VII.2. Характеристика управління органами внутрішніх справ за особливих умов

Здійснення процесу управління в органах внутрішніх справ за особливих умов залежить від причин їх виникнення, розповсюдженості, наслідків і завдань, які необхідно виконати. МВС України постійно вживає заходи щодо удосконалення діяльності органів внутрішніх справ в особливих умовах. Проводяться навчання з керівним складом УМВС в областях і великих містах, науково-практичні конференції та семінари з проблем охорони громадського порядку і удосконалення законодавства, розроблено рекомендації щодо організації підготовки персоналу до дій в особливих умовах, виданий відповідний наказ МВС. Але ця проблема залишається актуальною, оскільки на практиці постійно відбуваються зміни в керівному складі, оновлюється персонал органів внутрішніх справ, а в процесі виконання типових планів діяльності органів внутрішніх справ за особливих умов залишається багато недоліків, змінюються й самі причини, що можуть викликати особливі умови служби.

До діяльності в особливих умовах орган внутрішніх справ готується заздалегідь. З урахуванням оперативної обстановки, наявної інформації, політичних, економічних, соціальних умов, географічного положення, інших обставин наперед визначаються місця і час можливого виникнення подій і явищ, які можуть викликати особливі умови. Якщо можна спрогнозувати настання і розвиток особливих умов, або вони є очікуваними, розробляються типові спеціальні плани, відповідно до яких здійснюється підготовка персоналу і необхідного матеріально технічного забезпечення органу внутрішніх справ. Для того, щоб типові плани по управлінню органами внутрішніх справ за особливих умов відповідали своєму призначенню, слід розробляти їх під конкретні цілі, наприклад: типовий план «Повінь» для місцевостей, де вони регулярно мають місце; «Пожежа» для населених пунктів із вогненебезпечними об'єктами; «Визволення» на випадок захоплення заручників чи захоплення особливо важливого об'єкту; «Розшук» з метою розшуку і затримання озброєних, особливо небезпечних злочинців, що можуть з'явитись на території обслуговування. Суміщення різних завдань в одному типовому плані не є доцільним. Можуть бути розроблені також інші цільові плани. У таких планах визначаються наявні сили та засоби, склад зведеного загону, додаткові сили та засоби, резерви, варіанти посиленого несення служби строки підвищеної або бойової готовності задіяного персоналу, схема зв'язку, конкретні виконавці та їх обов'язки, календарний графік виконання заходів на той чи інший варі ант розвитку надзвичайних подій. До плану додаються оперативні карти, схеми збору персоналу по тривозі, основні та запасні місця дислокації, порядок взаємодії з іншими правоохоронними органами. У плані вказуються також підстави й порядок введення плану в дію. Заздалегідь розроблені у вигляді планів проектів управлінські рішення, випробувані на практичних заняттях з персоналом і максимально наближені до реальної оперативної обстановки, є запорукою ефективної діяльності органів внутрішніх справ за особливих умов. Типові плани багаторазового використання дають можливість економити час при розробці управлінських рішень, виборі оптимальних варіантів і порядку персоналу до діяльності в особливих умовах.

Особлива увага приділяється психологічній підготовці особового складу, спеціальній фізичній і професійній натренованості та загартованості. При високій загальній підготовленості персоналу до дій в особливих умовах навіть їх раптове, непрогнозоване виникнення не поставить орган внутрішніх справ у складне становище. Підготовка типового плану на випадок особливих умов, на приклад, організація розшукових заходів при появі озброєної злочинної групи, вимагає від керівника певного досвіду, знання особливостей місцевості, аналізу оперативної обстановки та інших обставин.

Як правило, розробка типового плану проходить у чотири етапи: 1) підготовчий; 2) безпосередньої розробки плану; 3) його узгодження, корегування і затвердження; 4) доведення до виконавців.

