ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ВІКОВОЇ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
1. Предмет, завдання, структура вікової та педагогічної психології.
Вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного розвитку людини на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини (онтогенез). Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); В її загальній структурі виокремлюють психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака, психологію дорослості — психологію дорослої людини, геронтопсихологію — психологію старості. Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань:
— вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо);
— розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини;
— дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності;
— розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій);
— з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей;
— дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій;
— створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку;
— вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку;
— дослідження взаємин дітей і дорослих;
— з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей;
— забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.
2. Характеристика основних принципів сучасної психології (детермінізму, єдності свідомості і діяльності, розвитку психіки в діяльності, відображення, системності і структурності та інші).
Принцип — це підхід дослідника до об’єкта пізнання. Принципи психології відкривають можливість наукового вивчення психіки за умови використання спеціальних методів пізнання та формування складної психічної діяльності.
Принцип детермінізму використовується для розкриття причин виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірної зумовленості психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини.
За принципом відображення всі психічні функції за своєю природою є відображувальними. Психічне відображення має сигнальний характер. Сигнальність – фундаментальна властивість психічного. Вона характеризується високою вибірковістю та випереджуваністю.
Принцип єдності cвідомості та діяльності конкретизує принципи детермінізму та відображення. За цим принципом психіка та діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка виступає як внутрішній, ідеальний план діяльності людини.
У принципі розвитку психіки об’єктивно виявляються і реалізуються детермінація поведінки, зв’язок психіки та діяльності. За цим принципом кожному рівневі детермінації притаманний свій тип розвитку. Принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти психіку, розглядати її не як щось стале, а як процес і результат розвитку на різних етапах становлення особистості.
За системно-структурним принципом психіка є складною системою взаємопов’язаних елементів. Психіка виступає при цьому як особлива відкрита система зі зворотними зв’язками.
3. Класифікація методів дослідження у сучасній психології. Характеристика методів дослідження у віковій та педагогічній психології.
Методи психології — сукупність способів і прийомів вивчення психічних явищ. Існують різні класифікації методів психології. Однією з найбільш популярних є класифікація, відповідно до якої виділяються 4 групи методів психології. 1 група (організаційні методи) група методів психології, які визначають загальний спосіб організації психологічного дослідження. До них відносять порівняльний, лонгітюдний і комплексний методи. Порівняльний спосіб організації дослідження ґрунтується на зіставленні даних різних вікових вибірок. Лонгітюдне дослідження припускає тривале вивчення явища, що цікавить. Комплексний метод передбачає міждисциплінарне вивчення предмета. 2 група (емпіричні методи) група методів психології, що дозволяють отримати первинні дані про досліджуваному явищі. Тому ці методи відомі ще як «методи збору первинної інформації». До емпіричним методам відносять спостереження і експеримент. 3 група (методи обробки даних) розуміють проведення кількісного (статистичного) та якісного аналізу первинних даних (диференціація матеріалу по групах, зіставлення, порівняння тощо). 4 група (інтерпретаційні методи) різні прийоми пояснення виявлених в результаті обробки даних закономірностей та їх зіставлення з раніше встановленими фактами. Виділяють генетичний спосіб інтерпретації (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділення окремих фаз, стадій, критичних моментів і т.д.) і структурний спосіб (встановлення структурної зв'язку між усіма характеристиками особистості). Основними методами отримання психологічної інформації є спостереження й експеримент. Спостереження - один з основних методів збору первинної інформації, що складається в систематичному і цілеспрямованому сприйнятті та фіксуванні психічних явищ в певних умовах. Необхідні умови для використання методу: чіткий план спостереження, фіксація результатів спостереження, побудова гіпотези, що пояснює спостережувані явища, і перевірка гіпотези в наступних спостереженнях. Експеримент (від лат. Experimentum - проба, досвід) - один з основних методів збору первинної інформації, що характеризується тим, що дослідник планомірно маніпулює однією або декількома змінними (або факторами) і фіксує супутні зміни у прояві досліджуваного явища.
4. Поняття філогенезу, антропогенезу, онтогенезу. Характеристика основних чинників психічного розвитку дитини (спадковість, середовище, активність).
Філогенез психіки - це зародження, формування та розвиток психіки в ході еволюції тваринного світу. Зміна психіки в ході історичного розвитку. Антропогенез - це розвиток психіки в ході історичної еволюції людини. Онтогенез психіки - це індивідуальний розвиток психіки у людини (або тварини) протягом усього життя (від народження до смерті).
Чинники психічного розвитку — це провідні детермінанти розвитку людини. Такими основними детермінантами в науці вважають спадковість,середовище й активність. До біологічного фактора відносять спадковість і уродженість, тобто те, із чим немовля з'являється на світ. Спадковість — це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь. Інакше кажучи, спадковість — це здатність організму повторювати в ряду поколінь схожі типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому, створювати собі подібних. Носіями спадкової інформації є гени — одиниці спадкового матеріалу, локалізовані у хромосомах (структурних елементах ядра клітини) і відповідальні за формування якоїсь елементарної ознаки. Записана в генах програма розвитку організму реалізується протягом усього його життя — від першого ділення клітини до останньої миті людини. Сукупність усіх генів організму складає його генотип (від грец. genos – рід, походження, typos – форма, зразок). Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т.д. Кожен вид живих організмів має характерний для нього генотип. Так, немовля з появою на світ у спадок одержує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуттів; фізичні ознаки, загальні для усіх людей (прямоходіння, людську будову руки, мовленеворухового апарату тощо). Разом із тим, в межах кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Кожна людина — це унікальний генетичний об'єкт. У людей ідентичні генотипи мають тільки гомозиготні (однояйцеві) близнюки. Природний потенціал людини проявляється, перш за все, у формі задатків. Задатки не є готовими психічними властивостями, а лише природними можливостями їх виникнення та розвитку. Вони реалізується лише в умовах людського існування та діяльності за допомогою засобів, створених людством. Досвід людства засвоюється в процесі спілкування, навчання, виховання, діяльності. Поряд із спадковістю до біологічного фактора можна віднести уродженість. Не все, із чим народжується дитина, є спадковим. Деякі її уроджені особливості пов'язані з умовами внутріутробного життя немовляти (здоров'ям матері, впливом лікарських засобів, алкоголю, паління тощо). Біологічні особливості складають природну основу людини. Разом із тим, сутність її визначають соціально значущі якості. Людина як особистість формується під впливом соціального середовища. В цілому середовище як фактор психічного розвитку включає як природні, так і соціальні впливи на психічний розвиток людини. Певний вплив на розвиток людської психіки здійснює природне середовище, фізичний світ: сонячна активність, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, стан повітря і води, радіаційний фон тощо. Часто природне середовище визначає розвиток не напряму, а опосередковано: через середовище соціальне, через трудову діяльність людей. Комплекс ознак організму (анатомічних, фізіологічних, морфологічних та ін.), які розвилися в онтогенезі під впливом спадкових факторів (генотипу) і умов зовнішнього середовища, складають його фенотип (від грец. phaino – виявляю, являю і typos – відбиток, форма, зразок). До фенотипу має відношення будь-яка ознака організму, що піддається спостереженню, проте сукупність соціальних характеристик людини позначати терміном фенотип не прийнято. Визнаючи значення спадковості і роль середовища (соціального і природного) у психічному розвитку людини слід зазначити, що ані середовище, ані спадковість не можуть здійснити вплив на особистість поза її власної активності. Лише при реалізації своєї активності людина буде відчувати вплив оточуючого середовища, і лише за цієї умови проявляться особливості її спадковості. В активності людини виявляється і біологічне й соціальне в їх єдності. Активність — діяльний стан організму як умова його існування й поведінки. Активність особистості проявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності у обстоюванні своїх поглядів.
5. Проблема психічного розвитку та його рушійних сил в працях Л.С.Виготського (культурно-історична теорія), Г.С.Костюка, О.В.Запорожця.
Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:
— дитячий розвиток відбувається нерівномірно в часі: рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;
— розвиток психіки являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому ускладнення і кількісні зміни психічних функцій переходять в якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень. Сприймання, пам'ять, мислення дитини відрізняється від дорослого не тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж у дорослого. Закономірності, яким вони підлягають, в процесі розвитку видозмінюються, кількісні зміни переходять в якісні;
— нерівномірність дитячого розвитку: кожна сторона в психіці дитини має свій оптимальний період розвитку;
— закон розвитку вищих психічних функцій, які, як уже зазначалось, виникають спочатку як зовнішні, інтерпсихічні, а потім переходять у внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю, формуються за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розвиваються в зв'язку з навчанням.
Рушійною силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, е навчання. На більш детальному розгляді його позиції з цього питання ми зупинимось при викладі поглядів на проблему співвідношення навчання і розвитку.
Концепція Л.С. Виготського не була підтверджена експериментальними фактами, а тому довгий час, як зазначають психологи-сучасники, вважалась лише геніальною догадкою. Окрім того, як вважають вони, схема свідомості Л.С. Виготського носить інтелектуалістичний характер, оскільки в ній розглядаються лише пізнавальні процеси без врахування мотиваційно-потребової сфери особистості.
Подальший розвиток дитячої психології дозволив розвинути і доповнити концепцію Л.С. Виготського.
Ряд досліджень, проведених психологами Харківської школи (О.М. Леонтьєв, А.В. Запорожець, П.І. Зінченко, П.Я. Гальперін, Л.І. Божович та ін.), показали значення діяльності в розвитку людини. Процес розвитку починає розглядатись як саморух суб'єкта завдяки його діяльності з предметами, а спадковість і середовище лише як умови, які визначають різні варіації розвитку в межах норми.
6. Діалектичні протиріччя як рушійна сила психічного розвитку.
Рушійні сили психічного розвитку - це виникнення та розв'язання протиріч, які є результатом розвитку дитини на попередніх вікових стадіях. Розв'язання протиріч призводить до виникнення нових властивостей, нових видів діяльності, нових характеристик свідомості та особливостей особистості дитини. Це і складає зміст її психічного розвитку. Джерелом та внутрішнім змістом розвитку є боротьба протилежностей, внутрішні суперечності і протиріччя. Внутрішні суперечності на кожному етапі онтогенезу мають свій зміст, форму виявлення і способи подолання. На початкових етапах розвитку особистості внутрішні суперечності можуть не усвідомлюватися, але поступово перетворюючись в об'єкт самосвідомості, вони спонукають індивіда на свідоме цілеспрямоване самовдосконалення. Рушійні сили розвитку самі розвиваються в ході цього процесу, набуваючи новою змісту та нових форм прояву. На ранніх етапах розвитку особистості суперечності не усвідомлюються нею і лише поступово стають предметом свідомості та самосвідомості і переживаються у формі невдоволення, прагнення подолати їх. Види протиріч: 1. Між наявними старими і новими утвореннями, між наявним рівнем знань (наявними способами дій і умінь ) та недостатністю цього рівня у розв'язанні нових пізнавальних завдань в нових ситуаціях; між узагальненнями, що вже склалися і новими фактами. 2. Між новими цілями, прагненнями, потребами особистості і рівнем оволодіння засобами і можливостями, необхідними для їх задоволення (наприклад, розходження між потребою спілкуватися за допомогою мови і рівнем оволодіння мовою); між досягнутим рівнем розвитку індивіда, фізичними, психічними, соціальними можливостями дитини і наявним соціальним статусом (між бажаним майбутнім і теперішнім місцем в системі суспільних відносин); між фізичними та духовними можливостями дитини і старими формами взаємин і способами діяльності. Суперечності виникають також в процесі підпорядкування безпосередніх, близьких, індивідуальних мотивів більш опосередкованим, віддаленим, суспільним мотивам діяльності. 3. Між зовнішніми і внутрішніми умовами розвитку; між біологічним і соціальним, коли фізичний і фізіологічний розвиток випереджає соціальний; між вимогами суспільства до особистості і рівнем її психічного розвитку; 4. Між динамічністю і статичністю, між інертністю (стійкістю) і мінливістю (рухливістю); між звичними способами життя і необхідністю їх змінювати зі зміною умов. 5. Між досягнутим рівнем психічного розвитку та способом життя особистості, тим місцем, яке вона займає в системі суспільних відносин.
7. Характеристика закономірностей психічного розвитку (нерівномірність, циклічність, еволюційність та інволюційність, сенситивність, кризовість окремих періодів розвитку та інші).
Основні закономірності психічного розвитку
Розвиток кожної психічної функції, форми поведінки обумовлений багатьма особливостями, але психічний розвиток має загальні закономірності (основні суттєві ситуації, які визначають його), які виявляються в усіх сферах психіки і зберігаються протягом усього онтогенезу.
Систему цих закономірностей утворюють такі чинники:
1 Нерівномірність розвитку. Виявляється вона в неоднаковому розвитку різних психічних функцій, властивостей, утворень: кожна з них має стадії піднесення, стабілізації і спаду. Про нерівномірність розвитку свідчать його темп, спрямованість і тривалість. Найвища інтенсивність коливань (нерівномірність) у розвитку функцій припадає на період їх вищих досягнень: чим вищий рівень продуктивності у розвитку, тим помітніші коливання його вікової динаміки; чим нижчий рівень розвитку системи, тим сильніші коливання (піднесення змінюються значними спадами). У високорозвинутих системах коливання стають частішими, але амплітуда їх зменшується. Це означає, що складна система сама себе стабілізує, наближається у своєму розвитку до єдності і гармонії всіх її частин.
2. пононність (несвоєчасність), асинхронність (розбіжність у часі) фаз розвитку окремих органів і функцій. Якщо нерівномірність розвитку обумовлена нелінійною, багатоваріантною природою системи, то гетерохронність - особливостями її структури, насамперед неоднорідністю елементів (єдністю через різноманітність). Це є причиною вибіркового розвитку структур і функцій, неоднакових темпів розвитку різних психічних утворень. За даними досліджень, чим потрібніша функція, чим важливіша її роль на певному етапі розвитку, тим раніше вона розвивається. Наприклад, дитина вчиться орієнтуватися у просторі швидше, ніж у часі.
3.Сензитивність розвитку. У певні періоди свого життя дитина виявляє найвищу чутливість до тих чи інших впливів, у неї активніше відбувається становлення тих чи інших сторін її психіки, інтенсивно розвиваються її функції. Наприклад, найсприятливішим для оволодіння рідною мовою є вік з двох до п'яти років, коли дитина активно розширює свій словниковий запас, засвоює закони граматики рідної мови, опановує зв'язне мовлення. Сензитивність (пізньолат. sensitivus - чутливий) вікова - оптимальне поєднання умов для розвитку психічних процесів і властивостей, притаманних певному віковому періоду.
Періоди сензитивного розвитку обмежені в часі. Згаявши його, у майбутньому доведеться затратити чимало зусиль і часу для розвитку певної функції.
4. Стадіальність розвитку. Психічний розвиток відбувається поетапно, кожна вікова стадія має свій темп і ритм. Наприклад, рік життя немовляти не рівноцінний року життя у дошкільному віці. Стадіальність розвитку - різночасовість, розбіжність у часі темпу і ритму розвитку психічних процесів і властивостей у різні вікові періоди; складність організації.
Кожна вікова стадія особливо цінна для психічного розвитку дитини. Тому важливо не прискорювати, а збагачувати психічний розвиток, розширювати можливості дитини у властивих її віку видах життєдіяльності. Тільки реалізація всіх можливостей попередньої стадії забезпечує перехід до нової стадії розвитку.
Дитина посідає особливе місце у системі суспільних відносин. Перехід її від одного етапу розвитку до іншого є насамперед переходом до нового, якісно вищого і глибшого зв'язку із суспільством, частиною якого вона є і без зв'язку з яким не може жити.
8. Гетерохронність психічного розвитку та її причини. Акселерація та ретардація вікового розвитку.
