1.Витоки соціальної географії: розуміння географічного змісту понять "соціальне" та "соціалізація" як основи формування самостійної галузі знань

Безсумнівно те, що в межах суспільної географії виокремилася відносно самостійна галузь знань, яку називають соціальною географією. Оскільки назва дисципліни має два слова — "соціальна" і "географія", то, очевидно, їх суть повинна відображати зміст цієї науки. Якщо зміст поняття "географія" широко висвітлюється в географічній літературі*1, то дефініція "соціальна" ("соціальне") залишається поза межами уваги сучасних географів. Наприклад, навіть у "Географічній енциклопедії України" відсутні трактування змісту понять "соціальне" та "соціальна географія". І це тоді" коли термін "соціальна географія" не лише відомий з кінця XIX ст., — його поява засвідчила "народження" нової самостійної галузі знань.

Саме тому необхідно детально розглянути зміст поняття "соціальна", відштовхуючись від розуміння понять "соціальне" та "соціалізація".

На основі оцінки сучасної наукової літератури можна дійти висновку: поняття "соціальне" лише на перший погляд загальнозрозуміле і загальновизнане. Насправді воно багатозмістовне і дуже важливо уяснити його різнопланову суть.

"Соціальне" (лат. socialis — товариський, громадський, той, що пов'язаний із життям і стосунками людини у суспільстві) — це фундаментальна категорія таких наук, як соціологія та соціальна філософія. Зміст поняття "соціальне" у межах названих наук охоплює:

— істотну рису суспільної людини — здатність до спільної життєдіяльності, існування спільнотами та постійного їх відтворення через універсальну взаємодію (діяльність індивідів, їх груп), внаслідок якої виникає, формується і встановлюється конкретний тип (організація) єдності взаємодіючих індивідів і груп, тобто їх спільності (суспільності);

— сукупність характеристик взаємодіючих індивідів як членів різних груп, котрі (характеристики) формуються, а також розподіляються та перерозподіляються між ними завдяки статусній динаміці й зміні характеру пов'язаних з цією динамікою взаємодій і відносин;

— інтерсуб'єктивна реальність "повсякденного світу", що створюється (конструюється), інтерпретується та сприймається через типізацію смислів і значень в інтеракційній взаємодії*2.

У найширшому розумінні поняття "соціальне" трактується як тотожне поняттю "суспільство". Отже, "соціальне" повинно охоплювати все те, що виникає, формується, функціонує, розвивається і зникає у взаємодії індивідів і груп як між собою, так і з утворюваним у цій взаємодії цілим, спільним, загальним (каста, колектив, верства, нація, суспільство). Оскільки індивіди та соціальні групи вступають у взаємодію з різних позицій, з неоднаковими потребами, інтересами, енергією, домаганнями, то й результативність, значущість їх дій і впливів на ціле, внесків у нього теж різні. Ця внутрішня диференційованість і структурованість універсального взаємозв'язку виявляється через численні форми його трансформації та реалізації; дії, поведінку, відносини, інституційні утворення, нормативно-ціннісні системи, знаки, символи, духовні феномени, предмети, речі, а також тілесність самої людини. До того ж усі ці форми соціального як суспільного локалізуються у певному просторово-часовому континуумі*3.

Отже, категорія "соціальне" в найзагальнішому значенні позначає суспільне, всю систему суспільних відносин, проте в одному випадку — з наголосом на надприродне, надорганічне, в іншому — на надіндивідуальне. "Соціальне" як суспільне є надприродною, надорганічною та надіндивідуальною якістю спільноти*4.

При цьому, зазвичай, беруть до уваги, що при універсальній суспільній взаємодії індивідів виникає не лише соціальне, а й економічне, моральне, національно-етичне, естетичне. Крім того, і сама спільність, єдність індивідів може бути і соціальною, й економічною, і політичною, ідеологічною, територіальною та ін. Це надає, безумовно, різного забарвлення змістові поняття "соціальне".

Якщо розглядати "соціальне" в іншому зрізі, тобто в контексті сукупності характеристик взаємодіючих індивідів як членів різних груп, то очевидно, що в такому випадку виявляється особливий тип взаємодій та відносин індивідів і груп — соціальних. Соціальні взаємодії єднають людей або протиставляють їх одне одному (між собою, суспільству тощо). Отже, в цьому випадку соціальне випливає з особливого виду взаємодій і відносин між людьми чи групами людей з метою встановлення, розподілу і перерозподілу відповідних їх домаганням статусних місць у суспільній системі. Такі відносини та взаємодії є соціальними, оскільки вони не лише орієнтують поведінку одних людей стосовно інших, а й відбуваються згідно з певними інтересами, цілями.

Точками концентрації соціального вважають статуси індивідів у суспільстві, що досягаються, зазвичай, внаслідок боротьби за доступ до сфер життєзабезпечення, утвердження і престижу — праці, влади, управління, творчості, розподілу суспільних багатств, життєвих переваг і комфорту. Саме точки концентрації соціального (статуси), об'єднуючи або роз'єднуючи індивідів, надають їм певних спільних (групових) характеристик.

Зазначимо, що через розподіл і перерозподіл статусів розподіляються й соціальні якості, функції, ролі людей і груп у суспільстві (від посилення протистояння, нерівності, несправедливості до єдності, рівності, справедливості та ін.).