На підготовчому етапі начальник органу внутрішніх справ з'ясовує цілі й завдання планування, вивчає законодавчі й нормативні акти, вказівки й рекомендації Міністерства внутрішніх справ з даної проблеми, досвід інших органів (збирає інформацію про подібні події та явища, які мали місце раніше, наслідки, реагування на них в минулому та способи запобігання таким ситуаціям). Начальник органу (суб'єкт управління) дає доручення зібрати пропозиції керівників підлеглих підрозділів щодо конкретних заходів, маршрутів, контрольних пунктів, місць розташування оперативних груп, закріплення транспорту, виконавців. З'ясовуються форми участі інших органів, якщо план зачіпає їх компетенцію, наприклад, порядок евакуації населення.

На другому етапі визначається структура плану, перелік його позицій, склад оперативного штабу, його функціональні обов'язки, склад оперативних груп, порядок їх дій, організація контролю, зв'язку, матеріально технічного постачання, готується схема розташування особливо важливих об'єктів, які підлягають охороні, визначається склад і місце розташування резерву.

На третьому етапі проект плану узгоджується з органами влади, іншими правоохоронними структурами, зокрема, з прокуратурою, Службою безпеки, митними і прикордонними підрозділами, військовим гарнізоном, з сусідніми органами внутрішніх справ і вищим керівництвом. У проект плану вносяться не обхідні зміни і доповнення, проводиться його корегування, уточнюються спільні дії. Після цього проект плану доопрацьовується, в остаточному варіанті подається старшому начальнику (начальнику УМВС в області, в місті) для затвердження, якщо це не входить у компетенцію самого розробника типового плану.

На четвертому, заключному етапі план доводиться до виконавців. Начальник на оперативній нараді, на заняттях, інструктажі чи в іншій формі оголошує типовий план як управлінське рішення, знайомить виконавців з їх функціональними обов'язками, що наступлять при введенні плану в дію, ставить додаткові завдання щодо організації виконання планових заходів. План тиражується, якщо це необхідно, висипається вищому суб'єкту управління, іншим органам, що мають причетність до його виконання. При цьому зберігається режим таємності, якщо планові за ходи того вимагають.

Таким чином, типовий план становить собою управлінське рішення, призначене для багаторазового застосування в аналогічних ситуаціях, включаючи систематизований перелік невідкладних послідовних дій суб'єкта управління щодо мобілізації особового складу та ефективного використання сил і засобів у зв'язку з виникненням особливих умов.

При настанні особливих умов начальник органу внутрішніх справ повинен зібрати якнайбільше інформації про подію, явище, що стали причиною їх виникнення. З цією метою на місце події направляються: патрульна група, найближчі до місця пригоди працівники міліції, уточнюються обставини події по каналах зв'язку, через місцеві органи влади чи окремих посадових осіб. В окремих випадках на місці події може проводитись спеціальна розвідка. Одночасно здійснюється оповіщення персоналу органу внутрішніх справ і ставляться завдання відповідно до типового плану з урахуванням оперативної ситуації.

Як приклад, розглянемо особливості організації управління органами внутрішніх справ щодо забезпечення громадського порядку в екстремальних екологічних ситуаціях, які виникали останніми роками досить часто. Екстремальні екологічні ситуації виникають здебільшого внаслідок великих виробничих аварій і становлять собою значну потенційну небезпеку для населення та об'єктів народного господарства. Такі виробничі аварії можуть статися з технологічних причин або як результат стихійного лиха. Потенційна небезпека у таких ситуаціях полягає у можливості масових викидів токсичних або сильноотруйних речовин та розповсюдження хмар, їх випадів на великі відстані, у можливостях вибуху та пожежі на виробництві. Перш за все це стосується підприємств хімічної, нафтохімічної, нафто та газопереробної промисловості. До хімічно небезпечних об'єктів можна віднести підприємства лакофарбової, фармацевтичної, харчової промисловості, на яких використовуються аміак, хлор, кислота й інші агресивні сполуки, великі залізничні вантажні вузли, вантажні порти, сховища та продуктопроводи із сильно діючими отруйними речовинами (СДОР), очисні споруди та ін. Територія України перенасичена екологічно небезпечними об'єктами.

