Література

1.Антонович В. Коротка історія Козаччини. – К.: Україна, 2004.

2.Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2001.

3.Євлевич Хома. Лабіринт... //Хроніка-2000. – 2000. – Вип. 37–38. – С. 223–238.

4.Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – „ARC – UKRAINE”, 1996.

5.Куліш П. Твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1989. – Т. 2.

6.Лиотар Ж.-Ф. Ситуация постмодерна. – М.: Институт эксперементальной социологии. – СПб.: Алетея, 1998.

7.Мартен Д., Мецжер Ж.-Л., П’єр Ф. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації. – К.: КМ Академія, 2005.

8.Перкінс Д. Чи можлива історія літератури? – К.: КМ Академія, 2005.

9.Попович М.В. Червоне століття. – К.: Арт Ек, 2005.

10.Прокопович Феофан. Філософські твори: В 3 т. – К.: Наукова думка, 1979. – Т.1.

11.Славинецький Є. Лексикон латинський. /Підгот. В.Німчук; Ред. К.Цілуйко. – К.: Наукова думка, 1973.

12.Слово о полку Игореве. //Библиотека литературы Древней Руси. – СПб.: Наука, 2000. – Т. 4.

13.Смирнов В.Г. Феофан Прокопович. – М.: Соратник, 1994.

14.Oxford’s Dictionary of Contemporary English. – England: Longman Group UK Limited. – 1993.

15.Philosophisces w orterbuch. Veb bibliographisches institut.\ im 2 Band. – Leipzig, 1971. – B. 1.

16.Webster’s New Collegiate Dictionary. – Springfield, Massachusetts, USA: Philippines Copyright 1981 by G & C. Merriam Co., 1981.

 

Summary

 

Natalia Shakun. Pluralism of the Interpretation as a Principle of the Definition of History in the Ukrainian Philosophy. The question of the interpretation of history in the Ukrainian philosophy is being examined in the article.The author analyses the peculiarities of the pluralism of interpretations as a principle of the definition of history and using of the principle by the Ukrainian thinkers while researching the problems of the historical cognition.

УДК 141. 132 “17” (477) Г. Сковорода

© Марія Закала

Львівський Національний Університет імені Івана Франка

“ІСТИННА ЛЮДИНА” ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ: СУТНІСНЕ ВИЗНАЧЕННЯ

Як філософська основа гуманітарного знання.

Питання “істинної людини” в Г.Сковороди базується на теоріях християнства, античності, просвітництва, а також залежить від соціально-економічних, політичних та національних умов. Пізнання істини – Бога в собі, та покладення цієї істини в основу всієї діяльності як людини, так і суспільства, становить суть “істинної людини”. Отже, “істинна людина” – це Бог-закон, це внутрішня людина, яка стала такою завдяки самопізнанню, його практичному втіленню у житті за внутрішніми здібностями, що визначають схильність до улюбленої “спорідненої праці”.

Дослідженням проблеми “істинної людини” у філософії Г.Сковороди присвячено небагато праць. Серед них можемо згадати “Філософію Григорія Сковороди” – в якій частково аналізується дана проблематика, але в контексті вчення Г.Сковороди про людину. Також праця І.Іваньо “Філософія і стиль мислення Г.Сковороди” К., 1983, в якій досліджено коло проблем пов’язаних із питанням “істинної людини”. Однією з найбільш ґрунтовних праць по даній проблематиці вважаємо статтю А.Пашука “Проблема “істинного человька” у філософській концепції Григорія Сковороди, в якій проаналізовано багато аспектів проблеми, таких як: пов’язаність питання “істинної людини” з її духовно-етичною сутністю, ідеєю “спорідненої праці”, самопізнання, щастя, свободи та головне пантеїстичним підґрунтям: концепцією трьох світів та двох натур. У зв’язку з цим, ставимо завдання проаналізувати проблему “істинної людини” в Г.Сковороди як таку, що заклала саме філософське спрямування гуманітарного знання.

Предметом розгляду є вчення про людину Г.Сковороди. Об’єктом є питання саме “істинної людини”, сутнісне визначення та значення даної проблеми для закладення саме філософської основи гуманітарного знання.

Створення справжньої людини відбувається не тоді, коли існує тілесна людина з її чуттєвими пристрастями. Тілесна людини несправжня, вона тінь, тлін, ніщо. “Істинна людина” виникає тоді, коли вона сягає невидимості і надає їй пріоритет. А сягнути невидимості можливо лише через самопізнання. У кожної людини є своя природа, своя вроджена здатність до конкретної справи. Через самопізнання її в собі “істинна людина” робить вибір на її користь, і таким чином здобуває щастя. А якщо людина навпаки, не звертає увагу на свій “невидимий світ”, вона нещаслива від нереалізованості в житті і від виконання “неспорідненої праці”, що приносить гіркі плоди. А в житті все необхідне зроблено легким, а все важке непотрібним.

