Політична система суспільства та держава

План

1. Поняття політичної системи суспільства.

2. Держава як головний інститут політичної системи.

3. Центральні органи державної влади.

4. Нормативно-правова система.

5. Форми державного правління та устрою.

6. Державна політика та державне управління.

7. Регіональна політика та місцеве самоврядування. Політика в сфері будівництва та архітектури.

Поняття політичної системи суспільства

Розглядаючи поняття політики, влади, ми могли переконатись, що політичні явища взаємопов'язані. Цю їх властивість фіксує поняття «політична система суспільства». Вперше теорія політичних систем була обґрунтована Д. Істоном у 1950-1960-х рр. Згодом вона була розвинута у працях Г. Алмонда, У. Мітчелла, К. Дойча, А. Етціоні, Д. Дивайна. Більшість сучас­них концепцій політичної системи спирається на синтез системно-кібернетичного та нормативістського підходів Д. Істона й особистісно-діяльнісного та політико-культурного підходів Г. Алмонда.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність політичних інституцій, за допомогою якої здійснюється функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до його політичної культури.

Політична система пов'язана в першу чергу з суб'єктами політики, які мають інституалізований (лат. institutum – організація, лад, порядок) ха­рактер. Першою формою цих інсти­тутів була держава. Згодом виникли партії. Схожими ознаками володіють гро­мадські об’єднання, хоча б один аспект діяльності яких пов'язаний з політичними відносинами.

Звичайно, політичне життя не обме­жується політичними інститутами. Воно охоплює усю сукупність відносин між суб'єктами політики. Але лише на основі інституалізованих відносин можна говорити про змістовне упорядкування політичного життя та легітимність політичної системи.

Окрім держави, партій, громадських об'єднань, до структури політич-ної системи, як правило, відносять політичну владу, політичні відносини й політичну культуру – сукупний показник рівня, характеру і змісту політичних знань, оцінок, навичок та дій громадян.

Таке розуміння структури політичної системи доз­воляє надати їй рис універсальності, оскільки вона своєю дією охоплює все суспільне середо-вище, має здатність ухвалювати рішення, обов'язкові для спільноти. Тоб-то політична система постає як механізм, що забезпечує й продукує сус-пільний порядок, який досягається системою дій, що називаються політи-кою. Отже, поняття політичної системи відо­бражає єдність двох сторін політики: організації та діяльності.

В деяких посібниках поняття політичної системи ототожнюється з по-няттям політичної організації суспільства. Обидва стосуються політично організованого співтовариства. Але політична організація суспільства на правах домінуючого компонента входить у політичну систему. Остання, крім організації, включає усе розмаїття наявних інститутів, політичну куль-туру, політичну владу. Політична система постає не лише знаряддям, ме-ханізмом влади, а й основним фактором стабілізації й розвитку суспіль-ного життя. Вона домінує щодо усіх підсистем суспільства – економічної, соціальної, духовної, забезпечуючи їх організо­ваність, і у свою чергу заз-нає їх впливу. Отже, політичні системи країн, маючи усталені властивості, характеризуються варіативністю.

Першим класифікацію політсистем здійснив Платон, який виокремив монархію, тимократію, олігархію, демократію й тиранію. З того часу наука виробила безліч типологій політсистем: відкриті й за­криті; рабовлас-ницькі, феодальні, капіталістичні; диктаторські й ліберальні, конку-рентні й автори­тарні. У сучасній політології популярною є типологія Г. Алмонда. Грунтуючись на політичній культурі та характері взаємодії політичних інститутів, він виокремив наступні політичні системи.

Англо-американська (США, Англія, Австралія) асоціюється зі стабіль-ністю, однорідною політичною культурою, структурованою багатопартій-ністю та розподілом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Гро-мадяни понад усе цінують свободу особи, масо­вий добробут, безпеку. Суб'єкти влади постають службовцями, що отримали мандат виборців.

Континентально-європейську репрезентують Франція, Німеччина, Італія. Попри різноманітність політичної культури та широ­кий спектр партій, вона тяжіє до ліберально-демократичних традицій, збереження усталеного суспільного механізму, захисту від модерністських новацій.

Доіндустріальній або частково індустріальній (багато країн Азії, Ла-тинської Амери­ки) властиві поєднання західних цінностей з етнорелігійни-ми традиціями, невиразним розподілом влади, коли, наприклад, виконав-ча влада втручається в справи судової. Часто домінує авторитаризм, звідси – насильство, нестабільність, низький рівень політичної активності громадян, конфлікти на релігійному, мовному, регіональному ґрунті.

Тоталітарним системам (нацистська Німеччина, СРСР) властиві од-норідна політич­на культура, високий рівень суспільної інтеграції й цен­тралізація влади, що досягається насильством і знищенням опозиції. Звід-си – функціональна нестабільність, засилля бюрократії, корупція тощо.