У випадку аварії на таких об'єктах, утворюється зона хімічного забруднення, площа якої залежить від ряду факторів (фізико-хімічних властивостей СДОР, умов їх зберігання, метеоумов тощо). У такій ситуації виникає необхідність організації та проведення оповіщення населення, евакозаходів, рятувальних та інших невідкладних робіт. Зазначені дії проводяться комплексно силами підрозділів Міністерства надзвичайних ситуацій, органів внутрішніх справ, санітарно-медичних установ. При особливо тяжких наслідках за рішенням центральних органів влади залучаються військові підрозділи.

Основним завданням органів внутрішніх справ у таких надзвичайних умовах є забезпечення громадського порядку, ефективна боротьба із злочинністю. Персонал склад органів внутрішніх справ бере також активну участь у рятувальних, ремонтно-відновлювальних, інженерно-технічних роботах, допомагаючи службам, для яких ці види робіт є профілюючими. Державтоінспекція, дорожня міліція, патрульно-постова служба, інші підрозділи органів внутрішніх справ виконують в таких умовах також свої суто специфічні завдання.

При управлінні підрозділами органів внутрішніх справ в екстремальних екологічних ситуаціях виникає низка завдань, що вимагають швидкого та точного вирішення. До таких завдань належать: уточнення параметрів можливої зони забруднення, визначення місць виставлення постів оточення, встановлення контрольно-пропускних пунктів, забезпечення руху формувань цивільної оборони та пожежної охорони до місця аварії, розміщення техніки та транспорту, виділення необхідної кількості сил та засобів для охорони майна громадян та матеріальних цінностей, підтримання громадського порядку на місці аварії, в місцях евакуації, захист персоналу від ураження, забезпечення життєдіяльності органу внутрішніх справ, постійна хімічна радіаційна розвідка, збір інформації та інші завдання. Зрозуміло, що вони будуть успішно виконуватись тільки за умови попередньої підготовки органу внутрішніх справ до діяльності в таких чи подібних надзвичайних ситуаціях.

Але найбільш складним і майже постійним завданням для органів внутрішніх справ є знешкодження особливо небезпечних озброєних злочинних угруповань, охорона громадського порядку при масових заворушеннях і безпорядках, припиненні фактів громадської непокори, коли правопорядок порушується значною кількістю людей.

При виникненні особливих умов необхідно вивчити їх причини, розповсюдженість, наслідки, визначитись у ви борі найбільш оптимальних форм реагування. Здійснюючи охорону громадського правопорядку за особливих умов, органи внутрішніх справ використовують такі методи соціального врегулювання, як переконання і примус, зокрема, адміністративне припинення.

Роз'яснювальна робота, як основний метод переконання громадян у необхідності свідомого й добровільного виконання правових вимог, припинення антигромадської поведінки, поряд з профілактичною роботою в трудових колективах і з окремими особами є необхідною умовою послаблення соціальної напруги при масових порушеннях громадського порядку, блокуванні транспортних магістралей, порушеннях порядку при організації й проведенні мітингів, вуличних походів і демонстрацій, злісної непокори вимогам адміністрації в установах виконання покарань. Механізм переконання передбачає сукупність різних засобів, форм і методів впливу на свідомість і поведінку людей. Це й безпосереднє звертання до натовпу з пропозиціями розійтись, припинити протиправну поведінку, не допустити тяжких наслідків, і звернення до лідерів, організаторів правопорушення, і виступи через засоби масової інформації, підготовка й розповсюдження текстів листівок і прокламацій, усунення при чин, які спонукали масові порушення громадського порядку, та інформування про це населення, роз'яснення неминучої відповідальності за допущені або заплановані правопорушення. Правовим переконанням повинні займатись працівники органів внутрішніх справ, які самі добре знають законодавство, відомі учасникам правопорушення, користуються авторитетом і повагою серед населення.

