Література

1. І. Іваньо “Філософія і стиль мислення Г. Сковороди” К., 1983

2. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. Київ: УКСП Кобза, в-во “Орій”, 1992. – 472 с.

3. Горбач Н. Невідомий Григорій Сковорода. – Львів: Логос, 2002. – 152 с.

4. Пашук А. Проблема свободи у філософії Григорія Сковороди //Записки Наукового Товариства Імені Т.Шевченка. Львів, 1994. – Т. ССXXVІІ – С. 405 – 423.

5. Пашук А. Проблема “істинного человька” у філософській концепції Григорія Сковороди //Записки Наукового Товариства Імені Т. Шевченка. Львів, 1991. – Т. ССXXІІ – С. 181 – 200.

6. Сковорода Г. С., Твори: у 2 т. – Київ: АТ “Обереги”, 1994. – Т 1. – 527 с.

7. Сковорода Г. С., Твори: у 2 т. – Київ: АТ “Обереги”, 1994. – Т 2. – 470 с. 

8. Ушкалов Л. В., Марченко О.В. Нариси з філософії Григорія Сковороди. – Харків: Основа, 1993. – 152 с.

9. Авторський колектив: Захара І. С., М. В. Кашуба і ін. Проблема людини в українській філософії XVI-XVIII ст. – Львів: “Логос”, 1998. – 239 с.

Summary

Maria Zakala. “Veritable man” of Grigory Skovoroda: Essence Determination as Philosophical Basis of Humanitarian Knowledge. The question of “veritable man” in Grigory Skovoroda is based on the theories of Christianity, antiquity, elucidative, and also depends on socio-economic, political and national terms. Cognition of truth – God in itself, and laying of this truth in basis of all of activity of both man and society, makes essence of “veritable man”. Consequently, a “veritable man” is God-law, it is an internal man, which became such due to self-knowledge, his practical embodiment in life after internal capabilities which determine propensity to favourite “family labour”.

УДК 1:159, 96 (477)

© Наталія Холоденко

Черкаський державний технологічний університет

Передумови становлення та особливості розвитку психоаналітичної теорії в україні на початку хх століття

В статті висвітлюються передумови формування та історія розвитку психоаналітичних ідей в Україні на початку ХХ століття.

У сучасній українській науковій літературі можна зустріти велику кількість праць (монографій, колективних статей, тощо), присвячених дослідженню різних аспектів психоаналізу. Їх автори намагаються визначити місце З.Фройда в розвитку світової культури; його вплив на виникнення нетрадиційної герменевтики, філософської антропології, етики, естетики, психології, тощо; оцінити наукову та світоглядну позицію засновника психоаналізу; вивчити особливості становлення його теорії в нашій державі в різні історичні періоди.

Відомо, що під впливом політичної ідеології, яка панувала в СРСР, філософські погляди та теорії були звужені до матеріалістично-ідеалістичного вчення, в межах якого вібувалось формування метологічних основ соціально-гуманітарного пізнання. Доля наукової спадщини вітчизняних дослідників того періоду – драматична, оскільки більшість робіт частково або повністю втрачені в результаті боротьби Сталіна „з політично та ідеологічно шкідливими доктринами”. Розвиток України як демократичної європейської держави передбачає введення в науковий обіг національного інтелектуального потенціалу, що обумовлює відновлення гуманістичних традицій психоаналітичної теорії, які були започатковані в нашій країні на початку ХХ століття [6].

Метою цієї статті є спроба висвітлення передумов становлення та історії розвитку психоаналітичних ідей в Україні в період першої хвилі його загального поширення. Означена проблема у різноманітних аспектах порушується у доробках таких сучасних вчених, як Л.Бондаренко, І.Кутько, П.Петрюк, Л.Левчук, С.Павличко, Н.Зборовська, І.Данилюк, Дж.Фізер, М.Верников та інші, однак здебільшого розглядається лише в рамках вивчення особливостей розвитку теорії З.Фройда в певному регіоні України або в межах аналізу творчості одного мислителя, що не дає можливості цілісно розкрити специфіку адаптації психоаналізу в Україні, всебічно висвітлити досягнення вітчизняної науки та вписати її в загальну картину історії світової філософії.

