5.5. Українці в роки Першої світової війни

Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина ви­ступали в протилежних військово-політичних коаліціях і кожна використовувала українців, що перебували в складі їхніх армій, як "гарматне м'ясо", була справжньою траге­дією для українського народу. Протягом цієї війни, що па­лала не тільки на Балканах — у "пороховій діжці" Європи, Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страш­них збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйовано, а їхнє гос­подарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Верховний головнокомандувач великий князь Микола Ми­колайович видав маніфест, в якому висловив радість, що росій­ський народ "об'єднався" і що "завершено справу Івана Ка­лити" — Москва зібрала всі землі. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відсту­пити з Галичини.

За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Прав­лячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських зе­мель одним із завдань війни. Про це відверто заявив перший російський генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський: "Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина однієї великої Русі. Весь устрій повинен бути заснований на росій­ських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, за­кон і устрій". Справді, окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. На­томість почала здійснюватися насильницька русифікація регіо­ну, який жив більш-менш вільним національно-культурним життям за цісарської влади. Понад 12 тис. борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося пе­реслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув­'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очо­лював греко-католицьку церкву Галичини. Перебував він в ув'язненні аж до Лютневої революції 1917 р.

У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.

Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Держав­ній думі "Європейським скандалом".

19 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну україн­ську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Левицького. Рада закликала всіх українців "стати однодушно проти царської імперії — історичного ворога України". Зго­дом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. націо­нально-свідомих юнаків, багато з яких належали до органі­зацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Розглядаючи всю Гали­чину як складову частину майбутньої польської держави, вони не могли погодитися з тим, щоб на цій території були великі українські збройні формування. Під тиском польських по­літиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону дво­ма тисячами. Це було перше українське військове форму­вання того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь у бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах, на Поділлі і повсюди вкрили себе невмирущою славою. До речі, це було найгуман-ніше в тогочасному світі військо, яке не вбило жодної ци­вільної людини чи полоненого солдата. Проте багато цих воїнів-патріотів загинуло у в'язницях НКВС та концтаборах ГУЛАГу.

Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визво­лення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донцов, В. Доро­шенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допо­могою австрійських властей утворення на території Росій­ської імперії самостійної української держави з демокра­тичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою.

Серед західних українців програма і діяльність СВУ як украй політизованої організації не знайшли широкої підтрим­ки. Негативно до них поставилось і Товариство українських поступовців. Натомість австрійський уряд схвально поста­вився до діяльності СВУ на своїй території та в нейтральних державах і навіть пропонував його керівництву фінансову допомогу. Політики Австро-Угорщини намагалися викорис­тати СВУ з утилітарною метою, аж до налагодження з його допомогою шпигунської справи в Росії. Цілком зрозуміло, що на такі принизливі дії керівники СВУ не погодилися. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність.

1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися під­тримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким по­лякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворюва­ти з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це при­вело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за за­хист української держави.

Отже, на долю західноукраїнського населення в роки Пер­шої світової війни випали важкі випробування, що зрештою стали змаганням на виживання. І вони не зламали його волі до свободи, прагнення до незалежності. Тож і в умовах війни український національний рух не втратив свого потенціалу, продовжуючи зростати, а це відіграло значну роль у визволь­но-революційній боротьбі в Україні 1917—1920.