№ 350

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ПАРАМЕТРИ

І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

УДК 167

© Михайло Марчук

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

ПРОБЛЕМА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ЗУМОВЛЕНОСТІ НАУКОВОГО ЗНАННЯ:

ЕКСТЕРНАЛІЗМ, ІНТЕРНАЛІЗМ І СОЦІОКОГНІТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛІЗМ

Соціокультурні виміри наукового знання досліджуються в контексті потенціалістичного розуміння взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників його розвитку, що дозволяє подолати антиномічність і однобічність екстерналістського та інтерналістського підходів.

Актуальність осмислення природи, сутності, форм і наслідків соціокультурної зумовленості знання випливає з того факту, що в останні десятиліття попри значні зусилля гносеологів, філософів і методологів, культурологів і соціологів науки ця проблема залишається відкритою. Вже відійшли в минуле суперечки з приводу нейтральності чи ціннісної зумовленості знання, вичерпали свій потенціал позитивістські та неопозитивістські концепції науки, однак ідея соціокультурної зумовленості знання не стала менш актуальною, ніж у попередні десятиліття. Цілком слушною видається думка, що в науці, як і в будь-якій іншій сфері людської діяльності, різні обставини акцентують різні виміри. ХХ століття «закцентувало соціокультурні параметри науки. Але на тлі рельєфно окреслених у ній сьогодні соціокультурних характеристик не треба все-таки випустити з уваги ні її глибинні антропологічні основи – когнітивні здібності людини, ні її основну соціокультурну мету – пізнання світу таким, як він є сам собою. Тим більше що сьогодні з'явилися ... досить серйозні ознаки зміни цих самих обставин – у новому сторіччі знову починає наростати значимість власне когнітивних аспектів науково-пізнавальної діяльності й, відповідно, знову починає набувати особливої актуальності звертання до її власне гносеологічних параметрів» [6, с.20].

Загальна постановка проблеми зводиться до того, що знання, будучи елементом аксіосфери культури, не може бути абсолютно незалежним і не зазнавати впливу соціокультурної системи, хоча воно, звісно, має власні потенції розвитку, реалізуючи які, впливає на зміни в суспільстві та культурі. В руслі філософського дослідження цієї проблеми значного поширення набув так званий соціокультурний підхід в епістемології, філософії та методології науки, що зіграв помітну роль у формуванні нової, відмінної від логіко-гносеологічної сфери дослідження природи і потенціалу наукового знання, в контексті якої відбувається переорієнтація звичних дослідницьких настанов як у розумінні самої природи наукового знання, так і у виборі відповідних теоретико-методологічних засобів його переосмислення. «Чи існують такі засоби? Понад те, чи можливий вибір такої методологічної основи, з позицій котрої вказані аспекти постали б не просто певними розрізненими малодослідженими моментами, а системою взаємопов’язаних, взаємозумовлених проекцій єдиного проблемного комплексу? На нашу думку, – зазначають В.Комаров і Г.Коник, – така основа дослідження загальнонаукових феноменів існує. Нею є соціокультурний підхід до пізнання» [5, с.28]. На відміну від західної філософсько-методологічної традиції, де сформувались і набули значного поширення два діаметрально протилежні, конкуруючі підходи в осмисленні цієї проблематики – екстерналістський та інтерналістський, радянські філософи в 70-80-і рр. надавали перевагу більш «діалектичному» соціокультурному підходу.

Суть і специфіку соціокультурного підходу в осмисленні знання досить ґрунтовно досліджували М.Булатов, П.Гайденко, С.Кримський, Л.Мікешина, Н.Мотрошилова, С.Микулин­ський, М.Попович, Є.Причепій, В.Стьопін, В.Швирьов, Б.Юдін, В.Шинкарук і ін. Головна перевага соціокультурного підходу до пізнання, з погляду згаданих авторів, полягає в його спрямованості на дослідження гносеологічної проблематики не абстрактно (відволікаючись від реальних умов конкретно-історичної діяльності суб’єкта пізнання), а конкретно, враховуючи все розмаїття чинників, які ззовні детермінують способи і форми пізнавальних дій, що, на їхню думку, дозволяє розширити й поглибити рівень дослідження традиційних епістемологічних проблем і вдосконалити саму методологію.

Соціокультурний підхід у дослідженні природи, функцій і духовно-практичного потенціалу знання, що знайшов багато прихильників серед філософів і методологів, зорієнтований на дослідження пізнавального процесу в широкому аспекті культурно-історичних взаємодій, у зв’язку з основними соціально-історичними та світоглядними засадами людської діяльності загалом. У руслі такого підходу пізнавальна взаємодія поставала в її насиченості широким спектром форм людської активності, включаючи оцінні, світоглядні, естетичні, соціально-психологічні, особистісні та інші моменти [див.: 2, с.90]. Однак і постановка, і розв’язання проблеми ускладнювалася тим, що в спеціальній літературі так і не сформувалося загальноприйняте визначення соціокультурного підходу в осмисленні знання, хоча він усе більшою мірою використовувався поряд із аналогічними за своєю спрямованістю так званими «культурно-історичним», «соціологічним», «соціально-практичним» і багатьма іншими підходами.