Вивчаючи психоаналітичні праці українських вчених-гуманістів минулого століття варто відзначити їхню естетико-філософську спрямованість. В процесі формування нових моделей розуміння мистецтва психоаналіз протиставив класичній герменевтиці та естетиці, авангардний, на той час, спосіб розуміння тексту, який передбачає врахування особливостей особистості митця. В подальшому цей метод називали психобіографічним, оскільки він забезпечує дослідження не лише змісту та форми твору, а й вивчення біографії, світогляду, особливостей характеру його автора [4]. Психобіографії виникли в результаті інтеграції окремих розділів філософії, психолології, медицини та інших галузей науки, що сприяє цілісному розумінню специфічного вияву художнього обдарування, дозволяє аналізувати детермінанти тематики творчості, забезпечує увиразнення психічної сутності митця [7]. Представники різних напрямків філософії (П.Рікьор, Ю.Хабермас, Р.Стіл, Дж.Блейхер, Б.Фаррела) розглядають психобіографічний метод в якості психоаналітичної герменевтики, яка сприяє розв’язанню проблем глибинного та цілісного розуміння художнього твору в контексті типологічних особливостей його автора [6].

Впровадженню психоаналітичних ідей в Україні сприяла поява нових естетико-філософських течій наприкінці ХІХ століття, які забезпечили трансформацію метологогічних основ гуманітарного пізнання. Вагомий внесок у їх формування був зроблений видатним українським мислителем та письменником І.Франком.

Основні теоретичні положення західноукраїнського дослідника нерозривно пов`язані з розвитком суспільної думки та літературної творчості тієї епохи. У праці „ Поезія ХІХ віку і її головні представники” І.Франко підкреслює, що це століття не варто розглядати як суто матеріалістичине, вороже усьому духовному, оскільки саме в цей період надбання світової літератури стають доступними не лише для аристократії, а й для пересічних громадян [12].

Його увага до літературної критики та методології аналізу художніх творів в першу чергу пов’язана з тим, що у культурному становленні нації І.Франко насамперед наголошує на факторі мови, який, з його точки зору, обумовлює формування цінностей та ідеалів особистості. Сучасний дослідник І.Данилюк зазначає, що починаючи із 70-х років ХІХ століття І.Франко послідовно відстоює єдність української мови, переконливо доводить, що відмова від рідної мови вихолощує душу людини. Він розглядає мову як складову глибинної структури мислячої істоти [3].

І.Франко звертає увагу на те, що для сучасної поезії слугують матеріалом здобутки нових напрямків філософії, психології, соціології, історії, етнології, та інших галузей знань. На його думку, письменники ХІХ століття значно розширили основи творчості, вийшли за межі схоластичної естетики, яка стримувала їхнє фантазування. Також він зазначає, що процеси демократизації, які відбуваються у Європі, стимулювали появу в літературі більш поглибленого розуміння характерів песонажів творів, індивідуалізацію їх типів, що в результаті значно вдосконалило поетичну мову, її стиль та ритміку в напрямку експресивності, мелодійності, різнорідності відповідно до відмінностей вражень та характерів героїв [12].

У праці „Із секретів поетичної творчості” (1898) дослідник намагається встановити критерії літературної критики та формулює основні положення індуктивної естетики. Він скеровує українську науку до розгортання нового ефективного методу аналізу художніх творів. Інтегруючи найсучасніші відкриття в галузі психології творчості, фізіології вищої нервової діяльності, мистецтвознавстві, філософській антропології І.Франко розробляє принципи реалізму в естетиці та пропонує переглянути традиційні погляди на природу творчого процесу. Розглядаючи загальнопсихологічні особливості мистецтва, дослідник торкається декількох основних питань: роль свідомості у процесі творчості, прикмети поетичної фантазії, закони асоціації ідей та зв`язок поетичної обдарованості з душевними хворобами. Слід зазначити, що І.Франко один з перших в Україні підійшов з наукової точки зору до вивчення проблеми ролі феномену несвідомого у творчому акті [11].