Роз'яснювальна робота може поєднуватися з примусом, коли необхідно взяти під охорону окремі важливі об'єкти, перекрити шляхи можливого пересування учасників правопорушення, блокувати їх місцезнаходження, затримати злісних правопорушників, задокументувати їх протиправну діяльність, встановити їх особистість. Якщо «переконання – це ціла система прийомів та способів з метою втілення у свідомості та реалізації в житті правової та моральної ідеології, принципів правових і моральних норм нашого суспільства», то «примус – це такий метод впливу, при якому на передній план виступає примусове нав'язування волі держави, це зовнішній вплив на поведінку в межах закону і моральних вимог, що ґрунтується на організованій силі і відзначається безперечністю та категоричністю»⁷⁰.

Заходи адміністративного припинення – найпоширеніша група адміністративного примусу. Вони можуть застосовуватись як для припинення кримінально караних діянь, так і у випадках скоєння адміністративних правопорушень. Надаючи міліції право на використання таких заходів адміністративного припинення, як застосування зброї, заходів фізичного впливу, спеціальних засобів чинним законодавством передбачено, що вони використовуються виключно для забезпечення громадського порядку, громадської безпеки і боротьби із злочинністю. Аналіз практики свідчить, що ці заходи в багатьох випадках використовуються також для припинення кримінальне караних дій в особливих умовах.

Заходи припинення, що їх здійснюють органи внутрішніх справ за особливих умов, можна розділити на дві групи. Перша – заходи загального призначення, до яких відносяться: вимога працівників міліції припинити протиправні дії, адміністративне затримання, вилучення речей та документів, огляд та ін. До другої належать спеціальні заходи припинення. Рішення про їх застосування приймається у виняткових випадках, коли інакше припинити протиправну поведінку неможливо, тобто коли не дали бажаних на слідків інші засоби адміністративного примусового характеру. Систему цих заходів складають заходи фізичного впливу, використання спеціальних засобів і застосування зброї, тобто вони поєднуються із силовими примусовими діями. Такі заходи можуть застосовуватися, як правило, тільки після попередження про їх використання, при суворому дотриманні вимог законодавства. Навіть якщо органи внутрішніх справ здійснюють охорону громадського правопорядку за особливих умов, дотримання законності є необхідною умовою їх діяльності. Дотримання законності забезпечується систематичним контролем збоку вищих органів управління, прокурорським наглядом, правом адміністративного та судового оскарження, контролем громадськості та засобів масової інформації.

Зважаючи на те, що органи внутрішніх справ діють постійно в складній ситуації, а особливі умови стають майже повсякденною реальністю, кожний працівник повинен чітко знати свої функціональні обов'язки на випадок виникнення надзвичайної ситуації та ретельно їх виконувати. Так, наприклад, черговий відділу органів внутрішніх справ при повідомленні про розбійний груповий напад із застосуванням вогнепальної зброї на касу підприємства, виконує наступні дії:

– попередньо з'ясовує у потерпілих чи свідків точне місце нападу, кому потрібна медична допомога, чи є при кмети злочинців, зброї, інші обставини або дані, що можуть бути використані для розшуку злочинців по «гарячих» слідах, чи охоронялось приміщення каси, попереджає про необхідність збереження обстановки на місці до прибуття працівників міліції;

– направляє на місце пригоди слідчо-оперативну групу в складі слідчого органу внутрішніх справ, працівників карного розшуку, спеціаліста криміналіста, дільничного інспектора, на території якого скоєно злочин, кінолога із службовою собакою;

– дає завдання про охорону місця пригоди і розшук злочинців найближчим до нього постовим і патрульним міліціонерам, патрульному екіпажу, або направляє на місце свого помічника, міліціонера із резерву чи іншого працівника;

– інформує про появу озброєної злочинної групи, прикмети злочинців і зброї патрульних і постових, співробітників служби охорони і державтоінспеції, оперативну службу і службу охорони громадського порядку, дорожньої міліції, транспортних органів і сусідніх органів внутрішніх справ, Службу безпеки, прикордонного контролю;

– викликає на місце пригоди медичних працівників, якщо в цьому є потреба;

– доповідає про отриману інформацію і вжиті заходи керівництву відділу внутрішніх справ, черговому УМВС в області чи місті, інформує прокурора, місцеву владу;