Соціальне у третьому значенні, тобто як інтерсуб'єктивна реальність "повсякденного світу" використовується у феноменологічній соціології для позначення спільного інтерсуб'єктивного світу повсякденного життя людей, їх суб'єктивної реальності, яку вони творять, типізують, інтерпретують у взаємодіях, спілкуванні між собою. Таке типізування смислів, значень, переживань забезпечує спільну суб'єктивну основу їх взаєморозуміння.

Отже, категорія "соціальне" відображає особливу об'єктивну та суб'єктивну реальність, яка створюється людьми безпосередньо через буття в спільнотах. Ця реальність поєднує риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення. В науковій літературі акцентується на тому, що без точного позначення цієї реальності неможливо повною мірою виокремити предмет соціології як науки*5. На нашу думку, позначення такої реальності дає змогу виокремити і предмет соціальної географії як науки.

Якщо взяти до уваги широту змісту "соціальне", згадану нами, і допустити, що вона мала б повноцінно відобразитись у змісті науки "соціальна географія", то, безумовно, це мала б бути надзвичайно широка сфера знань. Насправді ситуація тривалий період складалася дещо по-іншому. В зв'язку зі складним історичним періодом "соціалізму", характерним для всіх постсоціалістичних країн, у них відбулося суттєве відставання розвитку соціології та, зрештою, й інших суспільних наук. На думку Б. Б. Алаєва, відставання в розвитку соціології й стало однією з причин запізнілого перейменування економічної географії в соціально-економічну*6. Це зумовило звужене тлумачення змісту поняття "соціальне" в різних науках.

Отже, все сказане дає змогу уяснити, чому в різних науках категорія "соціальне" вживається у вужчому і точнішому сенсі, а також в особливих значеннях.

У географічній науці тлумачення поняття "соціальне" ще на початку 80-х років XX ст. було достатньо вузьким. Так, на думку Е. Б. Алаєва, "соціальний" — це такий, що відноситься до явищ, безпосередньо пов'язаних з відтворенням населення, формуванням різних спільностей людей, їх взаємовідносинами (не беручи до уваги виробничих відносин)*7. Цікаво, що вчений трактує "соціальне" як щось доповнююче та конкретизуюче "економічне". Вважаючи, що соціальне невіддільне від економічного, він розглядав соціально-економічну географію як єдину науку, дотримуючись у цьому сенсі поглядів Ю. Саушкіна.

Інші вчені-географи, беручи до уваги ширший зміст поняття "соціальне", почали в складі соціальної географії розглядати такий блок галузей знань: населення і розселення, туризм і рекреацію, медичну географію тощо.

У зв'язку з існуванням суперечностей згаданих поглядів стосовно "соціального" у межах географії доцільно звернутися ще до змісту поняття "соціалізація".

В найширшому сенсі слова "соціалізація" трактується як процес засвоєння і подальшого розвитку індивідом соціально-культурного досвіду — трудових навичок, знань, норм, цінностей, традицій, що накопичувалися і передавалися від покоління до покоління, а також як процес введення індивіда в систему суспільних відношень і формування у нього соціальних якостей. При Цьому передавання усвідомленого досвіду, навчання різним формам і способам діяльності здійснюються через виховання і вплив зовнішнього середовища*8. Соціалізація — це не лише засвоєння соціального досвіду. Це також і його "перерозподіл", і "адаптація" до рівня особистісних установок, орієнтацій.

Основними засобами передання соціального досвіду є мова і втілені в різноманітні предмети наслідки людської діяльності. Здійснюючись під впливом такого фактора, як соціальна структура суспільства, соціалізація приводить до кардинальної зміни останньої. При цьому соціалізація відбувається і через суб'єктивний світ окремих індивідів, і через суспільний менталітет, суспільний інтелект найрізноманітніших верств населення та суспільства загалом. Ось чому міра соціалізації кожної окремої людини чи соціальної групи або навіть суспільства загалом — різна: вона вища при вищій соціальній активності, потребі в творчості та розвитку власних здібностей. Безпосередньою сферою соціалізації Індивідів є сім'я, навчальні заклади, установи культури тощо. В процесі соціалізації індивід має певну свободу у виборі конкретних цінностей, які, зазвичай, певною мірою відповідають його власним задаткам, нахилам і можливостям.

Соціалізація відбувається поетапно (і впродовж великого проміжку історичного часу, і впродовж циклу життєдіяльності одного покоління). Розвиток соціалізації протягом циклу життєдіяльності одного покоління зумовлений віковими особливостями опанування цінностей культури. У дитячому віці, тобто ранньому періоді соціалізації, виняткова роль належить сім'ї. В цьому періоді інституалізований вплив суспільства найслабший. З віком ситуація змінюється на кардинально протилежну: інституалізований вплив суспільства стає все сильнішим.

Процес соціалізації, активізується й інтенсифікується в умовах розвитку соціального самовизначення. Під соціальним самовизначенням розуміють усвідомлення людиною своєї соціальної сутності, свого місця в суспільстві. У широкому розумінні соціальне самовизначення трактується і як фактор, і як результат формування соціальної самосвідомості особи, сукупності її філософських, політичних, правових, етичних, естетичних поглядів та уявлень, зумовлених конкретним історичним етапом розвитку суспільства та віддзеркалюваних у більш-менш систематизованих ставленнях особи до соціальної дійсності*9.

