17. Особливості методології економічних досліджень а.Сміта

Адам Сміт (1723-1790) — центральна фігура класичної школи,тому що він узагальнив, систематизував і розвив існуючі до нього пргляди (у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів»), керуючись виробленою ним методологією. У її рамках виділяється ідея об’єктивності економічних законів; що відображається в понятті «невидимої руки», що направляє людей до вигоди. Основний стимул до діяльності — матеріальний інтерес/відповідно до якого будується модель поведінки в суспільстві «економічної люДини». Саме вона і функціонує в умовах «природного порядку», схожого з порядками природи. Прагнення людей поліпшити своє положення здатне привести суспільство до добробуту, тому втручання держави бажано обмежити декількома сферами (оборона, правосуддя, освіта, карбування монет, транспорт, пошта).

Відправною категорією, через призму якої Сміт розглядає всю економіку, став поділ праці, що виконує двояку функцію: дозволяє збільшити продуктивність праці, а значить і багатство; породжує необхідність в обміні й одночасно є його слідством через психологічну схильність людей до обміну. Щоб він здійснювався безперешкодно і регулярно, потрібен допоміжний елемент— гроші. Звідси, основна і практично єдина функція їх — засіб обігу. Багатство, за Смітом, створюється виробництвом, а його джерелом служить праця — продуктивна (створює новий матеріальний продукт) і непродуктивна (обслуговує споживання створеного продукту). Існує, до того ж, два основних фактори збільшення багатства нації: фактор ощадливості та фактор продуктивності праці.

Досліджуючи природу товару, Сміт виділив дві його властивості: корисність і мінову вартість як об’єктивну основу обмінюваності. Єдиним джерелом і кінцевим мірилом вартості є середні суспільно необхідні і достатні витрати праці. Величина мінових вартостей приймалася як «природна» норма (ціна) на противагу ринковій ціні, що коливається навколо цієї норми під впливом ринкової кон’юнктури. Однак цей закон вартості діє у простому товарному господарстві і не діє при капіталізмі, де наймана праця порушує еквівалентність обміну між кількістю витраченої і купленої праці. Тому висувається другий варіант змісту поняття «вартість»: вартість товару містить в собі заробітну плату, прибуток і ренту, тобто доходи, одержувані трьома класами суспільства (найманими робітниками, капіталістами і землевласниками). Це так звані первинні доходи, а доходи всіх інших є вторинними, тобто перерозподіленими. Заробітну плату Сміт визначив як природну винагороду за працю. Але частку робітника у створеному продукті він визначає, виходячи з фізіологічних (мінімум засобів існування) і моральних (забезпечення розвитку працівника і його родини) її меж. Прибуток — це різниця між створеною вартістю та заробітною платою і одночасно винагорода капіталіста за його трудові зусилля з керування підприємством. Низький рівень норми прибутку і відсотка Сміт характеризував як показник високого рівня економічного розвитку нації. Ренту, дохід земельного власника він визначав як відрахування із продукту праці робітника, з іншого боку, вона пояснювалася продажем сільськогосподарських продуктів за монопольною ціною.

Згідно з ученням Сміта, капітал — це запас продуктів різного роду, достатній для утримування людини та постачання їй необхідних для роботи матеріалів і знарядь протягом усього періоду виробництва і продажу продукту її праці. Залежно від способу вживання, капітал ділиться на основний (машини, знаряддя праці, будинку, земля, корисні здібності членів суспільства) і оборотний (гроші, запас сировини і матеріалів, запас готової продукції). Нагромадження капіталу — найважливіша функція підприємців, що розвивають виробництво і збагачують у такий спосіб нації.

18.  Порівняльний аналіз економічних поглядів А.Сміта та Д.Рікардо

19. Порівняльний аналіз теорій міжнародної торгівлі Д.Рікардо та А. Сміта

20. Порівняльний аналіз підходів класичної та меркантилістської шкіл

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) у роботах «Нариси з деяких невирішених проблем політичної економії» і «Принципи політичної економії та деяких аспектів їхнього додатка до соціальної філософії» узагальнив теоретичну спадщину класичної школи та відреагував на нові ідеї в економіці й ідеології. Особливість Мілля — у розгляді економіки в широкому суспільному контексті і ліберально-реформістській спрямованості.

Завдання науки Мілль бачив у встановленні законів розвитку суспільства в цілому і в галузі господарської діяльності зокрема. Теоретико-методологічна новизна полягала в розмежуванні законів виробництва та законів розподілу: якщо у виробництві вони діють так, як визначив ще Сміт, то в розподілі вони залежать від суб’єктивних особливостей людини та її поведінки. Досягнення Мілля — розробка проблем меж науки і сутності наукового методу та утвердження в цьому зв’язку етичної нейтральності науки, її абстрактного і дедуктивного характеру.

Він не сприймає ніяких уже сформульованих класифікацій вартосте й виділяє тільки мінову, котра визначається вартістю витрат виробництва. Виходячи з «догми Сміта», Мілль виключав із величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку. Поняттям «заробітна плата» він заміняв слово «праця» і сформулював наступне положення: «Заробітна плата, яку капіталіст повинен заплатити, — це те, у що обходиться йому продукція. Розмір заробітної плати залежить в основному від попиту на робочу силу і її пропозиції… від співвідношення між чисельністю населення і капіталом». Таким чином, Мілль дотримувався теорії «робочого фонду», відповідно до якої величина заробітної плати визначається прожитковим мінімумом.