– з'ясовує в працівників, що прибули на місце при годи, наслідки злочину, суму та ознаки викрадених грошей, чи мають злочинці транспорт, їх додаткові прикмети, можливі напрямки пересування;

– проводить збір персоналу органів внутрішніх справ, видає зброю, засоби індивідуального захисту;

– вводить у дію самостійно або за розпорядженнями начальника спеціальний план розшуку і затримання злочинців, дає додаткову інформацію працівникам, задіяним для виконання цього плану, контролює своєчасність і повноту його виконання, зокрема, в питаннях блокування території, перекриття шляхів пересування, надходження орієнтировок за призначенням;

– викликає на місце пригоди керівників підприємства, матеріально відповідальних осіб для встановлення збитків;

– дає завдання на перевірку конкретних осіб, адрес, місць можливого укриття злочинців, якщо для цього є підстави;

– якщо потерпілі особи перебувають у лікарні, одночасно з виїздом слідчо-оперативної групи направляє до медичного закладу працівника міліції для з'ясування обставин нападу і отримання інформації, необхідної для розшуку злочинців;

– дає завдання на перевірку в оперативно-інформаційних системах органів внутрішніх справ прикмет злочинців, ознак зброї, автотранспорту, способу дії та ін.;

– постійно підтримує зворотній зв'язок з працівниками, що перебувають на місці пригоди та задіяні до розшуку злочинців;

– у невідкладних випадках може сам виїхати на перевірку оперативної інформації чи перевірку виконання розшукових заходів.

Таким є далеко не повний перелік обов'язків відповідального чергового за особливих умов, викликаних діями озброєної злочинної групи.

Під час дії в особливих умовах працівники органів внутрішніх справ можуть вживати заходи адміністративного припинення спеціального, екстраординарного призначення. Їх застосування є переважно прерогативою міліції, що відрізняє їх від заходів припинення загального призначення, які використовуються в діяльності багатьох суб'єктів адміністративно правової охорони. Особливі умови, які викликають необхідність застосування спеціальних засобів це, як правило, невідкладні випадки, коли необхідно припини ти протиправні дії, небезпечні для життя й здоров'я людей. Крім того, заходи спеціального призначення застосовують ся тоді, коли були використані і не дали бажаних результатів усі інші можливі в даній ситуації форми попереднього впливу на правопорушників. Застосуванню сили, спеціальних засобів і зброї повинно передувати попередження про намір їх застосування, якщо це дозволяє обстановка. У тих випадках, коли є реальна небезпека для життя та здоров'я людей, міліція може застосовувати спеціальні заходи без попередження. Особливості діяльності органів внутрішніх справ за особливих умов передбачають необхідність організаційного виділення спеціальних підрозділів, груп чи окремих працівників, які мають підвищену професійну, фізичну чи спеціальну підготовку і здатні успішно виконувати окремі види адміністративної діяльності. Це загони спеціального призначення «Беркут», «Титан», «Кобра», групи застосування спеціальних хімічних речовин типу «Черемуха», снайпери, спеціалісти з кіно-, фото-, відеодокументування, зв'язкові та інші. Вогнепальну зброю та спеціальні засоби дозволяється використовувати не усім, а тільки тим працівникам, які пройшли відповідну професійну підготовку, обізнані з нормативними актами, здали заліки і за своїм посадовим становищем мають право на їх застосування. Спеціальними ці заходи називаються ще й тому, що всі вони спрямовані безпосередньо на особу правопорушника, здатні завдати фізичної шкоди і навіть позбавити його життя. Працівники органів внутрішніх справ, насамперед, міліцейських підрозділів, в необхідних випадках можуть застосувати для виконання покладених на них обов'язків будь які засоби фізичного впливу, включаючи прийоми рукопашного бою, різних видів єдиноборств (самбо, карате, дзюдо, кунг-фу, таекван-до тощо), залежно від ситуації, що склалася, а також від рівня фізичної підготовки працівника. Заходи фізичного впливу можуть застосовуватись для захисту від нападу, що загрожує життю й здоров'ю громадян або працівника міліції, для затримання правопорушника, який чинить опір, для подолання фізичного опору особи, яка доставляється до органу внутрішніх справ, фізичного опору при законному здійсненні обшуку, огляду, або під час вилучення речових доказів. Цей перелік не є повним, можуть виникнути й інші ситуації. Застосування заходів фізичного впливу не оформлюється якимось спеціальним документом. У разі завдання тілесних ушкоджень необхідно надати невідкладну медичну допомогу і доповісти письмово начальнику.