Сучасна дослідниця Н.Зборовська називає індуктивну естетику І.Франка – „дофройдівською психоаналітикою”, яка, на її думку, активно вплинула на розвиток нетрадиційної герменевтики в Україні на початку ХХ століття. Вона підкреслює: „ ... Європа вже стояла на порозі психоаналітичної реформи. Франко відчував й усвідомлював це. А тому завдання і метод нової літературної критики він розглядав крізь призму визначальної суб`єктивності, конструктивного поєднання естетики з модерними відкриттями у психології” [4, с.327]. Н.Зборовська зазначає, що І.Франко, орієнтований на німецьку культуру, помітив у ній епохальний поворот інтелектуального пізнання в напрямку необхідності вивчення несвідомого.

У творчому процесі, з точки зору І.Франка, крім логічного мислення, діють також неконтрольовані свідомістю компоненти. Він зазначає, що для філософів-раціоналістів ХVІІІ століття, цей факт був неприпустимий, так само, як і для філософів-ідеалістів першої половини ХІХ століття, оскільки вони намагались пояснити явища світу та психічну діяльність людини однією формулою. Лише у філософії ідеалістів-песимістів А.Шопенгауера та Н.Гартмана поняття несвідомого стає центральною світоглядною фігурою [11]. Звертаючись до осмислення психічної реальності І.Франко описує ряд принципів, які, на нашу думку, можна назвати психоаналітичними.

Порівнюючи естетико-філософські та мистецтвознавчі погляди І.Франка та З.Фройда слід зазначити, що обидва дослідники апелюють до праць одних і тих же мислителів (В.Вундта, М.Дессуара, Г.Штейндаля, К.Дю Преля) та висловлюють подібні ідеї щодо розуміння духовної та фізіологічної природи процесу творчості. Також вони мають схожі погляди у розумінні структури психіки, схиляються до думки, що свідомість – другорядна у творчому акті, стверджують, що поетична та сонна фантазія – це явища однієї категорії та висловлюють припущення про те, що існує зв`язок творчої обдарованості з душевними хворобами [11].

Поняття несвідомого З.Фройд виводить із вчення про сублімацію. Витіснені ідеї, почуття, бажання, тощо він розглядає як типовий приклад прояву несвідомих механізмів, які не можуть стати свідомими. За його словами: несвідоме не співпадає з витісненим, а тому усе витіснене несвідомо, але не все несвідоме є витісненим [13].

І.Франко також приділяє значну увагу цьому процесу підкреслюючи, що закон збереження енергії варто враховувати стосовно психічної діяльності суб`єкта. Будь-яка інформація, яка колись відбилась у клітинах мозку зберігається там назавжди і лише в особливих обставинах, емоційних станах та снах може повторно відтворюватись. Здатність забувати – необхідна людині для того, щоб одночасна активність усіх почуттів та переживань не перешкоджала звичайному процесу мислення. При наявності психічних розладів надлишок вражень робить неможливим нормальну розумову діяльність людини. Несвідоме зберігає ті думки та почуття особистості, про які вона навіть не здогадується і не може відтворити їх за допомогою вольового зусилля [11].

Сучасний дослідник І.Данилюк підкреслює, що використовуючи найновіші наукові досягнення І.Франко поставив і досить вдало вирішив низку питань, які на той час набули не лише загальнокраїнського, а й світового маштабу. За його словами, І.Франко створив цілу систему аналізу ліричного твору, з метою її подальшого впровадження естетами та мистецтвознавцями, він розкрив її теоретичні засади та продемонстрував способи практичного застосування (на прикладі творчості Т.Шевченка) [3].

Також вагомий внесок у формування теорій, які сприяли становленню психоаналізу в Україні на початку ХХ століття та розробку естетики зробили представники харківської школи – послідовники відомого психолінгвіста, естетика та філософа О.Потебні. Його ідея про творчу сутність мови (мова є не лише засобом передачі думки, а й виконує функцію її створення) стала основною теорією художньої творчості, яку розвивали його учні Д.Овсянико-Куликовський, А.Горнфельд, В.Харицев, Б.Лезін та інші.

