Питання до семінарських занять та самостійної роботи:

1. Поняття соціального управління.

2. Функції управління та їх класифікація на цільові та організаційні.

3. Принципи управління.

4. Методи управління та їх класифікації.

5. Безпосередня та опосередкована форми управління.

6. Два аспекти управлінських відносин.

7. Засвоїти положення щодо змісту управління в ОВС, правових основ, завдань та основних функцій діяльності ОВС, місця міліції в структурі ОВС

Розділ іі керівник в органах внутрішніх справ

II.1. Поняття і сутність стилю управління

Успішне функціонування колективу в цілому, як і успішна діяльність кожного члена колективу, вимагають значних зусиль щодо їх організації, визначенню цільової направленості, координації діяльності індивідуумів і груп, створення умов для такої діяльності, тобто потребують управління. Тому одним із важливих аспектів організації праці в колективах є розподіл працівників на керуючих і керованих. Керівник – головний і організуючий елемент соціальних систем управління.

У системі органів внутрішніх справ та підпорядкованих їм служб працюють сотні тисяч громадян. Їх щоденну працю, взаємодію між ними, виробничі, економічні і соціальні проблеми, що виникають у процесі оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ, організують і вирішують керівники різних ланок.

До керівного складу в системі Міністерства внутрішніх справ України відносяться керівництво Міністерства, галузевих служб МВС, начальники та їх заступники в обласних, міських та районних управліннях, відділах і відділеннях та їх структурних підрозділах, слідчих апаратах, командири стройових підрозділів (полків, батальйонів, рот і взводів) і всі ті посадові особи, які мають повноваження щодо управління персоналом на постійній чи тимчасовій основі.

Оперативно-розшукові та інші службові завдання, які виконують органи внутрішніх справ, їх місце і роль в системі виконавчої влади настільки складні, різноманітні й динамічні, що їх вирішенням займаються не окремі особи, а цілі колективи керівників-професіоналів. Практично в кожному органі внутрішніх справ функції управління виконує кілька посадових осіб. Якщо розглянути районний відділ внутрішніх справ, то це начальник райвідділу, кілька його заступників, начальники галузевих відділів і відділень та їх заступники (карного розшуку, державної служби боротьби з економічною злочинністю, Державтоінспекції, дільничних інспекторів, чергових частин, служб державної охорони та інших), командири стройових підрозділів, старші оперативні працівники, старші дільничні інспектори, старші інспектори служб.

Вершиною розпорядчої влади в даному випадку є начальник районного відділу внутрішніх справ, перша особа в управлінні службовою діяльністю, але роль і значення інших керівників в «ієрархічній» системі управління теж немала. Органи підрозділів внутрішніх справ України працюють в основному цілодобово, щоденно на всій території держави. Вони мають відношення фактично до всіх сфер соціального, економічного і політичного життя держави. Хто ті люди, які організують діяльність органів внутрішніх справ, спрямовують їх на виконання законів держави, приймають управлінські рішення, підбирають, розставляють і виховують особовий склад, контролюють виконання ним службових обов’язків, мають великі власні обов’язки й права і несуть персональну відповідальність за функціонування системи? Яким вимогам вони мають відповідати самі, якого стилю вони повинні дотримуватись в управлінні органами внутрішніх справ, які функції управління повинні брати на себе особисто? У зв’язку з цим слід розглянути поняття і суть стилю управління, функції керівника в процесі управління, вимоги до керівників органів внутрішніх справ, оцінку особистості керівника органів внутрішніх справ, культуру управління, здоров’я керівника і його вплив на службову діяльність.

Слово «стиль» в перекладі з грецької мови означає стрижень для написання на восковій дошці, пізніше воно використовувалося в значенні «почерк» .

Стиль управління кожного конкретного керівника – це упорядкована сукупність робочих, практичних прийомів його поведінки і стосунків з підлеглими в процесі управління, тобто в розробці, прийнятті рішень, організації їх виконання і контролю оперативно-службової діяльності. В стилі управління відображується власна концепція керівника, його особистість, досвід, кругозір, характер; це його почерк, ділові манери і ділова професійна грамотність. В стилі управління виявляється єдність професійних, організаційних, ідейно-політичних, моральних та інших якостей керівника.