Розвиток є гетерохронним, тобто нерівномірним як по відношенню до різних психічних процесів, так і до окремих аспектів індивідуального розвитку людини. Скажімо, процесам сприйняття властиві ранні строки розвитку, тоді як розвиток естетичного сприйняття людини відбувається в зрілий період її життя. Гетерохронність може проявлятися також у розбіжності між фізичним, хронологічним та психологічним віком; спостерігаються також нерівномірності розумового, соціально-психологічного й емоційного аспектів розвитку. Наприклад, інтелектуально розвинена доросла людина може демонструвати соціально неадекватні форми поведінки, властиві підлітковому вікові.
Акселерація (від лат. acceleratio — прискорення) — це прискорення фізичного розвитку і дозрівання функціональних систем дитячого та підліткового організму.
Причини акселерації
-
науково-технічний прогрес;
-
сучасні темпи життя: урбанізація населення, велика кількість інформації, властиве великим містам;
-
міграція населення і збільшення кількості змішаних шлюбів (перше покоління зазвичай фізично сильнішим);
-
поліпшення санітарно-гігієнічних і матеріальних умов життя;
-
підвищення якості харчування і медичного обслуговування;
-
збільшення радіоактивного фону в результаті військових, технічних і природних процесів. Види акселерації
Епохальна, коли простежується відмінність у фізичному розвитку між поколіннями. Нащадки вище та крупніше своїх попередників, які жили на початку XX століття.
За останні 100 років середній зріст збільшився на 10 см, вага — на 3-7 кг. Швидше стали розвиватися і системи життєдіяльності організму: серцево-судинна, дихальна, психічна і т. д. Прискореним розвитком ендокринної системи пояснюється раннє статеве дозрівання (майже на два роки раніше, ніж на початку ХХ століття). Епохальна акселерація скоротила тривалість росту. Якщо раніше зростати можна було до 25 років, то тепер у середньому до 16-19 років.
Внутрішньогрупове (індивідуальна), коли акселерація простежується в певних вікових групах. Дітям такої категорії властиво раннє статеве дозрівання і психічний розвиток. Вони відрізняються великим зростом (зазвичай припиняється до 15-18 років), розвиненою м’язової і дихальної системи.
Мінуси акселерації
Нерідко акселерати страждають від собственого розвитку. Все тому, що цьому явищу властива невідповідність між рівнями фізичного і психічного розвитку.
Тому часто сучасні підлітки, незважаючи на видиму зрілість, психічно залишаються інфантильними. Їх поведінка і емоційні реакції нагадують дитячі прояви: вразливість, нестійкість, імпульсивність, довірливість, прагнення до наслідування дорослим і т. д.
Крім того, підлітки однієї вікової групи розрізняються по своєму інтелектуальному, соціальному і моральному розвитку. Один може бути розвинений фізично, розумово і емоційно — ще немає. А інший може бути на півголови нижче однолітків, але перевершує їх в інтелектуальному відношенні.
Ретардация
Ретардація (від лат. retardatio — затримка, затримка) — поняття, протилежне акселерації. Означає затримку фізичного розвитку та формування функціональних систем організму дітей та підлітків. У психології під ретардацією розуміється отстставание в інтелектуальному розвитку дитини.
Причини
Явище ретардации мало вивчено, але його існування свідчить на користь теорії циклічної зміни епох акселерації (вважається, що в останні 5 років темпи сповільнилися) і ретардации розвитку. Причини такої циклічності точно не встановлено, але, на думку вчених, це пов’язано з кількома чинниками: збільшенням сонячної активності, зміною клімату на планеті, з якістю харчування і т. д. В цілому причини можна розділити на ендогенні (вроджені та набуті) і екзогенні (шкідливий вплив середовища, низький соціальний рівень розвитку населення).
Поняття «ретардация» особливо важливо при визначенні готовності дитини до школи. Адже від психофізіологічного дозрівання залежить успішність і те, як складатимуться відносини з однолітками. Найчастіше діти з затримкою розвитку навчаються індивідуально.
Не варто забувати також, що ретардация, як і акселерація, може бути гармонійною і негармонічної. Кожній дитині властивий індивідуальний темп розвитку.
9. Поняття вікової кризи. Основні характеристики вікової кризи розвитку. Сутність вікової кризи розвитку на різних етапах онтогенезу.
Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.
Вікова криза - особливі, відносно нетривалі (до року) періоди онтогенезу, характерні різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру, відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступального ходу особистісного розвитку. Можуть виникати під час переходу людини від одного вікового ступеня до іншого.
У дитячому віці звичайно виділяють: кризу першого року життя; кризу трьох років; кризу шести-семи років; підліткову кризу (10-11 років). Вказані хронологічні межі вікових криз достатньо умовні. Форма, тривалість і гострота протікання криз може помітно розрізнятися залежно від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних і мікросоціальних умов, особливостей виховання в сім'ї, від педагогічної системи в цілому. Для періодів вікових криз в дитинстві характерні процеси переходу до нового типу взаємостосунків дітей з дорослими, при яких враховуються нові, збільшені можливості дитини, зміна соціальної ситуації розвитку, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості дитини.
Криза 30 років виникає внаслідок нереалізованості життєвого задуму. Якщо ж при цьому ще і переосмислюються цінності, то йдеться про те, що життєвий задум взагалі виявився невірним. Кризу 30 років нерідко називають кризою сутності життя. З цим періодом пов'язані пошуки сутності існування. Ці пошуки, як і вся криза в цілому, знаменують перехід від молодості до зрілості.
Криза 40 років нерідко викликається загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають жити своїм життям, помирають деякі близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному усвідомленню характеру подружніх відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову «Я – концепцію». Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни професії і створення нової сім'ї.
10.Проблема періодизації психічного розвитку у працях зарубіжних психологів (Е.Еріксон, Ж. Піаже та ін.).
Епігенетична концепція розвитку особистості Е.Еріксона (1902 – 1994). У розвитку людини Еріксон виділяє соматичну сторону (предмет вивчення біології), розвиток власного „Я” (сфера вивчення психолога) і соціальний розвиток, який вивчається суспільними науками. „Епігенетичний принцип” – основний закон розвитку, де на кожному новому етапі виникають явища і властивості, котрих не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі “нормативної кризи”, що відображає природні труднощі і суперечності розвитку. Такий перехід можливий лише за умови “зняття” основної суперечності попередньої фази, у протилежному випадку ця суперечність неминуче проявиться згодом. Увесь життєвий цикл людини за Еріксоном – вісім фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може завершуватися сприятливою (або навпаки) для подальшого розвитку. Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то за умови збереження універсального характеру загальної послідовності і найважливіших завдань основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств. Перша фаза – немовля. Її основне завдання – вироблення ще неусвідомленого почуття „базової довіри” до зовнішнього світу. Основний метод – турбота і любов батьків. Якщо „базову довіру” сформувати не вдається, у немовляти розвивається почуття „базової недовіри” до світу, тривожність, яка згодом може проявлятися у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ. Друга фаза – раннє дитинство – формується відчуття власної автономності та особистісної цінності або ж їх протилежність – сумніви у собі. Поступово дитина вчиться керувати відправленням своїх тілесних потреб, її самостійність зростає і створює передумови для розвитку здатності робити вибір. Опанування цього уміння закладає основи відповідальності, дисциплінованості, повагу до порядку тощо. Третя фаза – вік гри (приблизно 5-7 років) формується ініціативність, бажання щось робити. Блокування розвитку цих бажань призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, що розвиває уяву дитини і дозволяє „приміряти” на себе різні соціальні ролі. Четверта фаза – шкільний вік – розвивається підприємливість, спроможність досягати поставлених перед собою цілей. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. За негативного варіанту розвитку формується відчуття меншовартості, що спершу виникає як усвідомлення власної некомпетентності у вирішенні конкретних завдань. П`ята фаза – юність – замінює появу відчуття неповторності, індивідуальності, відмінності від інших. За негативного варіанту формується розпливчате, дифузне, нестійке „Я”, рольова і особистісна невизначеність. Під час шостої фази – молодість – виникає потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, включаючи і сексуальну близькість. У негативному варіанті розвивається відчуття ізоляції та самотності. Сьома фаза – дорослість, де найважливішими здобутками є творча діяльність і відчуття продуктивності. Вони виявляються у праці, турботі про інших людей, зокрема дітей, у розвитку потреби 40 передавати свій досвід. У негативному варіанті розвивається відчуття стагнації (застою). Восьма фаза – (літній вік або старість) характеризується відчуттям повноти життя, виконаного обов`язку, завершеності шляху. Зріла мудрість дозволяє дивитися на справу своїх і чужих рук із певної висоти. У негативному варіанті розвивається розчарування, безнадія, розпач. У когнітивній теорії Ж.Піаже (1896 – 1980) увага зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток емоційно-пізнавальної сфери залишається в тіні. Соціальний розвиток виступає як фон розумового розвитку, а розумові операції розглядаються поза зв`язком із предметною діяльністю дитини, характером її спілкування. Психіка людини, згідно Ж.Піаже, є активною і динамічною, їй притаманні вродженні структури обробки та організації інформації. У процесі розвитку дитина не просто реагує на впливи зовнішнього середовища, а діє активно. Як приклад адаптації до зовнішніх вимог середовища – інтелект. Адаптація здійснюється завдяки двом процесам – асиміляції, тобто включення нової інформації в уже існуючи структури, й акомодації, тобто зміні цих структур відповідно до вимог зовнішнього середовища. Основою здобування нових знань – є ментальні структури, які Піаже називає схемами. Процес розвитку інтелекту здійснюється так: схеми, тобто способи обробки інформації, реорганізуються в операції, різні поєднання яких відповідають якісно відмінним стадіям когнітивного розвитку. Таких стадій чотири. Перша – сенсомоторна (від народження до 1,5-2 років) Процес урівноважування здійснюється на основі даних органів чуття і рухів. Малюки користуються невеликою кількістю схем, більшість яких – дії. Друга – доопераційна (від 2 до 7 років). Діти у змозі користуватися символами, наприклад, мовою. Пізнання дійсності відбувається через власні дії. Мислення конкретне. Різниця між об`єктом та його символічним відображенням ще не усвідомлюється. Третя – стадія конкретних операцій (від 7 до 12 років). Діти здатні логічно мислити, спроможні класифікувати предмети з урахуванням ієрархії класів. Четверта – стадія формальних операцій (з 12 років). Підлітки у змозі оперувати абстрактними поняттями, досліджувати всі логічні варіанти розв`язання задач, реалістично думати про майбутнє, формувати ідеали тощо. На думку Піаже, важливо не прискорювати зміну стадій, а створювати на кожній стадії важливі умови для розвитку всіх сторін інтелекту. Ж.Піаже не зосередив увагу на питанні про зв’язок між пізнанням та афективною сферою. Дитина в його концепції приходить до соціуму довгим шляхом, позбавляючись егоцентризму. Дослідження Ж.Піаже із використанням моральних дилем продовжив Л.Колберг. Він виокремив наступні рівні морального розвитку:
А. Передморальний рівень (від 4 до 10 років). На цьому рівні вчинки дитини детерміновані зовнішніми обставинами і точка зору інших людей не враховується. Цей рівень розвитку має дві стадії. На першій – судження залежать від похвали або покарання оточуючими. На другій стадії – судження про вчинок виноситься у зв’язку із користю, яку можна достати.
Б. Конвенціональний рівень (від 10 до 13 років). Вчинки оцінюються у зв’язку з нормами, які прийняті в суспільстві. Дитина орієнтується на оцінки інших людей. На третій стадії головним критерієм судження стає схвалення або засудження іншим людьми. На четвертій – дитина орієнтується на загальноприйняті закони та норми.
В. Пост конвенціональний рівень (з 13 років) оцінюється Колбергом як істинна моральність, адже людина виходить з особистісних критеріїв, що розуміє високий рівень інтелектуального розвитку. На п’ятій стадії судження про вчинок базується на повазі прав людини та признанні демократичних норм. На шостій фазі для людини головним джерелом учинків стає його сумління, незалежно від загально прийнятих норм.
У дітей, починаючи із підліткового віку, передморальний рівень замінюється конвенціональним і, в меншій мірі, постконвенціональним. Колберг наголошує, що багато людей так і не переходять на четверту стадію морального розвитку, а шостої стадії досягають лише 10% людей старше 16 річного віку. Отже, концепції Піаже та Колберга прослідкують когнітивний розвиток людини до підліткового віку, наполягаючи, що в данному віці когнітивна функція досягає максимальної зрілості.
Періодизація особистісного розвитку людини за З.Фрейдом (1856 – 1939). Згідно цієї концепції, розвиток особистості відповідає психосексуальному розвитку людини. Джерелом розвитку особистості є вроджена енергія – лібідо. Якщо лібідо не одержує задоволення на певному етапі розвитку або задовольняється неадекватним чином, то відбувається затримка психічного розвитку людини на певній стадії і у нього фіксуються відповідні якості особистості. Фрейд виділяв п’ять стадій особистісного розвитку:
Стадії особистісного розвитку |
Область реалізації лібідо |
Неможливість реалізації лібідо |
1. Оральна (від народження до 1 року) |
Задоволення досягається шляхом орального контакту під час смоктання, кусання або жування |
Виникнення таких пороків як тютюнопаління, вербальна агресивність, зайва вага. Особистість характеризується залежністю від оточення та пасивністю
|
2. Анальна (від 1 до 2 років) |
Залучення дитини до горщика зміщує задоволення в анальну область |
Непослідовна поведінка батьків призводить до труднощів у регуляції поведінки дитини. Фіксація призводить до розвитку таких якостей як пунктуальність, скупість, свавілля, педантичність |
3. Фалічна (від 2 до 5 років) |
Завищена цікавість власними статевими органами та органами інших дітей |
У хлопчаків - Едипів комплекс, у дівчаток - комплекс Електри. Суть комплексу: дитина відчуває тендітні відчуття до батька протилежної статі і агресивні по відношенню до батька своєї статті і підсвідомо бажає уникнути відношень із ним. |
4. Латентна (від 6 до 11 років) |
Зниження сексуальної активності. Центральні моменти - навчання і соціалізація. Форми поведінки відповідають певної статті. |
Недостатнє засвоєння форм поведінки призводить до фіксації психічного інфантилізму, неадекватного розуміння статевої ролі
|
5. Генітальна (починається при статевому дозріванні) |
Орієнтація на статеве задоволення з партнерами протилежної статті. |
Неможливість появи здатності працювати і кохати |
Недоліки концепції З.Фрейда були компенсовані в теорії розвитку “его-ідентичності”, послідовником Фрейда, Е.Еріксоном. Е.Еріксон, не відмовляючись від основ психоаналізу, обґрунтував епігенетичну теорію розвитку особистості, де джерелом розвитку особистості є соціум, становлення уявлень про власне “Я”
11.Проблема періодизації психічного розвитку у працях вітчизняних психологів (Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін).
До періодизацій розвитку, які за основу роздивляються причини, рушійні сили розвитку, виокремлюють суттєві характеристики кожної стадії, традиційно вважають періодизації Л.С.Виготського та Д.Б.Ельконіна.
В основі періодизації психічного розвитку Д.Б.Ельконіна слугує положення культурно-історичної теорії Л.С.Виготського.
Ельконін уявляв дитину як цілісну істоту, яка активно пізнає оточуючу дійсність: світ предметів та світ людей. Тобто існує дві системи відносин: "дитина - "предмет" та "дитина - дорослий". Предмет - це суспільний предмет, маніпулювати яким повинен навчити дорослий. Дорослий постає перед дитиною не стільки як людина, а як представник конкретного суспільства, носій соціальних ролей, мотивів, стереотипів дій, виховання. Діяльність дитини в межах системи "дитина - суспільний предмет" та "дитина - суспільний дорослий" - це єдиний процес. Завдяки якому формується особистість дитини. Складаючи єдиний процес засвоєння систем "дитина - предмет" та "дитина - дорослий" у межах провідної діяльності, одна з систем виходить на перший план, займаючи домінуюче місце. Отже, замінюючи одна одну провідні діяльності з'ясовують періодичність систем "дитина - предмет" та "дитина - дорослий".
