цих досліджень. Екзистенціалізм – це підхід, у якому людина завжди сприймається в процесі становлення, що означає потенційне переживання кризи [9,11].

Існують три головних джерела думки Гайдегера: точка відліку – це давня проблема "буття або існування". Філософія німецького мислителя ґрунтується на протиставленні існування як Vorhandensein (характеристика речей) і як Dasein (для людських істот). Слово Dasein, що не має прямого перекладу, означає модус існування, характерний для людей. Таким чином, філософія Гайдегера – це Daseinanalytik (аналіз структури Dasein) [2].

Гайдегер був учнем Гусерля, у якого перейняв принципи феноменології. В основному філософія Гайдегера – це феноменологія людського Dasein. Це неповторно тонкий і глибокий аналіз, одне з найвеличніших досягнень філософської думки.

Між феноменологією й екзистенціальним аналізом існують деякі відмінності:

1. Екзистенціальний аналіз не обмежується дослідженням станів свідомості, він бере до уваги всю структуру існування індивіда.

2. Тоді як феноменологія підкреслювала єдність внутрішнього світу переживань індивіда, екзистенціальний аналіз стверджує, що один індивід може жити у двох і більше, іноді конфліктуючих, "світах".

3. Феноменологія бере до уваги тільки безпосередні суб'єктивні світи переживань. Бінсвангер підкреслював той факт, що це дослідження має на увазі вивчення біографії, проведене психоаналітичними методами [11].

Один із фундаторів екзистенціальної філософії К’єркегор виділив деякі основні риси структури людського існування. Людина – це не готове буття, людина стає тим, кого вона із себе формує, не більше того. Людина створює себе, оскільки має волю вітального вибору – вона може вибрати автентичну або неавтентичну форму існування. Неавтентичне існування – це модус людини, що живе під тиранією plebs (юрби, безликої маси). Автентичне існування – це модус, у якому людина бере відповідальність за своє існування. Щоб перейти від неавтентичного існування до автентичного, людина повинна винести важке випробування розпачу й екзистенціальної тривоги, тобто тривоги людини, що стикається з межами свого існування з усіма наслідками, що випливають: смерть, ніщо. К’єркегор називає це "смертельною хворобою".

Ж.П. Сартр визначає суб'єктивізм, з одного боку, як такий стан, коли індивідуальний суб'єкт сам себе вибирає, а з іншого боку – людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Саме другий зміст і є основним стрижнем екзистенціалізму. Коли ми говоримо, що людина сама себе вибирає, ми маємо на увазі, що кожен з нас вибирає себе, але тим самим ми також хочемо сказати, що, вибираючи себе, ми вибираємо всіх людей. Далі, теорія екзистенціалізму – єдина теорія (на думку Є.П. Сартра), що пропонує людині гідність, єдина теорія, що не робить з людини об'єкта. Крім того, якщо неможливо відшукати універсальну сутність, що була б людською природою, то все-таки існує якась спільність умов людського існування. Не випадково сучасні мислителі частіше говорять про умови людського існування, аніж про людську природу. З іншого боку, людина перебуває постійно поза самою собою. Саме проектуючи себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина. З іншого боку, вона може існувати, тільки переслідуючи трансцендентні цілі. Ставши цим виходом за межі, уловлюючи об'єкти лише у зв'язку з цим подоланням самої себе, вона перебуває в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності. Цей зв'язок трансцендентності, що конституює людину в тому розумінні, що людина не замкнена в собі, а завжди є присутньою в людському світі, – і є тим, що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом. Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, у розпачі вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошуку мети зовні, яка може бути звільненням або будь-яким конкретним само здійсненням [7, с.8].

Не варто забувати про те, що екзистенціальний рух у психіатрії й психології виник саме завдяки поверненню від загального теоретизування до осмислення емпіричного досвіду й переживання конкретної людини. Так, Л. Бінсвангер та інші були переконані в тому, що традиційні наукові методи не тільки не допомагають у зборі даних, а скоріше сприяють тому, щоб приховувати, а не виявляти те, що відбувається з пацієнтом. Екзистенціальний аналітичний рух є певним протестом проти прагнення розглядати пацієнта відповідно до формальностей й упереджень або перетворювати його в образ наших власних пристрастей. Щодо цього екзистенціальна психологія максимально наближується до класичних наукових традицій. Але вона розширює своє знання про людину шляхом аналізу історичної перспективи та властивої вченим проникливості, визнаючи, що люди реалізують себе в мистецтві, літературі й філософії, використовуючи відкриття певних течій у культурі, що відображають тривогу й конфлікти сучасної людини [1].