Досить поширеним є також поділ політич­них систем на демократичні та недемократичні. В його основі лежить характер політичного режиму.

Політичний режим – це сукупність властивих для певного ти­пу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, стосунків між державною владою та суспільством.

Демократичний режим, а відтак демократична система характеризу-ються забезпеченням прав і свобод громадян; чітким розподілом держав-ної влади на законодавчу, виконавчу й судову; широким представництвом громадян і політичних інститутів у реалізації влади; виборністю, підзвіт-ністю законодавчих органів; змагальною формою політичної участі; бага-топартійністю; відсутністю цензури.

Політичний режим, в основі якого лежить насилля як метод реалізації політичної влади, вважають недемокра­тичним. Недемократичні системи часто називають автократичними.

Автократія (грец. autokrateia – самодержавність, самовлад­дя) – система управління суспільством (державою), за якої одній особі належить виняткова та необмежена верховна влада.

Автократичні системи прийнято поділяти на тоталітарні й авторитар-ні. Тоталітарна (лат. totalitas – повнота, цілісність або totalis – увесь, повний, цілий) система прагне до контролю над усіма сферами суспіль-ного і особис­того життя громадян. Характерні її риси: надцентралізація й бюрократизація влади з обме­женням прав людини; зосередження не-контрольованої влади у вузького кола осіб (хунта, політбюро, клан) або однієї особи; формування влади на засадах однопартійності, жорсткої іє-рархії; втручання в особисте життя громадян; ліквідація опозиції; нав'язування суспільству єдиної ідеології, придушен­ня інакомислення та критики, тотальний контроль і цензура в ЗМІ; мілітаризація суспільного життя; соціально-політична демагогія щодо єдності режиму й суспільства.

Проміжне між тоталітаризмом і демократією місце посідає автори-тарний тип політичної системи, якому властиві: концентрація влади в єди-ному центрі; відсутність повної реалізації принципу роз­поділу влади, ма-ксимальне розширення компетенції виконавчої влади; обмеження полі-тичних прав і свобод; розстановка керівних кадрів усіх рівнів за волею ви-щої вла­ди і непідзвітність її «низам»; обмеження діяльності партій, гро-мадських об'єднань; зведення до мінімуму можливості опозиції; корупція.

Опорою недемократичних систем є силові структури – армія, каральні органи. Серед головних засобів вирішення суспільних проблем – свавіл-ля, репресії. Але авторитарним формам влади, на відміну від тоталітар-них, властиві й певні елементи демократії: автономність особи, формаль-ний розподіл влади, допущення багатопартійності, фор­мальне існування представницьких органів влади, обмеження вторгнення у позаполітичні сфери. З огляду на здатність авторитаризму забезпечити суспільний по-рядок, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентру-вати ресурси, авторитаризм за умов зламу старого ладу може стати привабливим й спонукати владу до застосування його як засобу реформ.

Політичні системи багатьох країн мають перехідний характер, наприклад, можуть поєднувати елементи ав­торитаризму й демократії. Тому цілком природна поява поняття «частково демократичні системи».

До основних функцій політичної сис­теми відносять наступні.

Владно-інтегративна проявляється в інтеграції елементів суспільства, підтримці цілісності та стабільності з огляду на цінності й ідеали, як їх розуміють політичні сили. Політична сис­тема на основі волевиявлення громадян формує органи влади, організовує процес владарювання.

Прогностична полягає у визна­ченні мети і завдань розвитку суспільства, розробці програми його життєдіяльності.

Організаційна виявляється у мобілізації ресурсів для досягнення цілей, які ставлять перед суспільством панівні сили та в обов'язковому для всіх громадян розподілі цінностей (благ, послуг, пільг, нагород тощо).

Регулятивна пов'язана в першу чергу із потребою легітимності та сус-пільної підтримки політики та влади, із здатністю системи формулювати символи та гасла, переконання, по­гляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю. Ця функція знаходить вияв також у забезпеченні політичної участі громадян без примусу або у виправданні використання си­ли та інших засобів, які має влада.

Деякі автори глибше деталізують функції політсистеми. Г. Алмонд розробив функціональну її модель, де описує її чотири функції «введен-ня», пов'язані із впливом середовища на політсистему – політичну соціалізацію, залучення громадян до політичної участі, артикуляцію та агрегування їх інтересів, та три функції «виведення» – розробку за­конів, здійснення політики (вико­навча влада), контроль за дотриманням норм.

Політологи виокремлюють також функції: політичної комунікації, що полягає в поширенні й передачі інформації між еле­ментами політичної системи; збереження та адаптації, яка полягає в здатності системи до самовідтворення, прагненні до модернізації. Звертають увагу на функції управління, нормотворчості, контролю, стабілізації, консолідації, але вони нічого нового не не­суть, лише деталізують названі вище функції.