У пострадянській українській і російській філософії, що з великими труднощами намагається розпрощатися з успадкованими від «єдино правильної» та «єдино наукової» філософії діалектичного та історичного матеріалізму (з науковим комунізмом і науковою політекономією це сталося простіше), відбувається кардинальна зміна категорійно-поняттєвого та методологічного базису дослідження знання, розуміння його соціокультурних основ, ідеалів і норм, цілей і ціннісних орієнтацій. Поряд із визнанням і справді значних успіхів у дослідженні соціокультурної зумовленості знання наших авторитетних попередників, у сферу новітнього філософського дискурсу включаються дискусії, що мали місце в західній філософській думці минулого століття. Без урахування цього досвіду сподіватися на подальший поступ у цій сфері марно. Тому ми далі спробуємо сформулювати власне розуміння проблеми соціокультурної зумовленості наукового знання, спираючись у тому числі й на традицію її постановки і розв’язання в західній історико-науковій, соціологічній і філософсько-методологічній думці, що мала можливість осмислити, узагальнити і зробити відповідні висновки з повчальної дискусії між екстерналістами та їх опонентами – інтерналістами.

У пошуках відповіді на питання про рушійні сили виникнення та розвитку науки у 30-і рр. ХХ століття сформувались, як уже було сказано, дві начебто непримиренні, діаметрально протилежні позиції – інтерналістський і екстерналістський підходи. Перший акцентує увагу на внутрішніх, а другий – на зовнішніх чинниках еволюції наукового пізнання, не заперечуючи водночас існування та впливу іншої сторони, яку вони вважають другорядною. Проте в останні роки все більшого поширення набуває третій, альтернативний підхід, який робить акцент на взаємозумовленості внутрішньо-наукових і соціокультурних чинників, а також актуалізації потенціалу їхньої взаємодії. Потенціалізм є спробою відшукати «золоту середину» в розв’язанні цієї проблеми, виходячи з існування сумірно-протилежних внутрішніх потенцій наукового знання та потенцій зовнішнього соціокультурного середовища, в якому воно розвивається. Тому важливо з’ясувати позитивні й негативні сторони крайніх позицій, а також виявити в них інтенції до компромісного розв’язання проблеми.

Екстерналізм є загальною методологічною настановою на виявлення залежності розвитку науки від оточуючого його соціокультурного середовища, доводячи вторинність іманентної логіки науково-пізнавальної діяльності щодо нього. Потенціал еволюції знання добачається в розвитку суспільства та культури, однією з форм актуалізації якого (в тому числі й через постійну зміну парадигм) є наука. «З погляду екстерналізму, – пише В.Кохановський, – поява науки зумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставинами – соціальними, економічними й ін. Тому основним завданням вивчення науки, на думку прихильників цього підходу, є реконструкція соціокультурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності («соціальних замовлень», «соціоекономічних умов», «культурно-історичних контекстів» і т.ін.). Вони-то й постають як головний чинник, який безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, спрямованість її еволюції [3, с.17-18].

Біля витоків екстерналістської програми в історії та методології науки стояли такі відомі мислителі, як Б.Гессен, Дж.Бернал, Е.Цільзель, Д.Нідам і ін. Проте в завершеному, детально розробленому вигляді вона постала в працях Т.Куна, П.Фейєрабенда, М.Малкея, М.Полані, Л.Косарєвої, Г.Гачева та ін. Не можна не згадати й про марксистську традицію, згідно з якою наука, будучи елементом ідеологічної надбудови, детермінується пануючим у суспільстві способом виробництва.

Соціокультурний підхід набув особливої популярності після того, як у 1962 р. побачила світ книга Томаса Куна «Структура наукових революцій», що викликала жваві суперечки. Безпосередньо вона протистояла концепціям логічного позитивізму та відомим у той час ідеям К.Поппера. «У більш спеціальній епістемологічній сфері суперечка між прихильниками Куна і прихильниками Поппера домінувала на сцені в 70-х рр., входячи в атмосферу, створену вивченням праць «пізнього Вітгенштайна» (чиї «Філософські дослідження» були опубліковані в 1953 р.), розпалюючи суперечку про несумірність наукових теорій і відкриваючи шлях до епістемологічних концепцій Лакатоса й Фейерабенда» [1, с.23].

Визнаючи істотний вплив суспільства і культури на характер і динаміку наукового знання, представники екстерналізму дуже по-різному трактували самі соціокультурні чинники, які безпосередньо зумовлювали науковий поступ (економіка, техніка і технологія, суспільний лад і рівень розвитку культури, духовний потенціал, ідеали і норми, естетичні, моральні, релігійні цінності, загальнокультурний контекст і мікроклімат у науковому співтоваристві, світоглядні чи психологічні характеристики вчених і т.ін. «Звичайно, жоден із чинників соціального середовища (потреби економіки, техніки, ідеологічні цінності, світоглядні орієнтири), ні навіть соціокультурне середовище в цілому (соціокультурне тло) не може детермінувати появу нової ідеї, тому що та може «народитися» тільки від ідеї ж» [7, с.289].

