51. Соціологічна історія Макса Вебера.

Неокантіантський “виклик” вдарив по слабких місцях позитивізму і марксистської соціології. Проте й неокантіанці припускалися однобічності у ставленні до реального історичного процесу, суб’єктивізуючи не лише пізнання, але й об’єктивний світ. Уже на початку ХХ ст. теоретико-пізнавальні проблеми, поставлені неокантіанцями на ґрунті історії, спробував розв’язати відомий німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920).

На початку ХХ ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод — “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), “Господарська етика світових релігій” (1919) та ін. Запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб’єктивний світ історика у об’єктивний світ історичної науки. Вебер створив концепцію “ідеальних типів” — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. “Ідеальні типи” є тим інструментом, який дозволяє оволодіти емпіричними даними і пояснити реальні історичні відносини минулих епох.

Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей. Суспільство розвивається як взаємодія людей, що переслідують свої цілі. Але джерела мотивації людей слід шукати не у соціально-економічних відносинах, а у культурному типі даного суспільства, який включає етнічні, релігійні, звичаєві, громадські, групові інтереси.

У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально-економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні.

Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадиґми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

52.Етапи і напрями розвитку німецької історіографії з 1918-1945 pp.

Крах кайзерської імперії, листопадова революція 1918 р. і встановлення Веймарської республіки істотно позначилися на стануі історичної науки в Німеччині. Багато колишніх концепцій німецької історіографії виявилися дискредитованими. Проте радикального розриву з минулим не сталося. Загальною рисою німецьких істориків стало відхилення тези про головну відповідальність Німеччини за розв'язування світової війни, ідеологічна боротьба проти Версальського договору, вимога повернення територій колишньої Німецької імперії.

Університети зберегли традиційну автономію. У методологічному відношенні більшість істориків залишалися на позиціях ідеалістичного німецького історизму.

Спеціально для видання джерел по новій історії Німеччини в 1928 р. була організована Імперська історична комісія, що випустила до 1939 р. вісім томів документів по зовнішній політиці Пруссії. Видано дипломатичні документи "Велика політика європейських кабінетів, 1871-1914" (1922-1927).

За часів Вемарскої республіки оформилося декілька напрямів: консервативний, ліберальний і демократичний.

Консервативна історіографія.Класичним твором соціально-консервативної історіографії стала книга ВернераЗомбарта(1863-1941) "Пролетарський соціалізм" (1924), спрямована проти марксизму і лібералізму. У іншій роботі "Німецький соціалізм" пропонував ліквідовувати великі підприємства і відродити дрібне ремесло і сільське господарство.

Адальберт Валь (1871-1957) в монографії "Німецька історія від заснування імперії до початку світової війни" проводив думку, що епоха імперії є вершиною німецької історії і критикував наступників Бісмарка за помилки, що привели до ізоляції Німеччини.

Ліберальний напрям. Ідейним лідером став Фрідріх Мейнеке (1862-1954). "Ідея державного розуму в новій історії", "Виникнення історизму" (1936)

Герман Онкен (1869-1945), що видав ряд значних історичних джерел. Особливий інтерес викликала його публікація тритомних зборів документів по рейнській політиці Наполеона III.

Демократичний напрям. Демократичні традиції німецької історії підкреслювала у Хедвиг Хинтце (1884-1943).Вона була спеціалістом із історії Великої Французької революції. Її дисертація "Єдність держави і федералізм в старій Франції і під час революції" (1922) . Підкреслювала, що соціально-економічні аспекти революції найплідніше можна досліджувати, опираючись на методологію історичного матеріалізму.

Іншим видним представником демократичної історіографії залишався Карл Каутський (1854-1938). двотомний твір "Матеріалістичне розуміння історії" (1927). На його думку, матеріалістичне розуміння історії як метод може бути сумісний з будь-яким іншим світоглядом, а не тільки з матеріалістичною філософією.

Він вважав, що головне завдання робочого класу і його партії полягає не в тому, щоб зробити революцію, а в тому, щоб цією революцією скористатися для створення соціалістичного суспільства.

Прихід Гітлера до влади був сприйнятий неоднаково істориками різних напрямів. Головні твори нацистської ідеології "Моя боротьба" Гітлера і "Міф XX століття" Розенберга ставили в центр історії расу, а історики відводили цю роль державі.

У перші роки нового режиму було звільнено близько 15 % університетських професорів.

На провідну роль в німецькій історіографії претендував Вальтер Франк (1905-1945). Великим твором Франка була книга "Націоналізм і демократія у Франції Третьої республіки" (1933), в якій проводилася ідея, що "пивний путч" нацистів в 1923 р. аналогічний буланжистскому руху.

Більшість істориків розглядали націонал-соціалізм, як радикальне вираження національних німецьких традицій. Тому вони не бачили ніяких причин для відмови від співпраці з режимом. Але чисто нацистські твори писали виключно молоді історики. Такими були Вільгельма Грау, книга Крістофа Штединга "Імперія і хвороба європейської культури" (1938).

З початком другої світової війни історики почали обгрунтовувати і розвивати ідею німецької культурної місії в Європі

Історики прагнули також осмислити досвід минулої війни, щоб уникнути її помилок. У 1939 р. з'явилася капітальна двотомна робота А. Вегерера "Початок світової війни", в якій детальним чином викладалися усі перипетії липневої кризи 1914 р.

Ріттер в книзі "Держава сили і утопія" (1940) зайняв чітку антианглійську позицію, яка відповідала духу нацистської пропагандистської машини.

У кінці 1943 р. перехід до "тотальної війни" привів до закриття більшості історичних журналів, наукових установ, дезорганізації університетів. Проголошене нацистською ідеологією "оновлення німецької історичної науки" закінчилося повним його крахом.