Оцінка особистісних якостей і проблем, пов’язаних з добором керівників, є одним із самих складних аспектів управлінської діяльності органів внутрішніх справ. Вивчення стилю управління в останнє десятиліття стало важливим напрямком у процесі оптимізації діяльності людини, а також в інтегральному вивченні особистості. Знання стилю управління дозволяє вирішити проблему професійної придатності адміністративного резерву.

Керівнику ОВС важко виробити стиль діяльності, який би був здатний задовольнити всіх членів підпорядкованого йому колективу. Усвідомлення людиною причин і закономірностей своєї поведінки може радикально змінити її ставлення до виробничих ситуацій. Розуміння можливого різноманіття причин і засобів управління, ясне і разом з тим гнучке бачення проблем роблять керівника більш вільним, а його діяльність – більш успішною.

Незалежно від свого стилю, справжній керівник, що б він не робив і не говорив, має здатність підштовхнути підлеглих на високі досягнення; він же дає їм свободу і можливість для подальшого росту.

Кожен керівник ОВС в управлінській діяльності виконує службові обов’язки у визначеному, властивому тільки йому стилі роботи. Існує складне співвідношення між поняттями «стиль діяльності» і «тактика поведінки» . Виникає як би протиріччя між цими поняттями.

«Стиль діяльності» – це стійка система прийомів і способів діяльності, психологічних засобів врівноваження індивідуальності суб’єкта з об’єктивними вимогами діяльності.

«Тактика поведінки» – це доцільне використання способів, форм і методів адекватно умовам для досягнення мети.

Відповідно, суперечливість понять ставить ряд питань: яким чином різні завдання вирішуються суб’єктом за допомогою відповідного стилю діяльності? Як здійснюється перебудова стилю діяльності в різних умовах? Які особливості стилю є стійкими, а які – варіативно змінюються? Як організовуються і співвідносяться між собою стійкі і мінливі особливості стилю? Чи існує границя варіацій стилю?

В літературі затвердилося словосполучення «індивідуальний стиль діяльності», оскільки під ним розуміється індивідуальна система психологічних засобів, які використовує керівник з метою кращого врівноваження своєї індивідуальності з зовнішніми умовами діяльності. Фактично даний стиль притаманний багатьом керівникам ОВС, які мають однакові типологічні особливості. Індивідуальність скоріше реалізується в стилях діяльності, що відображають своєрідну, а часом і неповторну манеру виконання тих чи інших дій. Тому вважається доцільним розрізняти поняття: «типовий стиль діяльності», властивий певному типу керівників, та «індивідуальний стиль діяльності», властивий даному індивіду.

У теорії та практиці управлінської діяльності керівника визначилися кілька підходів до типології стилів керівництва. Залежно від ряду факторів виділяються такі стилі і методи управління: контактний, дистанційний, делегуючий, проблемний, цілепостановочний.

Керівник контактного стилю, на відміну від дистанційного, віддає перевагу безпосередньому спілкуванню з виконавцями.

Делегуючий стиль передбачає передачу підлеглим частину повноважень начальника, проблемний заохочує ініціативу, самостійність мислення підлеглих, ставлячи перед ними проблему в цілому і націлюючи на самостійний пошук її вирішення.

Дещо подібний до цього стилю цілепостановочний стиль, коли керівник визначає мету, надаючи підлеглим повну свободу в підборі шляхів та методів її досягнення. Ці стилі можуть виступати і як елементи стилю конкретного керівника. Наприклад, одночасно можна притримуватись дистанційного, делегуючого та проблемного стилів. Виділяють також стилі негативного характеру: консервативний, бюрократичний, волюнтаристичний, анархічний, догматичний та інші. Керівник-бюрократ може зовні здаватися людиною ділового стилю, але насправді це його повна протилежність – замість оптимальності, стислості, оперативності, своєчасності прийняття рішень – формалізм, заорганізованість, величезний потік паперів, звітів, резолюцій, псевдоділова метушня.

Серед більшості вчених та практиків одержав визнання поділ стилів керівництва на три основних: директивний, демократичний та ліберальний. Вони відрізняються порядком розподілу обов’язків, методами розробки і виконання рішень, формами контактів керівництва з виконавцями та контролю за їх діяльністю. Від стилю керівника залежить те, що називають «мікрокліматом» у колективі.

Директивний або авторитарний стиль управління – це надмірна концентрація влади, централізація її в одних руках. Керівник такого складу особисто вирішує всі питання: як значні, так і дрібні. Авторитарний стиль вимагає дуже високих особистих якостей керівника – бездоганної справедливості, глибокого знання справи, вміння прогнозувати можливі наслідки прийнятих рішень. Там, де керівник авторитарного типу не має таких якостей або має, але на недостатньому рівні, обов’язково виникають конфлікти і плинність кадрів. Директивний стиль виправдовує себе там, де потрібно діяти рішуче, швидко приймати рішення. Він є єдино можливим для особи, яка керує операцією затримання озброєного злочинця, рятуванням людей, в тому числі, під час стихійного лиха, забезпечення охорони громадського порядку під час проведення масових заходів.

Демократичний стиль передбачає надання підлеглим самостійності, обговорення проблем у колективі, проведення нарад із заступниками або виконавцями. Це поважне шанобливе ставлення до підлеглих, критика і самокритика, вміння враховувати думку інших, це стиль переконання і пояснень, це врахування можливостей підлеглих і терпиме ставлення до їх непринципових недоліків.

Керівник-ліберал є протилежністю керівнику-автократу. Ліберальний стиль ґрунтується на повній довірі до виконавців, на їх самостійних діях у межах функціональних обов’язків і невтручанні керівника в їх діяльність. Розпорядження керівника ліберального стилю висловлюються у формі прохань, ввічливо і шанобливо, без належного контролю за їх виконанням.

Ліберальний стиль управління не має розмаху, бо це діяльність в межах інструкцій і постанов, очікування вказівок згори, уникнення ініціатив, що виходять за межі встановленої компетенції, це недопущення ризику та діяльності, не узгодженої з вищим керівництвом. Керівники-ліберали заграють з підлеглими, потурають їм, не контролюють їх діяльність. При ліберальному стилі недоліки не усуваються, проблеми не вирішуються, а, навпаки, накопичуються, тому, звичайно, прихильники ліберального стилю серед керівників органів внутрішніх справ довго не затримуються.

Керівник ліберального стилю може перебувати на виборних посадах, у творчих колективах, в наукових установах, якщо недоліки ліберального стилю компенсуються високими діловими, науковими і професійними якостями.

В науці управління визначаються ще декілька стилів управління.

Кооперативний, при якому частина повноважень по управлінню передається службовому колективу. Комісія – це та організація чи фірма, що найбільш часто використовується для функціонування кооперативного стилю управління. Зазвичай питання управління є постійними обов’язками членів комісії. Наприклад, вирішувати питання розподілу премії може колегіальний орган – комісія.

Обмежена участь. Незначна частина управлінських функцій делегується персоналу. Спеціальним робочим групам пропонується вирішити питання планування і дати рекомендації. Однак, кінцеве рішення приймає керівник.

Бюрократичний. При цьому стилі управління майже немає місця співробітництву або навіть обмеженій участі кого-небудь. Зазвичай основним джерелом управлінських рішень є офіційні документи, довідники, правила тощо. Місце в займаній структурі – це головне, і влада безпосередньо з ним пов’язана. Тут превалюють традиція і стабільність, зміни рідкі: звісно, вони ніколи не встановлюються знизу.

Невтручальний. Це хаотичний підхід керівника, який, «як страус, ховає голову в піску» в скрутних ситуаціях. Він дозволяє кожному члену колективу поводитися так, як йому зручно, не піклуючись про об’єктивну оцінку чи наслідки. Він не сприяє виробленню колективних рішень і не може брати на себе відповідальність у важкій ситуації. Підлеглі нічого не знають про засоби контролю. Кожен сам вирішує свої проблеми чи зазнає невдачу.

«Доброзичливий деспот». Цей керівник зазвичай посміхається, слухає підлеглих (чи робить вигляд, що слухає), а потім вчиняє, як вважає за потрібне. Він зазвичай говорить: «Я слухаю Вас», «Ми, можливо, врахуємо Вашу пропозицію». Не знадобиться багато часу для того, щоб зрозуміти, що це лише відмовки.

На практиці існують керівники, які під час своєї роботи поєднують рівнозначні стилі.

Стиль управління «співробітництво» – стиль керівника, який, здебільшого, використовує демократичний і кооперативний стилі. Авторитарний, бюрократичний, доброзичливо-деспотичний і невтручальний для нього не характерні.

Стиль управління «бюрократ-автократ» – це стиль керівника, який використовує авторитарний, бюрократичний і доброзичливо-деспотичний стилі, відмовляється від стилів співробітництва, відношення «демократ-автократ» – стиль керівника, який найчастіше використовує демократичний і авторитарний стилі, часто кооперативний, заперечує невтручальний, бюрократичний і доброзичливо-деспотичний стилі.

Який же зв’язок стилю управління керівника з результативністю роботи установи, якою він керує? Результативність діяльності найбільш висока там, де керівники використовують авторитарний, змішаний (демократично-авторитарний) і демократичний стилі; найбільш низька – де керівники використовують невтручальний, бюрократичний і доброзичливо-деспотичний стилі.

Стиль управління знаходиться в тісному зв’язку і взаємодії з методом управління. Окремі вчені й спеціалісти не визнають різниці між ними і розглядають їх як рівнозначні. Але різниця між цими поняттями є і вона досить суттєва.

Якщо метод управління може бути загальновживаним комплексом способів і прийомів впливу суб’єкта на об’єкт управління, незалежним від керівника, то стиль управління залежить від індивідуальності керівника, стиль управління завжди суб’єктивний, при всій об’єктивності форм, в яких він проявляється. «Метод і стиль можна порівнювати з нотами і манерою виконання музичного твору, ноти одні для всіх, але кожний виконавець трактує твір по-своєму» ³⁸.

Стиль управління виражається в тому, якими прийомами керівник ОВС спонукає колектив до ініціативного і творчого підходу виконання покладених на нього обов’язків, як контролює результати діяльності підлеглих. Обраний стиль управління може служити характеристикою якості діяльності керівника, його здатності забезпечувати ефективну управлінську діяльність, а також створювати в колективі особливу атмосферу, що сприяє розвитку сприятливих взаємин і поведінки. Ступінь, до якого керівник делегує свої повноваження, владу, турбота, насамперед, про людські відносини або про виконання завдань – все це відображає його стиль управління.

Стиль відрізняється стійкістю, яка проявляється в частому застосуванні різних прийомів управління. Але ця стійкість відносна, тому що стилю зазвичай характерний динамізм. Правильно вироблений керівником ОВС стиль управління, який відповідає сформованій ситуації, здатний подолати будь-які перешкоди, привести службовий колектив до високих кінцевих результатів.

Стиль управління багато в чому визначається індивідуальними якостями керівника, але при всій їхній значимості не виключають інші компоненти, які його формують. Ці компоненти складають суб’єктивний елемент стилю, але він завжди має і загальну об’єктивну основу.

Об’єктивно, який би стиль не був обраний керівником ОВС, його вибір визначається свідомою метою, що характеризує засіб і метод дій. Крім цього, існують й інші об’єктивні компоненти стилю управління. До них відносяться: закономірність управління; специфіка сфери конкретної діяльності; вимоги до керівників; соціально-психологічні риси (вік, стать, кваліфікація, професія, життєві інтереси і потреби, темперамент, характер, стан здоров’я, побутові та сімейні умови та ін.); рівень ієрархії управління; засоби і прийоми управління, які використовуються вищестоящими керівниками.

Будь-яка управлінська діяльність має і суб’єктивну основу. Керівник ОВС перш, ніж прийняти рішення, спочатку прораховує всі можливі засоби впливу на підлеглих і вибирає, в залежності від ситуації, найбільше доцільні. І, незважаючи на те, що функціональні обов’язки керівника визначаються у відповідних документах, стиль роботи має відбиток неповторної особистості керівника. Саме в стилі керівника виявляються його особисті якості, які змінюються в залежності від особливостей і потреб колективу. Сильний вплив на стиль роблять інтелект і культура керівника, рівень професійної і політичної підготовки, особливості характеру і темперамент, моральні цінності, вміння уважно ставитися до підлеглих, здатність вести за собою колектив, створювати атмосферу захопленості роботою, нетерпимості до недоліків і байдужості.

Отже, в стилі управління виділяють, з одного боку, його загальну об’єктивну основу, а з іншого – властиві даному керівнику засоби і прийоми здійснення управлінських функцій. Об’єктивна складова стилю визначається сукупністю соціальних і економічних вимог до управлінської діяльності. Суб’єктивні компоненти характеризуються рисами особистості керівника. Але якщо в стилі не можна чітко визначити його об’єктивну основу, то ніякі якості керівника не здатні забезпечити успіх діяльності організації.

Можна виділити основні фактори, що характеризують стиль управління:

– вимоги, пропоновані до керівників стосовно їхньої компетентності, діловитості, відповідальності, особистих якостей, моральності, характеру, темпераменту та ін.;

– специфіка системи – її мета і задачі, управлінські структури і технологія управління, функції керівника;

– оточуюче виробниче середовище – технологічний рівень виробництва, форма організації праці, забезпеченість матеріальними ресурсами і т.п.;

– особливості керованого колективу – його структура і рівень підготовленості, характер сформованих у ньому взаємин, його традиції і цінності.

Стиль роботи визначає не тільки діяльність керівника, він безпосередньо відбивається на всіх сторонах діяльності системи і безпосередньо на підлеглих.

Таким чином, кожна організація являє собою унікальну комбінацію індивідів, цілей і задач. Кожен управлінець – це унікальна особистість, яка має ряд здібностей. Кожен керівник є творцем того стилю управління, який він застосовує на практиці. Але при цьому він враховує безліч об’єктивних і суб’єктивних умов і обставин, у залежності від яких стиль набуває свого конкретного змісту. Стиль являє собою соціальне явище, тому що в ньому відбитий світогляд і переконання керівника, а так само він багато в чому визначає результати діяльності всієї системи.

Що ж стосується особливого ставлення до стилю управління, то не можна говорити про управління, не говорячи про відповідальність і звітність; вони невіддільні одне від одного. Керівнику доводиться ділитися відповідальністю і забезпечувати волю прийняття рішень, а потім вимагати звіт про результати. Але буває і так, що керівник ділиться відповідальністю і владою, надаючи свободу для виконання роботи, але при цьому зовсім не вимагає звіту. Справа може зайти в тупик, оскільки керівник бездумно передає відповідальність, після чого відсторонюється від свого помічника і його рішень. Такого роду керівник не тільки не бажає звітувати за свого підлеглого, але і провокує його на відмовлення від необхідності звітувати.

Не раз трапляється так, що людина, яка займає керівне положення, змушена виконувати рішення, якого вона не приймала і з яким не зовсім згодна. Керівник зобов’язаний відстоювати свою точку зору. Поки рішення неприйняте, він повинен робити все, що в його силах, щоб переконати інших, але коли воно прийняте (навіть якщо перемогла не його точка зору), він повинен ставитися до нього так, немов воно його власне. Мало того, він зобов’язаний проводити його в життя з тією ж зацікавленістю й ентузіазмом, як якби воно було його особистим, що не завжди легко, особливо якщо рішення виявилося непопулярним.

Керівник повинен встановлювати пріоритети не тільки в тих складних ситуаціях, що йому доводиться вирішувати, але і в усьому, чим йому доводиться займатися. Пріоритети є предметом постійного розгляду. Чим краще займатися – нарощувати сили чи боротися зі слабостями? Інвестувати програму навчання, щоб мати можливість просувати на визначені посади своїх співробітників, чи витрачати гроші на високооплачувані таланти з боку? Який рівень якості бажаний, щоб утримати ціну?

Необхідно бути цільним. Люди повинні знати, що можна очікувати від керівника. Віддавши один раз перевагу якійсь особистості чи поставивши певну задачу, він зобов’язаний з повагою ставитися до свого рішення. Гарний приклад для переймання – відмінний виконавець. Він робить свою роботу настільки добре, що у людей, з якими він працює, не виникає в цьому ні найменшого сумніву. Він з гідністю ставиться і до займаної ним посади, і до виконуваної роботи, і до мети, що стоїть перед ним. Він не применшує значення свого положення, виконуваної роботи і цілей, які хоче досягти.

Найкращий стиль управління – це стиль, орієнтований на реальність.

Різні розглянуті ситуаційні моделі дозволяють зробити висновок про необхідність гнучкого підходу до управління. Щоб точно оцінити ситуацію, керівник повинен добре уявляти здатності підлеглих, причину, задачі, потреби, повноваження і якість інформації.

Керівнику важко обрати стиль управління, що задовольняє всіх членів підпорядкованого йому колективу. Стиль роботи складається підсвідомо і поступово, поки не визначиться сукупність прийомів спілкування з підлеглими і впливу на них, що дозволяють знаходити найбільш ефективне і правильне рішення. Становлення стилю управління це завжди складний і довгостроковий процес. Керівнику потрібно багато часу для ознайомлення з діяльністю організації, а особливо – для оцінки професійного рівня своїх підлеглих. Керівнику необхідно знайти індивідуальний підхід до кожного зі своїх співробітників, правильно направити стимулюючий вплив і покарати в разі потреби.

Успішність вибору стилю визначається тим, в якому ступені керівник ОВС враховує здатність і готовність підлеглих до виконання його рішень, традиції колективу, а також оцінити і свої можливості: рівень освіти, стаж роботи, психологічні якості. Вибір стилю управління в значній мірі залежить також від підготовки і поведінки підлеглих.

Проведені дослідження показують, що окремий тип стилю управління не зустрічається в чистому вигляді. В поведінці кожного керівника спостерігаються загальні риси різних стилів при переважній ролі одного з них. Можливість і доцільність поєднання різних компонентів стилів управління визначається наявністю в кожному з них певних рис, рольових функцій, які змінюються в залежності від ситуації.

На формуванні стилю управління позначається також рівень ієрархії управління, вид діяльності (лінійний, функціональний) і конкретні ситуації (керівник може бути автократом в одних ситуаціях і демократом – в інших).

Якщо звернутися до історичного минулого, то в період соціалістичної економіки при недостатній підготовленості персоналу широке поширення одержав автократичний стиль, і це було виправдано. Але в сучасних умовах, коли підлеглі схильні до самостійних дій, при зрослому інтелекті працівників, мабуть, у нього немає майбутнього. Успіхи в системі, керованій в директивному стилі, тривалий період мають більш удавані, ніж дійсні, результати. Зазвичай після деяких досягнень неминуче настає занепад. І тоді виявляється, що перспективні цілі приносилися в жертву поточним, придушувалася ініціатива підлеглих.

Наведені дані, як і в цілому практика управління, свідчать про неминучий перехід від автократичного і ліберального до демократичного стилю, переваги якого виявляються зараз, коли поступово переборюються адміністративні методи управління.

На практиці в органах внутрішніх справ стиль управління часто недооцінюється. Неможливо погодитися з тим, що саме тільки ретельне виконання наказів, інструкцій та інших управлінських рішень вищого керівництва, дотримання статутів забезпечать достатній рівень діяльності системи.

Стиль управління в органах внутрішніх справ має особливе значення у важких умовах функціонування системи, коли від керівника і колективу вимагається віднайдення ефективного виходу із становища, застосування найбільш оптимальних прийомів і методів поліпшення ситуації, мобілізації зусиль всього колективу на спільні дії.

У формуванні стилю управління велику роль відіграють стосунки, що складаються між керівником і підлеглими. Стиль управління не є раз і назавжди установленим, він може і повинен змінюватись залежно від умов діяльності системи. В чистому вигляді типи стилю керівництва, як і темпераменти, практично не зустрічаються. Можна говорити лише про переважання елементів того або іншого стилю.

Керівники ОВС мають визначені й стабільні стилі управління – від авторитарного до демократичного, при цьому вони можуть діяти з використанням різних стилів в ті або інші періоди часу. Багато керівників діють по-різному під час кризових ситуацій порівняно зі сприятливими ситуаціями.

Таким чином, керівник органу внутрішніх справ, у залежності від обставин, повинен поєднувати різні стилі управління з метою підвищення ефективності своєї діяльності та авторитету серед підлеглих.