Періодизація психічного розвитку Д.Б.Ельконіна
Вікові періоди |
Провідна діяльність |
Система відношень |
Немовля (0-1 ); |
Спілкування з дорослим |
Людина - людина
|
Раннє дитинство; |
Предметна діяльність; |
Людина - предмет
|
Дошкільний вік; |
Гра; |
Людина - людина
|
Молодший шкільний вік; |
Учбова діяльність; |
Людина - предмет
|
Підлітковий вік; |
Спілкування з однолітками; |
Людина - людина
|
Юнацький вік; |
Учбово-професійна діяльність; |
Людина - предмет |
У кожній ланці свого розвитку дитина підходить з особливими розбіжностями між тим, що він засвоїв із системи "людина- людина", та тим, що він засвоїв із системи "людина - предмет". Отже, саме ці моменти, коли розбіжності досягають максимальної величини і називаються кризами, після яких відбувається розвиток того боку, який відстав у попередній період.
В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій, сформульована Л.С.Виготським (1896 - 1934). Відповідно загального генетичного закону розвитку, кожна психічна функція з'являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім у психологічному. Однаковою мірою це стосується і довільної уваги, і логічної пам'яті, і утворення понять, і розвитку волі. Усі вищі психічні функції були свого часу зовнішніми, оскільки вони виступали соціальними функціями взаємин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.( Л.С.Виготський.)
Ідеї Л.С.Виготського стали підґрунтям теоретичних уявлень психології розвитку, запропонованих вітчизняними вченими (Л.І.Божович, В.В.Давидов, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін С.Д.Максименко, та ін).
Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких незворотна і непердбачувана. Кожний період (вік) - своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.
Критеріями визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку є якісні і суттєві ознаки, взяті в системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення. Такими є ті психічні і соціальні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, ставлення до середовища, увесь хід розвитку на даному етапі (Л.С.Виготський).
У вітчизняній психології основні періоди психічного розвитку визначають за такими критеріями:
характерна для кожного віку соціальна ситуація розвитку;
зміст і форми навчання і виховання;
провідна діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності;
відповідний рівень свідомості і самосвідомості особистості (центральне вікове новоутворення).
Такими періодами є: ранній (від народження до трьох років) і дошкільний ( з трьох до семи) вік; молодший шкільний вік (з семи до десяти років); середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п'ятнадцяти); старший шкільний, або ж юнацький вік (із п'ятнадцяти років і до досягнення зрілості).
У кожному періоді виділяють стадії і фази, що не мають однозначних назв. Кожному періоду відповідають також характерні особливості фізичного розвитку індивіда.
12.Поняття соціальної ситуації розвитку. Особливості соціальної ситуації розвитку на різних етапах онтогенезу.
Соціальна ситуація розвитку - особливе поєднання внутрішніх процесів і зовнішніх умов психічного розвитку індивіда, типове для представників певного вікового періоду
Впродовж певного періоду складається особливе становище індивіда в системі суспільних відносин, розгортається певний зміст взаємин з оточуючими людьми, формується визначена система прав та обов'язків, які повинна виконувати дитина. Соціальна ситуація розвитку індивіда зумовлюється, з однієї сторони, тими традиціями, потребами, що актуальні в суспільстві, а з іншої - індивідуальними психологічними особливостями, що характерні для даної людини. Соціальна ситуація розвитку дитини визначає успішність її соціалізації та індивідуалізації на даному віковому періоді. Соціальна ситуація визначає ті форми і той шлях, йдучи по якому дитина набуває нових якостей особистості, беручи їх з середовища, де соціальне стає індивідуальним. Л.С. Виготський
Таким чином, соціальна ситуація індивіда виражається через:
o соціальний статус - специфічне становище людини у соціумі, що визначає її права та обов'язки; по мірі дорослішання людини її статус ускладнюється,
o систему взаємин індивіда з іншими людьми, зокрема, спілкування з дорослими - батьками, вихователями, педагогами, також з ровесниками - своєї та протилежної статі,
o адаптацію індивіда до нових соціальних умов - відвідування дитячого садка, навчання в школі та ВНЗ. У випадку порушення процесів соціального пристосування говорять про наявність дезадаптації. В кожному періоді розвитку людини котрась одна із багатьох діяльностей є провідною - найголовнішою діяльністю, яка визначає і забезпечує психічний розвиток в певному періоді. Провідна - це діяльність, виконання якої визначає виникнення і формування основних психічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості.
13.Діяльність, її структура та характерні ознаки. Поняття провідної діяльності, її розвивальне значення на різних етапах онтогенезу.
Провідна діяльність - це діяльність, яка, виникаючи в рамках нової соціальної ситуації розвитку індивіда, забезпечує розв'язання психічних суперечностей і формування психічних новоутворень
Провідна діяльність є показником адекватності психологічного віку індивіда і характеризується тим, що в ній виникають і диференціюються інші види діяльності, перебудовуються основні психічні процеси і відбуваються зміни психологічних особливостей особистості на даній стадії розвитку. Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Виділяють такі види провідної діяльності (за Л.М. Фрідманом):
Період немовляти – безпосереднє емоційне спілкування з дорослим
Ранній вік – предметно-маніпулятивна діяльність
Дошкільний вік – ігрова діяльність
Молодший шкільний вік – учіння
Підлітковий вік – інтимно-особистісне спілкування
Юнацький вік – навчально-професійна діяльність
Зміна провідної діяльності, за словами Д.Б. Ельконіна, відбувається за принципом чергування: якщо в попередньому віковому періоді провідна діяльність забезпечувала розвиток потребово-мотиваційної сфери індивіда, то в наступному періоді вона спрямовується на вдосконалення операційно-технічних можливостей.
Поняття провідної діяльності вказує на її головну роль для психічного розвитку індивіда в певному віковому періоді, однак не заперечує існування інших видів діяльності. Важливо також, що поява нової провідної діяльності не заперечує значення попередньої. Проте, лише в рамках провідної діяльності відбувається тренування і розвиток всіх психічних функцій індивіда.
Внаслідок функціонування провідної діяльності формуються новоутворення психіки, які є головними показниками адекватності психічного розвитку щодо визначеного вікового періоду.
14.Перинатальний період розвитку дитини. Можливості стимулювання пренатального розвитку.
