1.4.1. Адвокатура у Київській Русі

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій роз­витку кримінальне-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рід­ні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту)³⁰. У цей період, коли українське судочин­ство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, това­риського, а не професійного знання. Роль захисника поля­гала виключно в моральній підтримці своєї сторони³¹.

Для судочинства Київської Русі основним видом спри­яння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чель-цов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існу­вали ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "су­тяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади³². Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сто-

³⁰Правда Русская: В 2 т. — М.; Л., 1947. — Ст. 18, 21, 22, 31, 37,46,49,66,85.

³¹ Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — Л., 1934. — С. 31.

³²Чельцов-БебутовМА. Курс уголовно-процессуального пра­ва. — СПб.: Ранена; Альфа, 1995. — С. 636—637.

32

Поняття та сутність Інституту адвокатури

ронам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

1.4.2. Українська адвокатура за часів Козаччини

У період польсько-литовської доби (XrV—XVI ст.) в Украї­ні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника — "прокуратор", або "речник"³³. Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому — прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 та 1588 pp.) аж до 1842 р.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала об­меження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персона­лу замкових і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджува­ла. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захища­ти. Передбачались і досить гострі санкції за порушення за­хисником адвокатської етики — від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари³⁴. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвока­та й особи, яку він представляв³⁵.

³³ Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — Л., 1934. — С. 32.

³¹ Статут Великого княжества Литовского 1588 г.: Тексты. Справочник. Комментарии. — Минск, 1989,

•*⁼ КасецкиіІ ИИ,-, Впгилрв^кая RJ!. Защитник в уголовном процессе. — Минск: Академия МВД Республики Беларусь, 2001. — С. 10.

Адвокатура України

33

Розділ 1

Норми Литовського статуту і магдебурзького права дія­ли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироб­лено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ" (далі - "Пра­ва..."). Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав..." становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти — Статут Великого Князівства Литовського і "Зерца­ло Саксонське". Саме в "Правах..." уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Ста­туту кримінального судочинства 1864 р, значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

У зазначеному документі вперше вживається термін "адвокат", або "повірений"³⁶; у пункті 1 артикулу 7 глави 8 сказано: "Адвокатъ, пленипотентъ, патронъ, прокураторъ и noBtpenHbm называется, которий въ чужомъ д1;л%, съ по-рученія чіего, BMtcTO его, в судї обстоюетъ, отвЪтсвуетъ и росправляется". Пункт 2 регулює питання "Какіи повірен-нии и при какихъ судахъ должни бить присяжний, и о при­сяги ихъ". Також у цьому пункті наведено текст присяги пові-рених^ат. "Права..." також уперше передбачили обов'язкову реєстрацію професійних адвокатів у судах, де вони вияви­ли бажання працювати, та обов'язок складати присягу.

Поняття та сутність інституту адвокатури

^зв Святоцький ОД., Михеснко MM. Адвокатура України: Навч. посіб. длястуд. юрид. ВНЗіфак. — К.:ІнЮре, 1997. — С. 18.

³⁷ Права, по которым судится малороссийский народ, Высо­чайшим Государыни Императрицы Елисаветы Петровны, Само­держицы Всероссийской, Ее императорского священнейшего Ве­личества повелением, Из трех книг, а именно Статута Литовско­го, Зерцала Саксонского и приложенных при том двух прав, та-консде из книги порядка, по переводе иа польского и латинского языков на российский диалектъ в єдину книгу сведенные, в граде Г дух зве, лете от Рождества Христова 1743 года / Под ред. проф. А.Ф. К не тя ков с к аго. — К.: В университет, тип. (И.И. Завадзко-го), 1879. —С.151—152.

Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судо­вого захисту допускалися непрофесійні захисники (бать­ки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чолові­ки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розу-мово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах³⁸. У "Правах..." досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатсь­ких обов'язків. В артикулі 7 "Прав..." регламентовано пи­тання щодо порядку вступу повірених у справу, обов'язко­вої участі у ній. Артикулом 8 встановлено деякі обмежен­ня щодо участі у справі повірених. Так, у пункті 1 йдеться, що "судіямь и протчшмъ урядникамъ, въ томъ суд-fc, гтгЬ сами заїдають... noetpemniMH бить не надлежить". Відпо­відно до пункту 2 артикулу 8 глави 8, "ни въ комъ cyflt повїренними битъ не HMtroTb Tt именно: духовние, священ-ническаго, мирскаго и монашескаго чина, KpoMt въ пору-чаемихъ ce6t от своихъ началниковъ д*лахъ церковнихъ и монастирскихъ, а такожъ люде подозрителние и опорочен-ние, да въ yMt и въ тЪлесныхъ чувствахъ поврежденние, къ тому жъ малол^ние"³⁹.

