31. Соціологічний підхід м.Вебера та його значення у теорії політичного реалізму.

Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер (1864 – 1920), який розглянув питання про зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях “Покликання до політики” та “Політичні спільноти і господарство”.

Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що “головним засобом політики є насильство” . Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами).

Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення – це утворення, пов’язані з насильством. “Силі” політичних утворень притаманна своєрідна динаміка: ця сила може стати підставою для специфічних “престижних” претензій тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню політику... Природними носіями таких “престижних” претензій є великі кількісно політичні спільноти. Усяке політичне утворення, звичайно, віддає перевагу сусідству зі слабшим від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для усіх сусідніх об’єднань і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі, тільки тому, що вона більша й сильніша за інших” .

Іншою надзвичайно важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера, було його твердження про залежність економічних процесів від силових політичних інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські держави взагалі існували без спільного ринку та не мала розгалужених економічних інтересів, що могли б спричинити об’єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у ХІХ ст., навіть усупереч їм.

М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної етики на зовнішню політику завжди негативний, тому що “Етика має справу з політично безплідними – з огляду на неможливість їх розв’язання – питаннями про вину в минулому. Займатись цим – це і є політична вина, якщо вона взагалі існує. Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, – якщо тут і є щось “підле”, то саме це” .

М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.

32.Формування нового світового порядку після Другої Світовох війни.

Становлення реалістичної теорії міжнародних відносин розпочалось у 30-х роках XX ст., а остаточно завершилось після 2 світової війни, коли позиції реалістів набули чіткості та наукової послідовності. У США та Великій Британії було опубліковано декілька праць, які відкидали традиційні, на той час, концепції ідеалізму та наголошували на силовому підході у дослідженні міжнародних відносин. Серед науковців-реалістів того часу вагомий внесок у теорію реалізму зробив Е. Карр. Він категорично заперечує думку, що МО можуть створити гармонійний міжнародний порядок, оскільки їхні інтереси залежать від тих якими керуються їхні члени, а дієвість – від сили, якою вони володіють. Відносини між державами опираються силі, природу та особливості застосування якої потрібно зрозуміти й використовувати для розв'язання міжнародних проблем мирним шляхом замість того, щоб обурюватись з приводу її застосування. Р. Нібур виходив у своїх міркуваннях із концепції людини, яка здатна на зло. Гріховність людини випливає з її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і гордості. Вважав, що конфлікт у МВ неминучий, а застосування сили може бути як моральним, так і неморальним. Найвища мораль полягає у тому, що силу треба застосовувати як інструмент справедливості, задля реалізації інтересів, які виходять за межі егоїстичних.

33. Герц Герман Герц у 1950 р опублікував книгу “Ідеалістичний інтернаціоналізм і дилема безпеки”. Опозиційний до Канта погляд: нічого в світі не змінилося, все у тому ж стані, що і раніше, людські спільноти не інтегруються в єдине ціле, щоб гармонізувати відносини. Нема єдиної керівної сили. Ця ситуація породжує дилему безпеки – поліцентричність. Держави починають відчувати загрозу, остерігаються, бояться підкорення сильнішими державами, починають озброєння, нарощують силу для того щоб мати змогу протистояти. Чим могутніший сусід, тим більшою є небезпека, перша д-ва починає озброюватись, інша також починає нарощувати силу. Потреба у безпеці і не можливість її досягнення – коло замикається. Чим більше озброєння, тим більша небезпека.