Концепція м.Міллера – ф.Модільяні.
Відповідно до цієї концепції ринкова вартість акцій взагалі не залежить від дивідендної політики акціонерного товариства. Використовуючи доходи для інвестування, а не для виплати дивідендів, акціонерне товариство забезпечує собі майбутні прибутки, що веде до збільшення ринкової вартості акцій а, отже, до зростання доходів акціонерів. Висновок: не має сенсу обирати будь-яку дивідендну політику.
2 ) Концепція “Синиця в руці” – М.Гордон, Е.Брігхем, Дж.Лінтнер.
Ця концепція виходить з того, що оскільки майбутні доходи будуть колись, а поточні вже є, то виплата дивідендів є менш ризикованою, ніж накопичення капіталу і більшість інвесторів віддає перевагу саме виплаті дивідендів. Таким чином, підприємство повинне виплачувати дивіденди в обсязі, що задовольняє інвесторів. Незадоволення акціонерів розміром дивідендів може привести до того, що вони будуть прагнути позбавитись акцій, що, в свою чергу, приведе до зниження їхньої курсової вартості.
Прагнення до великих дивідендів притаманне, в основному, тільки дрібним інвесторам, а стратегічний інвестор у певних випадках може взагалі відмовитися від поточних дивідендів, сподіваючись, що завтра вони будуть значно вище.
3) Концепція комплексної політики – Дж. Уолтер.
Суть концепції полягає в тому, що оптимальний розмір дивідендів повинен максимізувати ринкову вартість акції. Вона базується на порівнянні норми прибутковості інвестицій товариства (j) з ринковою нормою прибутковості на акції (к):
при j>к - ринкова вартість акції тим вище, чим нижче розмір дивідендних виплат;
при j к – ринкова вартість акцій тим більше, чим більше розмір дивідендних виплат.
До основних факторів, що визначають дивідендну політику, належать:
фінансові обмеження:
а) заборгованість по обов’язках з фіксованими виплатами (боргові обов’язки по кредитах, облігаціях);
б) ліквідність товариства по обов’язках перед акціонерами (достатність грошових фондів для сплати за їх рахунок дивідендів);
договірні обмеження (обмеження по дивідендній політиці, що включені до Статуту товариства);
податкова політика: порядок сплати податків з дивідендного доходу, податкові пільги по реінвестованих прибутках; співвідношення між податком на дивіденди та податком на приріст капітала;
інвестиційні можливості товариства: можливості для здійснення капітальних вкладень у прибуткові проекти;
можливості та витрати , пов’язані із залученням джерел фінансування: можливості компанії залучити зовнішні джерела фінансування при недостатності внутрішніх джерел і вартість цих джерел;
рівень ставки прибутку на сплачений капітал: рівень дивідендів повинен бути достатнім для зберігання привабливості акцій компанії у порівнянні з альтернативними об’єктами інвестицій;
фактор ризику при оцінці різних форм виплати дивідендів (ризик по грошових виплатах дивідендів нижче ризику по виплатах акціями та нерозподілених прибутках).
Сукупний доход акціонерів складається з приросту курсової вартості акцій і суми отриманих дивідендів.
Існує п'ять основних методів сплати дивідендів:
остаточний;
постійного розміру дивідендів;
стійкого приросту дивідендів;
постійного коефіцієнта виплат;
постійної і змінної частини дивіденда.
Основне правило – максимальне використання нерозподіленого прибутку як джерела фінансування. Тобто прибуток, насамперед, використовується на капітальні вкладення, а залишок – на виплату дивідендів.
Основне правило – зберігання стабільного розміру дивідендів (ставки прибутковості на вкладений капітал).
Ставка прибутковості = Дивіденди/Акціонерний капітал * 100 = const.
Основне правило – зберігання заявленого темпа росту дивідендів. Наприклад, 10% кожний наступний рік.
Основне правило – зберігання встановлених пропорцій розподілу прибутку між акціонерами і товариством. Тобто, встановлений коефіцієнт виплат = const, наприклад, 50%. Таким чином, маса дивіденда = нерозподілений прибуток * коефіцієнт виплат.
Основне правило – регулярність виплат стабільних невисоких дивідендів “+” додаткові суми у разі отримання значної суми прибутку.