34

•^w Подох Я. Ґрунтовий процес гетьманщини. — Л., 1938. — С. 26.

^яз Права, по которым судится малороссийский народ, Высо­чайшим Государыни Императрицы Блисаветы Петровны, Само­держицы Всероссийской, Ее императорского священнейшего Ве­личества повелением, Из трех книг, а именно Статута Литовско­го, Зерцала Саксонского и приложенных при том двух прав, та-кожде из книги порядка, по переводе из польского и латинского языков на российский диалект в єдину книгу сведенные, в граде Глухове, лете от Рождества Христова 1743 года / Под ред. проф. А.Ф. КистяковскогО: — К-- В университет, тип. (И.И. Завадзко-го), 1879. — С. 154—155.

35

Розділ 1

1.4.3. Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, -право представництва осіб, які належали до нього. Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150—152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.)⁴⁰. Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних ін­тересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове пред­ставництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини XIX ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1862 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повіре­них", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві⁴¹. У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Харак­терною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва⁴².

⁴⁰ Свод законов Российской империи, издания 1857 г. — Т. 15: Законы уголовные. — Тетр. 2: Законы о судопроизводстве по делам о преступленияхъ и проступках. — СПб.: В Тип. 2-го Отд. собственой Его императорского величества канцелярии, 1857. — С. 30.

⁴¹ Фойницкий HJJ. Курс уголовного судопроизводства. — Т, 1. - СПб.: Альфа, 1996. — С. 482—483.

¹² Чельцов-Бебутов МЛ. Курс уго ловко - процесс у ал ь мого пра­ва. — СПб.: Равена: Альфа, 1995. — С. 772.

36

Поняття та сутність інституту адвокатури

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав пред­ставництво у кримінальному процесі: "...воно є організа­цією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця ґрунтується, голо­вним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише за­собом для досягнення громадських інтересів". Дослід­ник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам -- обвинувачу й обви­нуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між державою і потерпілим від злочин­них дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту⁴³.

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінально­го судочинства 1864 р. висловлювалися пропозиції про до­пуск захисника на досудове слідство⁴⁴. Однак на законо­давчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття — спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку⁴⁵. Це питання було предметом жва­вої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кри-мінально-процесуального законодавства 1894—1895 pp. Як зазначалося в редакційній статті журналу "Вісник права", "це була очна ставка всіх доводів pro і contra, які можуть бути висунені прибічниками і противниками цієї міри; це була генеральна битва між аргументами тієї та іншої сто­рони і, як це нерідко траплялося у цієї комісії, теоретично перемога залишилась за меншістю, що вимагала впрова­дження захисту, а практично — за їх противниками. Пере-

⁴³ Фойїшцкий ИЛ. Курс уголовного судопроизводства. — Т. 1. - СПб.: Альфа, 1996. — С. 471.

⁴⁴ Див.: Разин НМ. Уголовное судопроизводство: Пособие к лекциям. — СПб.: Изд. юрид. кн. склада "Право", 1914. — С. 272; Шифман М. Из истории вопроса о защите на предварительном следствии // Сов. гос-во и право. — 1941 . — № 2. — С. 86,

⁴⁰ Про внесення змін і доповнень до окремих статей Криміналь­но-процесуального кодексу України з питань права на захист пі­дозрюваного, обвинуваченого і підсудного: Закон України від 23

Відомості Верховн

ади Укр

їни. — 1994. -

. — Ст.49.

37

Розділ 1

вага аргументів була на одній стороні, перевага голосів -на іншій"⁴⁶. Таким чином, відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійсь-кого правового процесу.

1.4.4. Українська адвокатура

на західноукраїнських землях до 1939 р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі проку­ратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечи­ти підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан⁴⁷.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адво­катури на українських землях відбувався під впливом за­конодавства держав-окупантів.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано ад­вокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдино­го судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

⁴⁶Обновление уголовного судопроизводства. Защита на пред-варительномъ следствии // Вестник права. — 1900. — Октябрь. —

С. 182—184.

