85

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні та методичні засади дослідження проблеми

1. Стан наукової розробки проблеми

2. Наукові підходи та теоретична варіативність у дослідженні феномену телебачення

РОЗДІЛ 2. Становлення телебачення як виду мистецтва. Компаративний аналіз

2.1 Телебачення, кіно і Digital Art

2.2 Телебачення і література

2.3 Телебачення і театр

2.4 Телебачення і музика

РОЗДІЛ 3. Художня природа телевізійного твору. Жанрова специфіка.

3.1 Репродуктивні та продуктивні телевізійні форми

3.2 Телефільм як твір мистецтва

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Досягнення науково-технічної революції та глобальний наступ цифрових інформаційних технологій, який розпочався у XX сторіччі, потребує перегляду ролі та потенціалу телебачення як основного джерела аудіовізуальної рефлексії образу світу. Масова комунікація, що народилася як реакція на запити часу, поряд зі створенням та розповсюдженням позахудожньої інформації дала початок техногенної художньої культури (в тому числі і художньому телебаченню), на основі якої і реалізує себе телевізійне мистецтво. Роблячи масовим видовищем найрізноманітніші явища соціокультурної дійсності, телебачення репродукує події та готові форми, створені іншими видами мистецтва. Вже ця функція телебачення надає телевізійному видовищу естетичної якості, що заснована на єдності творчого та комунікативного процесів. Проте, виступаючи як синтез художньо-естетичних принципів кіно, театру, літератури, музики, зображального мистецтва, телебачення не тільки транслює, але й створює власні форми. Тобто, воно виступає не лише як засіб масової комунікації та інформації, але й як естетично-художній феномен сучасної культури, як самостійний вид мистецтва.

Розвиток телебачення визначив радикальний переворот у способах творчого виробництва, функціонування культури, включаючи її естетичні та духовні феномени. Єдність комунікативних та естетичних сторін, що визначають природу телевізійної творчості, змушує дослідника зайняти позицію мистецтвоцентризму та дослідити сутність телебачення як художнього феномену сучасності.

Говорячи про естетичну природу всього телебачення в цілому, ми виходимо з того, що воно являє собою складну систему, різні зони якої по-різному освоюють та відображають реальність. Найбільш крупними з цих зон є художнє та позахудожнє телебачення.

Художнє телебачення складає значну частину загальної телевізійної продукції і найактивнішим образом впливає на масову аудиторію. Наукове дослідження його естетичної самобутності гостро стоїть на порядку денному, оскільки теоретична розробка цього кола проблем дозволяє судити про принципові тенденції розвитку нового мистецтва в системі засобів масової інформації.

Дискусії з цього питання перманентно активізувалися з 1960-х по 1990-х рр. як серед практиків, так і серед теоретиків. Спочатку питання формувалося категорично: чи є ТБ мистецтвом? Відповідь намагалися знайти журналісти, кінознавці, соціологи, психологи. В результаті виникла компромісна дефініція «художнє телебачення», ядро якого склали телефільми та телеспектаклі. Звідси з’явилася необхідність компаративного аналізу кіно і ТБ, театру і ТБ. Одна група дослідників вказувала на екранну мову (аудіовізуальність, монтаж) як принципову схожість кіно і ТБ, на основі чого останнє проголошувалося «малоекранним кіно», але не особливим мистецтвом (Ю.Богомолов, Р.Юренев та ін.). Їх опоненти (Р.Копилова, О.Нечай, С.Безклубенко, М.Пшилипяк та ін.) наполягали на відмінностях телетворів (симультанність, програмність, діалогізм) та виявляли специфіку їх образної природи.

Саме цей факт дволикої природи телебачення і зумовив обрання даної теми дослідження, яка вимагає мистецтвоцентричного підходу.

Актуальність вивчення даної проблеми, таким чином, обумовлюється гострою необхідністю дослідження телебачення як виду мистецтва для розуміння культурних процесів в умовах становлення інформаційної цивілізації; недостатнім дослідженням картини світу, що створюється телебаченням на сучасному етапі його розвитку. В естетико-художньому аспекті актуальність даної проблематики визначається дискусійністю питання розгляду телебачення в якості художнього феномену. Ця дискусійність, з одного боку, торкається естетико-морфологічних питань системи видів мистецтва, історичного процесу розширення та звуження меж видів мистецтв, а з іншого - спроб сформувати типологічні параметри сучасної культури як культури аудіовізуальної ери.

Вищевикладені думки дозволяють звернутися до заявленої теми дослідження як актуальної.