Перинатальний період - це період, який починається з восьмого тижня внутрішньоутробного розвитку і завершується першим тижнем життя малюка. Характерно, що з восьмого тижня розвиток малюка так стає досконалим, що він відчуває, як б'ється серце його мами, розрізняє кольори її голосу. Тому дуже важливо постійно звертатися до дитини як можна більш ніжним і розміреним голосом. Необхідно постійно легенько погладжувати животик, так як будь-який дотик він теж відчуває і дуже нерідко на нього по-своєму реагує, посміхаючись або хмурячись при цьому. Легкі малюка ще недорозвинені, але якщо він побажає народитися, то великих проблем для нього не буде, адже йому завжди допоможуть впоратися з труднощами досвідчені фахівці. Перинатальний період розвитку малюка характеризується його активністю на дев'ятій і тридцятому тижні. Він уже вільно рухає ручками та ніжками, вміє потягуватися і навіть морщитися. Якщо малюка щось турбує, він реагує на це більш сильними поштовхами, і це повинно насторожити маму. Дуже стрімко починає міцнішати організм малюка, і до кінця першого тижня він починає збирати м'язову масу. Але все таки ще не зовсім розвинені якісь органи. Пупок ще розміщений низько. У хлопчаків ще не опускаються в мошонку яйця, а у дівчаток статеві губки не досконале закриті. Завдяки виникненню шару епітеліальних клітин в альвеолярних мішечках, у малюка розправляються легені, і він вже може повністю самостійно дихати. Кров мами має унікальну особливість. Незважаючи на дуже вузьку плаценту, вона ніколи не потрапляє в кров малюка і не змішується з нею, хоча поживні речовини, вода і відходи вільно проникають через плаценту. Перинатальне розвиток плода на 2-ий тижні помітно тим, що він розміщується головкою вниз, іншими словами в такій позі він і приготувався вже народитися. Ця поза для звершення родової діяльності вважається правильною, і іменується це головним передлежанням. Але буває і так, що дитина може обернутися сідницями вниз. Це вже пов'язано з певними труднощами і вважається патологією, тому тут уже потрібна особлива допомога акушерів. Третій і четвертий тижні властиві тим, що дитина вже щосили готується до власного народження. Вага його доходить приблизно до 2-ух кг. Волосся на голові стають все більш густими. Якщо б дитина народилася на даний момент, то недоношеним він би вже не значився, дихав би він вже самостійно і величезного занепокоєння не викликав. Перинатальний період на п'ятому тижні характерний тим, що у малюка вже стовідсотково виросли нігтики, при цьому вони бувають такі довгі, що він може навіть подряпати себе ще до свого народження. Постійно відкладається жирова клітковина, завдяки якій плечики малюка отримують округлість і м'якість. Колір очей у всіх новонароджених одноманітний - блакитний. Але після закінчення деякого часу він змінюється. 30 шостий тиждень обгрунтована тим, що особа вже має всі форми реального малюка. Щічки повненькі і гладенькі, м'язи губ досить розвинені, тому що дитина ще в утробі матері активно смокче пальчики. Череп у нього м'який і при народженні має властивість трохи сплющуватися, але нічого страшного в цьому немає. А виникнення на світ малюка швидко наближається. Виростає він, як то кажуть, «не по днях, а по годинах». Настає сьомий тиждень, в період якої жирові клітки активно продовжують накопичуватися і відкладення жиру становить приблизно чотирнадцять грамів в день. Дитина постійно зростає в обсязі і опускається все нижче і нижче в тазостегнову область тіла мами. У цей період вона відчуває, що їй стає легше дихати. Матка з великою силою тисне на сечовий міхур, тому видалити з нього воду доводиться набагато частіше. Більш насичене розвиток в перинатальний період спостерігається на восьмому і дев'ятому тижні. Вага плоду доходить приблизно до 3-х кг. Пологи можуть настати в будь-який момент. Шийка матки може почати розкриватися, і плід в будь-який момент може здатися на світло. Тому постійно потрібно реагувати на будь-які, навіть найменші зміни організму. Отже, настає довгоочікувана сороковий тиждень, вагітність підходить до власної яка закінчує стадії. Плід зовсім готовий до виникнення на світло. Новонароджений, зазвичай, має довжину від сорока восьми до п'ятдесяти 1-го сантиметра і вагу близько 3-х з половиною кілограми. При першому подиху малюка легкі заповнюються повітрям, кров рівномірно збагачується киснем. Головні системи життєзабезпечення стовідсотково перебудовуються.
Основним джерелом отримання поживних речовин є материнське молоко. Маса тіла малюка в перші дні після народження може незначно знизитися. Це обумовлено тим, що організм не готовий відразу пристосуватися до нових умов зовнішнього середовища. Перепади температури теж несприятливо позначаються на стані організму малюка. Але дуже скоро організм адаптується до зовнішнього світу перинатальний період на цьому завершується.
15.Загальна характеристика психічного розвитку дитини першого року життя. Рефлекторний характер розвитку психічних та сенсомоторних функцій.
Періодом найінтенсивніших змін у психіці дитини є немовлячий вік (1-й рік життя). Розв. потреба в спілкуванні, оволодіває різноманітними рухами і діями з предметами, з'яв. здатність до розуміння люд. мовлення і перші сам-ні слова. Форм. сприймання, уявлення про предмети навкол.дійсності. Заклад. передумови форм. особистості. Найважл. Новоутв. у психіці форм. в процесі ситуативно-ділового і емоційно-особистісного спілкування.
Загальна характеристика психічного розвитку немовлят
Нове ставлення дитини до дійсності; виникає певний інтерес до зовнішнього світу;постає зовнішній світ-перша стадія н.періоду. На 2 ст. відбув. різка зміна став. до зовн. світу(між5-м і 6-м міс. ж.) До того в поведінці дитини спостеріг.перші впевнені оборонні рухи, хапання, пожвавлені пориви радості, навіть бажання, експериментальні вчинки, соціальні реакції на однолітків, пошуки загублених іграшок;ознака цього вік. періоду - наслідування.
На 10-му місяці життя дитини зникають безладні рухи і виникають зачатки складніших форм поведінки: перше застосування знаряддя і вживання слів, які виражають бажання. Так починається новий період - криза 1-го року життя. психічний навчання адаптація спілкування
Соціальна ситуація розвитку у немовлячому віці
Соціальна ситуація розвитку немовляти полягає в тому, що вся поведінка і діяльність дитини реалізується нею або безпосередньо через дорослого, або у співробітництві з ним.
Нерозривний зв'язок дитини і дорослого зберігається впродовж усього 1-го року життя, тому соціальну ситуацію розвитку в немовлячому віці Л. Виготський назвав "Ми". За його словами, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: "Ми поїли", "Ми погуляли" тощо. Воно нічого не може без дорослого: його життя і діяльність ніби вплетені в життя і діяльність дорослого, який піклується про нього. Особливістю цієї ситуації є потреба в комфорті, а центральним елементом цього комфорту - дорослий.
За словами Д. Ельконіна, пустушка і погойдування - своєрідні замінники присутності дорослого, що подають немовляті сигнал: "Усе спокійно!", "Усе гаразд", "Я - тут!". Вона не здатна самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Не має вона засобів впливу на дорослого, крім експресивно-мімічних (плач, крик). Суперечність цієї ситуації розвитку полягає в тому, що дитина максимально потребує дорослого, але не має засобів впливу на нього. А він поводиться з нею так, ніби сподівається на відповідні дії, ніби вона розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реакції. Дорослий ніби приписує немовляті розуміння своїх дій. У результаті такої поведінки дорослого в дитини з'являється перша соціальна потреба - потреба у спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини - діяльності спілкування, предметом якої є інша людина (М. Лісі-на). Відтоді активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Вона починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.
«Комплекс пожвавлення» - це емоційно-позитивна реакція, яка виникає, коли мати нахиляється до маляти, у дитини з'являється посмішка, вона глибоко дихає, інтенсивно перебирає ручками і ніжками. Це перша соціальна реакція дитини, яка з'являється на початку 2-го місяця життя дитини. Комплекс пожвавлення знаменує собою кінець новонародженості і початок нової стадії розвитку - стадії немовляти (з 2 місяця до 1 року). Отже, роль дорослого у спілкуванні з немовлям є однією з головних передумов успішного розвитку дитини і соціалізації її у людському середовищі.
16.Поняття про потреби, їх класифікація. Ієрархія потреб особистості. Вроджені потреби та інстинктивні форми поведінки немовляти.
Перший період життя дитини триває кілька тижнів. Новонароджена дитина проявляє активність, що грунтується на вроджених безумовних рефлексах, тому поведінка дитини як така, що будується на вироблених за життя реакцій, відсутня. Активність малюка обмежена моментами задоволення біологічних потреб у їжі, у теплі тощо. Значну частину доби новонароджений спить, періодично прокидаючись, щоб поїсти. Зберігається фізіологічна залежність малюка від матері, від грудного годування та гігієнічного догляду. Народжуючись як біологічна істота, новонароджений у соціальному оточенні швидко набуває соціальних ознак. Все життя дитини будується дорослим на основі суспільно вироблених способів: батьки привчають дитину спати у нічний час та стимулюють його активність вдень; дитину оточують предмети, необхідні для купання, годування, збереження тепла, іграшки. Залежність існування дитини від дорослого, постійний контакт із ним зумовлює особливий інтерес до його особи, малюк намагається доступними для себе засобами привернути увагу дорослого. Головними з них у новонародженого виступають крик та плач.
Результатом першого досвіду спілкування новонародженого із близькими дорослими виступає поява в нього потреби у спілкуванні і співробітництві з дорослими. Перші прижиттєві реакції малюка виникають у контексті його спілкування з дорослими, зокрема під час годування дитини матір’ю. Погляд дитини зосереджується на обличчі матері, дитина ніби завмирає, прислуховуючись до голосу матері. Ці реакції отримали назву зорового та слухового зосередження, яке становить основу для подальшого формування поведінки дитини.