⁴⁷ Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисник а у кримі­нальному процесі: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2003. — С. 49—51.

38

Поняття та сутність інституту адвокатури

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юсти­ції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок бу­ковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів⁴⁸.

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 p., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали україн­ських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.^4В

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла на­бути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інсти­тути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини⁵⁰, не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым су­дится малороссийский народ" досить чітко було сформу­льовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх пору­шення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адво­катури відповідали принципам, запозиченим європейсь-

¹⁸ Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774—1918 pp. — Чернівці: Рута, 2000. — С. 179,180,183.

⁴* Гловацький І.Ю. Діяльність адвокат а-захисник а у кримі­нальному процесі: Навч, посіб. — К.: Атіка, 2003. — С. 59.

"'"Антонович Б. Коротка історія козаччини. — К.: Україна, 1991.—С. 12.

39

Розділ 1

кою адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, ЇЇ тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

1.4.5. Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 p., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблєні громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами⁵¹. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років"⁵². Як зазначав М.О. Чель-цов, за першими декретами захист допускався на будь-якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не⁵³. Характерною рисою забезпечення права на правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву

⁵¹ Декрет о суде от 5 декабря (22 ноября) 1917 года // Собрание узаконений. — 1917. — № 4. — Ст. 50.

⁵² Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — Лютий 1917—1996 pp. / За ред. В.Д. Гончаренка. — К.: Ін Юре,

1997.

⁵³ Чельцов М.А. Уголовный процесе. —• М.: Юрид. изд-во

МЮСССР, 1948. — С. 223.

40

Поняття та сутність інституту адвокатури

"інститут загальногромадянського обвинувачення і захис-

ту"⁵⁴.

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 pp. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.⁵⁵; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.⁵⁶; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 p.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.⁶⁷; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.⁵⁸). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керів-

⁵⁴Див.: Михеєнко MM. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори. — К.: ЮрІяком Інтер, 1999. — С. 153—161; Ривлин А.Л. Организация адвокатуры в СССР. — К.: Вища т.к., 1974. — С. 19—20.

⁵⁵ Провведення народного суду: Постанова Народного секретаріа­ту від 4 січня 1918 р. // Хронологічне зібрання законів, указів Пре­зидії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР(1917—1941 pp.). — Т. 1. — К-, 1963. —С. 68—69.

^5Й Положення про революційні трибунали від 23 лютого 1918 р. // Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ра­ди, постанов і розпоряджень У ряду У країнської РСР (1917—1941 pp.). — Т. 1. — К., 1963. — С. 68—69.

⁵⁷ Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР від 14 лютого 1919 р. // СУ УСРР. — 1919. — № 11. -Ст. 141.

⁵⁶ Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині: Де­крет Раднаркому України від 16 квітня 1919 р. // СУ УСРР. — 1919. — №36. — Ст. 436.

41

Розділ 1

ництво адвокатурою в різних формах державними струк­турами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду™.

Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася на­самперед не інтересами клієнта, а політичними інтереса­ми. Це призвело до правової незахищеності громадян, зокре­ма у політичних процесах, в Україні, коли захист перетво­рився на формальну процедуру⁸⁰.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого⁶¹. КПК УСРР 1922 p., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, од­ночасно послаблював значення інших осіб у наданні право­вої допомоги потерпілому, тобто поклав початок підпоряд­куванню інтересів потерпілого інтересам держави. Цим са­мим нормативним актом надання обвинуваченому допомо­ги захисника передбачалося лише на судових стадіях. Об­меження в реалізації права на захист у кримінальному су­дочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

За відносно короткий час організація адвокатури зміню­валась кілька разів:

• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний не­порочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);

^йа Святоцький О.Д., Михеєнко MM. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 29.

⁶⁰ Історія адвокатури України / За ред. Т.В. Варфоломеєвої, О.Д. Святоцького. — К.: Либідь, 1992. — С. 15.

⁸¹ Уголовно-процессуальный кодекс УССР: С изменениями по 1 марта 1925 г. и приложением а л фа в итно -пре диетного указа­теля и таблицы сроков. — X.: Юрид. изд-во Наркомюста УССР, 1925. —С. 15—16.

42

Поняття та сутність інституту адвокатури

» адвокатура посадова, за якої адвокати були посадови­ми особами держави (Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали);

• адвокатура як громадська організація на засадах са­моврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2)^ва.

Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовува­лася необхідністю контролю за суб'єктами захисту в кримі­нальному судочинстві.

2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським цент­ральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРР⁶³. На його підставі Нарко­мат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрай-нарсудах⁶¹, а 27 грудня 1922 р. — Положення про консульта­ції для надання юридичної допомоги населенню, що органі­зовуються колегіями захисників⁶⁵.

Відповідно до цих документів було створено нові адво­катські органи, які відрізнялися ширшими правами само­врядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяль­ністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намага­лися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звер­нення до членів колегії, яке містило норми професійної етики⁶⁶, У 1926 р. Харківська губернська колегія захис-

АЛ. Организация адвокатуры в СССР. — К.: Вища шк., 1974. —С. 28.

⁶³ Положення про адвокатуру Української РСР від 2 жовтня 1922 р. // СУ УСРР. — 1922. — Яв 43. — Ст. 630.

^м Інструкція про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах від 14 листопада 1922 р. // Бюлетень НЕЮ УРСР. —1922. —NslS.

^С5 Положення про консультації для надання юридичної допо­моги населенню, що організовуються колегіями захисників від 27 грудня 1922 р. // Бюлетень НКЮ УРСР. — 1924. — Хв 45.

⁶⁶Вестник советской юстиции. — 1929. — № 13 (143). — С. 386—387.

43

Розділ 1

ників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адво­катури". Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайш­ла підтримки⁶⁷.

З кінця 20-х років XX ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Ви-шинський, мотивуючи це недостатньо високою і доверше­ною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і не­можливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у вико­нанні взятого на себе обов'язку захисту — з іншого⁶⁸.

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:

1) необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;

2) момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізо­вані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приват­них кабінетів і запровадженням державних адвокатських контор на засадах госпрозрахунку та самоокупності;

3) перетворення адвоката на державного чиновника су­перечить основній ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необ­хідністю юридичного обслуговування державних і колек­тивних установ необхідно створити кооперативні артілі ад­вокатів із самостійними адвокатськими конторами;

4) юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили іс­нуючу індивідуальну форму діяльності адвоката;

5) доцільно залишити існуючу форму організації коле­гій захисників⁸⁹.

" Святоцький ОД., МихеєнкоМ.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студ. юрид. ВНЗ і фак. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 34.

⁶⁸ Вышинский АЛ. Курс уголовного процесса. — М., 1927. —

С. 163.

^S9BecTHHK советской юстиции. — 1928. — № 1 (107). —

С, 10—13. 44

Поняття та сутність інституту адвокатури

У результаті дискусії 12 вересня 1928 p. колегія Нар-ком'юсту УСРР прийняла постанову "Про реорганізацію колегій захисників"⁷⁰, згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організа­ції, а приватна адвокатська практика ліквідована.

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р.⁷¹ було передбачено, що колегії захисників працюють при ок­ружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Нарком'юсту Украї­ни. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Нарком'юст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників⁷².

За першими підсумками ліквідації приватної адвокат­ської практики і переходу колегій захисників на колектив­ні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправ­дав⁷³. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу "чужі" елементи (було виключено 14 % від загальної кількості членів колегій⁷⁴), розширити коло громадян, яким надавалася юридична до­помога, сконцентрувати в колективах усю роботу з право­вого обслуговування державних установ і організацій⁷⁵. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929р. до 1884 —у 1931р.™

26 квітня 1932 р. Нарком'юст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація ко-

⁷⁰ О реорганизации коллегий защитников: Постановление кол­легии Наркомата юстиции УССР от 12 сентября 1928 г. // Вест­ник советской юстиции. — 1928. — № 20 (126). — С. 609.

^п Положення про судоустрій від 11 вересня 1929 p. // 33 УРСР. -1929. —№ 26. —Ст. 203.

⁷² Положення про колективні форми роботи колегій захисни­ків від 20 жовтня 1929 р. // Бюлетень НКЮ УРСР. — 1929. — №10. — Ст. 61.

⁷³ Вісник радянської юстиції. — 1929. — № 22 (152). — С. 675— 676.

⁷⁴Вестник советской юстиции. — 1929. — № 13 (143). — С. 386—387.

⁷⁶ Вісник радянської юстиції. — 1930. — № 4 (158). — С. 124—125. ⁷⁶ Революційне право. — 1934. — № 7. — С. 41.

