Політичні партії – структура, функції, типологія

Важливим елементом політичної системи є партії. Слово партія похо-дить від лат. pars – частка. Тобто партія – це частина суспільства. Перші партії виникли в стародавньому світі. В Середньовіччі та у Новий час за владу боролися аристократичні угруповання, які теж називалися партіями. Становлення масового суспільства змінило обличчя партій, вивело на арену масові партії. Їх відзначає більш чітка організаційна структура.

Політична партія – добровільне та організаційно оформлене об’-єднання громадян, що виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

До функцій політичних партій відносять:

- політичне представництво соціальних інтересів;

В дійсності зв'язки груп з партіями неоднозначні. Партія може не отримати підтримку групи, чиї інтереси вона намагається представ-ляти. Інтереси однієї групи можуть представляти кілька партій. Люди можуть підтримувати партії, чия діяльність суперечить їх інтересам.

- артикуляцію політичних інтересів індивідів та соціальних груп, тобто перетворення розпливчастих масових інтересів на чіткі гасла;

- розробку політичних програм, ідеологій, доктрин;

- консолідацію соціальних груп навколо себе;

- боротьбу за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

- політичну соціалізацію членів суспільства;

- підготовку кадрів для держави, місцевого самоврядування шляхом рекрутування здібних представників різних соціальних груп.

Особливості сучасного розвитку змушують уточнити функції партій. Нині вони не лише представляють соціальні інтереси, а й сприяють їх формуванню. Як писав М. Дюверже, не стільки партії віддзеркалюють гро-мадську думку, скільки остання є проекцією партійної системи. Тому важ-ливою функцією партій є формування громадської думки.

Ще одна функція пов’язана зі змінами в суспільному середовищі. Три-валий час вважалося, що партії, презентуючи соціальні інтереси, є скла-довими громадянського суспільства. Урізноманітнення соціальної структу-ри ускладнює таке представництво. З іншого боку, розширення функцій партій ускладнює внутрішньопартійне середовище, сприяє розшаруванню в партіях. Ще на початку ХХ ст. Р. Міхельс вивів «залізний закон олігархізації», згідно з яким в партіях з’являється еліта, яка визначає її діяльність, представляє її в органах влади тощо. Відтак партії є не стільки інститутами громадянського суспільства, скільки інструментами структурування політичної еліти, що є ще однією їх функцією.

Партії, що перемогли на виборах, формують парламент (місцеві ради) шляхом утворення фракцій. На Заході діє принцип автономії партійних фракцій. Члени фракцій враховують не лише партійні настанови, а й волю виборців, інтереси спонсорів виборчої компанії.

Відокремленням еліти розшарування в партії не обмежується. Партії є складними системами та включають: лідерів; партійну бюрократію; ідео-логів; фінансистів; представників в органах центральної та місцевої вла-ди; активістів; пересічних членів. Така складна структура породжує роз-біжності у поглядах членів партії на її діяльність, тактику, навіть стратегію. Отже, між членами партій можуть існувати ідеологічні розбіжності. Чим чисельнішою є партія, чим більше її вплив та складніша структура діяльності, тим ці розбіжності більші.

Діяльність партії регламентується законодавством країни та партій-ними документами. До останніх належить, зокрема, партійна програма – документ, що містить оцінку поточного політичного моменту, перс-пектив розвитку суспільства, стратегічні цілі, цілі в окремих сферах суспільного життя. Напередодні виборів партії в багатьох країнах ухва-люють передвиборні програми, які містять, зокрема, цілі діяльності партії в разі обрання її представників до органів влади. Але в насиченому інформаційно-комунікативними зв’язками суспільстві, коли політика пере-творюється на театралізоване дійство, цінність програм зменшується.

Організація партії регламентується статутом. Найвищим орга-ном партії є з’їзд (конференція). Партії складаються з організацій. Їх структура пов’язана з адміністративно-територіальним поділом держави. Парторганізації утворюють ієрархічну систему. Національний виконавчий орган партії має назву центрального комітету, політради тощо.

Ефективність діяльності партії залежить від її ресурсів. Вони вклю-чають не лише фінанси, ЗМІ, матеріальні ресурси (будівлі, техніка), а й кадрові (партбюрократія, лідери, активісти), організаційні (розгалуженість організацій створює передумови діяльності на всіх рівнях політики), іде-ологічно-символічні (ідеї, гасла), інформаційні (бази даних), соціальні (зв’язки з впливовими чиновниками, лідерами громадської думки тощо).