Безумовно, соціальне самовизначення — необхідна умова успішної орієнтації індивіда чи соціальної групи в соціальній реальності. Від соціального самовизначення залежать особливості поєднання життєвих цілей індивіда, соціальної групи з суспільними потребами.

Соціальне самовизначення — це, з погляду соціальної географи, усвідомлення конкретним індивідом свого місця в соціальній структурі суспільства в конкретних геопросторово-часових координатах, яке зумовлене соціальними, професійно-кваліфікаційними, соціально-демографічними, етнічними, територіальними спільностями, котрі визначають основні характеристики соціального стану людей, специфіку їх соціально-економічних, політичних та інших інтересів. З іншого боку, соціальне самовизначення формується у сфері духовного світу людини, тому воно несе відбиток умов і обставин її життя, здібностей і уподобань, оцінок існуючих можливостей для їх здійснення.

Отже, розвинуте соціальне самовизначення є усвідомленням особою соціальних позицій, які вона займає в різних спільностях, — складових елементах соціальної структури, а також усвідомленням нею шляхів і перспектив подальшого соціального просування, зумовленого зростанням її фахового і загального культурного потенціалу, об'єктивними можливостями для його реалізації*10.

Усі аспекти соціального самовизначення перебувають у тісному взаємозв'язку, що виявляється у системі орієнтацій, які втілюються через основні життєві вибори професії, рівня освіти та кваліфікації, місця праці, місця проживання та ін.

Процес соціалізації неможливий без ефективного розвитку видів мереж об'єктів соціальної інфраструктури, особливості функціонування яких залежать від їх розміщення в конкретних геопросторово-часових координатах (людина народжується у наш час, зазвичай, у пологовому будинку, отримує перший досвід спілкування зі зовнішнім світом у житловому фонді, виховується в дитячому дошкільному закладі, навчається у школі). Процес соціалізації продовжується і в сфері економічної діяльності, яку офіційно дозволяється здійснювати індивідові після досягнення повноліття (людина повинна отримати навички такої діяльності, навчитися на практиці застосовувати отримані знання та ін.). Однак процес соціалізації в умовах економічної діяльності можна умовно назвати вторинним, оскільки йому передує великий період так званої первинної соціалізації, суть котрої виявляється як введення індивіда в суспільство, усвідомлення ним свого місця в соціальній спільноті.

Соціалізація та соціальне самовизначення змінюють співвідношення біологічного і соціального в людині, в динаміці якого особливо яскраво простежується зростання соціального в другій половині XX ст., що зумовлено надзвичайно стрімким розвитком науки і техніки. Це робить дослідження надзвичайно актуальним.

Отже, соціальна географія повинна вивчати первинний і вторинні процеси соціалізації у найрізноманітніших аспектах, а також окремі елементи та складові цього процесу, що відбуваються в різних ієрархічних територіальних соціальних системах, розташованих у конкретних геопросторово-часових координатах.

Прогресивна соціалізація супроводжується накопиченням трудових навичок, знань, норм, цінностей, традицій і переданням їх від покоління до покоління, а також інтенсифікацією введення індивіда в систему суспільних відношень і формування у нього соціальних якостей, узгоджених із цивілізаційними законами та вимогами, національними ідеями, етичними позиціями суспільства.

Регресивна соціалізація — це процес втрати індивідом, групами людей і суспільством загалом здобутих упродовж тривалого періоду цінностей і традицій внаслідок девіантної поведінки.

Прогресивна соціалізація неможлива без розширення комунікації: передання інформації, обміну нею, актів безпосереднього спілкування за допомогою будь-яких систем зв'язку (мова, символи, телефонна мережа, Інтернет, ЗМІ тощо), а регресивна соціалізація — це наслідок звуження чи деформації комунікації, односторонньої комунікації, використання неприйнятних цінностей у зв'язку з негативним досвідом життєдіяльності в стресових ситуаціях, зокрема під час повної або часткової ізоляції індивіда, груп людей і суспільства.

Після здобуття Україною незалежності інтенсифікувалися й поляризувалися процеси, пов'язані з формуванням прогресивної та регресивної комунікації. Причому рівень інтенсифікації і поляризації комунікації у різних районах характеризувався специфічними особливостями й відмінностями.

Особливо яскраво в цей період розвивався в часовому й у просторовому вимірах такий соціальний процес, як соціальна ідентифікація. Суть її полягає у налагодженні взаємовідносин між сучасниками-земляками, встановленні їхньої спільності своїми попередниками і нащадками з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто мешкає в інших краях. Соціальна ідентифікація має яскраво виражену прив'язку до адміністративно-територіального устрою. Наприклад, підчас "помаранчевої революції" на Майдані Незалежності в Києві соціальна ідентифікація виражалася за допомогою плакатів, які тримали окремі люди, групи людей, з написами, що засвідчували місце постійного їх проживання. Внаслідок цього, на ментальному рівні відразу виникав своєрідний індивідуальний мовний "портрет", соціально-культурний "паспорт" з духовними, культурними, естетичними й іншими параметрами того регіону" представниками якого були ці люди.

