54. Чинники політичної залежності держав у концепції Холсті.

– Концепцію С. Розена, яка стала основою для всіх теорій цього напряму, дещо пізніше розвинув і доопрацював К. Холсті. Моделюючи стосунки між державами А і В, він з’ясував, що ефективність тиску А на В залежить від об’єктивних та суб’єктивних чинників, до яких належать:

- рівень економічної залежності держави В від держави А;

- можливість застосувати адекватні контрзаходи державою В у відповідь на тиск держави А;

- ймовірність отримати різнопланову допомогу державою В від третіх держав;

-прагнення держави В до опору, що випливає зі стійкості її внутрішніх суспільних систем – політичної, економічної та соціальної;

-прагнення політичних еліт і населення підпорядковуватись впливу держави А;

- заанґажованість обох держав у процес реалізації власних цілей та їх готовність до жертв і затрат на свої дії конфронтаційного характеру

Залежність одних держав від інших К. Холсті пояснював асиметрією економічної залежності, внутрішнім дисбалансом політичних, економічних і соціальних систем, відсутністю альтернативних джерел постачання сировини, матеріалів та продуктів харчування, відсутністю підтримки з боку третіх держав, існуючими традиціями, невиразністю громадської думки та здатністю політичної еліти її ігнорувати.

НЕ знаю чи то треба, додатково про Холсті:

Американський вчений Холсті вважає, що для науки про м.в. «теоретичний плюралізм являється єдино можливою відповіддю на різноманітні реальності складного світу. Будь-яка спроба встановити якусь ортодоксальність, засновану на єдиній точці зору або особливій методології, може призвести лише до надмірного спрощення і зменшення шансів на прогрес пізнання м.в.». Холсті визначає категорію «націонал інтерес» як с-му уявлень про майбутній хід подій і домовленостей, яких керівництво намагається добитися діяльністю окремих політ. діячів, використовуючи свій вплив за кордоном підтримуючи чи змінюючи дії інших д-в. При цьому виділяє основні зовнішньополітичні рішення, середньо термінові і довготермінові.

55. Расові теорії та їх вплив на зовнішню політику держав світу.

- Трактування міжнародних відносин у таких теоріях зводилось до боротьби між расами, що розглядались як макро­політичні спільності. Держави, з цієї точки зору, були штучними та нестійкими утвореннями, які відігравали другорядну роль. Це логічно випливало з ідеї превалювання інтересів раси над інтересами націй, що у цих концепціях мали частковий характер.

М.В.Захарченко та О.І.Погорілий, підсумовуючи спільні принципи прихильників расових теорії, окреслили їх, як: “Визнання расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас із визнанням “вищих” і “нижчих”, проведення ідеології та практики збереження “чистоти” “вищої” раси та заперечення змішування рас як головної причини фізичної та культурної деградації людства”³.

Яскравим представником першого напряму був французький учений Ж.де Ґобіно – автор чотиритомної праці “Нариси про нерівність людських рас” (1855). У своїй концепції він виходить із твердження про те, що суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти суспільства, оскільки він випливає з природжених здібностей рас. Процес змішування рас руйнує життєвий уклад, призводить до погіршення їх природжених характеристик, деградації культури та загибелі.

Ґобіно стверджував, що раси за антропологічними та психологічними особливостями нерівноцінні. Біла (європеоїдна) раса, створена арійськими народами, як найбільш інтелектуальна, динамічна і сильна, має панувати над чорною (негроїдною) та жовтою (монголоїдною). Ж.де Ґобіно песимістично оцінює перспективи європейської цивілізації, яка через втрату расової чистоти пройшла апогей розвитку. Інший антропологічний критерій визначення рас запропонували німецький учений О.Аммон та французький – Ж.Ляпуж. У праці “Соціальний порядок і його природні закони”(1896) він стверджував, що людина є біологічною істотою, яка розвивається за законами боротьби за існування та природного відбору, що визначає її розумові здібності та місце в людському суспільстві

Ляпуж доходить висновку, що основний “закон епох” полягає у винищенні більш досконалої вищої раси через т. зв. соціальний відбір, який здійснюється у шести формах: військовій, економічній, політичній, правовій, моральній, релігійній. У міжнародному середовищі боротьба між расами виявляється у конфліктах, які мають різноманітний характер, але загалом провадять до расової катастрофи всього людства.

Англійський учений Х.Чемберлен у найвідомішій зі своїх праць “Основи ХІХ століття” (1899) : основним надбанням людства є європейська цивілізація, Запозичені у Чемберлена ідеї ще жорсткіше інтерпретував А.Розенберг, який визначав расизм та антисемітизм основними принципами ідеології націонал-соціалізму. Ця ідеологія оголошувала інші раси (особливо слов’ян) меншовартісними, над якими панівній арійській расі (німцям) слід встановити панування, використовуючи їх територію для розширення власного життєвого простору.

Спільне для усіх рас. т-їй було оперування поняттям раса, яке вилучало будь-які внутрішні відмінності, приймаючи як постулат, що вона має спільні політичні, економічні, культурні та інші інтереси. У більшості теорій расизму нації чи субнаціональні суспільні групи взагалі ігнорували, а державу розглядали як політичну організацію раси нижчого рівня. Тобто відносинами, які реально впливають на розвиток людства, з точки зору їх прихильників, є лише міжрасові, а держави у зовнішній політиці мають керуватись передусім расовими інтересами. Теорії расизму стали “тупиковим” розгалуженням соціології і надзвичайно мало внесли в дослідження міжнародних відносин, позаяк їх реальність різко відрізнялася від теоретичних концепцій расово-антропологічної школи соціології.