Політичні еліти та політичне лідерство

План.

1. Політичні еліти.

2. Політичне лідерство.

Політичні еліти

Сплеск інтересу до проблеми політичних еліт стався на зламі ХІХ-ХХ ст. внаслідок демократизації політики. Якщо раніше політичне керів-ництво формувалося з економічно пануючого класу, то тепер механізми формування влади стали складнішими. За «організованого» капіталізму посада забезпечує переваги в економіці, а не навпаки. Звідси питання – якщо не приналежність до класу, то що сприяє успіху в політиці?

«Піонерами» елітизму були Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Моска впровадив в обіг поняття «політичного класу». Він виокремив тенденції його розвитку. Аристократична полягає у закритості, спадкоємності при обійманні посад і сприяє виродженню еліти. Демократична передбачає постійне оновлення еліти, попереджає її дегенерацію. Моска вважав за доцільне поєднання цих тенденцій, адже суспільство вимагає не лише динаміки еліти, а й стабільності. На думку Парето, еліта – це перевага розуму, спритності. Ці якості даються від народження. У 1920-1930-х рр. його ідеї стали основою ідеології італійського фашизму. Розвиток суспільства, на його думку, відбувається завдяки циркуляції еліт при владі. З-поміж еліт він виокремлював «левів» та «лисів». Перші здатні до рішучих дій, насильства. «Лисам» властива хитрість, гнучкість. Міхельс дійшов висновку, що некомпетентність та пасивність пересічних громадян в питаннях управління компенсується шаною до вождів. Тому масовим організаціям властивий «залізний закон олігархізації» – виокремлення панівної меншості керівників.

Д. Донцов протиставляв демократії ідею «ієрархізованої суспільнос-ті». На його думку, реалізація державницької ідеї неможлива без верстви людей, що керуються волею до життя, здатні накинути свою волю масам.

У ХХ ст. народилися й інші елітистські концепції. Представники демократичного елітизму (Й. Шумпетер, С. Ліпсет) стверджували, що демократії властиві не стільки вплив мас на політику, скільки конкуренція між елітами. Еліта нівелює недоліки масової свідомості – ірраціоналізм, неврівноваженість, схильність до крайнощів. У функціоналізмі також розвивалися теорії плюралізму еліт. Згідно з ними, єдиної еліти немає, натомість існують еліти соціальних груп.

В неоелітизмі, на противагу плюралістському елітизму, стверджу-ється, що правляча меншість не є типовим представником мас, а формується з вищої економічної верстви. Усі еліти єдині щодо цінностей, а розходження стосуються вузького кола питань. До еліти допускаються ті представники інших соціальних груп, які приймають «правила гри».

Отже, політичні еліти – це групи, які посідають найвищі статус-ні позиції в політичній ієрархії, мають вирішальний вплив на розробку, прийняття і впровадження політичних рішень.

До функцій еліти відносять: аналіз політичної ситуації, прогнозуван-ня, вироблення програми дій політичних сил, пріоритетів державної полі-тики, підготовку, прийняття та реалізацію рішень; політичне представ-ництво соціальних груп; підготовку та висунення керівних кадрів, форму-вання адміністративного апарату; самовідтворення через відбір осіб.

Класифікація. За рівнем впливу в політичному просторі виокремлю-ють національні, регіональні, місцеві еліти. В Україні тривалий час націо-нальні еліти формувались переважно з регіональних еліт, в першу чергу економічно розвинених регіонів (Донецька, Дніпропетровська обл. тощо).

За класифікацією політичних інститутів виокремлюють еліти державні, партійні, місцевого самоврядування тощо.

За джерелами поповнення, інтенсивністю оновлення вирізняють від-криті та закриті еліти. Перші рекрутують до своїх лав представників інших соціальних груп. Навпаки, до закритих еліт потрапити представнику ін-ших соціальних груп важко. Внутрішньому середовищу цих еліт властиві патрон-клієнтарні зв’язки. Закриті еліти здебільшого функціонують в ра-дикальних організаціях, закритих інститутах, наприклад, правоохоронних структурах. Це пояснюється тим, що закриті еліти консолідованіші. Але є випадки, коли їх теж розривають суперечності. Вони виникають в разі зовнішнього впливу на еліти, зокрема в часи криз. Так, революція в Єгипті змусила армійську верхівку виступити проти Президента.

Залежно від положення при владі виділяють правлячі та опозиційні еліти. Опозиція – це інститут, функціями якого є акумуляція протест-них настроїв, тиск на владу для вдосконалення державної політики.

Р. Даль виокремлює декілька моделей опозиції: класична (вестмінстерська або британська) – діє за наявності двох провідних партій, які змагаються за владу, в цьому випадку можна чітко ідентифікувати опозицію; континентальна – є кілька опозиційних партій, їх мета – не формування більшості у парламенті, а отримання депутатських мандатів задля політичного торгу; скандинавська – в опозиції знаходяться не лише партії, а й громадські організації, а в процесі формування влади реалізується модель соціального партнерства; американсько-швейцарська – протистояння уряду не здійснює значний вплив на політичну систему, опозицію важко ідентифікувати.

Також у політичній риториці розрізняють конструктивну та де-структивну опозицію. Перша готова пропонувати владі варіанти розв’я-зання суспільних проблем, деструктивна – обмежується критикою влади. Якщо опозиція формується з тих верств і дотримується тих цінностей, що й правляча сила, але має свій погляд на керівництво суспільством, вона є системною. Але в країнах з нестабільним режимом, відсутністю традицій політичного діалогу міжособистісні, міжгрупові суперечності серед еліт можуть бути принциповішими за суперечності з інших питань.

