Розділ 2. Аналіз впк у період незалежності України

Зараз військово-промисловий комплекс України переживає не найкращі свої часи. Частка України на міжнародному ринці зброї складає приблизно 1 відсоток. Це не так і вже мало, але країна, що займала провідне місце у військово-промисловому комплексі Радянського союзу, могла б постачати на світовий ринок більше. Загальною тенденцією виробництва зброї є впровадження все нових і нових наукомістких технологій, а Україна, як відомо, має значний науковий та технічний потенціал. Але на розвинення, і, найголовніше, на впровадження у масове виробництво технологій, у нашої країни, як завжди, немає потрібних коштів. Це становить разючий контраст із ВПК країн Євросоюзу.

Розглянемо як приклад процвітаючого ВПК країни Європи. Стрілецька зброя європейського виробництва широко поширена у світі. Значну конкуренцію їй складають лише такі "хіти", як американська М16 та всесвітньо відомий автомат Калашникова. Але такі виробники стрілецької зброї, як Steyr (Австрія), Heckler&Koch (Німеччина), FabriqueNacional (Бельгія) зайняли провідні позиції на світовому ринці стрілецької зброї і не виявляють жодних ознак того, що поступляться ними у майбутньому. Про популярність у світі зброї європейського виробництва красномовно свідчать такі факти. Третє місце за популярністю у світі належить пістолет-кулемету німецького виробництва МР5, що стоїть на озброєнні поліції та загонів особливого призначення багатьох країн світу. Його популярність зумовлюють легкість, простота конструкції, традиційна німецька якість та - найголовніше - низька вартість. Приклад другий: Сполучені Штати, - країна, що сама експортує на світовий ринок велику кількість зброї, закуповує її в Європі. Так, американська армія використовує бельгійські кулемети, і штатним пістолетом у ній є Beretta 92 італійського виробництва. Фірма Beretta, що, до речі, веде свою історію з шістнадцятого сторіччя, та також італійська Franch, займають чільні місця серед світових лідерів виробництва гладкоствольної та взагалі мисливської зброї.

Країни Євросоюзу є виробниками броньованої техніки, зокрема самохідних гармат, ракетних комплексів, бронетранспортерів та броньованих машин піхоти.

Серед поставників цього виду озброєнь - Австрія, Італія (бронетранспортери виробляє відома автомобільна фірма Фіат), Швеція, але найбільші - Велика Британія, Франція та Німеччина. (Наприклад, всі аналогічні машини єгипетської армії - виробництва Німеччини.)

Таким чином, Євросоюз виробляє та експортує - насамперед, у країни центральної та північної Африки, Південної Америки та деякі країни Азії, ряд країн Європи, - усі види стрілецької зброї: пістолети, кулемети, гранатомети, але переважно пістолет-кулемети та автоматичні гвинтівки, гранати, броньовану техніку. На той же час Украйна має обмежений ринок покупців. Українська техніка, що майже завжди мало чім поступається західним аналогам за бойовими характеристиками, нехтується покупцями заради у кілька разів дорожчої іноземного виробництва.

Проблеми українського ВПК можна умовно поділити на три класу: пов'язані з моральним та матеріальним старінням промислової бази українського ВПК (оборонна галузь надзвичайно наукомістка і техніка і технології застарівають тут дуже швидко); пов'язані із внутрішньою ситуацією в Україні; пов'язані із зовнішньополітичними проблемами і ситуацією у світі в цілому.

Якщо виходити з обсягів міжнародної торгівлі звичайними озброєннями та військовою технікою, то можна вважати, що Україна, по суті, належить саме до цієї, другої групи країн-експортерів. Адже до першої групи входять країни, які є не лише потужними експортерами звичайних озброєнь та військової техніки. Ці країни, особливо США та Росія, визначають архітектури світового балансу військових сил і мають потужні власні збройні сили, які і є, як правило, потужним споживачем продукції відповідних національних ВПК.