Сковорода вважав, що духовна людина, яка плекає у своєму житті істину, формує внутрішню духовну особистість, яка тим самим з’єднується з невидимим у світі (з Богом). Здобуття людиною знань, вивчення внутрішнього світу і Святого Письма філософ розглядав як засоби для її самовдосконалення, втечі від світу зла, що веде до переображення тілесної людини у людину внутрішньо-духовно багату. У творі “Наркіс” Сковорода дає детальний опис “істинної людини”:

“Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти примара, а він у тобі істина, ти бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує... ти його доти не пізнаєш, доки не признаєшся з Авраамом до того, що ти земля і попіл” 6, c.159. А також: “Істинна людина” має особливий духовний дар бачити все зле і … має істинне око, яке минаючи видимість, через те, що бачить під нею новість і на ній спочиває, тому й зветься вірою…” 7, с.159.

Філософ наголошує: “… істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаване, є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок, просто сказати душа – це справжнє єство, і суща справжність, і сама есенція…” 6, с.169.

І саме той, хто не в якусь свою зовнішність, а “оцю ото людину, коли хто зрозумів, той і залюбився… а той, що пізнав істинну людину, не вмирає, і смерть над ним не володіє…” 6, с.186. Та людина, що знайшла самого себе “істинного” – є духовною, щасливою, а не “тінню”. Для “істинної людини”, є само собою зрозумілим, що Дух є у всьому його справжнім буттям – у “траві – травою, у музиці-музикою” 6, с.162.

Земні блага є спокусою, від якої важко втриматися, бо вони є породженням принад світу. В цій боротьбі “істинної людини” зі світом зовнішніх речей ключовим є пізнання людиною себе, що передбачає усвідомлення поділу світу на видимий і невидимий. Без цього усвідомлення неможливе існування “істинної людини”, її визволення з тенет зовнішності. Людина, що відкрила в собі божественну природу – щаслива: “Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Вона проводить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, входить зачиненими дверима, очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, Львова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти. Тіло її діамант… Над головою її літає седмиця Божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух прозріння, дух чистосердя…” 7, с.46. Ці слова значать, що “істинна людина” втілює морально-практичні вимоги життя. Сковорода порівнює “істинну людину” з колосом, в якому остюки, відростки з половою єднаються тобто є тлінними, а зерно, що сходить весною – сама духовна суть. Фактично, серце і думка є Богом, внутрішня людина і Бог є одним і тим же. В цьому полягає пантеїстичне підґрунтя ідей філософа: “Чи не Бог все втримує? Чи не сам він голова: все у всьому? Чи не він є істиною в пустоші, істиною і головною основою в нікчемному поросі нашому?” 6, с.61.

На цій основі, Сковорода ставить питання саме про пізнання “невидимої натури” (Бога), як закону існування “видимої натури” людини та всього мікрокосму і символічного світу. А що саме пізнати в собі? – Сковорода відповідає: “своє серце”, свої здібності тобто свою духовну сутність, Бога. Значить головним завданням пізнання є зрозуміти в собі Бога тобто “Істинну людину”, для того, щоб саме через цей акт нею ж стати: “Таким чином можемо пізнати істинного чоловіка, створеного Богом у справедливості і святості правди”. А це ж те саме й є життя вічне. Пізнавши ж його, вмить перетворимось в нього, і все наше мертве буде поглинуте життям його.”6, с.202.

Але пізнання себе, свого Бога – це перший крок до створення “істинної людини”. Наступний – це самоутвердження людини за епікурейською вимогою “жити за своєю природою”, тобто за пізнаною своєю духовною сутністю. Тобто перший етап ми бачимо – теоретичний, а наступний – втілення його на практиці. Тобто принципи “пізнай себе”, “живи за своєю природою” – це основи самопізнання та утвердження “істинної людини” в реальному житті. Як ми вже бачили, для реального життя “істинної людини” є найважливішим – втілення практично морально-етичних засад – добра, справедливості, відваги, чесності. Тому, істину не тільки треба пізнавати в собі, а й жити за нею: “... людина заради свого благополуччя повинна присвятити себе Богові, тобто віддати себе на шукання й жування точної істини...” 6, с.223. До внутрішнього свого поклику душі людина повинна прислухатися і тим життя її буде утверджене на морально-етичних принципах, і таким чином буде утверджувати себе “істинна людина”.