Існування конкретної людини необхідно залишити за межами конкретного образу. І важливе питання, з яким ми стикаємося в психології та інших напрямах вивчення людини наукою, полягає саме в цій прірві між тим, що є абстрактно правильним та екзистенціально реальним для даної людини. Уявлення людини суб'єктом або об'єктом закінчується втратою людини, що реально живе й існує. К’єркегор та екзистенціальні філософи посилалися на реальність, що лежить в основі як суб’єктності, такі об'єктності. Для них важливі не окремі психологічні реакції, а скоріше психологічне буття людини існуючої, яка реалізує свій досвід, тобто вони використовують психологічну термінологію в онтологічному розумінні.

Представники екзистенціального підходу наполягають на тому, що з огляду на те, що будь-яка психологія, будь-яке розуміння людини ґрунтується на певних припущеннях, психолог повинен безупинно аналізувати й пояснювати свої власні припущення. Деякі припущення завжди обмежують і звужують те, що людина бачить у проблемі, експерименті, терапевтичній ситуації; цього аспекту людської "обмеженості" уникнути не можна. Методологія завжди страждає од відставання культури. Наша проблема полягає в тому, щоб охопити більшу частину людського досвіду, розвивати й звільнити методи настільки, щоб вони, настільки це можливо, віддавали належне багатству й широті людського досвіду. Це може бути зроблено тільки за допомогою аналізу філософських припущень. Наука повинна бути релевантною до різних характеристик того, що ми намагаємося зрозуміти, у цьому випадку – людське буття саме як людське. Екзистенціалісти пояснюють більш складні речі через простіші. У цьому розумінні одиничне може бути зрозумілим і підлягає тлумаченню тільки в термінах більш загального [3]. Іншими словами, екзистенціальна психологія прагне крізь зовнішній фасад життя ("оптичний Світ") розгледіти глибинні, суто людські її підвалини ("онтологічний Світ"). Тільки спираючись на таке екзистенціальне бачення, можливо зрозуміти, що заважає повноцінному існуванню людини, допомогти усвідомити це їй самій та сприяти екзистенціальним змінам у її житті. Без цього будь-які перебудови в оптичному світі будуть мати лише тимчасовий, косметичний ефект [2].

Отже, особистість як цілісність співвідноситься з індивідуальним життям як цілісністю, процес існування особистості, її зміни у взаємодії зі світом і є життя. Об'єктом екзистенціальної психології завжди була й буде унікальна людина як типовий представник усього людства. У цьому ще один парадокс науки про індивідуальне життя. В унікальній долі індивіда ми повинні розглянути загальні психологічні закономірності людського життя.

Екзистенціальна психологія самою сутністю своєї науки "долею" позбавлена арсеналу природничо-наукових методів. Однак вона, якщо претендує на статус науки, не повинна застосовувати лише метод опису окремих випадків: потрібно дотримуватись основних принципів наукової індукції, щоб не допустити помилки передчасного й неправомірного узагальнення. Тому головним емпіричним методом екзистенціальної психології став "архівний метод": вивчення текстів, матеріалів біографій та автобіографій, спогадів і свідчень очевидців, документів. На основі аналізу текстів реконструюється життєвий шлях особистості. І все-таки на перший план висувається метод тлумачення: людські вчинки, події життя варто правильно описати й зрозуміти. Інтерпретація відбувається за допомогою понять і відносин між ними, які належать дослідникові. Без розвиненої системи-інтерпретатора ніяке розуміння неможливе. Відомий російський психолог А.Кроник увів уявлення про подвійність: причинової та цільової детермінації подій індивідуального життя. Всі події відбуваються або "для того, щоб", або "тому, що". Відповідь на ці два питання, що стосуються долі індивіда, і повинен дати психолог [2].