Кількість груп людей на Майдані з конкретними плакатами стали своєрідним виразом національно-естетичних, соціальних, культурних, духовних, вікових та інших параметрів української нації. При цьому національність відійшла на другий план, за кадром залишилася вертикальна комунікація, а на першому місці постала горизонтальна комунікація.

На нашу думку, саме зміст понять "соціалізація" та "соціальне самовизначення" накладає чи не найбільший відбиток на зміст науки "соціальна географія" й окремих галузей знань, які входять до її складу,

І соціалізація, і особливості соціального самовизначення вивчаються різними науками. Довідкова література до переліку таких наук подає психологію, соціальну психологію, соціологію, історію, етнографію, педагогіку, філософію. При цьому зазначається, що кожна з названих наук вивчає різні аспекти процесу соціалізації: соціокультурний (соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах); біосоціогенетичний (соціалізація індивідів у певних соціально-економічних умовах); генетико-віковий (вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства)*11. Однак, на жаль, у переліку відсутня соціальна географія, яка, безумовно, вивчала, вивчає і буде вивчати процес соціалізації у найрізноманітніших аспектах чи окремі елементи цього процесу, що відбувається в різних ієрархічних територіальних суспільних системах, розташованих у конкретних геопросторово-часових координатах.

Соціальна географія сформувалася на стику соціології та географії. Отже, витоки соціальної географи не можуть не бути пов'язаними з поняттями "соціальне" та "соціалізація". Крім цього, зміст останніх повинен розглядатися як основа формування самостійної галузі знань під назвою "соціальна географія" та наук, що входять до її складу.

Вчені до складу соціальної географії вводять різні науки. Так, О. Шаблій у структурі соціальної географії виділяє "Географію сфери послуг'' (а в складі "Географії сфери послуг" — "Географію торгівлі", "Географію освіти", "Географію охорони здоров'я", "Рекреаційну географію", "Географію науки і наукового обслуговування", "Географію культури", Географію релігії"), "Географію споживання", "Географію способу життя", "Географію поведінки", "Радикальну географію"*12.

В структурі соціальної географії виділено "Географію населення", "Географію поведінки", "Медичну географію", "Сакральну географію", "Географію культури", "Географію побуту і торгівлі", "Рекреаційну географію", "Географію способу життя"*13. При цьому обумовлено, що з часом можуть виникнути нові галузі знань у складі соціальної географії.

Назви окремих галузей знань, які вводяться до складу соціальної географії тими чи іншими авторами, засвідчують: усі названі науки тією чи іншою мірою (судячи з їх назви) торкаються одного або кількох аспектів соціалізації. Це ще раз підтверджує, що окреслення змісту понять "соціальне" та "соціалізація" повинно розглядатися як теоретична основа виокремлення самостійної галузі знань під назвою "соціальна географія" та наук, які входять до її складу.

2. Об'єкт і предмет дослідження соціальної географії

Визначення окремої наукової галузі знань як самостійної вимагає існування в складі її теоретичної основи чіткого визначення об'єкта, аспекту, методу, цілі та предмета дослідження. На це звертають увагу вітчизняні вчені-географи, котрі зробили вагомий внесок у розвиток теорії географії (зокрема, О. Шаблій, М. Пістун, Я. Олійник, А. Степаненко), зарубіжні (наприклад, Б. Алаєв). Так, М. Пістун наголошує: теорія кожної науки ґрунтується насамперед "на уніфікованому розумінні таких категорій, як об'єкт і предмет вивчення"*14. Вчений аргументує питання такими доводами: "Нечіткість у цьому питанні може зумовити безперспективність окремих її напрямів, дублювання досліджень з дослідженнями суміжних наук, суб'єктивність в класифікації знань, а також недоліки в структурі й організації процесу навчання"*15.

У надзвичайно важливій (з погляду розвитку соціальної географії) праці "Вступ до соціальної географії" Я. Олійник і А. Степаненко зазначають: "Сутнісна сторона в обґрунтуванні наукового статусу соціальної географії (так само, як і будь-якої іншої науки) лежить у розрізненні її об'єкта і предмета"*16.

Під об'єктом дослідження слід розуміти те, що вивчає галузь науки, яке об'єктивне матеріальне явище або категорію духовного порядку дослідник уявляє "як конкретну сукупність незалежних від нього явищ, що підлягають вивченню"*17.