Проте є ще один аспект практичного втілення принципів духовного життя – це праця, але праця не звичайна, але вибрана за здібностями – “споріднена праця”. “Природа і спорідненість значить уроджене боже доброволення і потаємний його закон, котрий всім живим управляє; знайти, отож, є подіб’я в душі і в тому далі, до якого вона скеровується...Царство боже і правда його всередині істот є. нікого не ображає, вливаючи закон спорідненостей”6, с.435. Пізнання спорідненості, передбачає її реалізацію – жити, діяти, працювати за здібностями, нахилами, що закладені.

У байці “Дві курки” Сковорода пише: “...практика без природженості бездільна, а природженість утверджується працелюбністю, яка користь знати як робиться діло, коли ти сам його не зробиш? Узнати неважко, важче зробити. наука та досвід – це одне і те ж. вона не у знанні самім живе, а у роботі”6, с.108. Отже, лише в єдності і гармонійному, розумному поєднанні праці та всіх видів діяльності зі здібностями і нахилами закладеними в нас невидимою природою, розкривається і утверджується невидима, істинна людина.

Важливим є те, що навчання має бути за здібностями і розкриттям природних задатків, інакше наука не йде на користь: “Хто умертвлює науки мистецтва? – Неспорідненість. Хто обезчестив чин священичий та чернечий? – Неспорідненість”6, с.447. Наука і навчання не закладають спорідненості, вони лише її розкривають і допомагають їй утвердитись: “Правда, що наука приводить спорідненість до досконалості. Але коли не дано спорідненості, тоді наука що може здійснити? Наука – це практика та звичка і є дочкою натури ” 6, с.440.

“На ґрунті концепції “спорідненої праці”, заснованій на пантеїстичному вченні про “дві натури” і “три світи”, Сковорода розкриває проблему щастя, рівності та свободи”. Джерело щастя слід шукати не в зовнішності, не в речах, а в собі, а значить у внутрішній людині (Богові): “Чи ж сподіватися відшукати рай поза Богом, а Бога поза душею своєю? Щастя твоє і мир твій, і Бог твій у середині тебе є. Він про тебе, в тобі ж пробуваючи, думає, наставляючи до того, що передусім для самого тебе є корисне, розумій, чесне і добропристойне. А ти дивись щоб Бог твій був завжди з тобою” 6, с.420.

Бог містить здібності, нахили, спорідненість, які повинні впливати на життя людини, на вибір тієї праці, яку слід чинити. Якщо цей вибір він здійснюється за здібностями, відповідно до нахилів людини, то це споріднена праця, яка приносить людині радість, насолоду, спокій а отже щастя: “Саме слово – нещастя – звідти народилося, бо зваблена людина, керована сліпою натурою, схопилася за хвоста, поминувши голову чи ту найвищу частину ...” 6, с.418.

Також Сковорода порівнює життя суспільства із злагодженим функціонуванням “годинникового механізму”: “Він тоді ладно може йти, коли кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складі тіла, відправляє роботу, це і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою” 6, с.418. Тому видно, що щастя немає нічого спільного з “плоттю”, “тлінням”, “тінню”, одним словом з матеріальними цінностями, а тісно пов’язане з духовними: “Бачите, що справжнє щастя не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в горній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багацтві” 6, с.334. Справжнього щастя поза людиною немає: “тепер розуміємо, в чому полягає наше істинне щастя. Воно живе у внутрішньому мирі серця нашого, а мир у погодженні з Богом” 6, с.345. Якщо б щастя залежало чи від місця чи від часу, щасливими були б лише окремі люди. Бог в нас же дає наше в нас, тому слід пізнати внутрішній світ: “Оце і є бути щасливим – пізнати, знайти самого себе” 6, с.340. Бо лише в пізнанні приходить розуміння “спорідненості”, а значить і шлях до щастя, який відкривається через реалізацію “спорідненої праці”. Якщо відняти від людини ту “споріднену працю”, яку вона виконує – настає неспокій, душевна мука, які в кінцевому результаті приводять до нещастя. Отже, причина нещастя полягає у “неспорідненості праці”, у діяльності без покликання, визначеній спокусами та принадами “видимої натури”.

