Грузинсько-південноосетинський конфлікт та його наслідки

Осетини – північнокавказький народ, який унаслідок історичних обставин ще від часу монгольської навали в першій половині XIII ст. був поділений на три субетноси: дигорців, іронців і кударців. Витіснені з історичних місць свого розселення, на південь від р. Дон, осетини опинилися на території сучасних Кабардино-Балкарської та Північноосетинської республік Російської Федерації і Цхінвальського регіону Грузії. Дигорці потрапили під вплив кабардинців, іронці сформували сучасну Північну Осетію, а кударці, що переселилися на південні схили Головного Кавказького хребта, стали кріпаками грузинських князів Еріставі і Мачабелі (прізвище останніх лягло в основу грузинської назви території, заселеної переважно осетинами, – Самачабло, що перекладається як "земля Мачабелі").

Топонім "Південна Осетія" для означення гірських районів грузинських історико-географічних областей Картлі, Рачі та Імереті вперше використала на початку XIX ст. окупаційна військова адміністрація Російської імперії, сформована в Східній Грузії після анулювання 1801 р. Росією Георгіївського трактату 1783 р., що передбачав російський протекторат над східною частиною Грузії. Після утворення на цій території в 1843 р. Тифліської губернії, до складу якої увійшла й грузинська історична область Шида-Картлі, російська влада створила Осетинський округ, який, щоправда, у 1859 р. було ліквідовано і приєднано до Горійського повіту Грузії.

Після жовтневого більшовицького перевороту в Росії (1917) контроль над територією сучасної Південної Осетії встановила Грузинська демократична республіка. У 1918 – 1920 рр. в Південній Осетії спалахнуло три інспірованих більшовиками антиурядових повстання, метою яких було встановлення радянської влади і приєднання регіону до РСФРР. Своєрідним сигналом до останнього з повстань стало рішення Кавказького крайкому РКП(б) від 23 березня 1920 р. проголосити радянську владу в Південній Осетії і утворити Південноосетинський революційний комітет (ревком).

6 травня 1920 р. Південноосетинський ревком прийняв рішення проголосити радянську владу в Рокському районі, перекрити ущелину, оборонятись від "ворогів трудящого народу" й приєднатися до РСФРР, "про що сповістити Москву і демократичну Грузію".

6 червня 1920 р. південноосетинські повстанці і сформована в Радянській Росії так звана "південноосетинська бригада" здолали перевал поблизу м. Джава і завдали поразки грузинським військам, наступного дня більшовицькі війська здобули Цхінвалі, а 8 червня Південноосетинський ревком проголосив радянську владу на підконтрольній території. Проіснувала вона до липня 1920 p., коли грузинські війська звільнили окуповану більшовиками територію.

1921 p. більшовицьке керівництво включило до штучно "скроєної" Південної Осетії не лише гірську частину Головного Кавказького хребта, але і його передгір'я та низовину, заселені переважно грузинським населенням, у тому числі міста Цхінвалі, Алагорі, Джаву. Незаважаючи на спротив населення Цхінвалі, проголошеного в грудні 1921 р. "адміністративним центром Осетії", включенню Цхінвальського району до складу конструйованої більшовиками "Осетинської автономії", остання все ж була створена 20 квітня 1922 р. під назвою Південноосетинська автономна область, що увійшла до складу Грузинської PCP.

Грузинсько-осетинський конфлікт у добу розпаду СРСР був спровокований рішенням Південноосетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. близько 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м. Цхінвалі, організований лідером національно-патріотичних сил Звіадом Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Гіві Гумбарідзе для "захисту грузинського населення" автономії. Учасників маршу не пустили до міста підрозділи внутрішніх військ МВС СРСР, але кров усе ж пролилася.

