39. Методологічні підставі соціалістичної історіографії другої половини XIX ст. К. Маркс, ф. Енгельс.

В середині XIX ст. в європейській історичній науці оформився новий напрям, що зробив помітний вплив на історіографію другої половини XIX - ХХ ст., відомий як марксизм. Його засновниками стали Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Найголовнішою історико-філософською ідеєю марксизму стала ідея матеріалістичного розуміння історії. Матеріалістичне розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи з матеріального виробництва безпосередніх коштів для життя, спочатку пояснити систему виробничих стосунків між людьми, а потім на цій основі пояснити і політичний устрій суспільства, право, мораль, релігійні і інші духовні явища. Матеріалістичне розуміння історії було розроблене Марксом і Енгельсом в роботі "Німецька ідеологія" (1845-1846).

У цей же період Маркс і Енгельс приступили до вивчення історії робочого класу і робочого руху. Ф. Енгельс в роботі "Положення робочого класу в Англії" (1845) на матеріалах історії Англії з середини XVIII ст. прослідкував процес формування англійського пролетаріату в клас і його боротьбу.

"Маніфест Комуністичної партії"(1848) підвів підсумки розробки Марксом і Енгельсом основних ідей матеріалістичного розуміння історії за попередній період.

У роботі "Критика політичної економії" (1859) Маркс вводить цілий ряд філософсько-соціологічних понять ("продуктивні сили", "виробничі стосунки", "базис", "надбудова та ін.)

Вважали, що матеріальна основа суспільства складає основу його організації" і є основою зміни соціальних стосунків і свідомості людей.

У історичному розвитку використовували формаційний підхід. Вчення про суспільно-економічні формації дало можливість розглянути всесвітню історію як природньоісторичний процес сходження людства по східцях розвитку від нижчих форм до вищих.

Етапи розвитку людства: первіснообщинний устрій, група формацій (рабовласницька, феодальна і капіталістична) заснованих на експлуатації чужої праці, і вища форма людського суспільства - комуністична суспільно-економічна формація - безкласове суспільство, з якого власне і почнеться справжня історія людства.

Істор розвиток визначали як стрибкоподібний по спіралі, з можливістю тимчасових і навіть значних регресів, але з кінцевою неминучою перемогою поступального ходу історії. Рушійною силою історії вважали класову боротьбу та революції.

41.Організаційні і методологічні підстави розвитку історичної науки в сша, новішій період.

Зростання в США соціальної значущості ідеологічного і політичного потенціалу історичної науки зумовлювало посилення уваги до неї з боку державних, громадських та приватних інституцій. В середині 90-х років XX ст. частка витрат на одного вченого становила в США 150 тис. доларів на рік. Характерним є й такий приклад: в 1994 р. конгрес США прийняв, а президент підписав "Національні стандарти історичної освіти і професійного розвитку в США". Цей документ визначає "стандарти" як національної історії США, так і всесвітньої історії. Слід зазначити, що науково-дослідна робота американських істориків ординується Радою з досліджень в галузі суспільних наук (створена у 1923 p.), в рамках якої з 1942 р. діє Комісія з історіографії.

В США провідну роль в розвитку історичних досліджень і підготовці істориків відіграють університетиГарвардський, Вісконсінський, Чиказький, Каліфорнійський та ін.). Науково-дослідна робота в галузі історії проводиться також чисельними інститутами та центрами по вивченню окремих проблем (міжнародних відносин, економіки та ін.). Тільки, скажімо, над розробкою різних сюжетів історії Росії і CPCP у середині 70-х років працювало близько 150 дослідних центрів. Чільне місце в розвитку історичної науки займають різноманітні історичні товариства і асоціації (в 70-ті роки їх нараховувалось 4500). Найбільшими серед професійних організацій американських істориків є "Організація американських істориків" і "Американська історична асоціація" (в 1974 р. мала близько 18 тис. членів). Серйозна увага приділяється архівній справі. Головним сховищем історичних доку-інтів є Національний архів, Бібліотека конгресу у Вашингтоні, біб-зтеки історичних товариств у штатах. Часто створюються колекції кументальних джерел в університетських бібліотеках. Велике зна-іня для дослідників мають приватні президентські архіви. В останній і здобула поширення так звана "усна історія", якою називають запи-іі на плівку свідчення учасників і очевидців недавніх історичних пй. Результативність праці істориків забезпечується реальною мож-истю використання ними в дослідницькій діяльності комп'ютерів, засобів копіювання і т.п., а також.високоефективним обслуговуванням їх у архівах та бібліотеках.

Якщо в 1945 р. в США виходило 86 історичних журналів, то сьогодні їх кількість значно зросла. Серед найважливіших з них є такі: "Американський історичний огляд", "Журнал американської історії", "Сучасна історія", "Журнал американської етнічної історії", "Історія ітничого руху", "Журнал негритянської історії" та ін.