Класифікація партій здійснюється за різними критеріями. Згідно з функцією представництва соціальних інтересів партії можуть бути поділе-ні за ознакою соціальної групи, на представництво якої претендують. Ра-ніше виокремлювали робітничі, буржуазні тощо партії, тобто базою класи-фікації була класова структура. Диверсифікація соціальної структури при-звела до подрібнення такої класифікації. З’явились партії, які претенду-ють на представництво інтересів жінок (в Україні зареєстровані Партія жі-нок України, Партія «Солідарність жінок України», «Жінки за майбутнє»), молоді («Молода Україна», Молодіжна партія України, «Молодь до ВЛА-ДИ»), пенсіонерів (Партія пенсіонерів України), етнічних (Слов’янська пар-тія, Партія «Руський блок», Партія угорців України, Демократична партія угорців), конфесійних (Партія мусульман, Республіканська Християнська партія) груп, регіонів («Рідне місто», Партія місцевого самоврядування), мешканців села (Аграрна партія, Партія селян, Партія відродження села), дрібного бізнесу (Політична партія малого і середнього бізнесу), борців за екологію (Партія Зелених, Зелена партія, «ЕКО+25%»), чорнобильців (Всеукраїнська Чорнобильська народна партія «За добробут та соціаль-ний захист народу», Соціально-екологічна партія «Союз. Чорнобиль. Ук-раїна.»), покоління дітей війни (Всеукраїнська партія «Дітей війни», ПП «Діти війни»), користувачів інтернету (Інтернет партія України).

Партія, що представляє інтереси малочисельних груп, не має шансів здобути владу. Для цього вона має орієнтуватися на широкий соціальний зріз. В др.пол. XX ст. на зміну класовим партіям приходять «загальнона-родні партії», або «партії для всіх» (catch-all-parties). Вони намагаються представити себе виразниками спільних інтересів соціальних груп.

Подрібнення соціальної структури змінює й класифікацію партій за ідеологічною ознакою. Тривалий час за цією ознакою виокремлювали ко-муністичні, соціал-демократичні, ліберальні, фашистські, націоналістичні партії. Нині, поряд з цими метаідеологіями, з’являються нові ідеології, а відтак і партії, які намагаються «вхопити» групи населення. Зокрема, пар-тії, що проголошують ідеологіями фемінізм, екологізм, регіоналізм тощо.

Залежно від цілей та характеру діяльності розрізняють революційні (радикальні), реформістські та консервативні партії. Перші орієнтовані на радикальні зміни у суспільстві та використання революційних методів для їх досягнення, реформістські – на поступові перетворення, консервативні – на збереження традиційних засад суспільного життя.

За ставленням до влади виділяють правлячі та опозиційні партії. Ця класифікація передбачає розрізнення моделей поведінки партій при владі та в опозиції. Опозиційна партія має більшу свободу з точки зору змісту заяв, надання обіцянок. Зміна моделі поведінки при переході від опозиції до влади та навпаки пояснюється різницею інтересів влади та опозиції, нерівномірністю відповідальності, різним інформзабезпеченням.

Р. Даль виокремлював кілька моделей опозиції. Згідно з однією, за наявності двох основних партій в опозиції знаходиться та, яка програла вибори. Також в опозиції можуть бути одразу кілька партій. Опозиційними можуть бути не лише партії, а й громадські організації.

Позасистемними є партії, які виступають не лише проти тієї партії, яка в даний момент знаходиться при владі, а й проти в цілому суспільного ладу. Часто вони не беруть участь у виборах, але іноді намагаються про-водити депутатів, адже парламентська трибуна дає можливості впливу на населення. У минулому позасистемною опозицією часто називали кому-ністів у західних країнах, але, проголошуючи радикальні гасла, вони поступово інтегрувались до режимів. Адже депутати змушені були працювати в парламентах, з урядами, а відтак втрачали радикалізм.

З часів Великої французької революції кінця XVIII ст. існує інтегратив-ний поділ, який враховує багато з перерахованих ознак (ідеологічну, міс-це у політичному спектрі). Згідно з цією класифікацією, партії поділяють-ся на ліві (комуністичні), центристські (ліберали) та праві (консервато-ри, праві радикали), а також перехідні позиції – ліво- та правоцентристи. Правими називають тих, хто відстоює сильну державу, приватну влас-ність, лівими – тих, хто орієнтований на суспільну власність, виступає за більшу соціальну рівність, солідарність.

Типологія М. Дюверже передбачає поділ партій на кадрові та масо-ві. Кадровими є партії, які не мають фіксованого членства, складаються переважно з професійних політиків, зокрема представників партій у пар-ламентах та інших органах, партактивістів. Ці партії функціонують для участі у виборах, отримання максимальної кількості мандатів для форму-вання уряду і проведення своєї політики через органи влади. Прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна партія Великобританії. Навпаки, масові партії, наприклад, англійські лейбористи, є централізованими, з обов'язковим членством в первинній організації. Вони відрізняються значною вагою ідеологічної діяльності. Чим радикаль-ніша партія, тим більш вірогідно вона є централізованою. Навпаки, кадрові партії, орієнтовані на вибори, ідеологічно помірковані, оскільки їх пріоритетом є залучення на свій бік якомога більшої кількості виборців.