Не було згоди й з приводу того, чи здатні соціокультурні чинники визначати окрім напрямів і темпів розвитку науки також і методи, якими вона користується, й отримувані результати. Якщо раніше прихильники екстерналістської програми вважали, що тільки змістом об’єкта детермінується зміст науки, оскільки вона має у своєму розпорядженні істинний метод, інваріантний стосовно різних соціальних умов (як виняток у цьому контексті фігурували соціальні та гуманітарні науки, в яких визнавали істотний вплив на теоретичні побудови соціальних інтересів і прийнятої вченими системи цінностей), то «розвиток методології, соціології та історії науки в другій половині XX століття призвів до відмови від уявлення про інваріантість, загальність і об'єктивність наукового методу й наукового етосу. У працях Т.Куна, П.Фейєрабенда, М.Малкея, Л.Лаудана, а також представників сучасної школи когнітивної соціології науки (С.Уолгар, Б.Барнс, К.Кнорр-Цетіна й ін.) показані парадигмальність, партикулярність, ціннісна зумовленість, історичність, конструктивність як самого процесу наукового пізнання, так і всіх його результатів» [7, 287-288]. Отже, не лише кількісні параметри, напрями і темпи розвитку науки, а й зміст, якісні характеристики наукового знання, з погляду прихильників екстерналізму, зумовлюються соціальними чинниками, у першу чергу – культурно-цивілізаційним інноваційним потенціалом суспільства. Недооцінка внутрішньої логіки розгортання наукового дослідження пояснювалася безглуздістю накопичення та вдосконалення знання за допомогою того чи того універсального методу. Цінним є знання, здатне задовольняти певні практичні потреби і сприяти розв’язанню життєво-практичних проблем.

Безумовно, дослідження соціокультурного підґрунтя розвитку науки заслуговує тільки схвалення. Проте, як зазначає Е.Агацці, не можна цілковито зводити наукове знання до соціального продукту. Негативними наслідками занадто великої залежності науки від соціального контексту, вважає він, є «радикальний релятивізм, антиреалізм, зникнення поняття істини і навіть наукової об'єктивності, розчинення критеріїв, здатних обґрунтувати переваги не тільки однієї наукової теорії порівняно з іншою, але також наукових форм знання порівняно із псевдонауками» [1, с.23]. Марксистський екстерналізм, якщо цей термін є в цьому випадку доречним, грішив тією ж абсолютизацією. Головним його недоліком було те, що претендуючи на науковий статус, діалектико-матеріалістична філософія через визнання соціальної детермінованості всіх ідеологічно-надбудовчих явищ економічним базисом сама давала привід звинувачувати її в ідеологічності та ненауковості. Хитрощі типу «відносної незалежності» чи «випереджаючого відображення» тільки підсилювали аргументи критики. Тож і не дивно, що у своїх крайніх виявах екстерналізм асоціюється з ламаркізмом: «Жорсткий («грубий») екстерналізм – це аналог еволюційного ламаркізму («лисенківщини»), відповідно до якого середовище (у випадку науки – соціокультура) детермінує генетичні зміни (у випадку науки – її когнітивні інновації)» [7, 289].

Все це спонукало до відмови від радикального екстерналізму та пошуку більш адекватного пояснення соціокультурної зумовленості знання. Те ж саме стосується підходу, суть якого начебто – в запереченні потенціалу соціокультурної зумовленості наукового знання.

Інтерналізм, який сформувався в основному як ідеологічна та методологічна реакція на екстерналістську парадигму, наполягає на вирішальній ролі внутрішньонаукового потенціалу розвитку знання, зводячи зовнішні чинники до сприятливих або, навпаки, до несприятливих умов актуалізації цього потенціалу. «Тому, – на думку В.Кохановського, – головну увагу при вивченні науки прихильники інтерналізму спрямовують на опис власне пізнавальних процесів. Соціокультурним чинникам надається другорядного значення: залежно від ситуації вони можуть лише гальмувати або прискорювати внутрішній хід наукового пізнання. Однак цей «хід» є єдністю внутрішніх і зовнішніх своїх чинників, які на різних етапах цього процесу міняються місцями і ролями» [3, с.18].

Інтерналістська концепція розвитку науки, найбільш відомими представниками якої є А.Койре, Р.Холл, П.Россі, Г.Герлак, а також постпозитивісти І.Лакатос і К.Поппер, не заперечує соціокультурної зумовленості наукового знання, проте не схильна й перебільшувати її значення.

Карлу Попперу належить одна з найбільш яскравих спроб обґрунтувати інтерналістську програму дослідження розвитку науки за допомогою своєї концепції трьох світів – фізичного, психічного та світу знання. Третій світ хоч і створений людиною, але став об’єктивною реальністю, розвиток якої визначається її внутрішніми можливостями. Поппер не заперечує впливу на науку соціальних умов – реальної потреби суспільства в науковому знанні як засобі розв’язання багатьох проблем, або впливу на неї позанаукового знання. Проте цей вплив є зовнішнім і таким, що не визначає ні динаміки, ні змісту самого наукового знання.