45

Розділ 1

легії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду⁷⁷. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру СРСР^7а. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції⁷⁹.

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів"⁸⁰ усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії⁸¹. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката⁸².

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра-

⁷⁷ Революційне право. — 1932. —№3—4. — С. 13—14.

⁷⁸ Положение об адвокатуре СССР от 16 августа 1939 г. // СП СССР. — 1939. — № 49. — Ст. 394.

⁷⁹ Див.: Советская юстиция. — 1937. — № 14. — С. 20; Соц. за­конность. — 1937. — № 1, — С. 56—58.

^т О порядке ведения дел о подготовке или совершении терро­ристических актов: Постановление Президиума ЦИК СССР от 1 декабря 1934 г. // СЗ СССР. — 1935. — Ка 64. — Ст. 459.

⁸¹СЗ СССР. — 1937. — Х»61.- Ст. 165.

⁸² Советское государство и право в период строительства социа­лизма {1921—1935 гг.). — Кн. 2. — М., 1968. — С. 619.

46

Поняття та сутність Інституту адвокатури

ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком'юст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

1.4.6. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Ін­шим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне пере­глянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як ре­зультат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законода­вець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і авто­номних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального су­дочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла За­кон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесу­альний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того,

47

Розділ 1

якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обви­нуваченому про закінчення слідства! пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. V справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник до­пускався з моменту пред'явлення обвинувачення. Було роз­ширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді.

На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.⁸³

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесу-ального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'яв­лення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокату­ри в той час не можна — через нехтування принципами де­мократії, порушення прав людини, декларативність основ­них законодавчих актів. Як у теорії кримінального проце­су, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту де­ржавних і суспільних інтересів перед правами громадяни­на та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи грома­дян містяться у главі 7 після викладу положень про полі­тичну й економічну системи, соціальний розвиток і куль­туру та ін,

20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію УРСР, в якій повторювалися положення Кон­ституції СРСР 1977 р. Зокрема, у статті 159 Конституції

^8ВПоложення про адвокатуру від 25 вересня 1962 р. // Відо­мості Верховної Ради УРСР. — 1962. — № 39. — Ст. 494.

48

Поняття та сутність Інституту адвокатури

УРСР було закріплено, що для надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв'язку зі зміною законодавства було прийнято нове Поло­ження про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 р,^м Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спри­чинила те, що в цілому теоретичні дослідження були при­свячені проблемам правового становища адвоката в судо­вих стадіях⁶⁰. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти йо­го кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту⁸⁶.

*⁴ Положення про адвокатуру від 1 жовтня 1980 р. // Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10-го скликання. — К., 1981,—С. 140—142.

⁸⁰ Див.: Адвокат в советском уголовном процессе / И.Т. Голяков, М.М. Гродзинский, И.Д. Перлов и др. — М-: Юрид. лит., 1954; Гродзинский М.М. Роль и задачи адвоката по уголовному делу в суде второй инстанции: Метод, пособие для начинающих адвока­тов. — М.: Юриздат, 1943; Стремовский ВЛ., Врегман М.П. Ад­вокат в уголовном суде, — Ростов н/Д: Б. и., 1968; Побегайло Г Д. Участие адвоката (защитника) в стадии судебного разбирательства. ~ Саратов: СЮИ им. Д.И. Курского, 1974; Лаптеакру ВД., Map-тынчик EJT. Адвокат в кассационном и надзорном производстве по уголовным делам. — Кишинев: Инконком, 1994.

^se Див.: Варфоломеееа Т.В. Криминалистика и профессиональ­ная деятельность зашитника. — К.: Вища шк., 1987; Варфоломе-ееа 7\В. Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного: Автореф, дис.... д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Київ, ун-т імені Тараса Шевченка. —К., 1994; Сусло Д.С., Бондаренко П.Г., Соло­вьев АД. Осуществление защиты на предварительном следствии: Метод, рекомендации. — К. :КОНИИ судебной защиты и повыше­ния квалификации адвокатов, 1979; Мартынчик Е.Г., Титарен-коВ.В. Тактика защиты на предварительном следствии и в суде первой инстанции (практические рекомендации) / Под ред. канд. юрид. наук Т.В. Варфоломеевой. • - К.: КОНИИ адвокатуры, 1979; Гаврилов С.Н. Актуальные вопросы организации адвокату­ры и участия защитника в уголовном процессе в России: история и современность: Автореф. дис. ... канд. юрид. науи: 12-00.09 / Моск. гос. юрид. акад. — М., 1998; КофтоИ., Варфоломеееа Т.,

49

Розділ 1

Характеризуючи співвідношення прав учасників кримі­нального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися та­кими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювали­ся в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним ін­тересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси зако­ном не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.

Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позна­читися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено пер­ші кроки до оновлення правової основи державного та су­спільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Вер­ховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Со­юзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гаранту­валася вже на попередньому слідстві з моменту затриман­ня, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розши­рено перелік випадків обов'язкової участі захисника на по­передньому слідстві; значно розширено права захисника.

У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові від­носини та введенням різноманітних форм власності зміни­лись і форми юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро по­стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20—22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адво­катів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України - - незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єд­нання зусиль адвокатів республіки для формування демо-

ЯношК. Активизировать возможности защиты // Соц. закон­ность,— 1986. — № 12. —С. 17—19.

50

Поняття та сутність інституту адвокатури

кратичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним осо­бам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокату­рою повної самостійності і самоврядування; захисту адво­катурою професійних прав і соціальних інтересів адво­катів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжна­родних зв'язків адвокатів тощо⁸⁷.

19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон "Про адвокатуру", який мав на меті піднести роль ад­вокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли рефор­мується все законодавство держави, законодавство про ад­вокатуру не може стояти на місці.

'Історія адвокатури України / За ред. Т.В. Варфоломеєвої, °-Д. Святоцького. — К,: Либідь, 1992. — С. 58.

51

Розділ 1

1.5. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

1.5.1. Зміст поняття "права людини"

У слов'янських мовах словом "право" одночасно позна­чаються поняття, які відображають принаймні два різних соціальних явища: перше існує до виникнення держави в будь-якому людському суспільстві й тому має загальносо-ціальну природу, будучи загальносоціальним феноменом; друге — результат власне державної діяльності, прояв во­левиявлення держави. Кожному з цих явищ відповідають поняття, які можна розрізнити за допомогою таких термі­нологічних словосполучень, як "загальносоціальне право" і "спеціально-соціальне право".

Загальносоціальне право — це певні можливості суб'єк­тів суспільного життя, що об'єктивно зумовлюються до­сягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загаль­ними та рівними для всіх однойменних суб'єктів⁸³.

Залежно від виду носіїв таких можливостей розрізня­ються права людини, сім'ї, народу, класу або іншої со­ціальної спільноти, права громадських об'єднань, трудо­вих та інших колективів тощо.

Основні права людини — це певні її можливості, необ­хідні для існування та розвитку в конкретно-історичних умовах. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей.

У міжнародно-правових документах і національному за­конодавстві, науковій та публіцистичній літературі досить часто вживається вислів "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними яви-

⁸⁸Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су­часність. — К.: Ін Юре. — 1997. — С. 74.

52

Поняття та сутність інституту адвокатури

щами, а також між відповідними поняттями (якщо не вва­жати їх тотожними) дотепер не з'ясовано на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" на прак­тиці використовують як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація, очевидно, охоп­лює й поняття свобод людини.

1,5.2. Юридичний механізм забезпечення прав людини

Основні права людини закріплені в широко визнаних міжнародно-правових актах. Створені й функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх дотриман­ням та захисту^⁹.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку між­народних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні да­ють змогу зробити висновок про формування в сучасний період ще одного з прав людини — права на міжнародний захист. Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується насамперед юридичними механізмами відповідної держави. Інакше кажучи, основними гарантами прав людини має бути націо­нальне законодавство держави, на території якої проживає особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрішньодержавні засоби правового захисту (до речі, таким правом можуть скористатися гро­мадяни лише тієї держави, яка визнала юрисдикцію від-

^й9Про систему таких органів та їх діяльність див.: Мюллер-сон РЛ.. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М., 1991. — С. 95—127;НиколайкоИ,В, Права человека в системе ООН. —К., 1991. —С. 40—78.

53

Розділ 1

повідних міжнародних органів). Тому, як зазначалося ви­ще, саме держава (відповідно до ч. З ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана за­безпечити кожну людину, права якої порушено, ефектив­ними засобами захисту.