Я. Олійник та А. Степаненко наголошують: "Об'єктом дослідження соціальної географії виступає суспільство в територіальному вимірі і соціальному просторі"*18. При цьому "потрібно розрізняти просторову організацію суспільства як інтегрованого цілого і просторову організацію його складових частин — населення, соціальної інфраструктури" регіональних соціальних систем тощо", "територіальна організація суспільного життя завжди має на собі відбиток соціальної диференціації в просторі"*19. На думку цих вчених, соціальний простір виступає атрибутного формою існування і розвитку соціально організованого суспільства, виражає співіснування та взаємодію різних сторін і моментів соціального буття, а також характеризує протяжність, щільність та структуру суспільної форми руху матерії. Вони наголошують на необхідності врахування того, що соціальний простір — це соціально освоєна частина природного простору як середовища проживання людей, просторово-територіальний аспект життєдіяльності суспільства і предметного світу людини, характеристика соціальної структури суспільства з погляду "розміщення" соціальних груп, прошарків, "простору" (умов, можливостей) їх розвитку. Я. Олійник та А. Степаненко міркують так: "Соціальний простір відображає структуру життєдіяльності суспільства і виражається в способах розселення і типах поселення людей. Із соціальним простором тісно пов'язаний соціальний час як одна із форм існування суспільства, функціонування якого протікає в часі, невіддільне від нього. З одного боку, соціальний час є часовим простором людської діяльності, з іншого — її мірою. Він характеризує також послідовність різних видів діяльності. Соціальний час — специфічна характеристика часу, в якому існує і розвивається суспільство, соціальні спільності, індивіди. Властивості й протікання соціального часу залежать від форм життєдіяльності людей і характеризуються своїми ритмами, циклічністю, темпами протікання, а також ставленням людей до самого соціального часу"*20.

Аналізуючи визначення об'єкта дослідження соціальної географії, дане Я. Олійником та А. Степаненком, переконуємося, що воно дуже узагальнене, якоюсь мірою розмите і в окремих частинах стосується більше об'єкта вивчення суспільної географії, а не соціальної. Очевидно, усвідомлюючи це, вони намагаються конкретизувати окреслення об'єкта дослідження соціальної географії такими доповненнями: "Соціальна географія вивчає всю сукупність проблем соціального розвитку в їх регіональному виразі, включаючи територіальну організацію соціального життя, властивості й особливості способу життя, різноманітні структури населення. У дослідженнях соціальної географії особливе місце належить просторовим суспільним системам, під якими розуміють просторово-часові частини антропосфери, в яких взаємопов'язано і взаємообумовлено поєднуються всі форми життєдіяльності суспільства. Дослідження регіональних особливостей соціальних явищ і процесів не може бути досить глибоким без залучення матеріалів, що характеризують природу, економіку і демографічну ситуацію регіонів"*21.

Аналіз цих суджень викликає низку запитань. Найголовніші з них: про об'єкт якої науки йдеться — соціальної географії, регіональної соціальної географії чи суспільної географії? Отже" визначення об'єкта соціальної географії та регіональної соціальної географії вимагає уточнення.

Зазначаючи надзвичайну складність об'єкта вивчення географії, М. Пістун пропонує з метою наукового пізнання вивчати його нарізних рівнях: глобальному (планетарному), регіональному (територіальному) і локальному (елементарному)*22.

*Дещо по-іншому підходить до врахування складності об'єкта дослідження географи О. Шаблій. На його думку, необхідно розрізняти загальний (онтологічний) і конкретні об'єкти дослідження. В суспільній географії загальним об'єктом "вважається людське суспільство в цілому чи окремі його частини — населення (народонаселення), господарство (як єдність сфер виробництва і послуг), соціальна сфера тощо"*23.

Поділяючи погляди О. Шаблія, ми вважаємо: необхідно розглядати головний, центральний або загальний об'єкт соціальної географії, який виокремлюється із загального об'єкта суспільної географії. Наприклад, таким загальним об'єктом соціальної географії є, як і в суспільній географії, Людина, Суспільство, але соціальна географія вивчає дещо інший аспект названого об'єкта, ніж суспільна географія. Впродовж тривалого часу географічні науки не приділяли належної уваги вивченню Людини. Географія вникала в проблеми територіально-природних і територіально-виробничих комплексів. Людина ж перебувала ніби за штучно створеною перегородкою. Така позиція сприяла виникненню різних негативних моментів. Зокрема, К. Іваничка наголошував, що "відсутність комплексності в методиці вивчення людини, її творчих здібностей, призводять до помилок в теорії. Внаслідок цього відкривається шлях до поширення детермінізму, оскільки штучно створені категорії, які поширюються на різні сфери людської діяльності, не дають змоги вивчити правильне співвідношення між силами природи і людськими устремліннями, між відхиленнями у співвідношенні руйнівних і творчих процесів у історії людства і середовища його життєдіяльності. Такий підхід не дає змоги правильно розуміти рушійні сили розвитку людини"*24. На думку цього вченого, зниження ролі Людини у формуванні ландшафту й інших структур — це соціальна помилка, яка унеможливлює розуміння зв'язку між індивідуумами та суспільством. Безумовно, ця помилка випливає із нехтування законом обов'язкової різноманітності. К. Іваничка акцентує і на тому, що відповідно до детерміністської концепції людям приписується роль маріонеток. Саме тому вони діють за попереднім сценарієм. Це якоюсь мірою зумовлене недостатньо комплексним сприйняттям Людини, що є викликом існуванню Людства*25.

Отже, центральний (загальний) об'єкт дослідження соціальної географії — Людина. Як об'єкт дослідження виступає суспільство, суспільні групи людей, територіальні спільності й інші спільності людей. При цьому центральний об'єкт соціальної географії, як і центральний об'єкт регіональної соціальної географії, не може розглядатися виокремлено чи ізольовано від інтегрального соціального простору і часу в співвідношенні з реальними геопросторово-часовими координатами.

