2.2. Міжнародно-правовий захист авторського права

Міжнародний захист авторського права регулюється міжнародними організаціями та угодами. Сьогодні питанням інтелектуальної власності в міжнародно-правоваму аспекті переважно займаються дві міжнародні організації: Всесвітня організація інтелектуальної власності ( далі ВОІВ ) і Світова організація торгівлі ( далі СОТ ), у межах угоди про торгівельні аспекти прав інтелектуальної власності ( англ. Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, скорочено TRIPS, далі ТРІПС ). Крім лідерів є й інші програми міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності, зокрема, програми у межах Организації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури ( UNESCO  United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, далі ЮНЕСКО ).

Міжнародна організація захисту авторських та суміжних суміжних прав ВОІВ була створена у 1970 р. у Женеві у межах реалізації Стокгольмської конвенції 1967 р. з метою створення єдиного загальносвітового центру організації міжнародного співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності у всіх її різновидах. ВОІВ має статус спеціалізованої установи ООН. Основними завданнями і функціями ВОІВ є наступні. Функція виконання административно-секретариатских, управлінських заходів задля забезпечення діяльності більшості згаданих вище спілок, освічених на універсальної основі. Співробітництво з окремих секторах і напрямів міжнародної охорони прав інтелектуальної власності. ВОІВ проводить істотну дослідницьку роботу, збирання та поширення інформації, надання технічної допомоги країнам. Під егідою ВОІВ роботи з підготовки й висновку багатосторонніх договорів тощо [11].

У ВОІВ бере участь близько 150 держав. Структура ВОІВ включає в себе такі інституції. Генеральну асамблею, куди входять країни-члени ВОІВ, одночасно які беруть участь й у Паризькому і Бернском союзах. Конференція – об’єднує всіх членів ВОІВ, незалежно від своїх участі у названих союзах. Комітет із координації у складі 51 держави виконує адміністративно-фінансові функції. Постійний комітет ВОІВ за інформацією про промислової власності у складі держав-учасників Союзу міжнародної патентної класифікації й за бажання, країн-членів Паризького союзу. Міжнародне бюро є Секретаріатом ВОІВ на чолі з генеральним директором [11].

У міжнародній практиці існує чотири міжнародні угоди в галузі авторського права і чотири – щодо суміжних прав. Авторське право регулюють: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів ( Паризький Акт, ВОІВ від 24. 07. 1971 р. ) і Додатковий розділ цієї конвенції стосовно країн, що розвиваються; Всесвітня конвенція про авторське право 1971 р. ; Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів від 18.04.1989 р. ; Договір ВОІВ з авторського права від 20. 12. 1996 р.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. Ця Конвенція багато разів переглядалася і останній раз у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2 жовтня 1979 р. Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об’єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва. У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, що підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.

Основними засадами зазначеної Конвенції є національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам, принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Тобто твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій самій охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу та принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу, незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Об’єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном «літературні і художні твори» охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається. Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що ввійшли до зазначених збірників. Усі ці твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу. Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча цього терміна Конвенція не вживає. Вона передбачає, що у разі, коли невідомо, хто є автором твору, але є підстави гадати, що автором цього твору є громадянин країни-члена Союзу, законодавець цієї країни може призначити відповідний компетентний орган, який має здійснювати захист прав такого автора.

Суб’єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання у ній. Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору. Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури. Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів. До особистих немайнових прав за Конвенцєю належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора.

Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі ( що включає будь-який звуковий або візуальний запис ( ст. 9 Конвенції ), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів ( ст. 11 ), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв’язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата, право на публічне читання, право на переробку, аранжування та інші зміни твору ( ст. 12 ), право на кінематографічну переробку і відтворення творів ( ст. 14 ). Так зване право «часткової участі», передбачене ст. 141 ( щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів ), є факультативним і застосовується лише тоді, коли це допускається законодавством країни, до якої належить автор.Передбачена охорона може бути витребувана в будь-якій країні Союзу за умови, що законодавство країни, до якої належить автор, це дозволяє в обсязі, що допускається законодавством країни, в якій витребовується ця охорона.

Бернська конвенція передбачає також випадки використання творів без дозволу автора і без виплати йому певної винагороди. Тобто права автора можуть бути обмежені на користь третіх осіб. Це так зване «вільне використання».

