Етнічна та національна ідентичність та свідомість

Під ідентичністю розуміють приналежність індивіда до етнічної групи чи нації, яка ґрунтується на маркерах, за якими виокремлюють ці групи та нації і які були описані вище щодо різних концепцій етносів/націй.

Акт віднесення індивіда або групи до етносу (нації) є етнічною (на-ціональною) ідентифікацією. Вона здійснюється за об’єктивними та суб’єктивними ознаками. Тісне їх перетинання часто зустрічається серед українців. Етнічна (національна) самоідентифікація – це віднесення ін-дивідом або групою себе до певного етносу (нації). Самоідентифікація може не співпадати з ідентифікацією, тобто з віднесенням індивіда інши-ми індивідами. Пов’язано це з тим, що в ході самоідентифікації об’єктивні ознаки етносу (нації) набувають суб’єктивного осмислення. Так, засновни-ком українського націоналізму був етнічний росіянин Д. Донцов.

Самоідентифікація є процесом. Тому її результати можуть змінюватись з часом. Ці зміни залежать від зовнішніх чинників – дій держав, партій, інших індивідів.

Етнічна та національна ідентичність – явища різнопорядкові. В умо-вах політичної поліетнічної нації важливе місце в національній ідентичнос-ті посідає співгромадянство в його об’єктивному (національний паспорт, спільні закони, спільне економічне життя) та суб’єктивному (солідарність з іншими членами спільноти, зокрема іноетнічними) проявах.

Зростання ролі етнічної ідентичності в сучасному суспільстві є реакцією на явища глобалізації, на тенденції уніфікації та стандартизації.

Етнічна (національна) свідомість – уявлення етносу (нації) про себе та інші народи та соціальні явища. Основний елемент такої свідо-мості – відокремлення «ми» від «не ми». До факторів національної самосвідомості належать також релігійні погляди, соціальні, політичні ідеї.

Етнічна (національна) самосвідомість віддзеркалює суб’єктив-ний вимір свідомості. Самосвідомість – важливий чинник регуляції етносу (нації). Може мати рівні – завищений, занижений, адекватний. Синтез психологічних та світоглядних виявів етнічної самобутності формує національний менталітет.

Одним з феноменів у сфері національної самосвідомості є подвійна (множинна) етнонаціональна свідомість – одночасна самоіденти-фікація індивіда з двома чи більше етнонаціональними спільнотами. Досить поширена в Україні. Однією з передумов цього є зміна держави, в якій мешкає етнос (нація), ситуація білінгвізму, тобто соціалізація з використанням двох мов. В умовах поліетнічних держав може виникати таке явище як конфлікт етнічної та національної свідомості. Це можливо, коли індивід ідентифікує себе з одним етносом та зовсім з іншою нацією.

Етнонаціональні відносини та етнополітика

Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами етно-національного розвитку (етносами, етнічними групами, націями, дер-жавними утвореннями). Сучасному розвиткові етнонаціональних відно-син властиві дві взаємозалежні тенденції. З одного боку, це злам етнічних та національних кордонів, посилення взаємозв’язків, уніфікація та стан-дартизація суспільного життя, з іншого – викликане цим подальше згурту-вання етносів, націй, боротьба за самобутність, рівноправність.

Взаємодія цих тенденцій часто призводить до міжетнічних та міжнаціональних конфліктів. Найбільш поширені конфлікти виникають на основі відмінностей у володінні етнонаціональними групами природними, а також соціальними ресурсами (зокрема, доступ до політичної влади).

Осібно стоять конфлікти, які виникають на грунті найбільш політично значущих протиріч між державою і етнічною групою. Найчастіше вони пов’язані з юридичним або фактичним обмеження прав останньої. Так, в СРСР влада застосовувала негласні дискримінаційні заходи щодо євреїв.

В багатьох країнах поширеним типом міжнаціональних конфліктів є протиріччя між титульним та іншими етносами. В цих випадках має місце дискримінація за національною ознакою в сфері освіти, працевлаштуван-ня, встановлюються надмірні вимоги щодо володіння державною мовою.

Але часто міжнаціональні конфлікти виникають й на грунті неспівпадіння цінностей відповідних груп. Протиріччя між цінностями можуть зміцнюватися ресурсним нерівноправ’ям етнонаціональних груп.

Суперечності проявляються як на рівні політичних інститутів (рухів), так і на міжособистісному, побутовому рівні. На цьому рівні формуються стереотипи ворожості (расизм, нетолерантність, ксенофобія).

Причинами, що провокують національні рухи та міжнаціональні конф-лікти, можуть бути: вплив споріднених зарубіжних груп, які борються за права одноплемінників в інших країнах; політика іредентизму – свідомо-го об’єднання людей однієї національності в межах єдиної держави тощо. Прикладами останніх років є Косове, Абхазія, Південна Осетія.