О.Потебня намагався обгрунтувати погляд на художню творчість як на певну форму пізнання. Це дозволило йому частково вирішити питання гносеологічної природи художнього образу та особливості сприймання мистецтва.

Дослідники другої половини ХХ століття Я.Пономарьов, І.Фізер, І.Дзюба, В.Роменець, М.Ярошевський зазначають, що ідеї та положення розроблені О.Потебнею дозволяють віднести його до прогресивних мислителів, оскільки в значній мірі сприяли розвитку вітчизняної естетики, філософії, психолінгвістики, етнографії, психології творчості та не втратили своєї актуальності у сучасній науці. Заперечуючи погляди вчених, які розглядали теорію мови О.Потебні як виключно літературознавчий метод аналізу М.Ярошевський підкреслює: „ Потебню, який був схильний до філософського і психологічного мислення, не можна вивчати тільки як мовознавця. Ціль, яку він ставив перед історією мови, мала довести роль слова у формуванні серії послідовних систем, які лежать у самій основі ставлення людини до природи. Ця ціль відсилає дослідження далеко поза межі конкретних мовознавчих проблем, і в цей час єднає лінгвістику з філософією (теорію й історію пізнання) із психологією” [15, с.159].

На нашу думку, естетико-мистецтвознавчі ідеї О.Потебні в багатьох аспектах співпадають з психоаналітичними поглядами на функції та призначення мистецтва, а також деякі з них можна віднести до теорії колективного несвідомого К.Г.Юнга. Слід зазначити, що як і у психоаналізі З.Фройда, естетико-філософські погляди О.Потебні зосереджені на вивченні внутрішніх механізмів письменника. Творчий процес дослідник розглядає у контексті вираження у ньому світосприйняття митця, який у художньому образі висловлює не лише смисл, а й хвилюючі його почуття. На його думку, саме таким чином у поета завершується процес пізнання себе та світу. Самопізнання, з точки зору О.Потебні, є усвідомленням змісту, того, що є в душі поза порогом свідомості раніше від самої пізнаючої душі. О.Потебня був переконаний у тому, що, наприклад, поетичний текст може „ потрясти всю людину ”, оволодіти її серцем , очистити думки та почуття. У праці „ Думка та мова ” він підкреслює, що ці катарсичні ефекти не виникають поза інтелектуальною та вольовою сферами [15]. За словами Н.Збороської у психоаналізі: „ Орієнтація на особистість автора передбачає вияв неусвідомлених структур авторської психіки, отже, причинно-наслідкових взаємозв’язків авторської психобіографії”. [4, с.106]. Вона зазначає, що загальний вплив психоаналізу на естетику виявляється у своєрідній модернізації великим прихильником античності З.Фройдом класичної арістотелівської теорії катарсису [4].

Призначенням мистецтва у світлі психоаналізу є психокатарсис, який забезпечує процес звільнення від невротичних симптомів та внутрішньої напруги. Звертаючись до давніх міфів та легенд, З.Фройд робить висновок, що в них відображаються „столітні мрії народів”, які за допомогою художньої майстерності у завуальованій естетичній „дозволеній” свідомістю формі, сприяють специфічній реалізації фантазії кожного (як письменника так і того, хто читає літературний твір). Саме процес відтворення сюжету мрії викликає у людини почуття насолоди, естетичне задоволення від споглядання та переживання власних фантазій, які не обтяжені необхідністю розділяти минуле, теперішнє та майбутнє [14].

На думку О.Потебні, справжній мистецький твір викликає цілу низку образів, через сприйняття та створення яких відбувається в обмеженому контексті колективне бачення світу. Між поетом і читачем його часу існує дуже тісний зв’язок. Особистість митця, який творить для себе із себе, є вийнятковою лише тому, що в ній у більшій мірі зосереджуються ті елементи, які притаманні людям сприймаючим і розуміючим його художні образи та ідеї.

