24. Соціально-історичні погляд північноамериканських просвітників.

Американське Просвітництво зародилася в умовах боротьби за незалежність і національну єдність жителів тринадцяти англійських колоній в Північній Америці. Видатними її представниками стали Бенджамин Франклін, Томас Джефферсон, Томас Пейн.

Бенджамин Франкліна (1706-1790) "Історичний нарис конституції і уряду Пенсильванії" (1759). Звертався до історії для аргументації права північноамериканських колоній на незалежність. Для цього обгрунтування Франклін звертається до теорії договірного походження верховної влади. Єдиною зв'язуючою ланкою між Англією і Північною Америкою визнавалася влада британського монарха, яка має в колоніях бути обмежена хартіями. На його думку, рушійною силою прогресу є вдосконалення моралі і знань.

Томас Джефферсон (1743-1826) великий державний і громадський діяч епохи Війни за незалежність, автор Декларації незалежності (1776). У Декларації була сформульована історична концепція походження революції. Окрім теоретичних положень, з яких витікало, що революція - результат розвитку колоній і існуюча королівська влада не відповідає збільшеній самосвідомості жителів колонії. Для Джефферсона розвиток суспільства - передусім продукт діяльності законодавців, а джерело нерівності - в недосконалості політичних інститутів.

Томас Пейн (1737-1809) займав найбільш радикальні позиції в американському Просвітництві. Він демократично тлумачив теорію природного права, відносячи власність до громадянських прав. Природний стан Пейн розумів як життя об'єднаних в колектив людей, а не існування ворожих один одному індивідів.

Праця "Здоровий глузд" (1776) закликав піднятися на визвольну боротьбу. У нім він подібно до Джефферсону обгрунтовував концепцію незалежності і республіканізму, проаналізував причини війни, показав історичну неминучість розриву між північноамериканськими колоніями і Англією.

Він уперше показав, що в основі англійської колоніальної політики в Америці лежать економічні інтереси і що Англія систематично експлуатує колонії, перешкоджаючи їх розвитку.

У "Столітті розуму" (1794) з позицій деизма розглядаються питання релігії, а Біблія трактується як легендарно-міфологічне джерело. Гострій критиці піддав він діяльність церкви, що сприяла зміцненню деспотизму.

У "Аграрній справедливості" (1797) Пейн засудив існуючу систему розподілу власності, яка знаходить безліч людей на убогість.

25. Ідейно-теоретичні засади романтичної історіографії.

Поразка франц революції, контрреволюція, крах ідей Просвітництва з його «Царством Розуму» показав , що уявлення про суспільство як просту механічнк сукупність особистостей, яких можна довільно «переробляти» є помилковим. Іде розчарування у раціоналізмі, оптимістичній оцінці ролі Людини і прогресу. Погляди інтелектуалів повертаються до минулого. Зароджується романтизм. Йому властиві:

•ідеалізація минулих періодів історії, з яких на чільне місце вийшло середньовіччя зі становою гармонією й ідеологічною стабільністю;

•зміщення центру ваги з особи до народу – нації, кожна з яких має особливі культурно – психологічні риси;

•героїзація видатних осіб, спроможних висловити «волю» народу – нації;

•ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом;

•увага до особливих і неповторних явищ у минулому;

•відмова від універсалізму і сторичного прогресу;

•заміна людського розуму як підстави розвитку, колективним «національним духом»;

•сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму як принципу змінності епох, зосередженняуваги на духовному житті людей кожної епохи і народу;

• історія стає професійною наукою, виокремлюється від літератури.

Німецький філософ Йоганн – Готфрид Герднер (1744 - 1803) окреслив першим контури романтичної історіографії. Видав фундаментальну працю «Ідеї до філософії ісорії людства». Погляди:

•сформулював в універсальній формі ідею прогресу;

•звернув увагу на використання таких методів дослідження як емпіричний, аналіз конкретних фактів;

•рушій історії – культура; культура – це все, що пов’язане з людською діяльністю;

•порушив проблему культурної та етнічної відмінності народів; кожен народ використовує досягнення попередників і готує грунт для прийдешніх поколінь; відмовився від європоцентризму.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831). Праці «Феноменологія духу» та «Лекції з філософії історії». Погляди:

•представив природний і людський розвиток у вигляді прогресу – безперервного , взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю абсолютного духу (Бога). Останній через діалектику розвитку проявляє себе в історії природи й історії людства, прагнучи самототожності через

самопізнання. Абсолютний розум є у вченого абсолютною тотожністю ідеального й реального, об’єктивного й суб’єктивного;

•запровадив термін «історичність», розвинув філософський історизм;

•намагався обґрунтувати смисл історії;

•сформулював ідею незворотності історичного процесу, унікальності й неповторності його стану;

•історія неможлива без історичного зла, насилля, де його не має, не має й історії, як не було її до гріхопадіння;

•рішуче виступав проти прибічників «прагматичної історіографії», що хотіли зробити з історії виховний посібник. Зробив висновок: «історія вчить тому, що нічого не вчить»

Англійський історик Томас Карлейль (1795 – 1881). Праця «Герої, шанування героїв, героїчне в історії». Переніс центр ваги історичного процесу з обєктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові дії яких визначають історичну дійсність. Історичні епохи – продукт їхньої творчості.