Ступінь наукової розробки проблеми. Причини, що обумовили актуальність даного дослідження, визначають і специфіку аналізу наукової розробки проблеми. Даними проблемами історії, теорії і естетики телебачення займалися вітчизняні та зарубіжні вченні. Радянською наукою досягнуто значного успіху у вивченні як історії телебачення, його теорії, практики, так і окремих аспектів його функціонування. В даному дослідженні ми спиралися на роботи, присвячені специфіці художніх засобів телебачення, написані О.Ф.Нечай, С.Д.Безклубенко, Е.Г.Багіровим, Агафоновою, Ю.О.Богомоловим, М.С.Біруковим, І.Г.Кацевим, В.С.Саппаком, В.С.Хелемендиком, Г.І.Хмарой, Б.М.Фірсовим, В.Л.Цвіком, О.Я.Юровським, О.Л.Петроченко, В.Л.Деміним, Р.Н.Ільїною, Р.Д.Еопиловою.

Важливе значення для цілісного розуміння природи телебачення мають роботи, присвячені специфіці телебачення як нового виду мистецтва, таких авторів, як Ю.Б.Борєв, В.Ю.Борєв, О.С.Вартанов, О.К.Васюков, В.М.Вільчек, Ю.В.Воронцов, Н.М.Зоркая, М.Б.Кузнєцова, Т.О.Марченко, Ф.О.Мехтиєв, Л.І.Новікова, Л.В.Петров, О.С.Сабашникова.

Фундаментальне значення для вивчення різноманітних аспектів телебачення та його місця в культурі мають роботи зарубіжних вчених – Д. Монако, Дж. Корнера, М.Маклюена, В.Шрамма, Г.Гербнера, І.Пула, А.Кумора та інших. При цьому, полемізуючи з ними, ми виходили не з ідеологічної установки, не з заданості полеміки, а зі спонукань виявити власну позицію.

Огляд науково-дослідницьких проблем, що порушуються у магістерській роботі, з одного боку, сформував потужну науково-теоретичну базу, а з іншого – показав необхідність і можливість виходу на соціокультурний рівень дослідження телебачення в синтетичній єдності з іншими засобами масової комунікації та видами мистецтва.

Мета дослідження. Дане дослідження присвячене виявленню закономірностей функціонування телебачення в культурі та його естетико-художніх закономірностей.

Згідно з поставленою метою сформульовані наступні завдання:

• виявити закономірний взаємозв’язок та взаємовплив таких видів мистецтва, як література, театр, музика та кіно на формування та специфіку телевізійного мистецтва;

• показати багатообразність та багатофункціональність телевізійної мови, порівняно з іншими комунікативними системами та видами мистецтва;

• визначити та проаналізувати специфіку телебачення як цілісного, синтетичного феномену;

• дослідити еволюцію телевізійної творчості та мистецтва в контексті технологічних революцій;

• виявити сучасні соціокультурні та художньо-естетичні тенденції в контексті розвитку нових форм відображення реальності в телевізійному процесі.

Об’єктом дослідження є телебачення як складна художньо-естетична система.

Предмет дослідження визначається як естетико-художня домінанта телебачення в контексті соціокультурного виміру.

Методологія та методика дослідження базується на принципах міждисциплінарного підходу. Загальнометодологічними принципами дослідження стали поєднання діалектичного та системно-аналітичного підходу з історико-мистецтвознавчим та художньо-естетичним аналізом інформаційно-комунікативних та соціокультурних процесів та явищ, що визначають характер та структуру аудіовізуальної творчості. В рамках культурологічного підходу це дозволяє нам розглядати значимість телевізійно-медійного дискурсу для розвитку сучасного суспільства. Принцип історизму, покладений в основу методології дослідження, та концепція процесуального культурного розвитку надали нам можливість продемонструвати, що телебачення в ході свого розвитку зазнало технологічних та функціональних змін, які вплинули на його художньо-естетичну домінанту.

Наукова новизна прогнозованих результатів виявляється у принципово новому для вітчизняної науки культурологічному підході (в чому його суть) до аналізу феномена телебачення. В роботі сформульовано та науково обґрунтовано новий підхід до розуміння телебачення як складної інформаційно-комунікативної, художньо-естетичної, соціально-культурної системи. Тим самим долається односторонній підхід до телебачення лише як до засобу масової комунікації чи нового виду мистецтва. У дослідженні обґрунтована сукупність питань, які приводяться нижче, згідно діалектичного принципу сходження від абстрактного до конкретного:

• розглянуто значення телебачення як засобу масової комунікації та форми його впливу на соціум;

• зроблена спроба визначити місце телебачення як естетико-художнього феномена в динамічній системі видів мистецтва;

• розкриті художні особливості телебачення, зумовлені аудіовізуальною природою та взаємозв’язком комунікативного та естетичного.

Дане дослідження – крок на шляху до модернізації вітчизняної традиції вивчення телебачення. Воно систематизує знання про телебачення як засіб масової комунікації, що здатне функціонувати як засіб масової інформації та самостійний вид екранного мистецтва.

