5.2. Реформи в Австрійській та Російській імперіях та їхні наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації ре­волюційних рухів у зв'язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.

Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробниц­тво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Не лише промисловості, а й сільському господарству, яке відігра­вало головну роль в економіці Західної України, заважало кріпацтво.(Селяни змушені були виконувати панщину та інші феодальні повинності, що спричиняло посилення антифео­дальної боротьби. Кульмінацією селянського руху стали ан­тифеодальні виступи селян у 1846—1848 рр., що охопили всю Галичину. Хоча повстання було придушено, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, а й в Австрії.

Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили рево­люційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Ці рухи були по­роджені не лише вимогами політичних та соціально-економіч­них реформ, а також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням народів до національного сувереніте­ту. Саме питання про національну незалежність постало як основне для всіх підданих Габсбургів. Боротьбу за національну незалежність розпочали німці, італійці, мадяри. Знову висту­пили за відновлення втраченої державності поляки. Запану­вав, хаос і, здавалося, імперія опинилась на грані розпаду.

^Це не могло не турбувати австро-угорську владу. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелі­генції і навіть для деяких представників шляхти стало цілком очевидно, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в їхніх маєтках, безнадійно застарі­ли. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичи­ни мали реформи її сина Йосифа II, який патентами 1781—1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Було проголошено й інші зміни на користь селян. Натомість у Російській імперії ще була безмовна залежність селян. Причому, коли Йосиф II скасував кріпацтво і намагався впорядкувати відносини між селянами і поміщиками, Катерина II, навпаки, одним розчерком пера З травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні.

Однак ще залишалася, особливо в таких відсталих части­нах Австро-Угорської імперії, як Галичина, панщина (повинність селян два-три дні на тиждень обробляти землі пана за право користуватися своїми наділами). Власне, ця нена­висна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян під час революції 1848 р. Тоді імпе­ратор Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав історичний па­тент, яким скасовувалася панщина в Галичині. 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено і на Буковину. А за імператорським патентом 2 березня 1853 р. стало також вільним селянство Закарпаття. Скасування панщини оста­точно ліквідувало юридичну залежність селянина від пан­ського двору. Зробивши українського селянина володарем власної землі, а отже, і долі, це скасування пробудило в ньому невластивий раніше потяг до політики, освіти та куль­тури. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політич­ного життя.

Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землероб­ською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке зем­леволодіння. На рубежі XIX—XX ст. у регіоні близько 90 % сільських господарств були малоземельними та безземельними. А більшість селян Закарпаття взагалі вийшли з кріпац­тва без землі. Поміщики позбавляли селян лісів, сіножатей. Західноукраїнські селяни сплачували непосильні викупні платежі, податки, відбували всілякі повинності. Тому вони часто вдавалися до боротьби, відмовляючись працювати в поміщицьких маєтках, проводили страйки, збори, захоплюва­ли землі поміщиків, чинили підпали тощо.

Економічний тягар, який лежав на плечах трудівників, зму­шував значну частину селян Закарпаття вже з 70-х років, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. еміг­рувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрян­ську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель в інші країни виїхало близько 1 млн осіб. Це істотно не змінило ситуації. У західноукраїнському селі і далі зрос­тала армія безробітних, відбувалися пауперизація і пролетаризація його населення.

Незважаючи на це, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в панських маєтках. На початку XX ст. у Галичині 43% ве­ликої земельної власності займали магнатські латифундії площею більш як 10 тис. моргів. У Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної їх чисельності) належало 45 % землі.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також се­лянська постачально-збутова кооперація. У 1913 р. в Гали­чині діяло лише українських 1300 кооперативів, близько 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті. Скуповуючи у своїх членів сільськогосподарську продукцію і постачаючи їм машини, насіння, добрива, кооперативи сприяли розкладу патрі­архальної залежності селянських господарств, залученню їх, насамперед заможних, до ринкових відносин.

Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчут­ний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті ро­ки XIX ст., що були періодом становлення фабрично-завод­ської промисловості краю. Проте, залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості. Із 869 підприємств Східної Галичини 70-х років більшість становили дрібні, на яких і працювало по 5—10 робітників. Розвивалися традиційні га­лузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізоруд­на, тютюнова і лісова.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на наф­топродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Виникли перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі.