Залежно від ступеня та механізмів взаємодії елітних угруповань ви-окремлюють фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтег-ровані еліти. Першим властивий високий рівень конфліктів. Прикладом є еліта України. Відносна єдність нормативно-інтегрованої еліти забезпе-чується інституціональною регламентованістю внутрішньоелітних відно-син та лояльним ставленням еліт до законів, що регламентують їх від-носини. Це властиве для Франції, Великобританії, низки інших країн. Що-до ідеологічно інтегрованих еліт велике значення має відсутність гострих ідеологічних розбіжностей. Щоправда, сьогодні ідеологічні розбіжності часто вибудовуються в залежності від розбіжностей з інших причин.

Для еліт важлива легітимація претензій на панівне становище. Легітимність еліт забезпечується переконаністю громадян у тому, що еліти здатні усвідомлювати та реалізовувати завдання, які стоять перед суспільством, адекватним віддзеркаленням стереотипів населення. Так, прихід у 2010 р. до влади Партії регіонів був певною мірою зумовлений її іміджем як «команди господарників», здатних «почути кожного».

На думку В. Горбатенка, особливістю України є те, що легітимність еліт значною мірою забезпечується шляхом самолегітимації. До технологій самолегітимації він відносить демонстрацію відданості (ідеї незалежності, благу народа тощо), формування у населення переконання у відсутності альтернативи владі тощо.

Але в суспільстві, де, як казав угорський екс-прем’єр Ф. Дьюрчань, еліти можуть «творити реальність», нав’язувати населенню цінності, а з іншого боку, підлаштовуються під етнокультурні особливості спільноти, будь-яка легітимність еліт – наслідок самолегітимації. Водночас у понятті «самолегітимація» міститься актуальна проблема. Уявлення еліт про їх легітимність можуть розходитися з уявленнями більшості населення. Якщо за поліархічної влади еліти теоретично мають зворотню інформа-цію, яка дає шанс коригувати тактику «самолегітимації», то за авторитар-ного режиму сигнали незадоволення можуть не проникати до еліт.

У політології вирізняють дві сис­теми рекруту­вання еліт.

Таблиця 5. Системи рекрутування політичних еліт

Показники	Антрепренерська	Система гільдій
Характер	відкрита	закрита
Коло претендентів	будь-яка суспільні групи	політична еліта
Вимоги до претендентів	першочергове значення особистих якостей	залежність лідерства від посади
Ступінь інституці­алізації	низька, з невеликою кількістю фільтрів	висока, з багатьма фільтрами
Електорат	широкий	обмежений
Наявність конкуренції	висока конкурентність і відкрите суперництво	приховане суперництво

Антрепренерська (з фр. «підприємницька») система підживлює полі-тикум за рахунок талановитих людей з інших груп. Вважається, що ця система властива демократії, а також яскраво проявляється в кризові ча-си. В період алжирської кризи до керівництва Францією у 1958 р. прий-шов генерал Ш. де Голль, що допомогло врегулювати кризу. Серед тих, хто в старшому віці зайнявся політикою, були актор Р. Рейган, який став Президентом США, підприємець С. Берлусконі – прем’єр-міністром Італії. В часи краху тоталітаризму до влади у Чехії прийшов драматург В. Ґа-вел, у Польщі – робітник Л. Валенса. Багато лідерів постали під час пова-лення комунізму в Україні – письменники (Драч, Павличко, Яворівський), економісти (Лановий, Черняк), дисиденти (Чорновіл, Лукьяненко) тощо.

Система гільдій консервативніша. Її варіантом є формування еліт з родинного кола політиків. Прикладом є «успадкування» президентської посади у Північній Кореї, Сирії. Ця система часто призводить до бюрок-ратизації, породжує конформізм. Без доповнення конкурентними меха­нізмами вона веде до деградації еліт. Але це не означає, що їй немає місця за демократії. Варто згадати династії лідерів США (Джон, Роберт та Едвард Кеннеді), Індії (Д. Неру, Індіра та Раджив Ганді), Пакистану (Зульфікар Алі та Беназір Бхутто). Вийшли з бюрократичного апарату та перетворились на впливових лідерів А. Меркель, О. Квасьнєвський. Сильні сторони цієї системи – врівноваженість рішень, передбачуваність.

Реальна система рекрутування еліт ніколи не є антрепренерською чи гільдійною у чистому вигляді. Вона сполучає їх елементи. Але зростаюча складність управління, опосередковане спілкування лідерів з виборцями збільшують дистанцію між ними, посилюють «гільдійні» тенденції. Чи впливає це на зниження ефективності управління? Однозначної залежності немає. Якщо партія чи держслужба мають налагоджену систему підготовки кадрів, широку оргструктуру, посилення «командного» підбору лідерів не впливає негативно. Інакше команда зіштовхується з тим, що Л. Кучма назвав «короткою лавою запасних».

Особливості формування еліт в Україні корелюються з етапами роз-витку країни. На зламі 1980-1990-х рр. політика поповнилася багатьма новими іменами. Водночас лідерами стали представники колишніх КПУ, господарської номенклатури (Л. Кравчук). 1990-ті рр. швидко утворили прірву між елітами та населенням. Це, як і ускладнення системи держуп-равління, звузило базу рекрутування еліт. Цьому сприяло поширення технологій, що скорочують безпосереднє спілкування еліт та громадян.