Друга ж група країн, з розглянутого вище переліку, виділяється саме як країни-торгівці звичайними озброєннями та військовою технікою, оскільки їх Збройні сили значно менш потужні, ніж у країн першої групи. Так, за наведеними у пресі даними, військовий бюджет США у 2006 р. становив 550 млрд. дол., Великобританії – 51 млрд. дол., Франції – 41 млрд. дол., Росії – 24 млрд. дол., а України – лише 1,74 млрд. дол. Слід зауважити, що в Польщі, яка за її місцем у європейській та світовій військовій ієрархії, масштабами економіки та чисельністю населення співставна з Україною, військовий бюджет у 2006 р. становив 5,5 млрд. дол. США.

Наведені дані відображають кризову ситуацію, у якій фактично перебуває український ВПК протягом останніх півтора десятка років. Причини її полягають у тому, що, з одного боку, порушився встановлений ще за радянських часів порядок взаємопов’язаного розвитку ВПК та Збройних сил, а з іншого боку, новий порядок взаємодії цих суспільних інститутів, який сформувався в Українській державі, не забезпечує належним чином динамічний розвиток того ВПК, який залишився Україні в спадок після розпаду СРСР.

Основним споживачем продукції радянського ВПК були Збройні сили СРСР. А експорт озброєнь та військової техніки, попри його великі обсяги, мав підпорядковане значення для розвитку радянського ВПК. Що ж стосується ВПК України, то умови його розвитку нині зовсім інші, ніж були в радянський період.

Насамперед Україна позбулася статусу ядерної держави, що вплинуло на обсяги та структуру, навіть, потенційного попиту на озброєння та військову

техніку з боку вітчизняних Збройних сил. Адже в України зникла потреба в цілому ряді власних озброєнь, які раніше вироблялися підприємствами українського ВПК. Передусім це стосується ракетної техніки. За українським ВПК ще частково залишились функції обслуговування ядерних військових програм Росії. Однак перспективи розвитку українського ВПК у цьому напрямі вельми обмежені й визначаються, по суті, стратегічними інтересами Росії. Остання, що цілком закономірно, прагне зменшити залежність власних збройних сил від поставок продукції українського ВПК. Принаймні за найважливішими для росіян напрямами.

По-друге, останнім часом, як наслідок узагальнення досвіду численних збройних конфліктів та прогнозування розвитку досягнень науково-технічного прогресу у сфері воєнних технологій та технологій подвійного призначення, у світі змінилися панівні концепції розвитку збройних сил. Це вплинуло на вимоги до сучасної технічної оснащеності збройних сил. Наслідком трансформації означених вимог стала трансформація структури попиту на озброєння та військову техніку на світовому ринку. Детальніше наслідки згаданих глобальних зрушень у попиті на озброєння та військову техніку для українського ВПК будуть розглянуті далі.

І, нарешті, радикально змінились умови фінансування Збройних сил України (ЗСУ) та українського ВПК порівняно з радянським періодом. Причому зміни ці відбулися не на краще й полягають у хронічному недофінансуванні згаданих суспільних інститутів. Як вже зазначалося вище, загальний військовий бюджет України не просто невеликий, а й не відповідає потребам сучасного розвитку вітчизняних збройних сил, на чому регулярно наголошував як нинішній, так і попередні міністри оборони України. А за умов хронічного недофінансування потреб української армії в найгіршому стані перебувають саме програми її військово-технічного переоснащення та забезпечення, оскільки державні кошти витрачаються, в основному, на поточні потреби особового складу та фінансування поточної життєдіяльності Збройних сил.

Проблема фінансування потреб Збройних сил України (ЗСУ) заслуговує на окремий аналіз. У цій роботі ми торкаємося зазначеного питання лише в контексті розвитку вітчизняного ВПК, оскільки ЗСУ виступають одним із споживачів його продукції.

Треба підкреслити, що фінансування досліджень та конструкторських розробок зі створення військової техніки та озброєнь з боку держави не лише недостатнє, а й вкрай нерівномірне. Так, за наведеними в „Инвестгазете” даними, протягом останнього десятиріччя, тобто починаючи з 1997 р. і до 2006 р. включно, щорічні обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України коливалися в межах 30–140 млн. грн. Причому фактично ці коливання мали хаотичний характер і, навіть, у суміжні роки могли різнитись у рази. Наприклад, у 1997–1998 рр. обсяги фінансування з державного бюджету прикладних досліджень Міністерства оборони України становили 30–35 млн. грн. А у 2000 р. вони стрімко зросли до 140 млн. грн. Потім протягом двох років зменшились до