35. Теорія „балансу сил" та її вплив на політичний реалізм.-Критичне переосмислення теорії „балансу сил" у концепціях г.Кісінджера та н.Спайкмена.

Теорія “балансу сил” набуває наукової довершеності з формуванням наукових основ теорії політичного реалізму, частиною якої вона стала.

У зовнішній політиці реалізація концепції балансу сил полягала в тому, щоб не допустити переваг у тому чи іншому реґіоні світу однієї з держав, яка б створила ворожі їй коаліції. Період ХVIII – ХІХ ст. в історії Європи, який називають “золотим віком” дипломатії, пов’язаний з політичним маневруванням наймогутніших держав, створення ними ворожих коаліцій, змістом діяльності яких було намагання не допустити панування на континенті однієї з них. Упродовж досить короткого часу ці коаліції змінювали свою конфіґурацію (тобто склад учасників та спрямованість дій) на діаметрально протилежну, що лише поглиблювало нестабільність та у підсумку призвело до вибуху Першої світової війни на початку ХХ ст.

Логічність, простота й очевидність – найсильніші елементи теорії “балансу сил”, що, однак, не означає її абсолютної правильності та здатності арґументувати дії держав у будь-яких ситуаціях. Теорію “балансу сил” слушно критикував американський реаліст Н. Спайкмен, який вважав, що “держави зацікавлені лише у такій рівновазі сил, яка дає їм хоч мінімальну перевагу. Насправді не рівновага, а певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека полягає не в тому, щоб бути так само сильним як потенційні вороги, треба бути сильнішим. Держава не має свободи дій, коли її сила блокована силою іншої держави. Активна зовнішня політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили, який можна вільно застосувати”.

Один з найбільш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: “Теоретики системи рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства спостерігається дуже рідко”.

Н. Спайкмен, відомий завдяки працям з геополітики, стверджував, що конфлікт у міжнародному середовищі більш характерний, ніж співпраця. Така ситуація пояснюється тим, що змістом міжнародних відносин є “боротьба за владу, тотожна боротьбі за існування, зміцнення власної позиції є найважливішою метою внутрішньої і зовнішньої політики держав”. Спайкмен досить оригінально аналогізував стосунки між державами з їхнім внутрішнім становищем у період кризи, розпаду, громадянської війни, що дало йому підстави сформулювати фундаментальну тезу реалістів про анархічність міжнародних відносин. Сила держави у своїй основі має військову організацію, що дає їй змогу вижити в анархічному середовищі, забезпечуючи реалізацію цілей власної зовнішньої політики.

36. Англійська школа в науці про міжнародні відносини. Е.Карр, М.Вайт, Г.Булл. Органічний та договірний шляхи утворення міжнародного співтовариства. Серед науковців-реалістів того часу вагомий внесок у теорію реалізму зробив Едвард Халлет Карр, книгу якого “Двадцять років кризи: 1919 – 1939” вважають однією з перших фундаментальних спроб повністю переосмислити міжнародні відносини у традиціях політичного реалізму. Е. Карр гостро критикував панівну на той час теорію ідеалізму, стверджуючи, що відмінність між її прихильниками та реалістами полягає в тому, що “схильність ігнорувати те, що було, і розглядати те, що має бути, і схильність виводити те, що має бути, з того, що було і що є, визначають два діаметрально протилежні підходи до розв’язання будь-якої політичної проблеми. Як сказав Альбер Сорель: “Це вічна суперечка між тими, хто вважає, що світ має відповідати їхній політиці, і тими, хто намагається, щоб їхня політика відповідала реаліям світу”. Карр категорично заперечує думку, що міжнародні організації можуть створити гармонійний міжнародний порядок, оскільки їхні інтереси залежать від тих інтересів, якими керуються їхні члени, а дієвість – від сили, якою вони володіють. Як прихильник реалістичної традиції, він вважає, що у міжнародних відносинах переважають владні взаємодії, чільне місце в яких посідає держава, тоді як спроби теоретично обґрунтувати “недоречність державного суверенітету – ідеологія панівних держав, які розглядають суверенітет інших держав як перешкоду для використання власного панівного становища”. Відносини між державами опираються силі, природу та особливості застосування якої слід зрозуміти й використовувати для розв’язання міжнародних проблем мирним шляхом, замість того щоб обурюватись з приводу її застосування.

Зокрема, британський учений Мартін Вайт стверджував, що ХХ ст. вирізняється тим, що ідея сили переважає над ідеєю права, а його співвітчизник Георг Шварценберґер визначав силу як найважливіший чинник міжнародних відносин.

37. Найважливіші принципи класичної школи теорії міжнародних відносин. Становлення класичної школи теорії міжнародних відносин, у період 20 – 60-х років ХХ ст., ґрунтувалось на взаємопов’язаних принципах: суб’єктивізмі, антропоморфізмі та нормативізмі.

Суб’єктивізм є сприйняттям міжнародних відносин як процесу та результату людської діяльності у міжнародному середовищі, що орієнтує дослідження до особливостей та закономірностей людської натури, яка є в них визначальною.

Антропоморфізм логічно випливає із суб’єктивізму, оскільки він полягає у перенесенні на міжнародні відносини особливостей характеру людини та їх дослідженні як макроявища людських відносин взагалі.

Нормативізм полягає у твердженні про певну закономірну еталонну поведінку суб’єктів (зокрема, це стосується мотивів, цілей та інтересів), яка дає змогу розглядати їхні дії крізь її призму та пояснювати явища і процеси у міжнародних відносинах.

І представники теорії ідеалізму, і прихильники політичного реалізму, незважаючи на діаметрально протилежні оцінки реальності, послідовно дотримуються принципів суб’єктивізму, антропоморфізму та нормативізму, що становлять фундамент їхніх наукових концепцій.

Класична школа теорії склалася у сфері політичних наук, оскільки власне представники цих наук першими почали вивчати міжнародні відносини систематично.