Крім загального об'єкта дослідження, дослідники виділяють конкретні об'єкти. На думку О. Шаблія, конкретні об'єкти дослідження суспільної географії — це форми геопросторової (територіальної) організації суспільства загалом чи його складових частин*26. Продовжуючи думку, зазначимо: конкретними об'єктами дослідження соціальної географії е соціальні підсистеми форм геопросторовової (територіальної) організації суспільства загалом або його складових частин, тобто соціальна сфера та її елементи (соціальні об'єкти, соціальні явища, соціальні процеси) в умовах співвідношення конкретного соціально-часового виміру з геопросторово-часовими координатами. Отже, конкретні регіональні соціально-географічні об'єкти — це регіональні соціальні підсистеми форм геопросторовової (територіальної) організації суспільства загалом чи його складових частин, тобто соціальна сфера регіону та її елементи (соціальні об'єкти, соціальні явища, соціальні процеси) в умовах співвідношення конкретного соціально-часового виміру з геопросторово-часовими координатами.

З-поміж конкретних соціально-географічних об'єктів найголовніші: Людина, соціальні верстви, групи, соціальна структура населення, суспільство та ін. Найважливішими регіональними соціально-географічними об'єктами є, наприклад, соціальна структура населення регіону, соціальна сфера регіону за умови, що вони розглядаються як елементи територіальної суспільної системи "регіон" загалом і соціальної підсистеми зокрема.

Конкретними соціально-географічними об'єктами можуть бути і соціальні явища. Аби вияснити, що таке соціальне явище, необхідно окреслити спочатку зміст категорії "явище", яку завжди розглядають у взаємозв'язку з категорією "суть". Суть (сутність) — це внутрішній зміст предмета. Він виражається у єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття, а явище — це виражені чи виявлені зовнішні форми його існування. Явища — конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні аспекти дійсності й становлять форму вияву і виявлення певної суті. Суть завжди прихована за поверхнею явища, і чим вона глибше лежить, тим складніше і триваліше її пізнання в теорії. Отже, пізнання суті можливе лише на основі абстрактного мислення і створення теорії досліджуваного процесу.

Пізнання суті вимагає переходу від опису до пояснення явища, розкриття причин і основ його існування. У взаємозв'язку суті та явища простежується діалектика єдності, багатоманіття. Адже одна і та сама сутність може мати багато виявів, а складне явище може визначатися кількома сутностями. Отже, розглядаючи конкретну соціальну структуру визначеної територіальної суспільної системи як явище, можна дійти висновку: її суть чи основу становить нерівність людей та їх груп, зокрема майнова нерівність, освітня нерівність та ін.

Ще один вид конкретних об'єктів соціально-географічного дослідження — соціальні процеси. Вони найчастіше трактуються як послідовна зміна станів суспільства або його окремих систем і елементів соціальних груп, верств, прошарків, людини. Кожен соціальний процес виявляється як рух соціальних подій або явищ у певному напрямі та конкретному часовому відтинку. Кожен з процесів має будову — певну структуру, що визначається конкретними взаємодіями людей у процесі діяльності. Ступінь впорядкованості у процесі залежить від його організаційно-структурного механізму, за допомогою якого забезпечується перехід від однієї стадії (або стану) процесу до другої, і особливостей здійснення його як певної цілісності, котра характеризується швидкістю, темпами і знаком напрямку (вектором), що вказує на висхідну або низхідну лінію розвитку.

В період реформування суспільних відносин особливу увагу потрібно звертати на фактори соціальних процесів, умови, за яких вони здійснюються та спрямовуються з метою своєчасного виявлення застійних явищ, що гальмують процеси розвитку. Досліджуючи соціальні об'єкти, наприклад, стан соціальної структури населення на конкретні часові горизонти, дослідники водночас мають змогу визначити характер, особливості й оптимальні умови, за яких відбуваються соціальні процеси. Отже, сама соціальна структура — це соціальний об'єкт чи явище (залежно від того, як її розглядати), а трансформація соціальної структури в період реформування економіки — соціальний процес. Коли соціальні процеси відбуваються в межах регіону (на регіональному рівні) або між окремими регіонами, то це — регіональні соціальні процеси.

Якщо хочуть наголосити на інтенсивності соціальних процесів, то часто вживають термін "соціальні зміни", під якими розуміють конкретний вид руху соціальних явищ і соціальних структур у суспільстві, наприклад, виникнення, деформація та зникнення тих чи інших елементів соціальної системи, трансформація її внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Соціальні зміни зумовлені, зазвичай, низкою факторів, зокрема суспільно-політичною, соціально-економічною ситуацією, особливими життєвими обставинами, що формують свідомість та поведінку індивідів і соціальних груп. Якщо соціальні зміни відбуваються в окремих соціальних структурах, то вони виражають зміст функціонування цих структур, а соціальні зміни в соціальній системі загалом відображають зміст її розвитку. Соціальні зміни можуть бути еволюційними (поступово-адаптивними) та революційними (раптово-руйнуючими).

Специфічним видом соціальних процесів є соціальні відносини і відношення, під якими розуміють особливий тип суспільних відносин, що виникають між індивідами як членами спільнот (наприклад, між працівником підприємства і власником цього підприємства) і виступають одним із способів вияву, трансформації та реалізації соціальності (спільності, близькості, відчуженості, толерантності, конфліктності, партнерства, розподілу функціональної залежності, обміну діями, діяльністю тощо) у суспільстві*27.