Доцільно дати коротку теоретичну характеристику за­гальної системи юридичного правозабезпечення, яка в то­му чи іншому вигляді існує або може існувати в державі. Ця характеристика включає розкриття змісту таких по­нять, як юридичний механізм забезпечення, юридичні процедури реалізації, юридичні засоби охорони і захисту

прав людини.

Юридичний механізм забезпечення прав людини — це

система ефективних юридичних засобів реалізації, охоро­ни і захисту прав людини. Він складається з:

• національного законодавства;

• юридичних засобів (процедур) реалізації прав людини;

• юридичних засобів охорони прав людини;

• юридичних засобів захисту прав людини⁹⁰. Розглянемо кожний з елементів юридичного механізму

забезпечення прав людини докладніше.

Національне законодавство є основою юридичного ме­ханізму забезпечення. Визначаючи зміст позитивних за­конів держави, будучи їх соціальним джерелом, права лю­дини, щоб перетворитися з можливості на реальність, ма­ють бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набувають визнання і закріплення в національ­ному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч Україна і допускає нині безпосереднє застосування укладених і належним чином ратифікованих нею договорів нарівні з внутрішнім законо­давством, домінуюче значення останнього полягає в тому, що воно передбачає і юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав людини. Саме тому національне законо­давство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення цих прав.

⁹⁽>Святоцький ОД., Медведчук В,В. Адвокатура: історія і су­часність. — К.: Іе Юре, 1997. — С. 76.

54

Поняття та сутність інституту адвокатури

Розглянемо юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини.

Будь-яке право людини здійснюється у певному поряд­ку, певній послідовності. Порядок його реалізації визна­чається лише самою людиною. Але реалізація більшості прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, ос­кільки без них вона взагалі неможлива. За відсутності юридичної процедури приписи законів перетворюються на декларації, обіцянки, наміри.

Юридична процедура реалізації прав людини — це вста­новлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей послідовність і узго­дженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій⁹¹.

Основним критерієм важливості юридичної процедури для реалізації прав людини є тип (характер) юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, цим критерієм є активність або пасивність зобов'язаної особи. Встановлення юридичних процедур є необхідним тоді, коли реалізація певного права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань ін­ших суб'єктів (тобто від їх обов'язку вчинити активні дії). І навпаки, там, де реалізація права залежить лише від ак­тивної поведінки зацікавленої особи, від її волі і бажання (наприклад, у разі захисту права на честь і гідність), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчиняти певних дій, утриму­ватися від них (у розглянутому прикладі — не посягати на честь і гідність), у встановленні саме юридичної процедури потреби немає.

Є два основні види юридичних процедур реалізації права:

• процедури, пов'язані з правозастосуванням (реалізація права на громадянство, на соціальне забезпечення тощо);

* процедури, не пов'язані з правозастосуванням (напри­клад, порядок укладання угод, що не потребують нотаріа­льного посвідчення).

⁹¹ Святоцький ОД,, Медведчук B.R. Адвокатура: історія і су­часність. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 77.

55

Розділ 1

У межах кожного із зазначених видів процедур може іс­нувати стільки їх різновидів, скільки існує прав, але такі процедури відрізнятимуться лише конкретним змістом. Якщо, встановлюючи перший вид юридичних процедур, за­конодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (адже зобов'язаною стороною тут виступає державний орган), то, встановлюючи другий вид, законодавець має прагнути до створення такої процедури, яка б надавала можливість самій особі обирати найдоцільні­ший для неї у конкретній життєвій ситуації варіант вико­ристання свого права. Але, так чи інакше, юридична проце­дура — це оптимальний засіб реалізації прав людини, здат­ний забезпечити максимальне задоволення ЇЇ потреб.

Наступним елементом юридичного механізму забезпе­чення є юридичні засоби охорони прав людини.

Права людини потребують не лише гарантій їх належ­ної реалізації, а таких засобів, які б могли захистити лю­дину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі держави є різноманітні юридичні засоби охорони прав людини. До них належать усі юридичні засоби, що ви­конують превентивну, запобіжну функцію.

Зважаючи на різноманітність правоохоронних засобів, їх можна поділити за певними критеріями на відповідні групи (види).

