I.3. Управлінські відносини

У процесі здійснення функцій управління люди вступають у певні відносини, які називають управлінськими. Основою їх формування служать цілі та функції управління. В теорії управління управлінські відносини розглядаються в двох аспектах. По-перше, в широкому значенні, за фактом участі людей в системі управління, тобто безвідносно до того, якою стороною цих відносин вони виступають – активною чи пасивною, суб’єктом чи об’єктом. Управлінські відносини становлять при цьому систему взаємозв’язків між людьми з метою впорядкування та організації спільної життєдіяльності.

По-друге, управлінські взаємовідносини розглядаються у вузькому значенні. Як і будь-які суспільні відносини (економічні, політичні, духовно-ідеологічні), управлінські відносини є результатом певного виду людської діяльності – управлінської діяльності. Тобто у вузькому значенні управлінські відносини – це зв’язки, які постійно діють між суб’єктами та об’єктами управління. Виникнення таких зв’язків зумовлене метою існування системи й спеціальними функціями, що її реалізують.

Мета управління відбиває інтереси не однієї якої-небудь сфери, а відображає в гармонійному сполученні та розвитку інтереси всіх сфер системи: економічної, політичної, соціальної, духовно-ідеологічної. У цьому плані мета управління виступає як загальний, суспільний інтерес стосовно інтересів суб’єктів управлінських відносин. В той же час носії функцій управління мають свої особливі, окремі інтереси. Управлінські відносини таким чином постають як процес суспільних дій об’єктів управління, в ході якого задовольняють як загальні, так і особливі інтереси. Відхилення від суспільно-необхідних цілей управлінської діяльності одного з її суб’єктів – сторін управлінських відносин – об’єктивно призводить до суперечності його інтересів з інтересами іншого учасника управ­лінської діяльності – другої сторони управлінських відносин.

Монополізм інтересів одного з суб’єктів управління породжує негативні наслідки для життєдіяльності системи в цілому. Наприклад, тривале панування в органах внутрішніх справ переконання в тому, що головними суб’єктами є підрозділи оперативно-розшукової роботи, слідчих апаратів та дізнання, а робота з соціального забезпечення і соціального захисту працівників міліції є другорядною, зрештою призвело до високого рівня плинності кадрів у цьому інституті держави.

Розв’язання подібних суперечностей в системі управління можливе при правильному врахуванні єдності та належних особливих інтересів суб’єктів управлінських відносин. Вище вже зазначалось, що єдність особливих інтересів означає, що суб’єкти управлінських відносин об’єднуються метою, реалізація якої є завданням їх спільної діяльності. Мета є вираженням суспільно необхідного інтересу. Вона визначає спрямованість діяльності, оскільки з її досягненням реалізуються й окремі інтереси учасників управлінської діяльності. Тобто єдність цих інтересів обумовлена об’єктивною основою їх діяльності. Так, в органах внутрішніх справ весь керівний склад, галузеві відділи й служби як суб’єкти управлінських відносин об’єднані єдиною метою – захист життєво важливих цінностей громадян, держави, суспільства від протиправних посягань.

Реалізація власного, особливого інтересу кожного суб’єкта управлінських відносин залежить від здійснення загальної мети управлінської діяльності. У цьому випадку суб’єкти управлінських відносин при виникненні суперечностей між особистими цілями, цілями групи чи суспільства здатні активно взаємодіяти один з одним на основі реалізації загально необхідного, а не власного, особливого інтересу, який, відповідно, є незалежним та об’єктивно обмеженим іншою стороною управлінських відносин. Розв’язка суперечностей на цій основі служить джерелом розвитку всього механізму управління.

Управлінські відносини, як необхідний компонент механізму управління, мають свою структуру. Виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відповідальності, змагання тощо.

Відносини централізму та самостійності випливають з багаторольового призначення управління. Управління, з одного боку, покликане забезпечити упорядкування та узгодження взаємодії різних компонентів з метою забезпечення її функціонування та розвитку. А з іншого боку, управління – це цілеспрямований вплив на кожний елемент системи з тим, щоб його якості й властивості відповідали вимогам життєзабезпечення. Ці дві функції – загальна (життєзабезпечення системи) й специфічна (вплив на елементи системи) – є двома сторонами єдиного управлінського процесу. Необхідність виконання водночас як загальних, так і окремих (або часткових) функцій в управлінні вимагає існування ієрархії суб’єктів управлінської діяльності. Однією з провідних ознак цієї ієрархії суб’єктів є поєднання централізму та самостійності.

