2.1. Нормативно-правова база захисту авторського права в Україні

Найголовнішим проявом музики у праві й політиці є розвиток нормативної бази для захисту цього виду мистецтва та реалізацію цих правових норм на міжнародній арені. У сучасному світі дуже важливо розуміти, що таке авторське право. Всі цивілізовані та розвинуті країни займаються цим складним питанням і створюють нормативну базу для захисту музичного мистецтва. В Україні питанню авторського права приділяють не всі зусилля, але деякі норми все ж такі існують. В Україні на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття авторського права.

Слід зазначити, що в країнах з англо-американськими юридичними традиціями ( «common law» ) авторське право називають «copyright», що буквально можна перекласти як право на копію, і розглядають як можливість використовувати авторське право шляхом відтворення створених творів. А в країнах континентальної юридичної традиції, яку ще називають романо-германською, здебільшого переважає концепція «droit d’auteur» авторського права, згідно із якою авторське право належить суб’єкту права, творцеві і визнає за ним юридичні прерогативи, що мають майновий та немайновий характер. У країнах із латинською юридичною традицією, крім терміна «droit d’auteur», авторське право ще називають «літературна і мистецька власність» — «propriete litteraire et artistique» або «propriete intellectuelle» [1, c.20-21].

Необхідно визначити що таке авторське право, щоб розуміти суть захисту музичних творів в Україні і світі. Авторське право – набір виключних прав, які дозволяють авторам літературних, мистецьких та наукових творів отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності. Авторське право історично виникло внаслідок потреби захистити права авторів літературних творів та творів мистецтва; нині авторське право поширюється фактично на будь-які результати творчої діяльності: літературний твір, музичний твір, твори образотворчого мистецтва, твір декоративно-прикладного мистецтва, твори архітектури, твори картографії, аудіовізуальні твори, твори у перекладі та інші [1, c. 15].

Авторське право становить собою не розрізнену сукупність чинних на певний момент часу нормативних актів, а цілісну систему. Це положення переконливо підтверджує, наприклад, законодавство України.  Конституція України відносить авторське право до прав, свобод та обов’язків людини і громадянина ( ст. 54 ).   Праву інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір ( авторському праву ) присвячена глава 36 ЦК ( ст. ст. 433-448 ), до якої увійшли положення про: об’єкти авторського права;  твори, які не є об’єктами авторського права;  суб’єкти авторського права, співавторство;  виникнення авторського права;  особисті немайнові права автора;  забезпечення недоторканності твору;  майнові права інтелектуальної власності на твір;  використання твору; опублікування твору ( випуск твору у світ );  використання твору за згодою автора;  випадки правомірного використання твору без згоди автора;  право автора на винагороду за використання його твору;  строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір;  правові наслідки закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір та право автора на частку від суми продажу оригіналу твору [15]. 

Авторське право розглядають як складову частину цивільного права, хоча авторські відносини і регулює спеціальний закон. З цього принципового положення випливає важливий висновок: до авторських відносин застосовують і ті правила, які мають загальний характер та покликані регулювати цивільно-правові відносини. 

До нормативно-правової бази захисту авторського права входять окремі статті кодексів, присвячених загалом регулюванню інших суспільних відносин. Сюди, зокрема, відносять ст.179 Кримінального кодексу України, ст. ст. 512, 1646,1647,1648 Кодексу України про адміністративні правопорушення, які передбачають кримінальну й адміністративну відповідальність за порушення авторських і суміжних прав. 

Узагальнюючим документом є Закон України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і суміжні права». Закон ґрунтований на міжнародних нормах використання творів, враховує сучасні тенденції правового регулювання як традиційних, так і нових об’єктів авторського права – наприклад, комп’ютерних програм, баз даних. До мінімуму зведено випадки бездоговірного використання творів. Уперше передбачено охорону суміжних прав. Йдеться про охорону прав тих, хто доносить створене авторами до публіки: виконавців, виробників фонограм і відеограм, організацій телерадіомовлення. 