До спеціальних засобів віднесено різноманітні технічні засоби впливу на правопорушника, а також на транспортні засоби та інші речі з метою усунення протиправної ситуації. Підстави, порядок застосування, а також види спеціальних засобів встановлено, крім Закону України «Про міліцію», Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні, затвердженими Постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 р. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про міліцію», спеціальні засоби застосовуються у випадках, коли були використані і не дали бажаних результатів усі інші форми попереднього впливу на правопорушників:

– для захисту громадян і самозахисту працівників міліції від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;

– для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

– для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх приналежності, або для їх звільнення у разі захоплення;

– для затримання і доставляння до міліції або іншого службового приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і утримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені особи чинять опір працівникам міліції або є підстави вважати, що вони можуть вдатися до втечі чи завдати шкоди оточуючим або собі;

– для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;

– для припинення опору працівникам міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю;

– для звільнення заложників.

Наведений перелік підстав застосування спеціальних засобів є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Всі спеціальні засоби, які застосовуються органами внутрішніх справ за особливих умов, можна поділити на дві групи: засоби активної оборони і засоби забезпечення спеціальних операцій. Засобами активної оборони визнаються гумові кийки, наручники, засоби фіксування, ручні газові гранати, а також патрони з газовими зарядами, балончики та легка зброя із сльозоточивим газом (газові пістолети і револьвери). До засобів забезпечення спеціальних операцій належать ранцеві апарати «Хмара», світло-шумові пристрої відволікаючої дії, патрони з гумовою кулею, водомети, бронемашини та інші спеціальні транспортні засоби, пристрої для примусової зупинки автотранспорту, при строї для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками. Крім цього, при охороні громадського порядку можуть використовуватись службові собаки. Відомчі нормативні акти та вищезгадані Правила встановлюють особливості застосування названих спеціальних засобів.

Вогнепальна зброя може застосовуватись працівниками органів внутрішніх справ як крайній захід за чітко ви значених особливих умов. Закон України «Про міліцію» (ст. 15) встановив детально і вичерпно такі підстави для застосування зброї:

– для захисту громадян від нападу, який загрожує їх життю і здоров'ю, а також для звільнення заложників;

– для відбиття збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;

– для відбиття нападу на об'єкти охорони, конвою, житлові приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

– для затримання особи, яку застали під час скоєння тяжкого злочину і яка намагається втекти;

– для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з під варти, а також затримання озброєної особи, котра погрожує застосуванням зброї та інших предметів, які становлять небезпеку для життя і здоров'я працівника міліції;

– для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу для життя чи здоров'я громадян або працівника міліції.

На завершення розгляду питання про підстави і по рядок застосування органами внутрішніх справ примусових заходів, можна виділити такі цілі їх застосування:

– з метою попередження правопорушень (офіційне попередження, адміністративний нагляд, перевірка документів, конфіскація, реквізиція, виселення тощо);

– з метою запобігання правопорушень (особисте за тримання, вилучення підготовлених для вчинення злочину різних знарядь і предметів, карантин, виселення);

– з метою припинення правопорушень (застосування, відповідно до закону, зброї та інших спеціальних засобів, закриття підприємств або окремих цехів через порушення вимог дозвільної системи, правил пожежної безпеки, санітарних норм);

– з метою забезпечення матеріальних правовідносин (утримання під вартою, обшук, арешти на майно, вилучення, підписка про невиїзд).