За онтологічним статусом у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини розрізняються за:

1) нормами права, які встановлюють:

» заборони (вказівки на неприпустимі, недозволен! дії, що порушують права людини);

• завдання і компетенцію відповідних органів щодо охо­рони цих прав;

• конкретні заходи запобігання порушенням прав, за­ходи юридичної відповідальності, що застосовуються до правопорушника;

• певний процесуальний порядок здійснення превен­тивних державних заходів;

2) діяльністю компетентних органів із застосування за­значених юридичних норм, яка має па меті запобігти мож­ливим порушенням прав (наприклад, таку діяльність мо-

56

Поняття та сутність інституту адвокатури

же здійснювати Конституційний Суд України, оскільки до його компетенції входить розгляд справ про конституцій-ність прийнятих, але не введених у дію законів);

3) правозастосовними актами, спрямованими на запобі­гання правопорушенням (окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора тощо)⁹².

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта розрізняються:

• засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню вчинків, які можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, безпідставне накладання арешту на майно);

» засоби психічного впливу, тобто такі, які цієї мети не ставлять (наприклад, правове виховання).

Серед різноманітних правоохоронних засобів слід виді­лити особливу роль юридичної відповідальності, її застосу­вання щодо правопорушника покликане утримати його від порушень прав людини у майбутньому (спеціальна превен-ція), а також застерегти (під загрозою державного приму­су) Інших суб'єктів, схильних до правопорушень, від вчи­нення протиправних дій (загальна превенція).

Нарешті, четвертим елементом юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби захисту прав людини.

У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Для цього остання має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за до­помогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації і відновлюються по­рушені права.

Є такі види юридичних засобів правозахисту:

1) залежно від його суб'єктів:

• судові;

• парламентські;

• адміністративні;

• контрольно-наглядові;

³-Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су­часність. — К.: Ін Юре, 1997, — С. 78—79.

57

Розділ 1

• адвокатські;

2) залежно від змісту захисту цими засобами:

• припинення порушень прав людини (призупинення не­безпечних робіт, заборона експлуатації механізмів тощо);

• усунення перешкод;

3) у здійсненні прав:

• судове рішення про задоволення негаторного позову;

• визнання або підтвердження прав (наприклад, судове визнання права особи на житлову площу);

• поновлення порушених прав (наприклад, поновлення на роботі незаконно звільненої особи);

4) за галузевою належністю юридичними засобами за­хисту:

• цивільно-правові;

• адміністративно-правові;

• цивільно-процесуальні;

• кримі нал ьно-процесуальні;

• господарське-процесуальні;

• - • nq

• адміністративно-процесуальш .

Зазначені засоби правозахисту використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

1.5.3. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини

Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі. Свідченням цього є те, що, як зазначалося, на VIII Конгресі ООН щодо запобігання зло­чинам 1 серпня 1990 р. було прийнято спеціальний доку­мент — "Основні положення про роль адвокатів".

Забезпеченню належного рівня захисту покликані спри­яти приписи "Основних положень", які стосуються загаль­них обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним

⁹³ Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і су­часність. — К.:ІнЮре, 1997. — С. 79.

58

Поняття та сутність інституту адвокатури

способом і здійснення певних дій для захисту його інтере­сів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, ад­міністративних органах.

Важливі приписи вміщено в "Основних положеннях" що­до забезпечення доступності юридичної допомоги, яку повин­ні надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на її території, зокрема забезпечити фі­нансування юридичної допомоги незаможним людям.

Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні. За­значається, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині право на адвокатську допомогу в разі її арешту, за­тримання або обвинувачення у кримінальному злочині, зокрема: забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 го­дин з моменту арешту або затримання; фінансувати послу­ги адвоката, якщо людина не має необхідних засобів для її оплати; створити умови для зустрічей адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури.

Цілу низку документів, які стосуються ролі адвокатури, прийнято в Європі. Відповідно до цих документів націо­нальне законодавство забезпечує належні умови для здійс­нення адвокатами своїх професійних обов'язків.

Як уже зазначалося, головна соціальна місія, фунда­ментальне призначення адвокатури — це захист прав лю­дини. Така теза має бути основоположною у вирішенні про­блеми досконалого функціонування цього надзвичайно важ­ливого правозабезпечувального інституту.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав люди­ни — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури (а отже, і соціальної ефективності інших юридичних інститутів, що входять до складу певної національної системи державних правоохорони та правоза­хисту). Будь-які системи організації та діяльності адвока­тури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропози­ції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюва­тись саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини⁹⁴.

"' Святоцький ОД., Медведчук В.В. Адвокатура: істирія і су­часність. — К.:ІнЮре, 1997. — С. 80—81.

59

Розділ 1