17.Характеристика безпосередньо-емоційного спілкування як провідної діяльності немовляти, її розвивальне значення.
Під впливом умов, створених дорослими, помітно змінюється емоційне життя малюка. Від народження для дитини характерними є негативні емоційні реакції, оскільки вони сигналізують оточуючим про незадоволені потреби, які мають життєво важливе значення для малюка. Створений дорослими позитивний емоційний фон, доброзичливість, ласкаві звертання, уважність, турбота викликають у малюка відповідні емоційні реакції. Посмішка новонародженого виступає першою соціальною емоцією, яка включається у спілкування з дорослим і є своєрідною відповіддю на лагідне звертання до неї. Тут проявляються перші ознаки спрямованості поведінки дитини, на основі якої згодом розвивається цілепокладання, як необхідна риса діяльності. Саме в емоційній сфері психіки дитини формується важливе новоутворення – «комплекс пожвавлення», що виникає під час контакту дитини з дорослим і включає емоційні та рухові реакції: посмішку, вокалізації, дитина тягнеться ручками і спрямовує погляд у напрямі дорослого. Вокалізації виражають позитивні емоції задоволення, спостерігається пожвавлення рухових реакцій. Дитина чітко вирізняє дорослого з усього оточення, проявляючи позитивне ставлення до контакту з ним. У дитини виникають перші соціальні потреби у пізнанні та спілкуванні, тісне переплетення яких задовольняється за допомогою «комплексу пожвавлення». Потреба малюка у спілкуванні реалізується в безпосередньо-емоційному спілкуванні як провідній діяльності немовлячого віку. Поява «комплексу пожвавлення» як першої форми поведінки дитини свідчить про завершення періоду новонародженості й про початок дитинства.
18. Психічний розвиток дитини у період раннього дитинства. Головні психічні новоутворення дітей раннього віку.
Ранній дитячий вік охоплює період від 1 до 3 років і є одним із ключових у житті дитини. Він характеризується новою соціальною ситуацією розвитку, оскільки на цьому етапі її життя провідною стає предметно-маніпулятивна діяльність, яка заміняє емоційне спілкування з дорослим (провідну діяльність немовляти), виникають важливі новоутворення.
До основних новоутворень у ранньому дитинстві належать наступні:
1) поява символічних дій - створення нових відношень між предметом і його використанням (використання предметів не за їх призначенням);
2) поява наслідування: у грі дитина починає активно наслідувати людей, які її оточують (в основному наслідує моторні дії);
3) перші прояви самопізнання: малюки починають підпорядковувати поведінку інших людей своїм потребам, пов'язаним з особис-тісним розвитком, а також порівнювати себе з іншими людьми;
4) поява найпростішої форми самосвідомості - дитина впізнає себе, називає своє ім'я в різних варіантах, говорить про себе в першій особі ("Я"), здатна виражати засобами мови окремі стани і потреби ("Я хочу", "Я буду") та позитивно забарвлене твердження про себе ("Я гарний"), позитивно ставиться до похвали дорослого, намагається самостійно повторити позитивну дію, прагне до активних самостійних дій;
5) розвиваються початкові форми мислення.
Наприкінці третього року життя (іноді дещо раніше) діти починають відстоювати своє право на незалежну поведінку ініціативними заявами "Я сам". Це є причиною повного розпаду попередньої соціальної ситуації і появи кризи трьох років.
19. Екстеріоризація та інтеріоризація дій як етапи розвитку та основна форма оволодіння діяльністю. Предметно-маніпулятивна діяльність як провідна діяльність раннього дитинства, її розвивальне значення.
В ранньому віці дитина відкриває для себе світ предметів та їх призначення як надбань людської матеріальної та духовної культури - за рахунок функціонування провідної діяльності віку - предметно-маніпулятивної. Предметно-маніпулятивна діяльність - система дослідницьких дій, маніпуляцій дитини з предметами, спрямована на вивчення їх функціонального призначення
Її відмінність від простого маніпулювання предметами дитиною немовлячого віку полягає в тому, що, діючи з предметами, дитина вивчає їх функціональне призначення в житті культурної людини. Впродовж всього вікового періоду спостерігається певна динаміка предметно-маніпулятивної діяльності переддошкільника:
Стадія предметної дії (засвоєння дії з визначеним окремим предметом) ----- Стадія узагальненої дії (формування навички дій з аналогічними предметами даного класу) ----- Стадія ігрової дії (символічне виконання дії з предметами-замінниками)
Спочатку зразком для оволодіння дій з предметами виступає для дитини дорослий.
Застосовуючи наслідування дій дорослого, малюк п'є з чашечки, намагається їсти ложкою, годує ляльку, заколисує ведмедика тощо. Але на стадії предметної дії дитина може повторити дію спочатку тільки на тому самому предметі. Отже, предмет ще виступає як конкретна річ, а не як представник певного класу предметів (не як чашка взагалі, а як ця конкретна моя чашка).
Першочергово саме слово і зразок дорослого виступає стимулом для дій малюка.
Пізніше, на другому році життя дитина починає довільно наслідувати й такі дії, які їй спеціально не показують, але які вона сама бачить у навколишньому житті. Копіюючи батьків, дитина пробує підмітати віником, стукати молотком, висувати шухляду, вмикати телевізор тощо. Діапазон освоєних предметів зростає, і відбувається перенесення способів виконання дій на інші предмети цієї ж групи. Поступово предмети, з якими малюку можна діяти однаково, об'єднуються в одну групу, незважаючи на різницю в розмірі, кольорі тощо, тобто відбувається перше узагальнення дій.
З другого року життя відбувається також [стадія ігрової дії] і перенесення засвоюваних дій із справжніх предметів на іграшкові, а також у іншу, символічну ситуацію. Так, дитина підносить до рота іграшкову ложечку чи чашку, або ж імітує годування ляльки. Малюк виконує символічну дію з предметами-замінниками, що стає підґрунтям для виникнення сюжетної гри.
Потужним механізмом научіння дитини раннього віку є наслідування. Наслідування - спосіб соціалізації дитини, що виявляється як відтворення нею в своїй поведінці дій дорослого Коли дитина вміло копіює когось, дорослі зазвичай посміхаються і тим самим емоційно підкріплюють, заохочують її дії. Це розвиває у малюка схильність до засвоєння нового через наслідування
20.Криза 3-х річного віку та її симптомокомплекси. Структурні компоненти самосвідомості особистості.
До трьох років у дитини з'являється первинна самооцінка - усвідомлення не тільки свого "я", але й того, що "я хороший", "я дуже хороший", "я хороший і більш ніякий". Вимовляючи "я сам", дитина прагне діяти в цьому світі, змінюючи його. Виникає новий тип ставлення дитини до дорослого. Вона починає порівнювати себе з дорослим і користуватися тими самими правами, що й дорослий, бути самостійною та незалежною.
Криза 3-х років - межа між раннім і дошкільним дитинством - один з найскладніших моментів у житті дитини. Це кризи виокремлення свого "я" (за Д.Б. Ельконіним).
У цей період зростають самостійність і активність дитини, що вимагає від близьких своєчасної перебудови. Якщо нові стосунки з дитиною не складаються, її ініціатива не заохочується, самостійність постійно обмежується, у дитини виникають кризові явища. Л.С. Виготський описує 7 характеристик кризи З років.
Негативізм
Дитина дає негативну реакцію на вимогу чи прохання дорослого. Вона не робить щось тільки тому, що це запропонувала їй певна доросла людина. Головний мотив дії - зробити навпаки, тобто прямо протилежне тому, що їй сказали.
Впертість
Це реакція дитини, яка наполягає на чомусь не тому, що їй самій дуже хочеться, а тому, що вона сама про це сказала дорослим і вимагає, щоб з її думкою рахувались. Впертість - не наполегливість, з якою дитина досягає бажаного. Вперта дитина наполягає на тому, що їй не так вже дуже хочеться, чи зовсім не хочеться, чи давно розхотілось.