Бернська конвенція, незважаючи на численні її перегляди, у певних своїх принципових положеннях не відповідала тим соціально-економічним і політичним змінам, що сталися у світі. Тому в 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Країн, що стали незалежними, стало багато і з ними не можна було не рахуватися. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції [2 c. 12].

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня Женевська конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об’єктів авторського права.

Строк охорони об’єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немай-нових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.

Якщо автор протягом семи років від дня першого виходу в світ свого твору не випустив у світ перекладу і не дав дозволу на випуск у світ перекладу твору однією із мов даної держави, то компетентний орган цієї держави має право видати будь-якому громадянинові цієї держави ліцензію на переклад твору відповідною мовою. Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.

На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає у тому, що відповідно до побажань країн, які розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій. Під випуском у світ Всесвітня конвенція визнає відтворення в матеріальну форму примірників твору і надання необмеженому колу осіб можливості читати його або знайомитися з ним шляхом зорового сприйняття. Статус країни, що розвивається, надається ООН за клопотанням цієї країни.

Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим щодо невипущених у світ творів. Автори таких творів користуються в державах-учасницях Конвенції, в яких вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Це перша міжнародна угода такого виду. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об’єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі ( програми ). Суб’єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб’єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення. Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учасниці надається така сама правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися не дозволяє. Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму.

Національний режим виконавцям надається за таких умов: виконання має місце в іншій договірній державі; воно включене до фонограми, що охороняється Конвенцією; виконання транслюється в живому виконанні у передачі, що є об’єктом правової охорони Конвенції; незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання.

Національний режим надається виробнику, якщо він є громадянином іншої договірної держави або перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі, або фонограма була вперше чи одночасно випущена у світ в іншій договірній державі [6, c.254-255]. Національний режим організаціям ефірного мовлення надається за умови, що постійне місцезнаходження цієї організації перебуває в іншій договірній державі або, якщо передача транслювалася з передавача, розташованого в іншій договірній державі, незалежно від розташування початкової організації ефірного мовлення. Договірні держави можуть заявити, що вони забезпечать охорону радіо- і телепередач лише у тому разі, якщо умови національності і територіальності задовольняються щодо однієї і тієї самої договірної держави.

Виконавці мають право дозволяти чи забороняти: передачу в ефір або сповіщення до загального відома живого виконання; здійснення запису незафіксованого виконання; відтворення фіксації виконання за умови, що початкова фіксація була здійснена без згоди виконавця або відтворення здійснюється з метою, недозволеною Конвенцією або виконавцем.

Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти пряме чи опосередковане відтворення їх фонограм. Організації ефірного мовлення мають право дозволяти чи забороняти: одночасну ретрансляцію їх передач; фіксацію їх передач; відтворення недозволених фіксацій їх передач або відтворення законних фіксацій з протизаконною метою; сповіщення до загального відома їх телевізійних передач за допомогою приймачів, встановлених у місцях, доступних для публіки, за плату [2, c.13].

Римська конвенція містить також і певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Деякі з них встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави. Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця р., в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або щодо радіо- і телепередач часу такої передачі. Римська конвенція є першим міжнародним документом у галузі суміжних прав, що активно розвиваються і тому потребують більш детального правового опосередкування. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р..

Кожна держава-учасниця зобов’язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки. Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції [2, c.14].

Норми цієї Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-виконавців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-вико-навців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов’язана дотримуватися норм Конвенції щодо фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави. Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію щодо охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм [1, c. 401].

У цьому розділі ми розглянули захист музичних творів законодавством України та міжнародними актами та організаціями. Розвиток законодавства у сфері інтелетуального, авторського та суміжних прав регулюється і визначається політикою. Авторське право на міжнародному рівні регулюють: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів і Додатковий розділ цієї конвенції стосовно країн, що розвиваються; Всесвітня конвенція про авторське право 1971 р. ; Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів від 18.04.1989 р. ; Договір ВОІВ з авторського права від 20. 12. 1996 р.. Основу нормативної бази захисту авторського права в Україні складають: Закон Украхни про авторське та суміжні права, Цивільний Кодекс України та деякі норми зазначені у Кримінальному кодексі та кодексі адміністративних правопорушень. Це є явним виразом впливу світової политики на музику.

Розділ III. Взаємовплив музичного мистецтва та світової політики