Науково-практичне значення дослідження – в обґрунтуванні перспективності культурологічного та мистецтвоцентричного підходу до сучасних досліджень телебачення. Матеріали дисертації а також висновки, що містяться в ній, положення та рекомендації можуть бути використані в практичній роботі на телебаченні, при написанні узагальнюючих праць з історії телебачення, в процесі викладання спецкурсів з естетично-художніх та соціально-культурних телевізійних проблем, а також в лекційній роботі при вищих навчальних закладах.

Розділ I Теоретичні та методичні засади дослідження телебачення як виду мистецтва

1.1 Стан наукової розробки проблеми

Сучасне екранне (аудіовізуальне) мистецтво представляє складну систему внутрішніх видів. Воно включає кіно, телебачення, відео і так звані нові медіа, засновані на комп'ютерних технологіях. Екранне мистецтво входить складовою частиною в крупнішу систему техногенних мистецтв, яка складається з фотографії, кіно, радіо, телебачення. Їх безпосереднім передвісником став винахід середньовічним ченцем Іоганом Гутенбергом книгодрукування у XV ст. Проте лише з появою фотографії у 1839 р. процес формування нового виду мистецтва набув масштабного характеру і потужної динаміки. Винахід кінематографа (рухомої фотографії) послідував у 1895 р. А далі ще більш нестримно виникли радіо-, телемовлення, відеоарт і, нарешті, в останній чверті XX ст. дигітальне (цифрове) мистецтво – Digital Art.

Виникнення телебачення стало новим кроком і потужним поштовхом до становлення ери інформаційних технологій та новітньої ери мистецької та видовищної культури. Уже починаючи з винаходу фотографії та ствердження її позицій як особливого, нового за якісними характеристиками мистецтва, започаткувалася низка відкриттів таких мистецьких напрямків, існування яких було б неможливим без технічних і технологічних відкриттів. Телемистецтво представляе собою уже четверте техногенне мистецтво. І виникає уже після формування і ствердження мистецтв – фотомистецтва, кіномистецтва і радіо мистецтва. Закономірно, що телевізійне мистецтво поєднує у собі багато якостей своїх попередників: від фотографії бере технічний, нерукотворний характер зображення, від кіно – динаміку звукозорових образів, від радіо – трансляційність і системність мовлення.

На початку 1990-х рр. ясно з'ясувалося, що кинематограф став стартовим майданчиком для інтенсивного розвитку цілої екранної культури (телебачення, відеоарту, Інтернету), яка змінила повсякденне існування людини і характер її творчої діяльності. Крім того, неможливо ігнорувати естетичні наслідки впливу телевізійних і комп'ютерних технологій на образну фактуру і архітектоніку фільму. Все це, природно, спричинило і трансформацію наукових стратегій, коли традиційний мистецтвознавчий підхід довелося «переорієнтовувати на всю більшу різноманітність параестетичних, позахудожніх продуктів і процесів. Це, в першу чергу, має відношення до тих проявів художнього життя, яке все активніше користується каналами мас медіа, використовуючи аудіовізуальні, мультимедійні технології», як справедливо помічає Я.Іоськевіч [76, с. 48-49], і розвиває свою думку в іншій книзі: «Крутившись довкола нових феноменів художньої культури, прикидаючи до них то соціологічні, то психологічні, то семіотичні, то власне мистецтвознавчі мірки, ми, можливо і виявляємо щось нове в об'єкті» [40, с. 95].

Отже, вихід кінознавства в інтердисциплінарний простір є закономірним, оскільки відображає характер еволюції екранного мистецтва в другій половині XX ст, коли кіно почало вбудовуватися в контекст аудіовізуальних засобів масової, що швидко розвиваються.

Відомо, що готові ефірні телепрограми з’явилися у 1936 році в Англії (Лондон), однак їх масове розповсюдження почалося у післявоєнні роки, та сприймалося як диво. Тоді ж почала формуватися жанрова структура телепрограм. Тільки в 60-ї рр. XX ст. телебачення почало сприйматися як діяльність, близька мистецтву. Саме у цей час, окрім трансляції спектаклів та фільмів, почала формуватися своєрідна естетична властивість телевізійної практики, що сходила до синкретизму всіх родів мистецтва. Взаємозв’язок теледраматургії та візуального ряду, специфічні художні властивості телебачення досліджували у своїх роботах В.Саппак, Р. Ільїн, О Нечай, Р.Копилова, А.Кумор, Н.Лисова, В.Міхалкович, Т. Ельманович, Ю.Богомолов, В.Вільчек, М.Кузнецова, Н.Фрольцова, К.Разлогов, Н.Хренов, О.Вартанов, Л.Золотаревський. До кінця 60-х років ці ж автори доповнили встановлену раніше структуру телевізійних жанрів. Проте, на тому етапі телебачення лише почало формуватися і складно назвати жанрові типології досить повними і точними.