Норовливість дитини
Норовливість дитини спрямована не проти конкретного дорослого, а проти системи стосунків, що склалася в ранньому дитинстві, проти прийнятих у сім'ї норм виховання. Дитина наполягає на своїх бажаннях і незадоволена тим, що їй пропонують і роблять інші. Яскраво виявляється тенденція до самостійності: дитина хоче все робити і вирішувати сама.
Під час кризи підвищена тенденція до самостійності приводить до свавільності, яка часто неадекватна можливостям дитини і викликає додаткові конфлікти з дорослими. Свавільність - це прагнення до емансипації від дорослого. Дитина сама хоче щось робити. Якщо у кризі першого року дитина прагне до фізичної самостійності, то у три роки йдеться про самостійність наміру, задуму.
У деяких дітей конфлікти з батьками стають регулярними, вони нібито постійно знаходяться в стані війни з дорослими. У цих випадках говорять про протест-бунт. У сім'ї з єдиною дитиною може проявитися деспотизм. Дитина жорстко виявляє свою владу над оточуючими її дорослими, диктуючи, що вона буде їсти, а що не буде, чи може мама піти з дому чи ні тощо. Якщо в сім'ї кілька дітей, замість деспотизму можуть виникати ревнощі: та сама тенденція до влади виступає джерелом ревнивого, нетерпимого ставлення до інших дітей, які не мають майже жодних прав в сім'ї, з точки зору юного деспота.
Знецінювання В очах дитини знецінюється те, що було звичним, цікавим, дорогим раніше. 3-річна дитина може почати сваритися (знецінюються старі правила поведінки), викинути або зламати улюблену іграшку, запропоновану невчасно тощо.
З новоутворень кризи трьох років виникає тенденція до самостійної діяльності, водночас схожої на діяльність дорослого - адже дорослі виступають для дитини зразками, і дитина хоче діяти, як вони. Тенденція жити спільним життям з дорослим проходить через все дитинство; дитина, відділяючись від дорослого, встановлює з ним більш глибокі стосунки, зазначав Д. Б. Ельконін.
Криза 3-х років - це перебудова соціальних стосунків дитини, зміна її позиції по відношенню до оточуючих дорослих і насамперед до авторитету батьків - вона намагається встановити нові, вищі форми стосунків з оточуючими.
Це також і криза її особистості. За Д.Б. Ельконіним, криза 3-х років - це криза соціальних стосунків, а будь-яка криза стосунків є кризою виокремлення свого "Я".
21.Загальна характеристика психічного розвитку дитини дошкільного віку.
Дошкільне дитинство є періодом первинного складання особистості, періодом розвитку особистісних механізмів поведінки.
Відокремлення дитини від дорослого наприкінці раннього віку призводить до нових взаємин дошкільника з ним та до нової ситуації розвитку. Вперше дитина виходить за межі свого сімейного кола і встановлює нові стосунки з більш широким світом дорослих людей.
Спілкування дитини з дорослим ускладнюється і набуває нової форми та нового змісту. Дошкільнику вже недостатньо уваги дорослого і спільної діяльності з ним. Завдяки мовленнєвому розвитку значно розширюються можливості спілкування з оточуючими. Відтепер дитина може спілкуватися з приводу не лише безпосередньо предметів, які сприймаються, але й уявлюваних предметів, які відсутні в конкретній ситуації взаємодії. Зміст спілкування стає позаситуативним, який виходить за межі ситуації, що сприймається.
Провідний для цієї форми мотивів спілкування – пізнавальний. Дорослий починає виступати перед дитиною у новій якості – як джерело нових знань, як ерудит, який здатний зняти сумніви та відповісти на питання.
Для старших дошкільників характерно прагнення не лише до доброзичливості та уваги дорослого, але й до взаєморозуміння та співстраждання.
Соціальна ситуація розвитку дошкільника не обмежується його контактами з оточуючими дорослими. Крім реальних оточуючих дитину дорослих у житті і у свідомості дошкільника з’являється ще один – ідеальний дорослий.
Він є ідеальним тому, що: 1) існує лише у свідомості дитини як ідея, а не як конкретна ідеальна людини; 2) втілює у собі досконалий образ якої-небудь загальної функції: дорослий - батько, лікар, продавець і т. п. Дошкільник хоче бути таким, як цей ідеальний дорослий. Його головна потреба – бути членом дорослого суспільства.
Протиріччя соціальної ситуації розвитку дитини-дошкільника полягає у розриві між його прагненням бути як дорослий і неможливістю реалізувати це прагнення безпосередньо. Єдиною діяльністю, яка дозволяє розв’язати це протиріччя, є сюжетно-рольова гра.
Саме тому, що рольова гра дає дитині можливість вступити до взаємодії з такими сторонами життя, які недосяжні їй у реальній практиці, вона і є провідною діяльністю дошкільника. Основним мотивом ігрової діяльності є найкраще виконання ролі, діяти "як дорослий". Цей мотив підпорядковує собі безпосередні стосунки дитини і є провідним. З цієї точки зору, дошкільний вік – період інтенсивного засвоєння людських взаємин – норм і правил поведінки, які існують у світі дорослих.
Крім дорослого в соціальній ситуації розвитку дитини в дошкільному віці важливу роль починають відігравати однолітки. Спілкування і взаємини з іншими дітьми стає не менш значущим для дитини, ніж її взаємини з дорослими.
Таким чином, соціальна ситуація розвитку дитини в дошкільному віці ускладнюється. Доросла людина залишається центром життя дитини, але взаємини з нею суттєво змінюються: дитина вступає у взаємини з більш широким соціальним світом.
Становлення внутрішнього психічного життя і внутрішньої саморегуляції пов’язане з цілим рядом новоутворень у психіці і у свідомості дошкільника.
Розвиток пізнавальної і особистісної сфери дитини.
На кожному етапі розвитку та чи інша психічна функція виходить на перше місце. Найважливішою особливістю дошкільного віку є нова система психічних функцій, в центрі якої стає пам’ять (на думку Л.С.Виготського).
Пам’ять дошкільника є центральною психічною функцією, яка визначає всі інші процеси:
Мислення: міркувати - згадувати, тобто спиратися на свій попередній досвід або змінювати його. Мислення перестає бути наочно-дійовим – дитина може встановлювати прості причинно-наслідкові взаємозв’язки між подіями та явищами, стає наочно-образним, починає розвиватися словесне мислення.
Сприймання: засвоєння сенсорних еталонів (найменування якостей, кольорів, форми, величини) стає довільною, самостійною дією, втрачає афективний характер.
Уява: одне з найважливіших утворень дошкільного віку, має багато спільного з пам’яттю – в обох випадках дитина діє в плані образів та уявлень. Пам’ять також можна розглядати як "відтворюючу уяву".
Пам’ять: у молодших дошкільників – мимовільна. Запам’ятовуються казки, оповідання, діалоги з фільмів, коли дитина співпереживає героям. Протягом дошкільного віку зростає ефективність мимовільного запам’ятовування. Смислова пам’ять розвивається разом з механічною.
Мовлення: в основному завершується тривалий і складний процес опанування мовленням. До 7 років мовлення стає засобом спілкування та мислення дитини:
Важливим новоутворенням цього періоду є довільна поведінка, яку можна визначити як поведінку, яка опосередкована нормами та правилами. Вперше виникає питання про те, як треба себе поводити, тобто формується попередній образ своєї поведінки. Дитина починає опановувати і керувати своєю поведінкою, порівнюючи її з тим образом, який стає взірцем.
Усвідомлення своєї поведінки і початок особистої самосвідомості – одне з головних новоутворень дошкільного віку.
Особистісні новоутворення:
1. Виникнення першого схематичного контуру цілісного дитячого світогляду.
2. Виникнення перших етичних інстанцій: "що таке добре". Етичні інстанції зростають поряд з естетичними: "красиве не може бути поганим".
3. Виникнення підпорядкування мотивів.
4. Виникнення довільної поведінки.
5. Виникнення особистої свідомості – усвідомлення свого обмеженого місця в системі взаємин з дорослим.
6. Розвиток самооцінки – усвідомлення можливостей своїх дій.
22.Характеристика мовлення як когнітивного процесу. Психолого-педагогічні умови розвитку мовлення в онтогенезі. Розвиток мовлення у дітей раннього та дошкільного віку.