В такому ж дусі розмірковує про співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки й І.Лакатос. «Істотно важливе розрізнення між нормативно-внутрішнім і емпірично-зовнішнім розуміється по-різному в кожній методологічній концепції. Внутрішня й зовнішня історіографічні теорії в сукупності дуже великою мірою визначають вибір проблем істориком» [4, с.203]. Однак, оскільки будь-які проблеми, в тому числі й історико-наукові, формулюються лише на основі певної методології, то звідси випливає, що «внутрішня історія є первинною, а зовнішня історія – вторинною», тому що «в силу автономії внутрішньої (але не зовнішньої) історії зовнішня історія не має істотного значення для розуміння науки» [там само].

Інтерналізм є неоднорідним. Емпіристська його версія ґрунтується на припущенні, що джерелом зростання змісту наукового знання є встановлення чи відкриття нових фактів, а не потенційні можливості теорій (Дж.Гершель). Раціоналістська версія, навпаки, виходить із уявлення, що в основі динаміки наукового знання лежить евристичний потенціал теоретичних ідей, що актуалізується в процесі творчої діяльності вченого (Декарт, Гегель, Поппер і ін.). Це дало підстави звинувачувати її прихильників у преформізмі. «Будь-який варіант раціоналістського інтерналізму, – зазначають С.Лєбєдєв і Ф.Лазарєв, – має за свою основу інтелектуальний преформізм, згідно з яким увесь можливий зміст знання вже наперед заданий певною множиною апріорних загальних базисних ідей» [7, с.285].

Поширені в інтерналістському напрямі філософії науки радикальні позиції неприйнятні з багатьох причин. «Існує радикальна гілка індуктивизму, – пише І.Лакатос, – представники якої відмовляються визнавати будь-який зовнішній вплив на науку – інтелектуальний, психологічний або соціологічний. Визнання такого впливу, вважають вони, призводить до неприпустимого відходу від істини. Радикальні індуктивісти визнають тільки той вибір, який випадково здійснює нічим не обтяжений розум. Радикальний індуктивізм є особливим видом радикального інтерналізму, відповідно до якого варто відразу ж відмовитися від визнання наукової теорії (чи фактуального судження), щойно встановлена наявність певного зовнішнього впливу на це визнання: доведення зовнішнього впливу знецінює теорію. Однак, оскільки зовнішні впливи існують завжди, радикальний інтерналізм є утопією і як теорія раціональності руйнує сам себе». [4, с.208].

Більш прийнятним є поміркований, зважений інтерналізм, який припускає взаємодію внутрішніх і зовнішніх потенцій наукового знання в процесі взаємодії з оточуючим його соціокультурним середовищем. Інтерналістський підхід акцентує увагу на тому, що недооцінюють екстерналісти. «Оцінюючи евристичний потенціал інтерналістської парадигми, варто відзначити такі її позитивні риси, як підкреслювання (хоча й надмірне) якісної специфіки наукового знання порівняно з позанауковими видами пізнавальної діяльності, тяглості в динаміці наукового знання, спрямованості наукового пізнання на об’єктивну істину. До негативних рис інтерналізму відносяться: іманентизм, явна недооцінка його представниками соціальної, історичної та суб’єктивної природи наукового пізнання, ігнорування культурної та екзистенційної мотивації наукового пізнання, нерозуміння його представниками зумовленого – ідеалізуючого й ідеологічного – характеру власних побудов» [7, с.285-286]. Усе це спонукає сучасних істориків і методологів науки до пошуків альтернативної концепції, здатної нейтралізувати негативні сторони як інтерналістської, так і екстерналістської стратегій, а також виявити й актуалізувати притаманні їм евристичні потенції.

Стає зрозумілим, що соціокультурні впливи на динаміку знання мають опосередкований характер. «Оскільки ідея може «народитися» тільки від ідеї ж, остільки свій вплив на науку соціальне оточення може робити не безпосередньо, а тільки через «когнітивних посередників» (не обов'язково з цієї галузі науки або взагалі з науки). Тому не просто соціальне тло, а саме його когнітивна частина постає опосередковуючою ланкою, передавальним механізмом виклику науці з боку соціокультури» [7, с.289]. У свою чергу, наука, будучи органічною частиною соціокультурного цілого, через опосередковуючі ланки активно впливає на нього, реалізуючи лише їй властиві креативні потенції, співзвучні з актуальними зовнішніми викликами. Асимілюючи впливи середовища, вона не стільки пристосовується, скільки формує власну соціокультурну нішу.