Праця за неспорідненістю, не лише веде людину в супереч її духовній природі, а ще й приводить до практичних фатальних результатів: “З цієї ото причини вправний лікар невдало лікує, учитель із знаннями без успіху навчає. Вчений проповідник без смаку говорить. Із приписом піддячий без правди правду пише. Студент, який перекрутив Біблію, без солі їсть. І всім їм чогось не вистачає. Але це щось усьому голова і кінцева мета правиці Божої, котра всіляке діло здійснює” 6, с.423. Утвердження щастя і усунення нещастя Сковорода пов’язує із здійсненням основоположних принципів: “Пізнай себе” та “Живи згідно з своєю природою” – відповідно, поради Сократа та Епікура, – це сенс “істинної людини”, як ідеалу, що бореться зі спокусами і принадами зовнішнього світу, з тілесною “тлінню” – через пізнання своєї духовної сутності, реалізує і утверджує себе в житті моральним вдосконаленням та користю в суспільстві, а головне для свого внутрішнього світу – “ спорідненою працею”. Тому, за допомогою цих всіх елементів, які виконує людина, вона стає по справжньому щасливою. Значить все таки людина знаходить щастя, – поєднуючи особисті цінності і свою власну реалізацію в житті, з суспільними (як в годинниковому механізмі). І за допомогою цього досягається не лише добро та щастя для окремої людини, а й для всього суспільства. Щасливе суспільство, за переконанням Сковороди, – це втілення гармонійно поєднаних всіх принципів істинного буття людини – від особистостей, що втілюють морально-практичну основу існування і тих, які в пізнанні себе працюють над своїми вродженими здібностями та нахилами: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад...” 6, с.418.

А про причину суспільних нещасть, Сковорода пише так: “Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради, бунти, змови, викрадання скіпетрів, падіння держав і прірва всіх нещасть” 6, с.333. Отже абсолютизація та ідеологізація “видимої натури створює в суспільстві умови для “неспорідненості”, що веде до біди.

Але, за концепцією Сковороди, осягнення і втілення щастя за допомогою “спорідненості” ще не є повністю утвердженням “істинної людини”, оскільки саме щастя для всіх різне, бо визначається різними природними нахилами. Тому, проблема щастя в Сковороди тісно пов’язана з проблемою рівності. Тим люди лише рівні, що нагороджені даром присутності Бога. Всі види людської діяльності засновані на спорідненості є однаково добрими і в цьому рівними. Оскільки Бог присутній у всіх людях, то й щастя може знайти кожен і цим всі рівні. Бо не дивним є те, що є люди нужденні у багатстві, а інші задоволені в бідності. Всім дано стільки, скільки потрібно для щастя, тим то й рівно з іншими: “Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини, відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: “Неоднакова всім рівність”. Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна” 6, с.431. Різним людям не однаково потрібно для задоволення, адже в різних людей різні здібності і нахили – хто здібний до музики, хто до медицини, бо: “Краще бути натуральним котом, ніж левом з ослячою природою” 6, с.436.

Обираючи принцип “рівної нерівності”, Сковорода заперечує принцип “рівної рівності”, за яким всім має бути призначено однаково, що суперечить принципу “невидимої натури”, “спорідненості”: “Бо що є дурніше, як рівна рівність, яку дурні у світ вивести марно хочуть. Яке бо дурне те, що супротивне блаженній природі? Боїмося голоду, забувши, що частіше вмирають від переситу”. Хто хоче бути блаженним мусить вдовільнитися своєю долею, що дана від природи; бо: “Неспорідненість важча від будь-якого неробства. І краще не повзати, ніж літати черепасі. Не повзаючи позбувається природженої втіхи, а літаючи, страждає, крім того від тягаря неспорідненості” 6, с.437. Значить виконуючи не своє, не те, до чого людина відчуває нахил, вона не тільки не приносить користі, а ще й страждає. Кожна людина має мати вільне право зі всіма, повністю реалізовувати себе в житті, свою спорідненість, що визначена природою. Відкидаючи принцип “нерівної рівності” – утверджується справжня велика суспільна нерівність, як елемент загальної нерівності в світі. Тому, всякий стан в суспільстві має свої вигоди: “Для цього століття над століттями підносять, народ вище народу, невдоволені ні станом своїм, ні країною, ні віком ні призначеністю, ні долею, ні хворобою, ні здоров’ям, ні смертю, ні життям, ні старістю, ні юністю, ні літом, ні зимою, ні ніччю, ні днем і при щасті підносяться до неба, а при невдачі падають у прірву відчаю, позбавлені як світла і Духа віри, так і солодкого миру і рівноваги, і спалюються у полум’ї власної печалі...” 6, с.199-120.

