51. Іван Котляревський і початки “українського відродження”.

Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало зростання інтересу до історії України. Пов’язано це було з необхідністю нащадків козацької старшини потверджувати свої претензії на російське дворянство історичними документами. Початок українського національного відродження на Слобожанщині пов’язаний з відкриттям 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Щодо західноукраїнських земель, то тут процес національного відродження розпочався у Закарпатті наприкінці XVIII ст., пов’язаний з діяльністю єпископа А. Бачинського, звідки перейшов на Галичину, і лише в середині XIX ст. – на Буковину. Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний.Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво. Іван Петрович Котляревський ( 9 вересня 1769, Полтава — 10 листопада 1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами.  52. Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст.

Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України. У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури. При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін. Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об´єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо. Г. Квітка-Основ´яненко написав українською народною мовою ряд прозових творів. У 1834 р. в Харкові ним були видані «Малоросійські повісті», що мали величезний успіх. Він гуртував молодь Харкова, залучав її до вивчення життя народу, пропагував його високу мораль. Як директор і режисер, він не лише керував роботою професіонального театру, а й поповнював його репертуар власними комедіями («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»). Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров. Його магістерська дисертація присвячувалася вивченню української народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Вихованець університету, згодом його професор Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень та дум на історичні теми. У 30-х роках XIX ст. вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина». Срезневському належить велика заслуга у впровадженні ідеї слов´янської солідарності і єдності в середовищі інтелігенції України.