Після Першої світової війни і до наших днів в теоретико-методологічних основах історичної науки США відбувалися політичні зміни. Зокрема, з 20-х років значного поширення як філософська основа в історіографії набуває концепція прагматизму. Помітна роль належить американським філософам Дж.Дьюї і Дж.Міду. Одним з найбільш впливових варіантів прагматизму став так званий інструменталізм, творцем якого був Дж.Дьюї. Він базувався на запереченні об'єктивної істини і розгляді наукових понять як "інструментів", цінність яких визначається їх практичною ясністю і користю. Прихильники інструменталізму заперечують закономірність в історичному процесі.

З 30-х років бере свій початок прагматичний презентизм. Його послідовники К.Беккер та К.Рід. Історичну науку розуміли не як відображення реальногопроцесу розвитку суспільства, а як вираз ідеологічних відносин сучасності. Основна їхня теза зводиться до того, що кожне покоління пише історію заново. К.Беккер стверджував, що ніякої об'єктивної історії загалом не існує. А уявлення кожної людини про минуле нічим принципово не відрізняються від наукової історії. Історія, це "нестабільне зображення предметів спогадів, перероблене і заново пофарбоване в інтересах тих, хто нею користується". В 1949 р. президент Американської історичної асоціації К.Рід у зверненні "Соціальна відповідальність історика" закликав пояснювати минуле в інтересах теперішнього.

В 50-ті роки для більшості американських істориків методологічною платформою був оновлений варіант прагматичного презентизму — т.зв. "об'єктивний релятивізм" (історія розглядається як дисципліна ідеографічна, тобто описова), у 60-70-ті роки — неокантіанство і неопозитивізм, з 80-х років — екзистенціоналізм і феноменологія. Змінювались світоглядні настанови щодо ідеї прогресу. Зокрема, з боку консервативних істориків наступ на ідею поступального розвитку суспільства вівся по лінії обґрунтування тези про неможливість встановити прогресивність чи регресивність того чи іншого суспільного явища і процесу.

У США в 20-30-ті роки стає популярною циклічна теорія розвитку англійського історика А.Тойнбі. Одним із варіантів цієї теорії була концепція американського соціолога Пітіріма Сорокіна про зародження і занепад "культурних суперсистем". Разом з тим, спроби показати капіталізм динамічною системою спонукало американських вчених до створення нових теорій прогресу. Однією з них стала теорія "стадій економічного зростання" історика-економіста Ростоу ("Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест"). За У.Ростоу, критерієм соціального прогресу є рівень науково-технічного розвитку і споживання товарів.

З кінця 60-х років теорія Ростоу стала зміню ватись такими концепціями: "постіндустріальне суспільство" (Д.Белл), "постцивілізація" (К.Болдінг), "постмодернізм" (А.Еціоні), "постбуржуазне суспільство" (Дж.Ліхтхайм), "постколективізм" (С.Бір). їх доповнювали теорія "технотронного суспільства" З.Бжезінського.

З 30-50-х років на чільне місце в історіографії США вийшла історія ідей, тобто вивчення ідей як провідної сили суспільного розвитку.Основний метод історії ідей заклав П.Міллер у своїй двотомній монографії "Ідеї в Новій Англії" (1949, 1953 pp.). Дух проявляється в публічних промовах і вчинках.

Яскравим прикладом взаємодії методу історії ідей з результатом стала теорія "узгоджених інтересів" ("консенсус"). Основними творцями цієї теорії стали О.Хенлін ("Бостонські іммігранти: дослідження культурної асиміляції", 1941 р.) і, особливо, Р.Хофстедтер ("Американська політична традиція", 1948 p.). Але такі події, як боротьба за громадянські права в США в 60-х-на початку 70-х років, питання про в'єтнамську війну, студентських рух продемонстрували відсутність консенсусу в Америці.

Характерною рисою розвитку американської історичноінауки з 60-х pp. XX ст. є те, що з'явилась ціла низка так званих "нових" історій, серед яких — "нова політична", "нова економічна", "нова історія міст", "нова соціальна історія" та ін.

З 60-х починається криза школи консенсусу. На зміну їй приходить "нова соціальна історія", фундаторами якої є такі американські історики як: Д.Б.Братмен ("Бостон періоду Уінтропа: Портрет пуританського міста і американського пуританізму", "Американський пуританізм: віра і практика"), Ф.Грівен ("Історична демографія і колоніальна Америка: оглядова стаття", 1967 p.), Е.Д.Хобсбаум ("Від соціальної історії до історії суспільства", 1971 р.)

Помітне місце в сучасній американській історіографії займає "психоісторія", яка базується на застосуванні методу психоаналізу в історії. Аналізуючи несвідомі, ірраціональні початки в поведінці людини, представники "психоісторії" (Р.Ліфтон, Е.Ерксон, П.Левенберг та ін.) обґрунтовують висновок про ірраціональність всього історичного процесу.

В історіографії США новітнього часу широке розповсюдження здобув комплексний міждисциплінарний підхід — вивчення історичних процесів з позиції економіки, соціології, психології, географії і т.д. Цей підхід дає можливість отримувати нові дані на стику наук і сприяє вдосконаленню техніки історичних досліджень.