Працівники органів внутрішніх справ, які виконують обов'язки по охороні громадського порядку за особливих умов мають знати організацію й тактику органів внутрішніх справ щодо забезпечення правопорядку за особливих умов, завдання, функції, форми і методи адміністративних служб міліції, рішення місцевих рад з питань охорони правопорядку, діюче законодавство, зокрема те, яке регламентує діяльність органів внутрішніх справ та інших правоохоронних структур в особливих умовах. Працівники органів внутрішніх справ повинні уміти проводити індивідуальну профілактичну роботу з правопорушниками, знати технологію застосування заходів адміністративного припинення, взаємодіяти з громадськими організаціями, проводити дізнання і вести довірливі бесіди з громадянами, встановлювати з ними психологічний контакт.

Дії органів внутрішніх справ за особливих умов повинні бути юридично грамотними, сприйматись учасника ми порушень і громадянами, чиї права й свободи обмежуються, як справедливі та законні. Незаконні дії працівників органів внутрішніх справ можуть завдати значної шкоди, викликати соціальну напругу, прояви масової непокори, інші більш складні правопорушення.

Надзвичайна складність забезпечення громадського порядку за особливих умов вимагає високої професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ.

Дії учасників групових правопорушень часто відзначаються жорстокістю, нахабством і цинізмом, безконтрольністю поведінки й безвідповідальністю. У такій ситуації дуже важливо своєчасно затримати організаторів і активних учасників правопорушення. Від цього акту залежить і подальший розвиток подій та якість розслідування. Затримання таких осіб проводиться відповідно до вимог Кримінально процесуального кодексу України, або Кодексу законів про адміністративні правопорушення як першочергове і безпосередньо на місці пригоди чи невідкладно після правопорушення. Якщо правопорушників затримують працівники міліції громадської безпеки, вони, як правило, оформлюють затримання рапортом, в якому повинні відзначити характер поведінки правопорушника в момент затримання, хто є свідком, чи є потерпілі, які речові докази вилучено, які особисті документи виявлено.

Практика показує, що зловмисники діють агресивно, чинять спротив і непокору, якщо вони разом апелюють до натовпу, роблять провокаційні заяви. Тому вибір тактики і моменту затримання дуже важливий. Він залежить також від того, чи намагається правопорушник зникнути, чи має при собі зброю, яким є його фізичний стан та від інших ситуативних обставин. Бажано, щоб на місце правопорушення негайно виїжджала слідчо-оперативна група в повному складі, яка підтримувала б зв'язок з патрульно-постовими нарядами, з черговою частиною відділу внутрішніх справ, з іншими підрозділами, які задіяні в локалізації та ліквідації групового порушення громадського порядку. Якщо затримати правопорушників безпосередньо неможливо, то вживаються заходи щодо встановлення свідків, потерпілих, другорядних учасників правопорушення, щоб від них отримати інформацію, необхідну для встановлення особи, розшуку й затримання підозрілих.

При затриманні підозрілих необхідно провести обшук, запобігти намаганням правопорушників звільнитися від зброї, документів, інших доказів. Необхідно також обстежити місцевість, щоб виявити слід злочинців, відшукати докази. При їх виявленні складається протокол відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України чи Кодексу законів про адміністративні правопорушення. Лідери протиправної групи відокремлюються від інших учасників, забезпечується їх ізоляція та охорона. На місці пригоди можуть використовуватись мегафони для звернення до учасників правопорушень із закликами заспокоїтись, припини ти антигромадські дії з роз'ясненнями наслідків і відповідальності.

Бажано, щоб після закінчення режиму особливих умов було проведено аналіз діяльності органу внутрішніх справ у цілому, розглянуто помилки в діях окремих працівників і недоліки в планах і рішеннях при забезпеченні громадського порядку на різних стадіях: під час інструктажу, виїзду на місце пригоди, в процесі безпосередніх дій на місці, при застосуванні спеціальних засобів, при затриманні порушників, організації взаємодії з іншими органами. Результати аналізу повинні бути враховані при подальшій організації службової діяльності. Вивчаються причини і умови, що сприяли виникненню надзвичайної ситуації, про які інформуються органи виконавчої влади, господарчі структури, громадські організації та населення.