З метою більш адекватної постановки і розв’язання проблеми соціокультурної зумовленості наукового знання ми пропонуємо ввести поняття соціокогнітивної сфери культури, яка саме й опосередковує взаємовпливи соціокультурних і власне когнітивних чинників, актуалізуючи та розширюючи потенціал їхньої конструктивної взаємодії. Соціокогнітивна сфера культури – це система, здатна до саморозвитку в його синергетичному розумінні. Таке розуміння досліджуваної проблеми набуває все більшого визнання. «Роль соцікультурного середовища, – пишуть уже цитовані автори, – полягає в тому, що воно здатне «провокувати» (або «не провокувати») народження конкретної ідеї. Між наукою та її соціальним оточенням існує скоріше відношення «кооперації», «резонансу», коли їхнє «співзвуччя» сприяє народженню нової ідеї, показуючи її затребуваність. Наука ... завжди готова, так би мовити, «генетично» відгукнутися на вимоги середовища, але, при цьому вона сама повинна бути вже підготовлена до відповіді на конкретний виклик її соціального оточення» [7, с.289]. Понад те, наука в ситуації соціокультурної нестабільності (в точці біфуркації) здатна виконати функцію тієї флуктуації, що спрямує її чергову самоорганізацію в потрібне русло, запобігаючи актуалізації небажаного варіанту розвитку.

Головна цінність означеної концепції в тому, що вона дозволяє пояснити не тільки соціокультурну детермінованість у цілому, що проявляється в періоди стабільної взаємодії науки і культури, а й унікальну роль особистості вченого в ситуації революційної зміни парадигм. Екстерналістський підхід у такому розумінні соціокультурної зумовленості знання вже не протистоїть інтерналістському, правда, за умови, що й у ньому відбудуться відповідні зміни й уточнення загальнометодологічного плану.

Висновок. Соціокогнітивний потенціалізм як альтернатива дихотомічного розв’язання проблеми рушійних сил еволюційно-революційного розвитку науки дозволяє не тільки адекватно пояснити внутрішні закономірності динаміки наукового знання та її соціокультурну зумовленість, а й виявити ще нереалізовані можливості згаданої взаємодії. Тільки такий підхід, на нашу думку, здатний виявити позитивні моменти і подолати негативні сторони все ще поширеної в історико-науковій та філософсько-методологічній літературі дилеми «інтерналізм-екстерналізм».

Література

1.Агацци Э. Моральное измерение науки и техники /Перевод с англ. И.Борисовой. Научный редактор В.А.Лекторский. – М.: МФФ, 1998. – 344 с.

2. Категории философии и категории культуры /Булатов М.А., Звиглянич В.А., Андрос Е.И. и др.; Отв. ред. Булатов М.А., Табачковский В.Г.; АН УССР. Ин-т философии. – Киев: Наук. думка, 1983. – 343 с.

3.Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для выс­ших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. – 576 с.

4.Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции //Структура и развитие науки. Из Бостонских исследований по философии науки. – М., изд-во "Прогресс", 1978. – С. 203-235.

5.Перспективы научного познания. Философские очерки о новых тенденциях современной науки. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1988. – 206 с.

6.Философия науки. Методология и история конкретных наук. Учебное пособие (книга для чтения) [Текст] /Коллектив авторов. – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. – 640 с.

7.Философия науки /под ред. С.А.Лебедева: Учебное пособие для вузов. – М.: Академический Проект; Трикста, 2004. – 736 с.

Summary

Mykhailo Marchuk. The Problem of Socio-Cultural Conditionality the Scientific Knowledge: Externalism, Internalism and Sociocognitive Potentionalism. The socio-cultural aspects of scientific knowledge are investigated in the context of potentional understanding of intra and extra basis of its rising, which make possible the overcoming of antinomy and one-way externality and internality approaches.

УДК 168.522

© Ірина Починок

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Особливості детермінації генези гуманітарного знання

В статті обґрунтовується ідея про те, що головною особливістю детермінації становлення і розвитку гуманітарного знання є її ціннісно-смисловий характер.

Дослідження зовнішньої і внутрішньої зумовленості пізнавальної діяльності є однією з актуальних проблем сучасної філософсько-методологічної свідомості. Її розв`язання пов`язується з розкриттям механізмів та закономірностей розвитку науки, що уможливлює передбачення тенденцій росту нової наукової інформації і формування інноваційних технологій. Особливо вагомими тут є результати, що отримані в процесі досліджень динаміки розвитку природничонаукового, математичного і технічного знання, стосовно ж соціогуманітарного знання, то вони наразі є незначні. Сучасні уявлення про епістемно-детермінуюче значення практики, соціальних інституцій, соціокультурних цінностей та методологічних принципів, як і їх тлумачення в дусі опозиції ексерналізм-інтерналізм, комулятивізм-антикомулятивізм, виражають в основному природничонауковий зріз даної проблеми і майже не заторкують питання про специфіку детермінації пізнання світу людини. Враховуючи це, в даній статті ставиться мета проаналізувати особливості детермінації гуманітарного знання в його історичному розвитку.

