Франкфуртська школа
Франкфуртська школа - критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизма. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з "другого покоління" - Юрген Хабермас, Оскар Негт. Термін "Франкфуртська школа" є збірною назвою, застосовуваним до мислителів, пов'язаним з Інститутом соціальних досліджень в Франкфурті-на-Майні; самі представники критичної теорії ніколи не об'єднували себе під таким найменуванням.
Представники даної школи вважали, що буржуазне класове суспільство перетворилося на монолітну безкласову тоталітарну Систему, в якій революційна роль перетворення суспільства переходить маргінальним інтелігентам і аутсайдерам. Сучасне суспільство технократично і існує за рахунок поширення помилкової свідомості за допомогою засобів масової інформації, а також популярної культури, і нав'язуваним культом споживання. Тоталітаризм - це практика стирання межі між приватним і публічним існуванням. Франкфуртська школа істотно вплинула на різні варіанти ідеології лівого радикалізму.
Історія
Франкфуртська школа виникла на базі Інституту соціальних досліджень (Нім.) рос. при Університеті Франкфурта-на-Майні. Хоча відлік її існування прийнято вести з 1930, коли інститут очолив Макс Хоркхаймер, але марксистські дослідження велися в Інституті з моменту його заснування в 1923 році. Перший його директор, історик і правознавець австромарксистская толку Карл Грюнберг, залучив до роботи в Інституті цілий ряд талановитих молодих інтелектуалів з комуністичними і соціал-демократичними переконаннями, заснував перший великий журнал з історії робітничого руху в Європі і налагодив тісні зв'язки з Інститутом Маркса-Енгельса в Москві. Вже до 1930 року у франкфуртському інституті були закладені основи майбутніх напрямів роботи, а його журнал включав новітні статті Карла Корша, Дьєрдя Лукача, Хенріка Гроссмана і Давида Рязанова. Макс Хоркхаймер, що став директором Інституту в 1930 році, оголосив його меті розробку "соціальної філософії", доповненої емпіричними дослідженнями. У 1932 році попереднє видання Інституту, "Архіви історії соціалізму і робітничого руху", було замінено на "Журнал соціальних досліджень".
Навколо Франкфуртської школи групувалися опозиційно налаштовані марксистські мислителі, різко критично ставилися до капіталізмові, але вважали, що ідеологи ортодоксальних лівих партій вихолостили і вульгаризували широту діалектичного аналізу. В умовах посилення нацистської партії Франкфуртська школа встигла врятувати архів Маркса і Енгельса, переславши його в Радянський Союз. Після приходу до влади нацистів у 1933 представники Франкфуртської школи були змушені емігрувати в США, куди і було перенесено Інститут.
Франкфуртська школа оформилася на хвилі поширення соціалістичних і фрейдистских ідей в середовищі західних інтелектуалів. Вона продовжила розпочату Дьєрдем Лукачем (колишнім одним з її перших критиків) в Угорщині переосмислення вчення Маркса і Енгельса, відмінне від трактувань марксизму як в сталінському СРСР, так і в середовищі західних ортодоксальних соціал-демократичних і комуністичних партій. Необхідність подальшого розвитку марксизму в умовах XX століття, на думку франкфуртци, обумовлювалася придушенням робітничого руху в Західній Європі та небезпеками, викликаними виникненням фашизму і нацизму. Важливу роль зіграла і публікація в Радянському Союзі невиданих до цього моменту " Економіко-філософські рукописи 1844 року "(1927) і "Німецької ідеології" (Англ.) рос. (1932) з архіву Маркса і Енгельса. Ці твори, написані з радикально-гуманістичних позицій, наочно свідчили про спадкоємність гегельянської і марксистської думки, а також про центральної ролі концепції відчуження в ранньому марксизмі.