Закон складається з шести розділів.  Розділ І «Загальні положення» розкриває основні поняття, використані в Законі ( ст. 1 ), склад українського законодавства про авторське право і суміжні права ( ст. 2 ), визначає сферу дії Закону ( ст. 3 ), повноваження установи у сфері охорони авторського права та суміжних прав ( ст. 4 ), застосування правил міжнародного договору ( ст. 5 ), а також права іноземних осіб та осіб без громадянства ( ст. 6 ). У розділі II «Авторське право», якому відведено особливе місце в Законі, визначені суб’єкти й об’єкти авторського права, а також об’єкти, які не охороняють ( статті 7-9 ), розглянуто питання охорони авторського права на частину твору ( ст. 9 ), виникнення та здійснення авторського права ( ст. 10 ), авторського права та права власності на матеріальний об’єкт, у якому втілено твір ( ст. 12 ), співавторства ( ст. 13 ). Детально окреслені особисті немайнові та майнові права автора ( ст. ст. 14,15 ), авторське право на службові, аудіовізуальні твори, комп’ютерні програми, збірники та інші складені твори, авторські права перекладачів і авторів інших похідних творів ( ст. ст. 16-20 ), перелічено випадки вільного використання об’єктів авторського права ( ст. ст. 21-25 ), розкрито право доступу до твору образотворчого мистецтва та право слідування ( ст. ст. 26-27 ), визначено строк дії авторського права, механізм переходу авторського права у спадщину і переходу творів у суспільне надбання ( ст. ст. 28-30 ), а також способи передання майнових прав ( ст. ст. 31-34 ).  Розділ ІІІ «Суміжні права» має аналогічну структуру: спочатку визначені об’єкти та суб’єкти суміжних прав, охарактеризовано процес виникнення та процедуру здійснення суміжних прав ( ст. ст. 35-37 ), потім розкрито самі права й обмеження сфери їхньої дії ( ст. ст. 38-43 ), нарешті, визначено строк дії суміжних прав ( ст. 44 ). Розділ IV Закону «Управління майновими правами суб’єктів авторського права і суміжних прав» присвячений способам управління майновими правами ( ст. 45 ), управлінню майновими правами через повіреного ( ст. 46 ), забезпеченню колективного управління майновими правами ( ст. 47 ), діяльності організацій колективного управління ( ст. ст. 48-49 ).  Розділ V Закону «Захист авторського права і суміжних прав» містить норми, що розкривають поняття порушення авторського права та суміжних прав ( ст. 50 ), а також порядок, способи їхнього захисту та забезпечення реалізації відповідних способів ( ст. ст. 51-53 ). 

Прикінцеві положення Закону встановлюють, що:  починаючи з дня набрання чинності Законом відповідні строки охорони авторського права застосовують у тих випадках, коли 50-річний строк дії авторського права по смерті автора не вичерпано до дня набрання чинності цим Законом. Закон застосовують до виконань і фонограм, створених чи вперше опублікованих до дня набрання чинності цим Законом, якщо на цей день не минуло 50 років після їх першого запису або опублікування. Об’єкти авторського права і суміжних прав, що є предметом міжнародного договору ( до якого Україна приєдналася, а Верховна Рада дала згоду на його обов’язковість ) і створені чи вперше опубліковані до дня набрання чинності цим Законом, підлягають захисту за цим Законом від дня набрання ним чинності, якщо на цей день зазначені об’єкти не стали суспільним надбанням у країні походження у зв’язку із закінченням строку їхньої охорони в цій країні [10]. 

За своєю юридичною природою Закон України «Про авторське право і суміжні права» має багатогалузевий характер, будучи частиною українського цивільного законодавства. Норми іншої галузевої приналежності в Законі практично не представлені.

Об’єктами авторського права є твори літератури, мистецтва і науки, що задовольняють різні вимоги. По-перше, твір винний бути творчим. Творчість – це інтелектуальна робота, спрямована на створення чогось нового. Творчий характер твору означає, що воно є новим у порівнянні з раніше відомими. Новизна може висловитися як в новому змісті, так і в новій формі. Для об’єктів авторського права істотне значення має як новизна змісту, так і новизна форми.  Нова форма відображення відомого змісту характеризує твір як щось творче і спричиняє визнання його об’єктом авторського права.

Іншою ознакою об’єкта авторського права є об’єктивна виразність – об’єкт повинний існувати в якийсь формі, доступної для сприйняття іншими людьми. Якщо ідеї, думки, образи автора не одержали вираження поза його свідомістю - немає об’єкта авторського права. З історії вітчизняної музики відомо, що композитор М. И. Глінка, що написав дві геніальні опери «Іван Сусанін» і «Руслан і Людмила», склав третю оперу, що він назвав «Двумужница». Глинка говорив: «Опера в мене вся тут, у голові, дайте мені лібретиста, і через місяць опера буде готова». Не знайшовши лібретиста і захворівши, Глінка поїхав у Німеччину, «на води» – лікуватися де помер, і в такий спосіб ця опера не побачила світу. Для визнання твору об’єктом авторського права достатньо двох названих ознак. Не має значення, обнародуване воно або ні. Твір стає об’єктом авторського права з моменту його створення в якийсь звичайній формі. Не потрібно офіційного оформлення цих творів. Не має значення серйозність і призначення твору.  Не має значення зовнішня форма його вираження. Не є об’єктами авторського права :  офіційні документи;  державна символіка; твори народної творчості; повідомлення про події і факти, що мають офіційний інформаційний характер [10]. 

В основі систематизації комплексу прав, які охоплюється поняттям «авторське право», лежить їхній поділ на майнові та немайнові. Ці два види прав відрізняються один від одного тим, що майнові права автор може передати третій особі, а немайнові права автора є його невід’ємними правами — і тому не можуть бути передані будь-кому іншому. Строк тривалості немайнових прав не обмежується, строк тривалості майнових прав встановлюється міжнародними договорами та національним законодавством [7, c. 75-76].