Передусім зазначимо, що гуманітарне пізнання зазнає тих же впливів, що і пізнавальний процес в цілому, тобто, воно також має відповідні практичні, соціокультурні та епістемні передумови і при досягненні своєї зрілості зворотньо впливає на них. В “негуманітарних” різновидах пізнання його детермінанти проявляються переважно як щось зовнішнє, що стимулює чи гальмує пізнавальний процес. Такими ці детермінанти постають за умов визнання внутрішньої логіки розвитку процесу пізнання, де вони проявляються у формі конкретно історичних компонентів пізнавального досвіду, механізмів його наслідування, наукових традицій, дослідницьких програм і парадигм. Їх зовнішність задається самою суб`єктно-об`єктною протилежністю “не-гуманітарного” пізнавального відношення. Натомість в царині пізнання світу людини всі його чинники мають більш внутрішньо-впорядкований, цілісний і доцільний характер з тієї простої причини, що гуманітарне пізнання є самопізнання людини, воно реалізується в суб`єкт – суб`єктній опосередкованості і всі його елементи мають людиномірний характер. Те, що є людина, писав у зв`язку з цим В.Дільтей, вона узнає не з роздумів про себе і не з психологічних експериментів, а з історії, тут життя осягається життям, через те всі детермінанти цього пізнання мають життєво-практичний характер. “Така вкоріненість у житті, – зазначає Ф.Роді, – є одним з відмінних критеріїв наук про дух порівняно з природознавством. Якщо природознавець домагається науковості не в останню чергу завдяки тому аскетизму, з яким він відволікається від будь-якого життєвого відношення до предмету, то історик, юрист чи лінгвіст не можуть, та й не мають права дуже сильно абстрагуватися від актуального включення предмета їх дослідження в життєвий світ” [6, с.16-17]. Вкоріненість гуманітарного пізнання у “житті” – історії, суспільстві, культурі – зумовлює ціннісно-смислову специфіку його детермінації.

Ця особливість детермінації гуманітарного пізнання проявляється вже за доби античності. Виникнення гуманітаристики детермінується системно, де головним формоутворюючим чинником є світоглядна потреба самовизначення людини у світі. При цьому “світ людини” постає у модусі універсального антропо-соціоморфізму як стихійна і синкретична єдність космічних первнів, соціально-ціннісних норм і знаково-символічних форм світосприйняття. Така модель світопорядку є смисловою підставою розуміння людиною самої себе, своїх творчих потенцій, вчинків і стратегій життя. Теоретичне осмислення такої реальності здійснює передусім філософія, яка відповідно до своєї місії “любові до мудрості” переводить абстрактні пояснення у смисложиттєві максими. Водночас традиціоналізм античної культури детермінує гуманітарну думку на осягнення архетипів минувшими, що зафіксовані в текстах, які є “первинною даністю відповідних гуманітарних дисциплін” [1, с.298]. “Гуманітарна думка, стверджує М.Бахтін, – народжується як думка про чужі думки, волевиявлення, маніфестації, вираження, знаки, за якими стоять боги (одкровення) або люди (закони володарів, заповіді предків, безіменні висловлювання і загадки тощо), що виявляють себе” [1, с.297]. Природньо, що текстова своєрідність гуманітарної предметності зумовлює доконечність герменевтичних підходів її осягнення. “Таким чином, – зазначає В.Дільтей, – біля самого входу в гуманітарні науки перед ними постає специфічна для них проблема, що відрізняє їх від усього природничо-наукового пізнання” [5, с.34]. Поступово усвідомлюється і детермінуюче значення для гуманітарного пізнання суспільної життєдіяльності. В античній Греції та Римі, на думку В.Дільтея розвиток і систематизація знань в галузі риторики, права, політики, літератури, теології, філософії зумовлені практикою політичного та нормативно-правового регулювання суспільних відносин і підпорядковані зазвичай потребам спеціальної підготовки правлячої еліти [див.:4, с.298]. Донаукова гуманітаристики детермінується стихійно повсякденними умовами життя людей.

Більш складною і нелінійною є детермінація наукових форм гуманітарного знання. Ця проблема досліджується зазвичай в соціології пізнання. При цьому головна увага зосереджується на з`ясуванні детермінуючого значення передусім економічних, політичних, соціальних тощо чинників гуманітарного пізнання. Це дозволяє розкрити соціально-практичні засади гуманітарних наук, усвідомити їх змістовну та функціональну специфіку як своєрідне виконання соціального замовлення на об`єктивно-істинне та обґрунтоване знання про людські якості. Типовим тут є підхід до цієї проблеми В.Стьопіна. Аналізуючи передумови виокремлення соціальних і гуманітарних дисциплін в окрему галузь наукового знання, він зазначає: “В якості особливих наукових дисциплін вони конституювалися в ХІХ ст., коли в культурі техногенної цивілізації чітко оформилося відношення до різних людських якостей і соціальних феноменів як до об`єктів управління і перетворення. Відношення до будь-яких досліджуваних явищ і процесів як до об`єктів є однією з обов`язкових умов наукового способу пізнання, у тому числі й соціально-гуманітарного. Саме в епоху індустріалізму об`єктно-предметне відношення до людини і людських спільнот стає домінуючим в техногенній культурі” [7, с.38]. Головним детермінантом відношення до людини як до об`єкта гуманітарно-наукового пізнання стає феномен універсалізації товарно-ринкових відносин і утвердження в суспільстві відносин речовинної залежності. Речовинна редукція людських стосунків до системи об`єктивних соціальних предметностей уможливила гносеологічну асиміляцію такої реальності суспільствознавством, орієнтованим на дослідження структур, загальних зв`язків і механізмів суспільного цілого на основі об`єктивуючих аналітичних підходів. Його гуманітарність визначена тією мірою, якою воно розглядає суспільство як систему індивідів, а тих – як його (суспільства) функцію. На цю особливість детермінації соціогуманітарних наук вказує, зокрема, М.Фуко [див.: 8]. Він показує, що конституювання людської реальності як об`єкта гуманітарного пізнання та способи її пояснення зумовлені процесами диференціації та інтеграції суспільного цілого на основі взаємодії комплексів “влади-знання”, стратегій влади та дискурсивних практик. При цьому влада має універсальний, деперсоніфікований і децентрований характер, виявляючи себе у тотальному нагляді за життям людей (“паноптизм”), управлінні ними (“соціальна фізика”), їх ізоляції і перегрупованні (“соціальна фізіологія”), що особливо наочно виявляє себе в пенітенціарних закладах, лікарнях, школах, казармах, сім`ї тощо. Людину за такого підходу розглядають лише як “екземпляр” відповідного класу індивідів, тобто, об`єкт, який пояснюють зовнішніми (біологічними, географічними, економічними) причинами та законами, повністю абстрагуючись від його суб`єктивних (ціннісних, психологічних) якостей.