Восени 1990 р. Південноосетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення повноважень радянських автономій, проголосила область Південноосетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулася до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб'єктом радянської федерації. У відповідь на це, офіційний Тбілісі в грудні 1990 р. ліквідував Південноосетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Економічна блокада супроводжувалась військовим протистоянням сторін конфлікту, особливо запеклим воно стало після того, як у результаті референдуму, проведеного південноосетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що тривали (з перервами) до липня 1992 р., були припинені за посередництва Росії, яка розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузинсько-осетинського конфлікту 1992 р. трагічні: 93 спалених села, понад тисячу вбитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Протягом часу, що минув після грузинсько-осетинського конфлікту 1992 р., Росія послідовно озброювала і зміцнювала південно-осетинський сепаратистський режим, роблячи відверту ставку на відокремлення цього регіону. У 1991 р. війська РФ вступили на територію Грузинської Республіки, суверенітет і кордони якої офіційно визнала раніше.

У цьому контексті слід розглядати й російсько-грузинську війну 8-12 серпня 2008 р.

"Революція троянд" 2003 р. у Грузії і "помаранчева революція" 2004 р. в Україні спричинили розірвання цього консенсусу, досягнутого лідерами колишніх радянських республік у грудні 1991 р. І в Грузії, і в Україні почали формуватися державні системи, зорієнтовані на європейські принципи, а керівництво цих країн почало декларувати геополітичні орієнтації, пов'язані із системами колективної безпеки, створені країнами Заходу. Із цим не могла змиритися новоімперська Росія. РФ ризикує втратити вплив на пострадянському просторі, який вона традиційно вважає зоною свого впливу.

У даний час для Грузії гостро стоъть проблема кордонів, оскільки, коли 1991 р. було підписано Біловезькі угоди, кордони між новими незалежними державами розглядались як умовні. А сьогодні, коли йдеться про нову систему колективної безпеки, проблема територіальної цілісності та кордонів набуває серйозного геополітичного значення. Очевидно, що Росія так просто не здасть ці кордони, тому вона визнала 26 серпня 2008 р. незалежність Абхазії та Південної Осетії, щоб відірвати ці території від Грузії.

Основою небезпеки, яка вже сьогодні надходить з Росії, є допомога російськомовним або російсько орієнтованим громадам не лише на території Грузії, але й підтримка російських національних рухів на інших територіях, які межують з Росією. До речі, у цьому конфлікті було використано ідеологію і технологію так званого нового російського іредентизму, в основі якого лежить ідея реінтеграції пострадянського простору. Адже Росія, коли вводила свої війська на територію незалежної Грузії, моральною і правовою легітимацією цього проголосила допомогу своїм співвітчизникам, які потерпають від конфлікту між Грузією і Південною Осетією.

1 Довідково:

Шеварднадзе вернулся в Грузию в начале марта 1992 года и 10 марта 1992 года был назначен председателем временного органа высшего управления страны — Государственного Совета Республики Грузия, сменившего Военный совет. В октябре 1992 года на всеобщих выборах избран председателем Парламента Республики Грузия, вступил в должность на первом заседании нового Парламента 4 ноября 1992 года. Вскоре после этого Парламент ввёл должность Главы грузинского государства, и 6 ноября 1992 года Шеварднадзе был безальтернативно избран на этот пост. Формально сохранив за собой должность председателя Парламента, Шеварднадзе был освобождён от повседневной работы по руководству его заседаниями, которая была возложена на Вахтанга Гогуадзе, занявшего новосозданный пост спикера Парламента. Должности председателя и спикера Парламента были объединены в 1995 году одновременно с восстановлением поста Президента Грузии.

2 ноября 2003 года в Грузии прошли парламентские выборы. Оппозиция призвала своих сторонников к акциям гражданского неповиновения. Они настаивали, чтобы власти признали выборы несостоявшимися.

20 ноября ЦИК Грузии обнародовал официальные результаты парламентских выборов. Прошеварднадзевский блок «За новую Грузию» набрал 21,32 % голосов, «Союз демократического возрождения» — 18,84 %. Противники Шеварднадзе сочли это «издевательством» и открытой, тотальной фальсификацией. Сомнительность результата выборов стала причиной Революции роз 21-23 ноября. Оппозиция выдвинула ультиматум Шеварднадзе — уйти в отставку с поста президента, или оппозиция займёт резиденцию Крцаниси. 23 ноября 2003 года Шеварднадзе подал в отставку.