5.4. Політизація українського руху наприкінці XIX — на початку XX ст.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїн­ських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше, ніж у підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політич­них партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної Украї­ни. Національна ідея виходить за межі інтелігентського се­редовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національ­ним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяль­ності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськи­ми національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 р.) — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подаль­ший розвиток національного руху. Національно свідомі на­родні маси поступово стають реальною основою руху. Москво­фільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духоненство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, по­силенням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимо­гою об'єднання Східної (української) Галичини з Букови­ною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтри­мала необхідність державної самостійності українського на­роду. Тема української незалежності стала предметом дис­кусії на сторінках галицької і буковинської преси.

З новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905—1907 рр. У вічі, яке відбулося з вимогами загального, рівного, безпосе­реднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під мо­гутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габс-бургів змушені були провести реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників українських партій до Державної ради і 29 — до крайових сеймів. Завдяки цьому українці дістали можливість обстою­вати свої права в цих органах влади.

Значні здобутки національного руху й зростання незалеж-иицьких настроїв у Галичині й Буковині стали притягаль­ною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Вин-ниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі гру­па національно свідомих студентів утворила таємне товари­ство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. Члени товари­ства вимагали широкої автономії України, захисту соціаль­них та культурних прав її народу, критикували старше по­коління українофілів за аполітичність і культурну обме­женість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворила­ся з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 р.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-де-мократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворила її на Українську соці-ал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив пере­важно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії де­мократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цьо­го ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали по­чаток новій — Українській радикальній партії (УРП). її ліде­рами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів).

Боротьба проти царського самодержавства, що посилила­ся на початку XX ст., спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було скасовано Ем-ський указ 1876 р., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і Харківському університетах. В українських міс­тах та містечках розгортається мережа філій товариства "Про­світа". У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета "Хлібороб", а з 1906 р. почала виходити щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Києві утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів українських політичних партій об'єдналася в Товариство українських по­ступовців (ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога української ав­тономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість українських партій підросій­ської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським, стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиці­ях з умовою перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів.

Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, май­же всі партії були лівого спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на патріо­тичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів українського руху Наддніпрянщини, буду­чи літераторами, вченими-гуманістами, широко пропагували ідеї "соціальної неповноти" українців. Натомість ідеолог українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження Украї­ни. Дещо поміркованішими і вільнішими від соціальних утопій, ніж наддніпрянці, були українські діячі в Галичині, діяльність яких охоплювала широкий спектр життя — від сільських кооперативних кас і банків до участі в роботі австрійського парламенту та Галицького сейму, що згодом дало їм можливість спертися на широку підтримку різних иерств населення і домогтися реальних результатів у соці-пльно-економічному житті та у сфері управління.