Такий характер детермінації соціально-гуманітарних наук спричинив відповідні епістемні та практичні наслідки. По-перше, це уможливило цілу низку “парадигмальних трансплантацій” (В.Стьопін) з галузі більш розвинених математики та природознавства на проблемне поле соціально-гуманітарних досліджень. Ці дослідження здійснювалися на методологічних засадах механіцизму, фізикалізму та біологізму, а їх науковість розглядалася як похідна від епістемних норм фізико-математичного знання. Неодмінною умовою науковості гуманітарного знання стає його відповідність настановам натуралізму і номотетично-пояснюючим схемам. При цьому у знанні про світ людини чітко не розрізняються його соціальні і гуманітарні виміри, а його предметна специфіка розкривається через зіставлення з природознавством. По-друге, зазначена вище особливість детермінації гуманітарного знання значно актуалізує проблему соціально-практичної значущості цього знання в аспекті його впливу на спосіб виробництва, суспільний прогрес в цілому. Певною мірою цим потребам відповідають політекономія, соціологія, юриспруденція, але не знання, що розробляються в галузі лінгвістики, історії, психології, літературознавства, риторики тощо. Гуманітарне знання мало узгоджується з домінуючими прагматичними запитами техногенної цивілізації і задовольняє лише окремі духовні пошуки індивідів. М.Блок, наприклад, зауважує, що у ХІХ ст. (століття історицизму! – І.П.) більшості дослідникам історична наука уявлялася “нездатною до цілком надійних висновків у теперішньому і не обіцяючою великих перспектив у майбутньому. Вони убачали в ній не так справді наукове знання, як деяку естетичну гру, чи, зрештою, гігієнічні вправи, корисні для здоров`я” [2, с.13]. Цей факт, з-поміж іншого, свідчить не про якусь там “неповноцінність” гуманітарних наук, як це іноді уявляється, а про їх змістовно-функціональну “іншонауковість” та специфічні детермінації. Йдеться про те, що детермінація гуманітарного знання не вичерпується соціально-економічними чинниками, більш фундаментальними передумовами його генези є суспільна потреба формування людини як свідомого суб`єкта історії на основі історичного досвіду, його цінностей та смислів. При цьому пізнавальний інтерес зміщується від людини як “об`єкта управління і перетворення” на її суб`єктність, самоцінність, свободу, творчість. Власне кажучи, саме історична самореалізація людини в культурі – матеріальній та духовній – є справжньою цариною наук про світ людини, через те детермінуючий вплив на них культури найповніше характеризує специфіку процесу конституювання їх гуманітарності.

Ясна річ, культура завжди вливала на гуманітарну думку, але лише починаючи з епохи Відродження і Нового часу цей вплив став домінуючим і усвідомлюється на рівні філософської рефлексії. Цьому сприяють: а) утвердження світського людиноцентризму, усвідомлення людини як головного джерела суспільного багатства і найвищої мети історії; б) онтологічне виокремлення культури як реальності¸ що хоча й нерозривна з природою, але є специфічною сферою буття людини, внаслідок чого гуманітарне уявляється як таке, що протистоїть природньому; в) інтенсифікація процесів інституалізації науки і освіти, зростання їх впливу на суспільний прогрес. Попри те, що наукове співтовариство все більше переймається сцієнтистським ідеалом науковості з його принципом ціннісної нейтральності науки, не менш потужно заявляє про себе герменевтична традиція пізнання, гуманітарно-аксіологічне осягнення ціннісних засад історії за допомогою інтерпретаційно-розуміючих підходів.