Початком пошуку специфічної «телевізійності» при тлумаченні нових засобів візуалізації можна вважати книгу В.Сапака «Телебачення і ми». Ейфорія шістдесятих років, що стимулювала романтизацію телебачення, була викликана переходом суспільства у нове, постписьменне, телевізійне буття. Нові технології обіцяли нові можливості. Телебачення сприймалося як синтетичне мистецтво, що витісняло «традиційну» фотографію та надто «художнє» кіно, чи надто «абстракте» радіо та «демократичний» театр [].

Молодий вид мистецтва запозичив у своїх передвісників сценічну динаміку та пов’язані з нею діалоги, звернення до аудиторії, постановність, експресивно-виразні засоби екрану, вже засвоєні кінорежисерами. Телебачення на той час вважалося більш всезагальним та глобальним, та у зв’язку з цим більш правильним, більш важливим, більш точним та об’єктивним в інтерпретації життя.

Інший же напрям досліджував інформаційно-комунікативну специфіку телебачення в області соціології, психології та журналістики - як засіб масової комунікації (ЗМК) та засіб масової інформації (ЗМІ): Е.Багіров, В.Єгоров, Г.Кузнецов, А.Юровський.

У вітчизняній теорії з середини 70-х до середини 80-х років розробка телевізійних жанрів залишалася в тіні інших, актуальніших питань. У розглянутих раніше працях приведені системи жанрів, що виникли, осмислених в різний час, оснащених спеціальною термінологією. Необхідно відзначити, що проблема жанрів на телебаченні залучала дослідників завжди, але постійності в її рішенні не було. Колосальні зміни і в структурі мовлення, і в жанрах, можна навіть сказати «вибух», стався в 1990-і роки на території колишнього СРСР.

Поява нових телепередач викликала постійні дискусії. Природно, що виразні засоби кіно і театру справили відчутний вплив на художню сторону формування телебачення. З'явилося збірне поняття «телевізійне видовище», з яким пов'язані найрізноманітніші типи культури, починаючи від суто інформаційних передач й закінчуючи найбільш складними — ігровими. Ці два вектори наукового осмислення ТБ до цих пір залишаються автономними, хоча ученими-мистецтвознавцями пропрацьовані локальні проблеми телекіно (І.Болгарін, А.Вартанов, Р.Копилова, О.Нечай) і телетеатру (Н.Агафонова, Т.Марченко, Е.Сабашникова).

В кінці XX століття телебачення перестали сприймати однобоко, або як мистецтво, або лише як засіб масової комунікації, засіб масової інформації, або як частину аудіовізуальної культури. Наприклад, доктор мистецтвознавства, представник мистецтвознавчої школи Р.Копилова в підсумовуючому дослідженні з масовій комунікації охарактеризувала дане явище «складною, поліфункціональною системой». Згадані вище автори А. Вартанов, С. Вільчек, Р. Ільін, О. Нечай писали про виразні засоби телебачення. При широкому розкиді думок превалюючою є позиція, що телебачення - це аудіовізуальне екранне мистецтво, виходячи з якої можна стверджувати, що в даній роботі робиться спроба прослідити процес художнього формування телевізійного мистецтва.

Становлення, як телевізійній теорії, так і історії паралельно відбувалося в Європі (Англія, Франція, Німеччина), США, Японії. В період 1960-1970-х років побачили світ роботи, присвячені світовому телебаченню. Це книги американських авторів: В. Емері, Т. Гріна, Е.Барноу; англійських фахівців телевізійного мовлення: Дж. Халорана, А. Брштса; канадського соціолога Р.М.Маклюена; французьких дослідників: Же. Казнева, Е. Мелон-Мартінеза. Проте, жодна з вказаних робіт не вивчала художньо-виразні засоби телебачення.

На нашу думку, повне заперечення художнього потенціалу телебачення навряд чи коректно. Воно значно розширило просторово-часовий континуум аудіовізуального твору і в цілому змінило естетичні параметри фільмічної природи. Досвід телебачення у створенні екранних артефактів виявився настільки ваговитим, що зажадав мистецтвознавчого осмислення. Воно було пов'язане з дослідженням як репродуктивної функції ТБ (способів тиражування творів літератури, ІЗО, музики, театру, кіно), так і продуктивної функції (стилістичні прийоми створення серіалів, телеспектаклів, документальних і ігрових телефільмів). Цим проблемам присвячені роботи російських учених Ю.Богомолова, В.Деміна, І.Кацева, Р.Копилової, Т.Марченко, Е.Сабашникової; американських B.Rose і J.Fiske; польських - A.Gwozdz, A.Kumor, S.Kushewski, E.Wilk, J.Zajdel; білоруських - О.Нечай, Н.Лисової, О.Медведевой, Н.Фрольцової.