В науковій літературі акцентується на тому, що соціальні відносини — це форми вияву, трансформації та реалізації соціальності через взаємодію індивідів між собою не як "чистих Я", а як суспільно визначених, типізованих, функціональних істот, що займають певні позиції та виконують певні ролі в суспільстві. Тому й відносини та зв'язки між ними в цьому аспекті — наслідок не їх індивідуального, а суспільного буття робітників, учителів, капіталістів, студентів та ін. Такі відносини не завжди передбачають пряму взаємодію між своїми носіями, як і їх суб'єктивне ставлення один до одного чи до предмета відносин, бо вони об'єктивно задаються і реалізуються через статусні місця, які посідають суспільні індивіди*28. Сказане підтверджує, що соціальні відносини — завжди статусні, унормовані відносини, тому закріплюються правом, мораллю, традиціями, престижем, хоча соціальні відносини не можуть відбуватися без конкретних людей. І якщо брати до уваги такий аспект, то соціальні відносини є позастатусними: вони реалізуються через стосунки між індивідами внаслідок безпосередніх контактів або через матеріальні та духовні посередники: речі, книги (спілкування читача з письменником), музику (спілкування слухача з композитором чи виконавцем) тощо.

Отже, стосовно самих індивідів соціальні відносини можуть мати різні форми їх існування та вияву. Оскільки соціальні відносини реалізуються через статусні функції індивідів, вони "прив'язані" до конкретної території. Якщо соціальні відносини відбуваються в межах регіональної суспільної системи, то маємо право говорити про регіональні соціальні відносини. Коли ж взяти до уваги, що матеріалізовані соціальні відносини здатні набувати речової й інституалізованої форми вираження, то існування таких відносин у регіоні підсилює регіоналізм соціальних відносин як таких. Окрім цього, соціальні відносини — дуже важливий і необхідний компонент соціальної структури суспільства, його соціальної організації. Безперечно, в кожному конкретному регіоні такий компонент специфічний, що ще раз підтверджує наявність регіональних соціальних відносин.

І, нарешті, соціальні відносини виступають об'єктом соціальної політики держави та її регіональної соціальної політики. Аналогічне можна сказати і про загальне та регіональне соціальне планування, управління.

Соціальні відносини не лише тісно пов'язані з соціальними потребами, інтересами, регіональними соціальними потребами, інтересами, а й виявляються через них. Отже, категорія соціальних відносин належить до фундаментальних понять і соціологічної, і соціально-географічної, і регіональної соціально-географічної науки.

Однак загальний об'єкт (людина, суспільство) і конкретні об'єкти вивчаються й іншими науками, наприклад, біологією, антропологією, медициною, суспільствознавством. Це означає, що коли Людина, Суспільні й інші групи людей або Суспільство виступають як об'єкт дослідження соціальної географії, то вони виступають у специфічній ролі:

По-перше, у ролі об'єкта географічної науки, а об'єктом географічного дослідження є будь-яке матеріальне утворення чи явище (стан, відносини, процес) на земній поверхні (в ландшафтній оболонці), що відповідає трьом найважливішим методологічним принципам географії (територіальність, або "геоторіальність", комплексність, конкретність), картографується (тобто відповідає основній методологічній оцінці), впливає на розвиток чи стан ландшафтної оболонки, його вивчення передбачає отримання нового знання (фактів, теорії) про цю оболонку (про геоверсум)*29.

Коли об'єкт дослідження тієї чи іншої науки перебуває в полі зору дослідника з метою його обстеження, виявлення основних характеристик, параметрів, тенденцій розвитку тощо, то він перетворюється на об'єкт географічного спостереження. Отже, під об'єктом географічного спостереження розуміють об'єкт географічного дослідження, доступний кількісному вимірюванню у відповідних одиницях географічного спостереження. Останніми можуть бути різні міри: одиниці віддалі, площі, кількість будь-яких явищ, ознак, що дають змогу співвиміряти об'єкти спостереження у просторі та часі*30.

У соціальній географії об'єктом спостереження виступає соціально-географічний об'єкт, тому він повинен оцінюватися ще й за допомогою соціального показника, під яким розуміють якісну та кількісну характеристику соціальних об'єктів, процесів і явищ. Усі соціальні показники поділяються на показники-поняття, показники-ознаки, показники-критерії та показники-дані.

До показників-понять відносять систему понять, за допомогою котрих формулюються тема, проблема та гіпотези соціологічного і соціально-географічного дослідження. За допомогою показників-понять можна відобразити певну соціальну мету, норму або ідеал соціального розвитку. Показники-поняття можна розглядати також як критерії змін при здійсненні їх наукового порівняння з реально існуючими соціальними об'єктами, процесами і явищами.

Показники-ознаки, зазвичай, доповнюють показники-поняття. Вони відображають змістовний обсяг показників-понять. Без використання показників-ознак неможливо розробити якісний соціологічний і соціально-географічний інструментарій дослідження.

Показники-критерії — це найсуттєвіші емпіричні ознаки показників-понять. Саме вони становлять зміст відповідного інструмента дослідження і виконують функцію індикаторів (наприклад, система запитань у соціологічній анкеті).