Саме на цей аспект детермінації гуманітарного пізнання звертає увагу Г.-Г.Гадамер. Йдеться про власне гуманітарну традицію як умову конституювання гуманітарних “студій”, що займають місце, близьке радше до мистецтва, ніж до науки, і пов`язані з вивченням досягнень античної культури в аспекті оволодіння ними як майстерністю. У зв`язку з цим ці дисципліни у своїй “іншонауковості” поступово дистанціюються не лише від природознавства, але й суспільних наук. Гуманітарна традиція реалізується через ідеї гуманізму, освіти, здорового глузду, здатність судження, довершеного художнього смаку тощо, і саме ці чинники є вирішальними у формуванні гуманітарних наук, які усвідомлюють, “що вони – істинні повноважні представники гуманізму” [3, с.18]. У “Вступі” до своєї праці “Істина і метод” Г.-Г.Гадамер вказує на принципову специфіку історичного досвіду як детермінанта гуманітарного пізнання: “Подібно до того, як ми у досвіді мистецтва маємо справу з істинами, що рішуче виходять за межі методичного пізнання, те саме можна стверджувати й стосовно гуманітарних наук загалом, де наше історичне передання в усіх його формах хоч і стає предметом дослідження, однак водночас саме підносить голос про свою власну істину. Досвід історичної традиції принципово перевершує те, що в ній може бути досліджено. Він є не тільки істинним чи неістинним у тому розумінні, що підвладне історичній критиці, – він завжди заповідає таку істину, до якої слід прилучитися” [3, с.8].

У цьому відношенні знаковими в осмисленні гуманітарно-детермінуючого потенціалу історичного досвіду є: ідеї Д.Віко про пріоритетність у пізнанні світу того, що є результатом нашої діяльності, тобто, феноменів історії та культури, змістовність яких адекватно розкривається не так у термінах “істинності”, як “достовірності”; обґрунтування в німецькому історицизмі історико-генетичного погляду на світ людського життя і пов`язаного з цим принципу індивідуалізації історико-культурних явищ, що імплікувало перехід гуманітарних досліджень від генералізуючо-пояснюючих методів до інтерпретаційно-розуміючих підходів; розробка Ф.Шлейєрмахером принципів герменевтики як методології пізнання духовних пам`яток; програма “критики історичного досвіду” В.Дільтея; дослідження ціннісно-смислових засад “наук про культуру” у Баденському неокантіанстві (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт); доведення релевантності в гуманітарному пізнанні як взаємодоповнюваних когнітивного і ціннісного моментів (М.Вебер); феноменологічна експлікація смислопороджуючих механізмів і процедур інтенціональної свідомості як основи смислової єдності природничих і гуманітарних наук (Е.Гуссерль); аналіз гуманітарного пізнання в контексті онтології “розуміючого” буття людини (М.Гайдеггер).

Характерно, що національні традиції детермінують і специфікують й функціональну значущість гуманітарного знання. Так, якщо, наприклад, в Англії від нього очікують прагматичного ефекту, у Франції – участі у розробці програм соціальних перетворень, то в Німеччині з ним пов`язуються надії на задоволення в основному духовних потреб. Звичайно така диференціація функцій гуманітарного знання є умовна. Адже, скажімо, Ю.Габермас доводить, що це знання повинно слугувати емансипаційному інтересу суспільства, М.Блок говорить не так про “корисність” історичної науки, як про її інтелектуальну виправданість, бо ж “проблема користі може тут виникнути лише в другу чергу: щоб поступати розумно, хіба не треба спершу зрозуміти?” [2, с.10]. Хоча освітньо-виховний потенціал гуманітарного знання, вважає К.Ясперс, “робить доступним все інше”, але міра послуговування ним є особистісна “готовність до духовного осягнення. Гуманістична освіта – завжди формування окремої людини, котра за допомогою свого буття у становленні здійснює разом з ним вибір” [9, с.358].

Ще більш плюралістичною є детермінація гуманітарного знання в сучасних умовах. З`ясовуючи її характер, слід враховувати парадоксальність такої ситуації: з одного боку – констатується пріоритет у ХІХ столітті гуманітарних наук, а з іншого – усе ще поширеними і тривкими є сумніви в науковості знання про світ людини. Попри це, гуманітарне знання нині успішно розвивається і цей його розвиток детермінується потребами адекватної оцінки кризи сучасної цивілізації і обґрунтування шляхів її подолання, забезпечення науково-гуманітарної експертизи суспільно-значущих проектів та програм (економічних, політичних, технічних, екологічних тощо), поглиблення міжкультурного діалогу і досягнення суспільного консенсусу, призупинення деградації людства і його духовного відродження. Розвиток гуманітарного знання стимулюється також доконечністю розв`язання проблем, що виникають у зв`язку з гуманізацією та гуманітаризацією науки, формуванням нової картини світу, постнекласичної наукової раціональності і забезпечення міждисциплінарних досліджень. Очевидно, що тут питання “як?” і “чим?” детермінується гуманітарне знання органічно пов`язується з проблемою детермінуючої значущості цього знання у його впливі на реальне розв`язання зазначених вище проблем.

Висновок. Головною особливістю детермінації гуманітарного знання є її соціокультурний, ціннісно-смисловий характер, який специфікується історично. Донаукове гуманітарне знання стихійно детермінується повсякденними умовами життя, становленню його наукових форм сприяє відношення до людини як до об`єкта управління і перетворення за умов техногенної цивілізації, але вирішальним тут є взасадниченість цього знання на історичному досвіді самореалізації людини в культурі.