Поширеною причиною національних рухів є низька ефективність держави щодо регулювання міжгрупових відносин. На зламі 1980-1990-х рр. в країнах Східної Європи та СРСР хвиля національних рухів була вик-ликана послабленням державного контролю за міжнаціональними відно-синами, низькою ефективністю держави в соціально-економічній сфері.

Політичними регуляторями міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної політики, правові норми, політичні відносини.

Національний інтерес – одна з основних умов набуття національної і культурної ідентичності. Національний інтерес виражає в концентро-ваній формі цілі та способи їх досягнення, які закріплюють за національ-ними рухами політичний статус в країні та на міжнародній арені.

У практичній політиці розуміння національного інтересу, як правило, поєднує елементи прагматики та ідеологічні постулати. В останньому ви-падку національні інтереси виступають у вигляді духовних конструктів – «Москва – третій Рим», «американська мрія», імперських амбіцій створен-ня великих країн (Росії, Румунії) тощо. Таке тлумачення національних інтересів програмує емоційно-почуттєві мотивації політичної поведінки.

Етнонаціональна політика – цілі та дії політичних суб’єктів щодо регулювання міжнаціональних відносин. Метою її є забезпечення безпеки в міжетнічних відносинах. Сферами її реалізації є політична, економічна, регіональна, духовна, мовна та інші сфери. Важливою складовою етнона-ціональної політики є регулювання відносин між державою та національними меншинами. Держава в інтересах стабільності має реа-гувати на вимоги, які висувають меншини.

Етнонаціональна політика регулюється правовими актами держави та нормами міжнародного права – Статутом ООН, Гельсінкськими угодами, Європейською хартією регіональних мов або мов меншин тощо. Міжна-родне та національні законодавства до прав національностей відносять: право на вільну національну самоідентифікацію; право на захист від диск-римінації за національною ознакою. Основоположним принципом міжна-родного права є право націй на самовизначення – право визначати форму свого існування в самостійній державі чи у складі іншої держави.

Реалізація цього принципу часто веде до виникнення сепаратизму – політичного руху за відокремлення від держави. Але у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. зауважено, що відокремлення не є єдиною формою національного самовизначення. Формами реалізації права на самовизначення є: національно-культурна автономія; національно-територіальна автономія; представництво національних меншин в органах влади; відокремлення від держави з метою створення національної держави; відокремлення від держави з метою возз’єднання з іншими складовими нації в об’єднаній державі.

Держава влада може вдаватися до придушення національних рухів. Придушення може не обмежується діями щодо політичних організацій нацменшин, а включати, зокрема, знищення самих етносів як бази розвит-ку політичних рухів. Відповідні силові дії можуть отримувати форму: гено-циду – фізичного знищення етнічної групи; етноциду – знищення куль-тури національної меншини та нав’язування їй культурних цінностей домінуючої етнічної групи; лінгвоциду – знищення мови етнічної групи; депортації – примусового виселення етнічної групи; сегрегації – відокремлення етнічної групи від інших.

В умовах інтенсифікації суспільних комунікацій в сучасному світі пло-ща для застосування даних дій суттєво звузилась. В останні десятиліття в багатьох західних країнах було проголошено, що суспільне життя базу-ється на принципах мультикультуралізму – полікультурності, поліет-нічності. Це означало можливість для меншин збереження традиційної культури для полегшення інтеграції в суспільство. З плином часу з’ясува-лось, що проголошення цієї політики не призводить до зниження інтенсивності конфліктів. Зрослі контингенти мігрантів не поспішають інтегруватися в національні співтовариства європейських країн, прийняти традиційні державні та суспільні інститути. Вони, навпаки, прагнуть утворити закриті «паралельні» етнічні співтовариства.

Відтак низка євролідерів (А. Меркель, Н. Саркозі, Д. Кемерон) заявили про провал політики мультикультуралізму. Провальними визнані як спроба побудувати мультикультурні суспільства, так і концепція муль-тикультурності з її ставкою на мирне співіснування людей різних культур. Внаслідок цього були прийняті закони, що обмежують або забороняють демонстрацію, наприклад, мусульманських символів в громадських міс-цях, навчальних закладах; Франція депортувала 800 нелегалів (циган).

Разом з тим, на думку академіка НАН України В. Кременя, політичні особи Німеччини, Франції, Великобританії зарано викреслили мультикуль-туралізм із практичного вжитку. Очевидно, йдеться про «неприйнятність «радикальної мультикультурності», яка доводить до заперечення існуван-ня держави-нації і «заохочує сегрегацію» – життя у відокремлених етнічних співтовариствах». Безумовно, радикальний мультикультуралізм небезпечний для всіх держав-націй, зокрема для України.