24. Теорія суспільно-економічних формацій к.Маркса.

К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. Як детермініст, він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. З огляду на це, він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального. У розумінні К. Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису та похідної від нього "надбудови. Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом — рушієм історії.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація його соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського суспільства можна виділити:

— первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів спільноти;

—рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і суспільна нерівність;

—феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним володінням);

—капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії (капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці вільних найманих робітників.

Історично суспільні відносини характеризувались жорсткою бінарністю та полягали у боротьбі між експлуататорськими та експлуатованими класами. У рабовласницькому суспільстві вона точилася між рабовласниками і рабами, у феодальному — між феодалами та кріпаками, в капіталістичному — передусім, між буржуазією та фабричним пролетаріатом, який узагалі позбавлений власності у цій формації. Головне протиріччя епохи капіталізму полягає у невідповідності високого рівня розвитку продуктивних сил приватновласницькому характерові економіки. Додаткова вартість відчужується від пролетарів, що створюють її своєю працею, та служить засобом їх експлуатації.

Держава, на думку марксистів, існувала не завжди, а виникла як репресивний апарат класового панування

25. Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму. Спільність і відмінність філософського, теологічного, правничого та політичного ідеалізму. Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті загальносуспільної теорії – лібералізмом, як напрям наукової думки починала формуватись в античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й Арістотеля.

Платон (429 – 347 до Р. Х. ) став автором досить цікавої концепції форм політичного правління держав, вчення про їхню послідовну деградацію та кругообіг. За Платоном, держава виникає із закономірної потреби людини у організації взаємодій серед подібних до себе.

Арістотель (384 – 322) – автор однієї з перших праць, у якій узагальнено досвід державного управління, – “Політики”. В основу сприйняття держави він ставить твердження про те, що ”держава належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична”. Існування людини поза спільнотою, яку репрезентує держава, – немислиме, позаяк одиниця без цілого існувати не може.

Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у твердженні про суб’єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як наслідування добрих звичаїв та ідей.

Відродженням ідеалізму в Середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи Аквінського (1225 – 1274), який причину війни вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто – людського та божого порядку.

Х. Ґроцій (1583 – 1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних міжнародних відносин, за допомогою створення та впровадження системи міжнародного права.

У одній із своїх перших праць “Mare liberum” (“Вільне море”) він намагається дослідити дилему війни і миру через призму моральних принципів, що визначають собою взаємовідносини між державами світу. На його думку, для розв’язання збройних конфліктів слід застосовувати універсальні моральні принципи, яких мають дотримуватись уряди усіх країн світу. 1. принцип самозбереження 2.принцип протиставлення свавіллю та несправедливості

Дж. Бентам (1748 – 1832) висунув ідею “обмеження сили” у міжнародних відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт. Політичні еліти звикли за будь-яких обставин послуговуватись збройною силою, незважаючи на те, що така політика суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані у працях видатного німецького філософа Еммануїла Канта (1724 – 1804) “До вічного миру” та “Ідеї загальної історії із космополітичного погляду”. Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою розвитку людства є досягнення “загального громадянського стану”, який розуміють як систему представницької демократі.

Ідеалісти вважали, що війна є результатом політики, яку здійснюють егоїстичні, жорстокі та некомпетентні політичні лідери і підпорядкована їм влада.