Для О.Потебні особистість – це внутрішній зір, що бачить і пізнає – без бачення і пізнання самої себе. Вона відкривається у постійному розвитку, як власне історичне, а не позачасове виокремлення людської неповторності серед усього, що утворює її космос. Особистість може піднестися із „темного грунту” підсвідомості, з її „повною нерозірваністю між „Я” і „не-Я”, проте завжди вона залишається єдиним психічним посередником, через який виявляє себе [15].

О.Потебня доводить, що усі мови занурені в народну свідомість, а мистецькі твори відбивають конгеніальну структуру світу. Людський розум, стикаючись із зовнішніми і внутрішніми проявами художніх образів, або порівнює або співвідносить їх із дійсністю. Ці ідеї швидше наближені до теорії про роль колективного несвідомого у художній творчості К.Г.Юнга (учня З.Фройда), який критикував фройдівський психоаналітичний підхід до мистецтва за те, що творчість у ньому розглядалась крізь призму лише індивідуального неусвідомлюваного. На його думку, митець зображує колективне несвідоме, відтворюючи психологічні тенденції епохи. Найбільший на сучасників впливає та творча особистість, яка вміє висловлювати у відповідній формі найповерховіший пласт неусвідомлюваного. Чим глибше проникає споглядання творчого духу, тим більше зростає відчуження його від загальної маси людей [4].

Вивчаючи творчість послідовника О.Потебні Б.Лезіна сучаний дослідник Дж.Фізер зазначає: „ Потебня до кінця не осмислив ролі „ аперцептивної маси ” в пізнанні. Лезін, вірогідно під впливом психоаналізу, вважав підсвідоме рушійною силою творчого процесу. На його погляд, свідомість безпосередньо залежна від підсвідомості ” [15, с.146]. Б.Лезін, на відміну від представників психоаналітичної школи, які відносили художню творчість виключно в сферу підсвідомого, розглядав останню як динамічну систему, яка постійно поповнюється враженнями, сприяючи процесам творчості, а не започатковуючи його. В цьому питанні він відстоює погляди О.Потебні.

Одним із найвідоміших прихильників О.Потебні, який згодом критикував деякі ідеї свого вчителя є Д.Овсянико-Куликовський. Створюючи психологічні дослідження творчості й „творінь великих письменників і художників-ліриків” Д.Овсянико – Куликовський приходить до висновку, що митців можна умовно поділити на два основних типи: одні за основу творчості беруть аналог життя, історії людських надій, а інші – трансформують власну внутрішню напругу у високе мистецтво. Аналізуючи творчість Н.Гоголя дослідник відносить його до другого типу і зазначає, що він: „ дивився на Божий світ крізь призму своїх настроїв, переважно складних і психологічно темних, і бачив яскраво у збільшеному маштабі переважно все темне, мілке, вузьке в людині ” [15, с.138]. Завдяки творчості письменник досягав емоційного катарсису, що звільняло його від складних душевних переживань. І.Фізер підкреслює: ” Студії Овсянико -Куликовського над Чеховим, Герценим, Михайловським, Гейне, Гете написані в основному з той самої критичної позиції. Їхня переважно психологічна орієнтація поєднує переосмислене потебніанство з психологічними поглядами Т.Рібо, В.Вундта, і Л.Леві-Брюля ” [14, с.140].

Завдяки плідній праці О.Потебні та його учнів на початку ХІХ століття була видана серія з восьми томів „ Питання теорії та психології творчості ”, яка спочатку, за словами Дж.Фізера, створювалась для розробки й поширення теорії О.Потебні, але поступово перейшла на позиції концептуального плюралізму. У численних працях послідовників великого мислителя висвітлювалюються питання основ художньої творчості, лінгвістичні теорії походження мистецтва, лірика науково-філософської творчості та естетики, торкаються теми співвідношення свідомого та несвідомого у творчому процесі [14].