Наприкінці XIX ст. в нафтову промисловість, як і в інші галузі промислового виробництва, ринув іноземний капітал, що привело до утворення великих компаній, акціонерних товариств, картелів. На початку XX ст. здійснюється технічна реконструкція нафтодобувної промисловості. У 1913 р. тут використовувалося значно більше парових двигунів та двигунів внутрішнього згорання, ніж в усіх інших галузях промисловості загалом. Унаслідок цього зростав видобуток нафти. Якщо у 80-х роках він становив 40—70 тис. т на рік, то в 1900 р. — більш як 325, а в 1909 р. — більше 2050 тис. т. Найбільше нафти видобували в районах Бори­слава і Дрогобича.

Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, у 1880 р. у Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічний заводи. Це були великі як на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 3000 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

Розвиток згаданих галузей виробництва значною мірою сти­мулював залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х ро­ків західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з підросійською Україною. Це сприя­ло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.

Разом з утвердженням ринкових відносин зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коло­мия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве та ін. У 1880—1910 рр. чисельність жителів 19 галицьких міст збільшилася на 62,8 %. Найшвидше зростало населення Львова. У 1910 р. порівняно з 1850 р. воно збільшилося майже втричі.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, тоді як у сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 населення. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 %. Однак, хоча повільно, але впевнено формувалися середній клас і клас вільнонайма­них робітників.

На подальший соціально-економічний розвиток західно­українських земель негативно вплинула світова війна, що згодом розгорнулась на їхньому терені.

У середині 50-х років у Російській імперії також розпо­чався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Спонукали до цього поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., яка переконливо засвідчила її економічну і військово-технічну відсталість, а також могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де ще не забулися визвольні традиції козацтва. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Се-інпи активно виступали проти кріпацтва.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Мико­ли І (1855 р.). Його син Олександр II зійшов на престол, цілком усвідомлюючи необхідність негайних змін. У 1855 р. на зустрічі з представниками московського дворянства новий цар заявив: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати доки кріпаки скасують його знизу". Цю думку поділяла й частина ліберально настроєних поміщиків, які направляли для обговорювання свої проекти реформ. Ставало очевидним, що кріпацька праця вичерпала себе. За своєї дешевизни вона була настільки малоякісною, що не виправдовувала себе економіч­но. Відміну кріпосного права було проголошено маніфестом Олександра II 19 лютого 1861 р. Аграрна реформа 1861 р., проведена в інтересах передусім поміщиків, багато в чому була непослідовною, половинчастою і переважну більшість населен­ня країни — селян та, особливо, колишніх кріпаків — розча­рувала. Тому по селах прокотилася нова хвиля заворушень під гаслом: "Воля без будь-яких зобов'язань поміщику". Але селянські виступи швидко придушувалися.

У 1866 р. було прийнято спеціальний закон про поземель­ний устрій державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, хоча й вносили менші викупні платежі.

І все ж реформи 1861 і 1866 рр. принесли кріпакам особи­сту свободу. Вони перестали бути власністю поміщиків. Селя­ни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати і збувати рухоме і нерухоме майно, вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

Окрім аграрної, царський уряд провів фінансову (1862 р.), судову і земську (1864 р.), міську (1870 р.), військову (1862— 1874 рр.) та освітню реформи. Зрозуміло, що реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли, що безперечно, соці­ально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насам­перед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізо­рудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії. Видобуток вугілля збільшився з 10 млн пудів у 1861 р. до 1543,8 у 1913 р. На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.

У розвитку металургійної промисловості України пере­ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на базі багатющих покладів криворізької залізної руди на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів, що вже становили по­тужну металургійну промисловість. Якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то в Україні воно зросло у 158 разів. Наприкінці 90-х років XX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 р. — 69 % загальноімперського ви­робництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургії на півдні України поча­ло швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди. А перехід металургійної промисловості на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 р. виробництво коксу зросло в Україні в 10,2 рази. Частка Украї­ни в загальноімперському виробництві коксу в 1889 р. ста­новила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.

Значно зросла технічна оснащеність металургійних і залі­зорудних підприємств України. Збільшилася кількість па­рових машин, зросла їхня загальна потужність. Наприкінці XIX ст., велике машинне виробництво в українській залізо­рудній промисловості давало більш як 75 % загального обся­гу продукції.

Повільно розвивалося в Україні машинобудування, за ви­нятком сільськогосподарського. У 90-х роках XIX ст. тут працювало більш як 100 великих машинобудівних заводів, що становило 32 % усіх підприємств цього профілю в Росії. Великим центром машинобудування став Харків. Перши­ми машинобудівними заводами, які випустили спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Крама­торський, Горлівський і Катеринославський. Більш як 50 % усіх сільськогосподарських машин, які виготовлялися на те­риторії європейської частини Росії, вироблялися на україн­ських підприємствах. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвит­ку країни.

Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні хар­чова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

Розвиток промислового виробництва України супрово­джувався швидким зростанням залізничного транспорту. В Україні перші залізничні колії прокладено в 1866—1871 рр. між Одесою і Балтою. Піком у прокладенні залізниць стали70-ті роки XIX ст., коли було сполучено всі головні укра­їнські міста і, що найважливіше, сполучено Україну з Моск­вою — центром імперського ринку. У 90-х роках було побу­довано залізниці, які з'єднали чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішній торгівлі. У середині 70-х років завер­шився промисловий переворот на транспорті. Вантажооборот здійснювався вже переважно механізовано, що значно підвищувало його значення в господарському житті. У 1913 р. українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Значна роль у розвитку української промисловості нале­жала іноземному капіталу. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Широкого розвитку цей про­цес набув у 90-х роках. У 1890—1903 рр. спалахнула цикліч­на криза виробництва, яка призвела до подальшої концент­рації власності та засобів виробництва. Утворюються моно­полістичні союзи промисловців і банкірів. Унаслідок особ­ливостей російського законодавства капіталістичні монополії утворилися у вигляді синдикатів, тобто контор, які продава­ли продукцію об'єднуваних ними підприємств. Ключові по­зиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній про­мисловості Східної України зайняли французький, бельгій­ський, англійський і німецький капітали. У 1870—1890 рр. кількість найбільших товариств, основний капітал яких ста­новив від 1 млн крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капі­тал — у 8 разів. На початок XX ст. в Україні капіталістам іноземцям належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих про­мислових підприємств. Відбувався процес монополізації про­мисловості України. Так, у 1904 р. було організовано синди­кат "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі. Цей один з найбільших синди­катів Російської імперії об'єднував 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували май­же 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні Першої світової війни на підприємствах цього синдикату працювало 65 тис. робітників. Зарубіжні інвестори отриму­вали в Україні високі прибутки, більшість яких ішли за кордон.

Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швид­кими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які по­ставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського маишнобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувало­ся виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До Першої світової війни на українську промис­ловість припадало 70 % усього видобутку сировини імперії і лише 15 % готових товарів. Це результат колоніальної еко­номічної політики Росії щодо українських земель. Царизм нещадно експлуатував їхні природні й людські ресурси, галь­мував розвиток окремих галузей, які могли б стати конку­рентами російським. У 1928 р. відомий російський економіст М. Волобуєв зазначав, що не західні капіталісти, як стверджували радянські вчені, а російські позбавляли Україну не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних при­бутків. Завдяки імперській політиці ціноутворення, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, а ціни на українську сировину залишалися низькими, російські виробничники готових товарів одержували вели­чезні прибутки. Як стверджує О. Субтельний, ці прибутки були навіть більші, ніж ті, які одержували іноземні компанії В видобутку вугілля та залізної руди, що діяли в Україні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і примушували слугувати інтересам російського центру імперії. Водночас зі зростанням промисловості в Східній Україні па рубежі XIX—XX ст. швидко зростало індустріальне на­селення, зростали міста, виникали нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі становили близько 13% загальної чисельності населення. Майже вдвічі скоротилася кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб. Водночас подвої­лася кількість відносно великих і середніх міст. У 1897 р. в Києві проживало 247,1 тис. осіб, в Одесі — 403,8, у Харкові — 175,9 тис. осіб.

Зростання промислового виробництва спричинило приплив населення з Центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Східної України помітно переважало російське населення. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення, а решта припадала на росіян і євреїв. У 1897 р. українцями були лише 5,6 % мешканців Одеси. У Донбасі вихідцями з великоросійських губерній були приблизно 70 % робітників. У цілому наприкінці XIX ст. частка росіян се­ред населення України становила 12 %, євреїв — майже 8, а поляків — близько 6,5 %.

Таким чином, незважаючи на порівняно швидкі темпи про­мислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в ціло­му, і далі залишалася відсталою в техніко-економічному відношенні. Індустріалізацію не було завершено. її перервала Перша світова війна.