Показники-дані — це система емпіричних параметрів, отриманих у процесі дослідження. Вони можуть бути виражені у кількісній або графічній формі.

Показники-поняття, показники-ознаки, показники-критерії відносяться до системи якісних показників, а показники-дані — до кількісних. При цьому останні можуть бути виражені й у формі понять (наприклад, "вік", "відстань" тощо), але такі поняття відрізняються, безумовно, від понять, що відображають якісні ознаки (наприклад, "освіта", "професія"). За цими показниками можна здійснювати (при застосуванні відповідної методології) класифікації первинної соціологічної та соціально-географічної інформації.

Соціологічні показники можна використовувати для побудови різних типологій і групувань явищ, їх властивостей, розроблення прогнозних моделей, а також для соціального планування й управління.

Соціальні показники відрізняються від кількісних показників соціальної статистики, оскільки останні виражають у кількісній формі розмір чи величину або міру поширення суспільних процесів чи явищ, але не саму їх суспільну якість. Статистичні показники є лише непрямими, кількісними показниками суспільної якості, а суспільні показники безпосередньо відображають наявність, ступінь прояву або ж відсутність такої якості. Тому навіть кількісні соціальні показники не є статистичними у власному розумінні цього слова, оскільки виражають не стільки кількість, скільки якість досліджуваного об'єкта, процесу, явища.

По-друге, людина, суспільні й інші групи людей, суспільство розглядаються соціальною географією у певному, властивому для цієї науки аспекті дослідження.

Аспект дослідження — це та сторона об'єкта, що вивчається, та, яка приваблює вченого. Дуже важливо, з якого погляду розглядається цей об'єкт: адже одна й та ж онтологічна категорія може досліджуватись різними науками у різних напрямках: (наприклад, такий об'єкт, як людина, у сфері інтересів анатомії, соціології, антропології, етнографії, соціальної географії розкривається з різного погляду).

Для географічних дисциплін, у тому числі й соціальної географії, характерний геопросторовий аспект досліджуваних явищ. При цьому часто вживаються вирази "територіальний", "регіональний", "зональний" та ін.*31. Цей аспект визначальний і для регіональної соціальної географії.

І соціальна географія, і регіональна соціальна географія мають свій метод дослідження та ціль дослідження, що у свою чергу характеризують їх як окремі та відносно самостійні галузі знань.

Метод дослідження — сукупність підходів до дослідження у певній царині знань, тобто методологія (не тільки і не стільки загальнонаукова, скільки специфічна для цієї науки), а також особливі прийоми, методика дослідження*32. І для соціальної географії, і для регіональної соціальної географії характерне поєднання географічного та соціального підходу. Суть географічного підходу стає зрозумілою з визначення об'єкта географічного дослідження (необхідність відповідності дослідження трьом методологічним принципам географії: територіальності, чи "геоторіальності", комплексності, конкретності, можливості застосування картографічних методів, отримання нових знань про геоверсум). Соціальний підхід — це метод дослідження, у центрі уваги якого постають інтереси людей, спільності людей, суспільства загалом.

Наголосимо, що вивчення не просто Людини, соціальних та інших груп людей суспільства, а дослідження інтересів людини, мотивації її поведінки, взаємодії та взаємовпливів суспільних і територіальних груп, взаємовідносин й взаємозв'язків Людини з соціальними й іншими групами і Суспільством становить головну специфіку, яка вирізняє соціальну географію з-поміж інших географічних наук. Вивчення регіональних інтересів Людини, мотивації її поведінки, взаємодії та взаємовпливів суспільних і територіальних груп, взаємовідносин й взаємозв'язків Людини з соціальними та іншими групами і Суспільством у конкретних регіональних суспільних системах — головна специфіка, що вирізняє регіональну соціальну географію з числа інших географічних наук, а також від загальної соціальної географії.

Уже згадувалось, що соціальна географія має свою ціль дослідження, під якою розуміють очікуваний результат наукового процесу і його відношення або до суспільної практики, або до розвитку самої науки. Аналогічно регіональна соціальна географія також має свою ціль дослідження.

Головна мета, ціль соціальної географії — це визначення темпів, інтенсивності й інших параметрів, особливостей розвитку процесів соціалізації людини, суспільних та інших груп, суспільства в конкретних просторово-часових координатах як системотворчих процесів при формуванні й розвитку територіальних суспільних систем різного ієрархічного рівня, створення адекватних таким процесам інструментів, методів і теорії цієї галузі знань як конструктивної самостійної географічної науки, що зробить свій внесок у майбутній розвиток світу. Дослідження зазначених процесів у регіональних суспільних системах з метою оптимізації їх розвитку становить головну ціль регіональної соціальної географії.

Отже, і соціальна географія, і регіональна соціальна географія мають власні об'єкт, аспект, метод і ціль дослідження. Низка вчених, зокрема Е. Юдін, Б. Алаєв та інші наголошують, що У сукупності "об'єкт, аспект, метод і ціль" становлять предмет дослідження наукової дисципліни, своєрідний "паспорт", який засвідчує її суспільну функцію, необхідність і право на існування"*33. Сказане ще раз засвідчує право на існування і соціальної географії, і регіональної соціальної географії як самостійних галузей знань і вселяє надію на розв'язання ними важливих завдань життєдіяльності людини у майбутньому.