33. Сучасні релігійно-конфесійні відмінності в Україні. Територіальна

організація релігії в Україні.

Дуже неоднозначною є сучасна релігійна ситуація в Україні. Складні

міжконфесійні відносини помітно впливають на перебіг геополітичних

процесів, позначаючись на деяких регіональних особливостях політичної

ситуації і опосередковано відображаються у соціально-політичному

середовищі регіонів.

За офіційними даними станом на 1.01.2002 року в Україні діяло 24919

релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них

зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у

центральному регіоні. У розрахунку на 10 тис. осіб найщільнішою мережа

релігійних громад є в Тернопільській області (13,2 громад на 10 тис.

осіб), Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській (відповідно

9,5 та 8,3). Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій

(1,4) та Харківській (1,3) областях. У відповідності до традицій домінують християнські конфесії. Загальна

чисельність громад – понад 20400 (до 97% від загальної їх кількості). У

структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3

тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості.

На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911

зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська

Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна

Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква –

1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по

об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в

Україні.

Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій

різних напрямків. Станом на 1.01.1999 року їх частка складала 23,3 від

загальної кількості. Протестантські конфесії в Україні значно швидше

розбудовують свої структури, активно застосовують сучасні засоби впливу

(радіо, телебачення), активно пропагують свої вчення серед населення.

Так вже зареєстровано 1740 громад Всеукраїнського союзу євангельських

християн-баптистів, 784 громади Церкви П’ятидесятників, 657 громад

церкви адвентистів сьомого дня, 300 релігійних громад свідків Єгови.

Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу

римо-католицької церкви. Користуючись пріоритетною підтримкою Ватикану

за останні роки в Україні сформовано 842 римо-католицькі релігійні

громади. Зона їх поширення – від західного кордону до Дніпра. Багато

таких громад га Хмельниччині, а Кам’янець-подільський навіть став

своєрідним релігійним центром цієї течії в Україні.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя етнічних меншин

поступово відроджуються релігійні конфесій мусульман (345 громад),

євреїв (Об’єднання громад іудейського віровизначення України), німців

(Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), вірмен (Вірмено-Григоріанська

Апостольська і Вірмено-Католицька Церква).

Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві

конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали

домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та

сході Поділля ( в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській,

Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях

їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її

вплив і на Закарпатті (близько 50%). З 1998 року під егідою УПК (МП)

почали створювати т.зв. православні братства, які займаються активною

громадсько-політичною діяльністю під патронатом деяких єпископів півдня

та сходу України. Основний напрям їх діяльності – боротьба проти

автокефалії, проти впровадження української мови в церковні обряди і що

симптоматично – за відновлення Російської монархії. В літургії УПЦ (МП)

використовує російський варіант церковнослов’янської мови, а в

проповідях, навчальних закладах, церковній літературі – переважно

сучасну російську мову. Назагал дана вітка православ’я дуже нетерпимо

ставиться до інших релігійних вірувань. Важливою є також ситуація щодо

адміністративно-територіальної організації конфесії. Неправомірним є

розташування центру конфесії поза межами держави (незалежна держава –

незалежна помісна церква).

Через найбільше поширення саме православних церков то території України

слід зупинитись на їх адміністративно-територіальному устрою, що

органічно виходить з віровчень та догм кожної з конфесій, історичних

особливостей розвитку, традицій даної конфесії та реалій

політико-адміністративного поділу держави.

Найповніший адміністративно-територіальний поділ православних церков

представлений таким чотирьохступеневим рядом: патріархат (метрополія) –

єпархія (єпископство) – деканат (благочиння) – парафія (парохія).

Соціально-політична проблематика діяльності релігійних організацій є

територіально-диференційованою, що зумовлює актуальність її аналізу в

розрізі окремих районів. Виділення таких релігійно-географічних районів

має не лише окреслене прикладне значення, але й може бути формою

культурно-ментальної типології районів України. С.В.Павлов на підставі

низки особливостей релігійного життя (ступінь релігійності населення,

кількість і структура релігійних організацій, її динаміка), виділи в

межах України 4 макро-регіони: Західний, Східний, Центральний і

Південний.

Об’єктивний аналіз територіальної структури релігійної сфери свідчить

про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей.

Саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників

релігійно-конфесійної диференціації. Проблема об’єктивної

поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантності

ставлення. А керуючись принципом свободи совісті і відокремлення

функціонування держави та церкви, зауважимо, що громадська та

ідеологічна діяльність релігійних формувань завжди повинна бути в полі

зору цілісної концепції політиків і державних діячів, зумовлюючи, як

вважає М.С. Дністрянський, актуальність розроблення цілісної концепції

регулювання конфесійних стосунків. Одним з основних положень такої

концепції може бути положення про відповідність мети, принципів і форм

діяльності конфесій статусу України, її конституції, державним

інтересам, недопустимість різних форм діяльності, спрямованої на

порушення етнокультурної цілісності українського народу та поглиблення

регіонального відчуження.