Питання 81 Реванш консерваторів та епоха «застою» у срср

З а с т і й (1964–1985 рр.). Відмова від реформаторського курсу, відновлення сталінізму і спроби зберегти стабільність шляхом ігнорування назрілих соціально-економічних проблем, період визрівання кризи радянської системи. 

Період 1964–1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі образно називали «застій». Це визначення не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60‑х — першій половині 80-х років, але визначає загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи.  Відбувались реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п’ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерним було досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного, порівняно з попередніми періодами, рівня життя основної маси населення. Суть застою полягала в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявилась в усіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо. 

«Період застою в СРСР характеризують як н е о с т а л і н і з м — відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деякими врахуваннями сучасного розвитку.  Уже від самого початку усунення Хрущова від влади брежнєвське керівництво намагається реабілітувати сталінізм й особисто Сталіна. У 1965 р. у доповіді, присвяченій 20-й річниці перемозі у Великій Вітчизняній війні, Брежнєв відзначив внесок Сталіна у розгромі фашизму. Зал відповів аплодисментами.  На ХХІІІ з’їзді КПРС (1966) була здійснена перша спроба офіційної реабілітації Сталіна. Про це попередньо повідомили китайського (Мао Дзедун) і албанського (Ходжа) лідерів, які активно наполягали на скасуванні рішень ХХ і ХХІІ з’їздів. Компартії ЧССР, Угорщини, Італії, Франції, Югославії, дізнавшись про це, заявили, що відкличуть своїх делегатів на знак протесту. Таким чином наміри не були реалізовані. Проте з підручників було вилучено тексти про культ особи Сталіна. Почали з’являтися книги, фільми, які відтворювали особливу роль Сталіна в історії.  Вдруге спроба реабілітувати Сталіна відбулась у 1969 р. Тоді у «Правді» збирались надрукувати статтю, в якій засуджувались рішення ХХ і ХХІІІ з’їздів КПРС про культ особи Сталіна. Останньої хвилини Брежнєв відмовився від публікації і підготовки відповідної постанови ЦК КПРС». 

Питання 82 Дисидентський рух у срср

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Помітний вплив справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору.Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. Правозахисники не оформилися в політичний рух, серед них були люди самих різних і навіть протилежних поглядів. ). Етапи дисидентського руху: Перший етап (1965 - 1972 р.р.) можна назвати періодом становлення- на організації в КДБ спеціальної структури (П'ятого управління), орієнтованої на забезпечення контролю за умонастроями і "профілактику" дисидентів;створенням 28 травня 1969 першої в країні відкритої суспільної асоціації - Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР; «Кампанією листів» на захист прав людини в СРСР; створенням перших гуртків і груп правозахисної спрямованості; припиненні зв'язків дисидентів із закордоном. Другий етап (1973 - 1974 роки) зазвичай вважається періодом кризи руху. Цей стан пов'язують з арештом, слідством і судом над П. Якіром і В. Красіна, в ході яких вони погодилися співпрацювати з КДБ. Третій етап (1974 - 1975 роки) прийнято вважати періодом широкого міжнародного визнання дисидентського руху. На цей період припадають створення радянського відділення міжнародної організації, депортації з країни А. Солженіцина; присудження Нобелівської премії А. Сахарову; відновлення випуску «Хроніки поточних подій». Четвертий етап (1976 - 1981 роки) називають Гельсінською. У цей період створюється група сприяння виконанню гельсінських угод в СРСР на чолі з Ю. Орловим. Головний зміст своєї діяльності група бачила в збиранні та аналізі доступних їй матеріалів про порушення гуманітарних статей Гельсінських угод та інформування про них урядів країн - учасниць.Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (''Гельсінські групи'') Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. Замисливши інтервенцію в Афганістан кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів ''Гельсінських груп'' - найактивніших учасників правозахисного руху.Правозахисний рух і його структури стали свого роду інформаційним центром для цілої сукупності суспільних ініціатив (національних, релігійних, соціально-політичних. Загальними рамками для них залишалися деякі принципові установки (ненасильство, гласність, апеляція до законуНезважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув'язненим дисидентам волю. Отже, дисидентський рух - найбільш радикальне, помітне і мужнього виразу незгоди. У дисидентському русі можна виділити три основні напрямки: громадські рухи; релігійні течії; національні рухи. Найбільш активні форми протесту були характерні, головним чином, для трьох шарів суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншин.