5.Економічні кризи

У своєму типовому вигляді криза проявляється у надвиробництві товарів, неможливості їх реалізації, що призводить до спаду виробництва.

Економічні кризи при капіталізмі почались у кінці першої чверті XIX ст., коли 1825 р. в Англії виникла перша криза надвиробництва. З 1857 р. економічні кризи набули світового характеру; криза почала одночасно уражати ряд країн. У XIX ст. кризи повторювалися з досить чітко вираженою періодичністю: 1825, 1836, 1847, 1857, 1866, 1873, 1882, 1890 рр. З початку XX ст. проявилась тенденція до ускладнення ходу економічних криз.

Найглибшою і найбільш руйнівною за всю історію капіталізму була економічна криза 1929-1033 рр., яка увійшла в історію під назвою Велика депресія.

Криза 1929-1933 рр. розпочалась у США і потім поширилась на весь капіталістичний світ. Сукупний обсяг світового промислового виробництва скоротився під час цієї кризи на 46%, виплавка сталі впала на 62%, видобуток вугілля - на 83%, зовнішньоторговельний оборот - на 67%, кількість безробітних досягла 26 млн.чол., або 1/4 всіх зайнятих у виробництві, реальні доходи населення зменшились у середньому на 58%. Вартість цінних паперів на фондових ринках знизилась на 60-75%. Криза ознаменувалася великою кількістю банкрутств. Тільки у США були розорені 109 тис. підприємств (фірм). У цілому світова економіка була відкинута більш ніж на 20 років назад.

Початок Великої репресії пов'язується з панікою 29 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській фондовій біржі. Біржовий крах того “чорного вівторка” відобразив надмірний спекуля­тивний бум на американському ринку цінних паперів, що стало основою промислової кризи.

Участь в операціях на фондовому ринку значно підвищила у 20-х роках XX ст. доходність американських комерційних банків. Разом з тим зросли й фінансові ризики, що об'єктивно сприяло зниженню надійності банківської системи. Негативну роль відіграла відсутність надійного законодавства щодо забезпечення ліквідності і резервів банківської діяльності, помилок припустилась у цей період і Федеральна резервна система США.

У другій половині XX ст. виділяється світова економічна криза 1974-1975 рр. Її причини були пов'язані з енергетичною кризою початку 70-х років: різким підвищенням цін на нафту і нафтопродукти країнами - членами ОПЕК (міжнародної організації, до якої входять країни - добувачі нафти). За час від найвищого передкризового рівня виробництва до найнижчої точки падіння випуску продукції становило у Японії - 22,8%, в Італії - 19,7%, у Франції - 16,3%, в ФРН - 12,3%, у США - 12,7%, у Великобританії - 11,2%. Однак розвинуті капіталістичні країни зуміли дати гідну відповідь на виклики енергетичної кризи і провести успішну реструктуризацію національних економік, що значно піднесло ефективність їх функціонування. У 1975-1983 рр. економічно розвинуті країни світу зуміли знизити споживання пального на одиницю продукції приблизно на 22%, нафти - на 36% і зменшити у цілому споживання нафтопродуктів у 1982 р. на понад 30% порівняно з 1979 р.

У 70-х роках економічна криза набуває якісно нового змісту - для економіки розвинутих країн характерним стає стан стагфляції.

Стагфляція – це стагнація (спад виробництва) + інфляція (підвищення цін).

Стагфляція була незвичним економічним явищем, адже при класичному типі економічних криз спад виробництва поєднувався зі зниженням цін, що відповідало теоретичним постулатам традиційної політичної економії. Пояснити поєднання спаду обсягу виробництва і зростання цін та виробити ефективні заходи економічної політики, спрямовані проти стагфляції, зуміла монетаристська економічна теорія.

У кінці 80-х - на початку 90-х рр. глибока економічна криза охопила соціалістичні (постсоціалістичні) країни. Ця криза пов'язана з об'єктивними умовами перехідного періоду, який переживають усі ці країни. Будь-який суспільно-економічний перехід (трансформація), а тим більш такий кардинальний як у нас, не може не породжувати кризових явищ і загальну нестабільність.

Економічні кризи 90-х років відрізняються від криз поперед­ніх десятиліть передусім своєю асиихронністю. Так, у Німеччині, Франції та деяких інших країнах у 1993 р. була криза, а в 1995— 1996 рр. — депресія, тоді як у Японії глибша криза відбулася у 1997—1999 рр., у США вже майже 10 років не було, що значною мірою пояснюється великим потоком іноземних інвестицій в економіку (наприкінці 90-х вони щорічно становили понад 500 млрд дол.), масовим освоєнням інформаційних технологій, значними соціальними витратами, антициклічною (передусім, антикризовою) політикою уряду та іншими чинниками.

Між сучасними економічними кризами (у повоєнний період) і кризами XIX ст. існують такі відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше; 2) замість надви­робництва товарів під час криз у минулому столітті має місце надвиробництво основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей); 3) під час кризи у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його, здебіль­шого, немає; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповід­ним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулю­ванню; 6) синхронізація економічного циклу, насамперед, фінан­сових криз, яка частково порушилася кризами 90-х років.