Власне психоаналітичними дослідженнями початку ХХ століття можна назвати праці таких видатних вчених як С.Балея, В.Підмогильного, С.Гаєвського, Я.Яреми, М.Перліна, Є.Перліна, А.Халецького та інших. Однією із найгрунтовніших психобіографій початку ХХ століття є робота видатного філософа, психолога, лікаря С.Балея „З психології творчості Шевченка”, яку харківські вчені П.Петрюк та Л.Бондаренко називають одним із перших і кращих документів українського психоаналізу, творчою, оригінальною, високопрофесійною і високохудожньою працею; також відзначають, що С.Балей не обмежувався ідеями З.Фройда, а розглядав їх ширше, схиляючись до „глибинної” психології А.Адлера і К.Г.Юнга, ввів ряд власних термінів (наприклад ендіміонський мотив) чим створив цінну для свого часу наукову теорію особистості в Україні та Польщі, яка залишається актуальною і в наші дні [8].

М.Верников, вивчаючи наукову спадщину видатного вченого, підкреслює: „ Теоретична концепція С.Балея формувалась як органічний синтез філософії, психології і педагогіки. Такий синтез являла вона собою і у своєму сформованому вигляді. Філософія є вихідною і помітно домінує в поглядах вченого...” [2, с.30]. Дослідник зазначає, що навіть звернення до психологічної науки у С.Балея відбувалось під впливом філософських поглядів К.Твардовського (засновника Львівсько – Варшавської школи). Ознайомившись з основними ідеями психоаналізу, С.Балей заперечує необхідність у зосередженості на статевому у вивчені психічних актів, хоча так як і З.Фройд вважає, що достеменною реальністю людини є її психіка. Застосовуючи деякі положення астрійського вченого та аналізуючи творчість українського поета С.Балей стверджує: „ Бо всупереч поширеному у нас доволі поглядові, що творчість Шевченка по своїй суті проста і нескомплікована, та що про неї сказане вже „ останнє слово ”, остає фактом, що її джерела доволі зложені і що ми далеко ще від сего, щоби зрозуміти її цілковито „ [2, с.67].

Едіпів комплекс, на думку Балея, часто зустрічається у митців, але не є загальною закономірність психічного розвитку дитини. Він звертає увагу на притаманні особистості Шевченка інфантильні „немужські” (тобто фемінні) риси, детерміновані передчасним сирітством поета, які в подальшому сприяли формуванню ендіміонського мотиву творчості (мотив матері-покритки). Потреба Т.Шевченка у материнській любові та ідентифікація з нею, сприяли появі у його поезії значної кількості постатей жінок [1].

У праці „Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища психоаналізу” львівський учений, педагог, філософ, культуролог Я.Ярема теж звертає увагу на „мотив матері, який часто впливає на стиль та вибір сюжетів” досліджуваного. Автор зазначає, що чільне місце у шевченковій поезії займають постаті дітей-сиріт та безщасних жінок, через самоідентифікацію з якими виражаюься власні переживання поета. Я.Ярема описує механізм перетворення образу дійсної неживої матері Шевченка на „фікцію матері”, яка тимчасово знаходить своє відображення у снах, мріях, ілюзорних уявленнях письменника. Проте з часом, на думку Я.Яреми, цей образ витісняється свідомістю (як самообман) і починає реалізуватись у зміненому вигляді, в результаті чого, у Шевченка вся сила насильно стриманої колись дитячої любові переливається на Україну, яка перетворюється в уяві поета на постать матері [16].

Я.Ярема оригінально пояснює непримиренність поета з ворогами України, яких Шевченко, на його думку, асоціював зі своїми власними панами. Прикрі переживання дитинства позбавляли його внутрішнього спокою, нагадуючи про приниження гідності, тиранію, жорстокість по відношенню до себе та свого народу. Дослідник зауважує: „Замкнена в глибинах душі враз з дитячими ремінісценціями почуттєва сила, яка переливалася в сердечну, ніжну симпатію до людської біди й горя, в палку любов до України і в революційний патос проти насильників і насилля, робить Шевченка поетом непересічної міри” [16, 186]. 