Отже, рівність визначена “нерівною рівністю” в основі якої лежить внутрішня духовна сутність людини є принципом справедливості в житті людини та суспільства: “Але роз пошир, бідна тваринко, зір твій – побачиш, що все чиниться за точною правдою та рівністю, і цим заспокоїшся” 6, с.119. Тому, життєві шляхи в людей різні, зате всі були б успішні, якби були природними, за здібностями в чеснотах: “З різними природними нахилами й життєвий шлях різний. Одначе всім їм один кінець – чесність, мир та любов” 6, с.105. Сутність “істинної людини” визначається не лише принципом “рівної рівності”, а й чи не найважливішою особливістю людської істоти (за словами біографа Г.Савича, М.Ковалинсьукого) принципом свободи волі.

Свобода, на думку Сковороди, нерозривно пов’язана із внутрішнім, невидимим світом людини, тобто з Богом і через неї (і тільки) може здійснюватися принцип “нерівної рівності”: “Тлінний кумир обмежений, закритий тіснотою. Духовна ж людина вільна”7, с.46. Якщо людина слухається Бога в собі, вона стає вільною творити все по новому, вона набуває істинну мудрість, а значить може жити щасливо самовдосконалюючись, застосовуючи моральний закон внутрішнього світу. Духовна людина має можливість все бачити в істинному світлі, бачити все потаємне і володіти тому, засобами для морального самовдосконалення як – віра, надія, прозріння: “Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проглядає у майбутнє, ходить по поверхні океану, входить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її – діамант, смарагд, яшма, фарси, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя” 7, с.46.

Звичайно, як ми вже зазначили, свобода неможлива без пізнання себе, звідси ми можемо володіти собою, знаючи, що потрібно людині: “Для безперешкодної подорожі немає важливішого, тобто більш корисного і величнішого, ніж пізнати самого себе і знайти сховану в нашому попелі іскру божества, звідси народжується благословенне оте царство володіти собою, мати міць і на душевних устремліннях, що лютіші від усіх тигрів, ніби на левах, що везуть колісницю, їхати” 6, с.367. Оскільки, “істинна людина”, як ми вже вивели, утверджує себе у пізнанні своїх здібностей, та реалізації “спорідненої праці”, то значить досягнувши справді досконалості не лише в пізнанні себе, а й на практиці – людина здійснює свою свободу волі, реалізовуючи принцип “Живи згідно з своєю природою”. Отже, слід знати, що людина наділена своєю свободою вибирати між спорідненістю і неспорідненістю, і саме це знання і його реалізація на практиці – дає людині справжню свободу і робить її вільною від неспорідненості (тобто від світу тлінного, уречевленого). Свобода волі полягає у тому, щоб згідно з невидимою натурою керувати собою і всім, що людину оточує.

Коли людина поневолює людину і змушує служити іншим, за Сковородою, – це не є справжньою важкою неволею, а от коли людина в полоні духовному – в полоні зла, – це для неї справжнє рабство: “А коли не станеш собі самому рабом, змушений будеш працювати на інших і позбуваючися легкої, потрапиш у важку сторицею працю” 7, с.132.

Також визначення “істинної людини” пов’язане з поняттям “істини”. Що таке істина в абсолютному значенні? істина – це Бог. Бог – це все, що керує світом, це закон, це невидимість, що все існуюче пронизує: “Ти сон істинної твоєї людини... Ти примара, він в тобі істина...” 6, с.159 або “Чи не Бог все втримує? Чи не сам він все у всьому? Чи не він є істиною в пустоші, істиною і головною основою в нікчемному поросі нашому? 6, с.161.

Оскільки “істинна людина” є єдиною у невидимості з Богом, то пізнання Бога слід починати з духовної сутності людини: “Чи будеш ти коли-небудь людиною? Не будеш – чому? Тому, що на плотську завісу задивився, а на місце істинного Божого чоловіка дивитись ніяк твоєму окові не випадає. Не перетворишся ти із земного на небесного доти, доки не побачиш Христа, доти поки не пізнаєш, що таке істинна людина” 6, с.132.

Пізнання істини – Бога в собі, та покладення цієї істини в основу всієї діяльності як людини, так і суспільства, становить суть “істинної людини”. Отже, “істинна людина” – це Бог-закон, це внутрішня людина, яка стала такою завдяки самопізнанню, його практичному втіленню у житті за внутрішніми здібностями, що визначають схильність до улюбленої “спорідненої праці”.

Отже, внутрішня або істинна людина індивідуальна та надіндивідуальна, що значить своєю невидимою природою вона тотожна “макрокосму”, тому пізнаючи себе, людина пізнає весь світ. “Істинна людина” Сковороди – це сам Сковорода, він писав про ідеал і сам його втілював. Це був не лише ідеал життя людини слобідської України 18 ст., а й ідеал духовної, великої, “істинної людини”.