У чомусь праця екзистенціального психолога подібна до роботи філософа: він теж повинен створити власну модель реальності, власний інтерпретатор, опираючись на інтуїцію, логіку й неформалізований життєвий досвід. Для цього він повинен забути на певний час зміст усіх психологічних і філософських книг, які він за своє життя прочитав, відмовитися від свідомих попередніх гіпотез і стереотипів, не аргументуючи науковими працями та методами, а спробувати "наївними" очима подивитися на ту частину реальності, що називається індивідуальним життям. Будь-яке життя людини – особисте. Заздалегідь відомо, що така спроба приречена на невдачу. Але навіть спроба дає можливість якщо й не відкрити щось нове в реальності, то виявити той внутрішній інтерпретатор, за допомогою якого психолог описує, розуміє й аналізує в неподільному й малодоступному науковому розумінню перебіг людського життя. Екзистенціальна психологія не повинна вчити, як людині варто жити. Для цього є правознавство й етика, а також фахівці, що знають і розробляють норми людського співіснування. Екзистенціальні психологи не шукають "смисл життя", тому що безглуздо шукати в зовнішньому світі те, що існує лише всередині суб'єкта. Для пошуків смислу життя є філософія й релігія. І нарешті, екзистенціальна психологія, на відміну од різних версій екзистенціальної психотерапії, не повинна допомагати людині жити. Дослідник цікавиться тим, як людина живе "насправді". Кінцеве знання, отримане ним, потенційно може принести користь. Від читання книг з психології люди не стануть краще жити, так само як не навчаться літати, прочитавши статті з аеродинаміки та конструювання літаючих апаратів [11].

Висновки. Екзістенціально-гуманістичний підхід – це спроба побудови нової психології: психології з "людською подобою" за суттю та за формою свого здійснення; психології, що не пасує перед неоднозначною, важкозбагненною й досить драматичною сутністю людини, а послідовно й усвідомлено вибирає екзистенціальну філософсько-методологічну основу й гуманістичні цінності. Під екзистенціальним аналізом ми розуміємо антропологічний тип наукового дослідження, тобто такий тип, що спрямований на вивчення сутності людського буття. Він заявляє про існуюче, тобто підтверджує фактичні відкриття, які стосуються реальних форм і конфігурацій існування, що з'являються. У цьому розумінні екзистенціальний аналіз – це емпірична наука, що має власний метод та ідеал точності, а саме, метод й ідеал точності феноменологічних емпіричних наук. Сьогодні ми повинні визнати той факт, що існують два типи емпіричного наукового знання. Один – це дискурсивне індуктивне знання в значенні опису, тлумачення й контролю реальних подій, а друге – це феноменологічне емпіричне знання в розумінні методичного, критичного використання або розуміння змісту феномена.

Ще один парадокс полягає в тому, що ЕГП, маючи фундаментальне теоретичне підгрунтя (жодний інший напрям у психології не має такої потужної філософської та методологічної бази!), – принципово відмовляється від жорстких і однозначних теоретичних схем психологічного аналізу, від абстрактних "структур" психіки особистості, від дослідження нескінченних "факторів", "систем", "компонентів" тощо. Запропоноване екзистенціалістами "нове розуміння людини" ґрунтується на тому, що "людина більше не тлумачиться в термінах певної теорії – механістичної, біологічної або психологічної", а розглядається в "людському вимірі".

Екзистенціалізм є глибоким емоційним і духовним виміром сучасного характеру й проявляється майже у всіх аспектах нашої культури. Суть цього підходу полягає в тому, що він прагне аналізувати й відобразити буття людини – чи то в мистецтві або літературі, філософії або психології – на тому рівні, на якому представлена споконвічна дилема матеріалізму й ідеалізму. Екзистенціалізм – це прагнення зрозуміти людину, не роблячи розщеплення на суб'єкт й об'єкт, що вносило плутанину в Західну думку й науку ще із часів Ренесансу. Існування як термін, утворений в англійській мові від латинського кореня exsistere буквально означає "не здаватися, підніматися на боротьбу". Це точно відображає напрям пошуку представників даного напряму культури в мистецтві, філософії або психології. Екзистенціалістам було важливо показати буття людини не як сукупність статичних субстанцій, механізмів або моделей, а скоріше виникнення або становлення людини як реально існуючої. Отже, екзистенціальний підхід завжди динамічний; існування завжди має на увазі вступ у буття, становлення. Екзистенціалізм пов'язаний також з онтологією, тобто наукою про буття людини.