Відносини централізму – це форми зв’язку між вищими й нижчими суб’єктами управлінських відносин у процесі реалізації управлінських функцій, при яких вищі органи управління мають право та обов’язки визначати зміст і спрямованість діяльності нижчих для досягнення загальної мети в межах єдиної системи управління. Характер відносин централізму визначається залежно від виконання загальних чи окремих функцій управління. Відносини централізму існують, наприклад, між Кабінетом Міністрів та керівництвом міністерств, між Міністерством внутрішніх справ та Департаментами і управліннями, управліннями та їх структурними підрозділами, відділами, службами, їх органами управління.

Відносини самостійності передбачають наявність у суб’єктів управлінських відносин своїх прав та обов’язків, які дають можливість їм визначати зміст і спрямованість діяльності у відповідності зі своїми інтересами, не ігноруючи в той же час інтересів загальних.

Єдність централізму й самостійності в практичній діяльності учасників управлінського процесу досягається через встановлення відносин субординації й координації.

Відносини субординації – це такі відносини між суб’єктами управлінської діяльності, які виражають підпорядкованість одного суб’єкта іншому в процесі управління єдиним об’єктом. У відносинах субординації знаходить своє конкретне втілення централізм в управлінні. Відносини субординації мають місце як між органами управління, відділеннями й відділами, так і на індивідуальному, персоніфікованому рівні – між керівниками та виконавцями.

Субординація викликана, в першу чергу, необхідністю втілення спільних інтересів, загальних цілей, взаємопов’язаних з особливими (окремими) інтересами за допомогою певної їх самопідпорядкованості. У відповідності з нею вищі суб’єкти управління, що об’єктивно виражають загальний інтерес в усій його різноманітності, ставлять цілі нижчим, які покликані реалізувати їх у своїй діяльності з урахуванням свого індивідуального інтересу. Відносинам субординації властиві відповідні організаційні форми управління, що забезпечують їх реалізацію. Це лінійні управлінські структури, в яких підпорядкованість встановлюється ланцюжком знизу вгору, має характер однозначного зв’язку, коли кожний нижчий суб’єкт управління підпорядковується тільки одному вищому. Такий зв’язок характерний для державних органів управління.

Для встановлення субординаційних відносин на суб’єкт управлінської діяльності покладають функції розпорядчі, здійснення яких засновано на застосуванні, головним чином, прямих владних методів управлінського впливу. Для цього використовуються адміністративні методи, суть яких полягає в тому, що на основі наказів та розпоряджень визначають конкретні, функціональні цілі й завдання діяльності підпорядкованих структур. Ці методи необхідні для налагодження спільної роботи, взаємодії людей в системі управління, усунення стихійності в діяльності учасників управлінського процесу.

Складність і різносторонність процесу управління, його цілей та завдань, видів діяльності обумовлює необхідність (при наявності рівноправних зв’язків між окремими його компонентами) використовувати також відносини координації.

Відносини координації мають місце між суб’єктами управлінської діяльності, які не підпорядковані один одному, для них характерним є погодження діяльності, поєднання зусиль під час реалізації окремих завдань і загальних цілей. Ці відносини є виявленням самостійності суб’єктів управлінських відносин. Координацію дій може бути налагоджено між окремими ланками управління, які виконують відносно самостійні, специфічні функції, але пов’язані між собою єдиною стратегічною метою. Відносини координації характерні, наприклад, для сусідніх органів внутрішніх справ.

Відносини відповідальності забезпечують взаємну відповідальність між суб’єктами управлінської діяльності в процесі використання прав і виконання обов’язків для досягнення мети управління. По суті, відповідальність є формою об’єктивної залежності між суб’єктами управлінських відносин в умовах професійного розподілу праці. Механізм відповідальності органічно пов’язаний з принципом еквівалентності у взаємодії між суб’єктами управління в тому випадку, якщо діяльність одного з них завдає збитків інтересам іншого (наприклад, неправильні управлінські рішення, неякісне виконання роботи).