Прибуток на капітал виступає у Мілля результатом помірності, ризику і праці капіталіста по керуванню. У той же час, Мілль визнавав, що причиною прибутку є те, що праця дає більше, ніж потрібно для втримування працівників, які її виконували. Фактор виробництва, відповідальний за все, що «поточна праця повинна одержувати за рахунок минулої праці і продукту минулої праці», — капітал. Позичковий відсоток визначався ним як «усе, що може одержати власник капіталу просто за те, що втримується від негайного марнування свого капіталу і дозволяє іншим використати його в продуктивних цілях».

У питанні про ренту Мілль схилявся до визначення «компенсація, що платиться за користування землею» внаслідок природної монопольної власності на неї. На відміну від Сміта, він не вважав її елементом, що утворює вартість. При трактуванні ренти він виходив із мальтузіанського закону народонаселення і закону зменшення родючості ґрунту. Однак він розумів, що існує цілий ряд факторів, які нейтралізують чинність закону зменшення родючості ґрунту. Велике значення Мілль надавав розвитку цивілізації і технічному прогресу.

За Міллем, гроші — це товар. Він визнавав, що золото і срібло стали грошима не відразу, а на певному етапі розвитку обміну. Він також був прихильником кількісної теорії грошей. Відповідно до неї, «закон Сея» діє тоді, коли попит на гроші незмінний.

Звернувшись до дослідження проблеми розподілу багатства, він висловив думку, що його характер визначений характером власності: основні принципи розподілу змінюються відповідно до історичної зміни інституту приватної власності. Мілль стояв на принципах вільної конкуренції й обмежував втручання держави функціями захисту власності, розробки правових норм господарювання, оподатковування, а також контролю над грошовим обігом. Однак від нього не вкрилося загострення соціальних проблем, і він висловив ідею про науково обґрунтовану трансформацію капіталізму за допомогою держави.

Ф. Ліст і його «національна система політичної економії»

В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебрант — засновники німецької історичної школи. Особливості У першій половині XIX ст. домінуюче положення класичної школи зіштовхнулося з критикою основних принципів. У докір їй ставилися абстрактність і схематизм теоретичних побудов, які призвели до нівелювання особливостей історичного розвитку і конкретних умов окремих країн. А на противагу індивідуалізму класики висувалося поняття «нації» як єдиний господарський організм. Цікаво, але цілком природно, що такі погляди виникають в роздробленій, з пережитками феодалізму, Німеччині, що відстає у своєму економічному розвитку і неконкурентоспроможній на світовому ринку в умовах вільної торгівлі. Для неї визнання загальних економічних законів означало закріплення відсталості.

Розроблювачем концепції, що відповідає реаліям німецької економіки, став представник прогресивної німецької буржуазії Фрідріх Ліст (1798-1846). Свої ідеї він виклав у книзі «Національна система політичної економії», де відстоював право кожних націй на специфічний характер розвитку, теоретично обґрунтовуючи його вченням про стадії економічного розвитку. Відповідно до нього, кожна нація проходить у своєму історичному розвитку ряд послідовних етапів: 1) період дикості (мисливський); 2) пастушачий (скотарський); 3) землеробський (феодальний лад); 4) хліборобсько-мануфактурний; 5) землеробсько-мануфактурно-торговельний (капіталістичний уклад). Різні країни в кожний даний момент перебувають на різних стадіях розвитку, а тому їхня економіка не може підкорятися єдиним універсальним законам, адже в кожній конкретно-історичній координаті діють свої специфічні закони. Відповідно до цього повинна будуватися й економічна політика держави, що зобов’язана враховувати особливості тієї стадії, на якій перебуває країна. Це необхідно, щоб найкращим способом вирішувати головне завдання — сприяти розвитку продуктивних чинностей нації. Завданням же економічної науки є економічне виховання націй і підготовка людей до вступу в суспільство майбутнього.

Виходячи з посилань теорії Ліста, торговельні взаємини за принципом вільної торгівлі можливі тільки для країн, що перебувають на одній стадії розвитку. А для країн, що перебувають на різних стадіях, цей принцип не підходить, тому що менш розвинені країни свідомо програють. У даній ситуації більш підходящою для останніх буде протекціоністська політика. Тут головне врахувати негативні наслідки протекціонізму — ослаблення економічних стимулів для підвищення ефективності виробництва вітчизняних підприємств-пільговиків. Тому більш бажаною вчений вважає науково обґрунтовану політику «виховного протекціонізму». Держава підтримує національну промисловість лише доти, поки вона не зміцніє і не досягне того ж рівня, що й її іноземні конкуренти. Ліст був упевнений, що «протекціоністські заходи законні лише тоді, коли застосовуються з метою допомогти і зміцнити мануфактурну промисловість країни». Після цього стає можливим і доцільним повернутися до політики вільної торгівлі.

Свої теоретичні висновки Ліст підкріплював докладним фактичним матеріалом (описом господарської історії європейських країн), чому й присвятив значну частину своєї книги. Звертання до економічної історії було важливим аргументом в обґрунтуванні закономірностей господарського життя. Варто сказати, що, незважаючи на багато в чому справедливу критику класичної школи, Ліст «захопився» повним запереченням загальноекономічних закономірностей, що стало істотним недоглядом його «національної системи політичної економії». Однак це не перешкодило поширенню і розвитку ідей вченого послідовниками. Вони виробили загальні принципи вперше застосованого Лістом підходу, що згодом одержав назву «історичного методу».