Як і промисловість, сільське господарство Східної Украї­ни після реформ 1861 р. поступово втягувалося в ринкові відносини. Земельні маєтки переходили від дворян до пред­ставників інших станів, здебільшого до рук купців, духівни­цтва, міщан і заможних селян. Земля стала товаром. До 1905 р. дворяни продали більш як третину своїх земель (5,4 млн десятин). Переважну частину поміщицьких земель було продано заможним селянам. З 1877 до 1905 р. вони придбали майже 4,5 млн десятин, збільшивши своє землево­лодіння в чотири рази. У господарствах, які мали більще 10 десятин, було 90 % приватної землі.

Головним районом виробництва товарного зерна став Південь України, де в сільськогосподарському виробництві на кінець XIX ст. застосовувалась удосконалена техніка, зок­рема парові молотарки, жатки, бункери, сівалки, культивато­ри тощо. Правобережні губернії спеціалізувалися на вироб­ництві пшениці та цукру, а лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. На рейки ринкових відно­син переходили тваринництво та всі інші галузі українсько­го села. Капіталізм дедалі більше втягував у свою сферу й значну частину дворян. Поміщики Східної України закупо­вували винокурні, цукрові заводи, інші промислові об'єкти. Саме з поміщиків вийшли такі видатні підприємці, як Харитоненко, Терещенко, Кочубей та ін. Заохочувані гарантова­ними експортними преміями царського уряду, вони розши­рили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпін­говими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин у Східній Україні визначальним було розширення та зміцнен­ня приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння. Однак економічне становище основної маси селянства Східної України, як і Російської імперії в цілому, не могло істотно поліпшитися. Багато селянських дворів володіли земельними ділянками від 0,5 до 1,5 десятини. За своє майно селяни сплачували значні податки. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і йшли на заробітки. У 1891 р. на заробітки виходило з сіл Київської, Полтав­ської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній май­же 800 тис. осіб.

На початку XX ст. гострого характеру набула боротьба селянських мас. Значною подією в селянському русі були повстання 1902 р. у Полтавській, а потім у Харківській гу­берніях. Усього протягом 1900—1904 рр. у Східній Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень, в яких взя­ло участь 800 тис. осіб.

Масовий селянський рух, що набрав значного розмаху напередодні й у період революції 1905—1907 рр., змусив царський уряд знову зайнятися проблемами села. З метою створення значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва, глава нового уряду П. Столипін протягом 1906—1910 рр. здійснив нову аграр­ну реформу, яка дістала назву Столипінської. Рядом законодавчих актів дозволялося закріплювати в приватну власність ділянки землі громади, які були в корис­туванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, се­лянин міг об'єднати свої ділянки в одну — так званий відруб — і або залишитися на старому помешканні, або виселя\тися на хутір, побудований на власній землі. Завдяки цьо­му царський уряд домігся створення стану заможних селян, "міцних і сильних", за висловом П. Столипіна, селянських господарств, які стали новою опорою уряду на селі.

Позики для купівлі землі надавав створений ще у 80-х ро­ках Селянський поземельний банк. Він скуповував землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і на ви­плат продавав селянам. З 1906 до 1916 р. банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід україн­ського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для приватного селянського землеволодіння, стиму­лювала розвиток передових методів ведення господарства. Щоправда модернізація українського села, порівняно із західноєвропейськими країнами, здійснювалася повільно, до того ж її було перервано війною 1914—1918 рр.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX — на початку XX ст. характеризувався подаль­шим розвитком феодально-кріпосницької системи, формуван­ням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок уперед зробила промисловість. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток про­мислового виробництва на західноукраїнських землях відбу­вався значно повільніше. Сільське господарство, хоча успішно і втягувалося в ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподар­ською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно ство­рювалися і розвивалися фермерські господарства.

Обидва регіони на початку XX ст. істотно відстали від передових країн Європи. Не маючи своєї держави, перебува­ючи в міцних лещатах колоніального гніту, український на­род не міг повною мірою розвивати нові тенденції в соціаль­но-економічному розвитку.

Проте поділені між різними державами історичні укра­їнські землі не перетворилися у васальні провінції. Завдяки своїй геополітичній вазі, інтелектуально-трудовому потенціа­лу, наявності своєрідного соціального прошарку — воїнів-козаків — вони справляли помітний вплив на внутрішнє життя країн, до складу яких увійшли, і на перебіг міжнарод­них подій. Зокрема, інтелектуальний та культурний рівень висунули багатьох українців на першорядні ролі в Російській імперії як на ниві науки, освіти, мистецтва, так і державного управління й дипломатії, у церковних справах.