Як уже відзначалось, розподіл прав і обов’язків лежить в основі відносин централізму та самостійності, субординації та координації. Забезпечуючи дію механізму виконання прав та обов’язків, відповідальність є основою існування всієї структури управлінських відносин. Ані централізм, ані самостійність у роботі правоохоронних органів, ані їх координація, наприклад, не можуть бути забезпечені без встановлення відносин відповідальності між різними підрозділами органів внутрішніх справ. Можна сказати, що єдність централізму та самостійності реалізується тим ефективніше, чим активніше працює механізм відповідальності.

Відповідальність формується як результат визнання тих вимог, які висувають один до одного суб’єкти управлінських відносин – окремі працівники, групи, відділи, служби – щодо виконання взаємних обов’язків. Ці зв’язки, що утворюють об’єктивну основу відносин відповідальності, встановлюються шляхом закріплення відповідних економічних, правових та моральних норм, планових завдань, системи матеріального та морального заохочення, санкцій, які впливають на суб’єкти відповідальності з метою надання їх діям необхідного напрямку. В цьому значенні відповідальність є важливою умовою успішного здійснення суб’єктом управління своїх функцій.

У конкретних випадках при впровадженні відносин відповідальності застосовуються різні їх види, форми та методи, які характеризують способи вираження та вироблення необхідних управлінських дій. Серед видів відповідальності розрізняють юридичну, моральну, професійну, матеріальну, політичну та інші. Юридична відповідальність грає первинну роль в управлінському механізмі, визначаючи правові форми впливу відповідно до адміністративного, цивільного та кримінального законодавства. Дані форми включають в себе накладання дисциплінарних стягнень, відшкодування збитків, сплату неустойки і пені, кримінальні покарання тощо. Відносини відповідальності несуть відновлювану (що повертає об’єкт у необхідний стан), каральну (штрафну), виховну (превентивну) функції, які можна реалізовувати як окремо, так і в сукупності.

Відносини змагання являють собою зв’язки між самостійними суб’єктами управлінських відносин при виборі найкращих способів досягнення суспільно необхідних цілей. Відносини змагання встановлюють такий характер взаємозв’язку між двома та більше співробітниками, відділами, службами в процесі професійного розподілу праці, при якому отримання кращих результатів дозволяє найповніше реалізувати те чи інше завдання. Така перевага може виражатись в обранні на керівну чи іншу посаду при альтернативних виборах, у підвищенні довіри населення до діяльності того чи іншого правового інституту, при визначенні певних пільг і привілеїв тощо.

Відносини змагання, впливаючи на інтереси людей, спонукають до зростання ініціативи, творчості, утворюють стимули для повного розкриття здібностей працівників. Ці відносини є важливим засобом розвитку демократичних начал в управлінні підрозділами, сприяють усуненню монополізму окремих груп чи організацій.

Таким чином, структура управлінських відносин являє собою сукупність взаємозв’язків між суб’єктами управління, які надають суспільно необхідну спрямованість управлінській діяльності, забезпечують реалізацію цілей та завдань розвитку як окремих підрозділів, так і їх працівників.

Управлінські відносини, як можна було переконатись, є досить різноманітними, як різноманітними є конкретні цілі соціального управління, сфери застосування його функцій і т.п. Цілком охопити цю різноманітність не здатна жодна класифікація відносин з огляду на свою умовність. Але поряд з вищенаведеною класифікацією управлінських відносин слід назвати розподіл їх на основні і неосновні (допоміжні).

До основних належать такі управлінські відносини, які реалізуються через безпосередній вплив на той чи інший об’єкт. Вони займають основне місце в системі соціального управління; це відносини, які реалізуються в процесі застосування владних повноважень, ґрунтуються на прямій підпорядкованості суб’єкту управління керованих ним об’єктів.

Неосновні (допоміжні) управлінські відносини складаються між непідпорядкованими сторонами управлінського процесу, що виключає застосування влади.

