29. Ідеалістична парадигма в науці про міжнародні відносини. В.Вільсон, н.Анджел,

Ідеалізм остаточно сформувався у 20 – 30-х роках ХХ ст. як систематизована сукупність поглядів інтелектуалів – ідеалістів, які поділяли позицію президента США Вудро Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин. Погляди В. Вільсона сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були виражені у його програмних гаслах кардинальної трансформації міжнародних відносин: “мир через право”, “гармонія інтересів”, “світова гармонія”, “міжнародне право як світовий скарб моральних вартостей”. Знамениті 14 пунктів, які запропонував президент США на Версальській мирній конференцій, стали фактичним втіленням теоретичних принципів ідеалізму в реальні міжнародні відносини.

У період між світовими війнами на принципи ідеалізму опирався також Пакт Бріана – Келлога, підписаний 27 серпня 1928 р. в Парижі. “Пакт загальної відмови від війни” складався з двох статей, у яких сторони урочисто зобов’язувались не застосовувати воєнну силу у відносинах між собою та розв’язувати всі можливі суперечки мирним шляхом. Доктрина державного секретаря США Стаймсона логічно випливала зі статей пакту і полягала у невизнанні територіальних змін, досягнутих воєнною силою. Ідеалісти вважали, що війна є результатом політики, яку здійснюють егоїстичні, жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада. Такій політиці та зумовленій нею загальній підозрілості й агресивності суттєво сприяють таємна дипломатія і мілітаризм, широко практиковані державами. Прозора державна політика, активний розвиток міжнародного права, демократичних наддержавних інституцій (що випливає із доктрини “внутрішньої аналогії”) та систем колективної безпеки – “ключові” елементи гармонійних міжнародних відносин.

Ще один принцип ідеалізму – принцип національного самовизначення, що розвинувся з ідеї Канта про “загальний громадянський стан”.

Британський дослідник Норман Анджел, на відміну від більшості ідеалістів, вважав ідею національного суверенітету та факт розподілу людства на незалежні, ворогуючі держави науковим абсурдом. Розвиваючи ідею Канта про значення взаємовигідної торгівлі для гармонізації міжнародних відносин, він cтверджував, що війна між високорозвиненими країнами світу неможлива. Причиною неможливості війни він назвав вільну торгівлю, яка створила безпрецедентну взаємозалежність та кооперацію, що стала основою індивідуального та колективного добробуту держав світу (за це 1933 р. йому була присуджена Нобелівська премія Миру). Загалом ідеалісти постійно намагались обґрунтувати неможливість та рудиментарність війни, як і застарілість концепцій зовнішньої політики, що мали в основі використання воєнної сили. Свого часу Еразм Роттердамський обґрунтовував тезу про економічну невигідність війни, а Оґюст Конт доводив, що в ХІХ ст. потреба у силових діях держав відпала зі зміною головного критерію розвитку суспільства, на відміну від попередніх епох, коли він визначався володінням певним обсягом людських і природних ресурсів, – ним стала наукова організація праці.

30. Основні етапи розвитку теорії політичного реалізму. Теоретичні концепції Н.Макіявеллі та Т.Ґоббса. Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента – ідеалізму, сягають античних часів. Його засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда (близько 460 – 400 рр. до Р. Х. ), відомого як автора “Пелопоннеської війни” – першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному розумінні), а пов’язує із: “особливостями людської природи, із ... прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи збільшити свій достаток

Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві епохи Відродження Ніколо ді Бернардо Макіавеллі (1469 – 1527). Він сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої теоретичні висновки Макіавеллі будував на дослідженні історії та узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентійської республіки. Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони: “прагнуть досягнути однакової мети – слави і багатства”.

Відомий англійський мислитель Томас Гоббс (1588 – 1679) виклав своє бачення суспільства у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської” (1651). На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. У природі людини, як вважає Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав “bellum omnium contra omnes”, тобто війни всіх проти всіх.

Німецький філософ Ґ. Ф. Геґель (1770 – 1831) визначав серед основних обов’язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства. Самозбереження він вважав об’єктивною реальністю, що функціонує у полі власних інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-яких філантропічних ідей. На його думку, війни породжуються “природою речей”, а саме, неможливістю поєднати інтереси народів і держав.

Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер (1864 – 1920), який розглянув питання про зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях “Покликання до політики” та “Політичні спільноти і господарство”. Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що “головним засобом політики є насильство”. Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення – це утворення, пов’язані з насильством.

Один з найбільш відомих реалістів Г.Кісінджер зауважив: “Теоретики системи рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства спостерігається дуже рідко”.

Н. Спайкмен, відомий завдяки працям з геополітики, стверджував, що конфлікт у міжнародному середовищі більш характерний, ніж співпраця. Така ситуація пояснюється тим, що змістом міжнародних відносин є “боротьба за владу, тотожна боротьбі за існування, зміцнення власної позиції є найважливішою метою внутрішньої і зовнішньої політики держав”

Теорія політичного реалізму набула логічної зв’язності й перетворилась на струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Ганса Морґентау. Він пояснював поведінку націй–держав через об’єктивний раціональний інтерес, тотожний силі.