27.Теологічний ідеалізм ф.Аквінського. Критерії справедливості війни.

Відродженням ідеалізму в Середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи Аквінського (1225 – 1274), який причину війни вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто – людського та божого порядку.

Конфлікти і війни випливають із людських слабкостей та гріхів (жадібність, жорстокість, гординя тощо), які мають бути подолані чи регульовані за допомогою сповідування lex aeterna, тобто вічного Божого закону. Власне тому світська влада має бути доповнена духовною, що в реаліях ХІІІ ст. означало підпорядкування християнських монархів Європи владі папи римського. Підпорядкування світської влади духовній мало на меті повне вилучення із суспільного життя війни між християнами та регулювання на основі lex bellum (права війни) війн в ім’я самооборони, перемоги “добра над злом”, підтримання християнства у боротьбі проти іновірців і варварів. Для визнання війни справедливою потрібно три умови:

1) вона має бути офіційно оголошена законним урядом;

2) вона має бути обґрунтована справедливою причиною (lista causa);

3) її мета має визначатися справедливим наміром (recta intentio).

Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви, оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних європейських держав.

Характеризуючи ставлення церкви до проблеми війни, М. Говард писав: “Концепції jus ad bellum, jus in bello – справедливість на війні, справедливість до переможених – були не дуже доречними, коли нормани, як всепоглинальний вогонь, спустошували християнські землі. Церковникам так само важко було застосовувати поняття гуманності та справедливості до мусульман, які фанатично прагнули навернути у свою віру або винищити під корінь іновірців всюди, куди сягали їхні мечі…

Щодо війн між християнами ситуація виглядала дещо інакше. Вважалось ганебним для християнина битись із християнином, і церква це постійно засуджувала, та марно, як і в наші дні. Але християнські теологи погоджувались із тим, що деякі війни були “справедливими”. До цієї категорії потрапляли ті, які велися на підставі законного пріоритету і зі справедливих причин” .

Принцип справедливості, який Т. Аквінський запозичив у Платона та Арістотеля, був пов’язаний не лише з ідеєю теократичності у міжнародних відносинах, а й з обґрунтуванням потреби заборонити певні типи війн, які церква визнавала невідповідними йому.

28. Теорія „демократичного миру" Е.Канта та її зв'язок з ідеалізмом. Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані у працях видатного німецького філософа Еммануїла Канта (1724 – 1804) “До вічного миру” та “Ідеї загальної історії із космополітичного погляду”. Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою розвитку людства є досягнення “загального громадянського стану”, який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з потреби обмежити суб’єктивну волю окремих осіб, наділених владою. Їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає народи до війни, якої усі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залучення громадян до активного керування державою, то наслідком цього стане постійний мир. Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього гармонійного розвитку.

Загалом, стосунки між державами можуть перманентно бути мирними за умови дотримання їх урядами шести найважливіших принципів:

1. Міжнародний договір не може мати юридичної сили тоді, коли в ньому таємно зберігаються reservatio mentalis, оскільки міжнародні договори покликані усувати причини війн між державами, а не створювати підстави для їх виникнення у майбутньому.

2. Жодна самостійна держава не може бути анексованою чи переданою (як спадок, у результаті купівлі, обміну чи династичного шлюбу) – іншою. Держава та її громадяни не можуть розглядатися як майно, так як володіють національним суверенітетом, порушення якого завжди призводить до війн.

3. Постійні армії з часом мають бути ліквідовані, оскільки постійно готові до ведення війни, вони є серйозною загрозою існуванню іншим, насамперед сусіднім, державам.

4. Державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої політики. Йдеться про накопичення урядами зовнішніх боргів, що може дати їм необхідні кошти на ведення війни навіть із державами – кредиторами.

5. Жодна держава світу не може втручатися силою у внутрішні справи іншої держави.

6. Жодна держава не може використовувати у політичній боротьбі (навіть у часи війни) безчесні способи: вбивство, порушення умов договорів чи акту про капітуляцію, підбурювання іноземних громадян до зради чи бунту проти своєї законної влади.