Також до психоаналітичних досліджень початку ХХ століття можна віднести психологічний портрет І.Нечуя-Левицького, складений В.Підмогильним, який пише, що „ Едіп-комплекс письменника простував шляхами „нормальної" людини, але … коли-б далі так по нормальному йшлося, то не вийшов-би з Левицького письменник” [10, с.297]. Дослідник доводить амбівалентність почуттів письменника до батька, яка проявляється у одночасній ненависті та бажанні бути схожим на нього. Л.Левчук підкреслює, що В.Підмогильний звертає увагу не на почуття провини письменника, яке виникло внаслідок смерті його матері після пологів, а на звинувачення батька, який надто активно реалізував власні сексуально-еротичні бажання. Л.Левчук зазначає, що такого виразного патологічного аспекту цієї складної в етичному плані теми психоаналіз не розробляв [5].

Також Підмогильний висловлює занепокоєння з приводу недостатнього розуміння і надмірної критики теорії Фройда, яка дає можливість викриття всього прихованого в „темряві джерел людського єства” [1]. Він зазначає, що психоаналіз вивчаючи глибини особистісних механізмів допомагає вивчити несвідомі процеси, які лежать в основі творчості. На відміну від С.Балея, який використовує психоаналітичну теорію вибірково, В. Підмогильний сприймає її цілком і виступає у якості переконаного фройдиста. На його думку, сучасники З.Фройда здебільшого сприймають психоаналітичну теорію негативно, тому що недостатньо обізнані із його наукою [4].

Проте, не зважаючи на власну обізнаність у психоаналізі, він допускає помилку, яка стала приводом для негативної критики сучасниками В.Підмогильного – він аналізує особистість Нечуя-Левицького, майже не опираючись на продукти творчої діяльності письменника, користується матеріалами біографії не з першого джерела, як це відзначив Є.Перлін у праці „Знов про Фройдизм та мистецтво”, в якій автор акцентує увагу не лише на аналізі недоліків у психобографічному дослідженні В.Підмогильного, а й висловлює свої спостереження щодо феномену сексуальності в усній народній творчості „київських билін” [9]. Є.Перлін висловлює здогадку про подібність сюжетів епосів різних народів, зокрема існування аналогу міфу про царя Едіпа у слов’янській культурі. Він вважає, що для того щоб викрити приховану символіку, яка знаходить своє відображення у мистецьких творах, методи психоаналізу є недостатньо інформативними, оскільки художник чи поет ставить собі за мету видозмінити справжні механізми, які керували його натхненням, не зважаючи на це, автор статті високо оцінює фройдівську теорію, як таку, що реконструює можливості естетичної критики і по-новому пояснює джерела творчості [9].

Отже, впровадженню психоаналітичних ідей в Україні сприяла поява нових естетико-філософських течій кінця ХІХ століття, які забезпечили трансформацію метологогічних основ гуманітарного пізнання, зокрема в галузі естетики. Вагомий внесок у їх формування були зроблені дофройдівською психоаналітикою І.Франка та представниками психолінгвістичної школи О.Потебні. Їхні дослідження дозволяють стверджувати, що в Україні до поширення теорії З.Фройда вивчались питання про співвідношення свідомого і несвідомого та роль відчуттів у творчому акті, особливості рис обдарованої особистості, катарсичні (очищуючі) властивості мистецтва, зв’язок колективної свідомості з тематикою художніх творів та інші проблеми, які в подальшому намагались розв’язувати прихильники психоаналізу.

Увага до нетрадиційних способів тлумачення мистецтва та модерних поглядів на особистість на початку ХХ століття в Україні детермінована, в першу чергу, потребою у більш цілісному розумінні духовного пізнання індивідуальності людини. Власне психоаналітичними дослідженнями цього періоду, які за словами сучасних вчених відзначаються гуманістичною направленістю, відсутністю надмірного натуралізму, високим теоретичним рівнем, що визначає їх актуальність і в наш час, можна назвати праці С.Балея, В.Підмогильного, С.Гаєвського, Я.Яреми, М.Перліна, Є.Перліна, А.Халецького та інших.

Слід підкреслити, що вже у другій половині тридцятих років психоаналіз переслідувався як буржуазна наука, в результаті чого праці українських дослідників були вилучені із наукового обігу і залишались поза увагою до початку 90-х років.