Управлінські відносини розрізняють також як вертикальні, горизонтальні, формальні й неформальні. Характеристику першої пари подано раніше, слід лише нагадати, що вертикальні – це відносини підпорядкованості, субординації: Міні­стерство внутрішніх справ України, Управління внутрішніх справ України в області, районний відділ УМВС України в області, відділення міліції в селищі.

Горизонтальні відносини – це договірні та встановлені суб’єктом управління відносини між рівними, незалежними об’єктами (відносини координації між територіальними і транспортними органами внутрішніх справ). Це відносини «суб’єкт-об’єкт» у процесі спільної управлінської діяльності, це можуть бути відносини «об’єкт-об’єкт» у їхній спільній діяльності при реалізації волі суб’єкта управління.

Слід зважати й на те, що поряд з установленими офіційними відносинами в процесі управління між його учасниками можуть виникати й неформальні відносини. Останні є добровільними відносинами, які не залежать від владних повноважень. Але в процесі управління їх не можна ігнорувати. Досить сказати, що від стану неформальних відносин в соціальному колективі (в тому числі, і в органах внутрішніх справ) багато в чому залежить ефективність і кінцеві результати всієї діяльності.

Узагальнюючи характеристики управлінських відносин, можна підкреслити, що управлінські відносини являють собою такі суспільні зв’язки, в яких люди співвідносяться як суб’єкти і об’єкти управління – як керуючі, так і керовані.

Для ефективної роботи організації важливо чітко і ясно визначити функціональні обов’язки і повноваження, а також їхні взаємовідносини. Кожний співробітник організації повинен розуміти те, що очікується від нього, якими повноваженнями він володіє, якими повинні бути його взаємовідносини з іншими службовцями.

Це досягається за допомогою схеми організації, доповненої відповідними довідниками (інструкціями), і розподілу обов’язків.

Види відносин усередині організації включають такі варіанти:

– лінійні;

– функціональні;

– відносини управлінського апарату;

– латеральні.

Лінійні відносини – це відносини між керівником і його підлеглими. Наприклад, начальник УМВС України в області – начальник управління карного розшуку УМВС України в області, начальник міліції громадської безпеки – начальник управління Державтоінспекції тощо.

Функціональні відносини – це відносини спеціаліста, який уповноважений виконувати ту або іншу функцію в межах всієї організації, з іншими членами організації. Звичайно така виробнича місія має рекомендаційний характер. Наприклад, начальник відділу по роботі з персоналом підтримує функціональні відносини з начальником фінансово-економічного відділу і т. ін. При цьому, і сам функціональний керівник знаходиться в межах своєї лінійної організації, наприклад начальник відділу по роботі з персоналом – стосовно співробітників свого відділу.

Відносини управлінського апарату. Даний тип відносин має місце у випадку представлення чиїхось прав і повноважень. Посадові обов’язки при цьому складаються в наданні рекомендацій, порад. Наприклад, помічник начальника управління вступає у відносини з лінійними керівниками як би від імені і за доручення начальника управління, висловлюючи волю і бажання останнього. У цьому випадку помічник здійснює повноваження, яки має начальник управління. Не маючи особисто повноваження, помічник не приймає рішення, але в його обов’язки входить надання рекомендацій своєму безпосередньому керівнику по тих або інших питаннях, пов’язаних із службовою діяльністю.

Перевага такого виду відносин у тому, що вони є ефективним методом навчання і підготовки майбутніх керівників, економлять робочий час для вищої ланки керівників, звільнення від щоденної чисто адміністративної роботи.

Латеральні відносини можуть бути двох категорій. По-перше, колегіальні – це відносини між працівниками одного відділу, підпорядкованими одному начальнику. По-друге, рівнобіжні – це відносини, які викликані необхідністю обміну інформацією, ідеями і думками між працівниками, які займають однакове положення в організації, але працюють в різних відділах і підрозділах.

«Управлінські відносини, – підкреслюють Ю.М. Козлов і Є.С. Фролов, – є конкретною формою соціальних зв’язків (суспільних стосунків) свідомо-вольового й організаційного характеру, в яких одна сторона виступає носієм (виразником) функцій управління (суб’єкт), а інша – відчуває на собі керівний вплив з боку першої (об’єкт), що відповідає цілям соціального управління, обумовлений економічними і політичними основами даного суспільного ладу»⁶.