Питання 75

Італія у 1945 р – поч. ХХІ ст.

1. Проголошення республіки Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. П'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, проте зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій. Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р. Віруючим казали, що ХДП — справді народна партія, партія всіх католиків. У листопаді 1945 р. після урядової кризи було сформовано новий уряд, що його очолив лідер ХДП де Гаспері, в минулому завідувач бібліотеки Ватикану. Комуністи й соціалісти також входили до уряду. Король Віктор-Еммануїл III на початку 20-х рр. передав владу Муссоліні й підтримував фашистів, тому партії демократичної орієнтації, що відігравали провідну роль у русі Опору, відкрито виступали проти монархічного устрою, за встановлення республіки. 2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії, і 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою. Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили. 2. Італійське "економічне диво" Американська допомога за планом Маршалла дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці. У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Це явище дістало назву італійського "економічного дива". У його основі — сприятливі зовнішні та внутрішні фактори, і насамперед зростання іноземних інвестицій, ефективне використання досягнень НТР, структурна перебудова економіки, державна підтримка приватного підприємництва та збереження демократичних форм правління. Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми. 3. Наростання політичної нестабільності в країні Становище уряду було нестабільним, постійно відчувалася залежність ІСП від ХДП. Нестабільність обстановки в країні виражалася і в розвитку тероризму. Найбільш "кривавим" був 1980 рік, коли кожні два дні відбувалося вбивство. У травні 1982 р. скоєно замах на главу католицької церкви Папу Іоанна Павла II. У боротьбі проти тероризму і мафії було досягнуто деяких успіхів. Відбувся найбільший в історії Італії судовий процес над мафіозі у столиці Сицилії Палермо (1986 р.). На лаві підсудних опинилося біля 500 чоловік. Проте цілком усунути ці виразки суспільства не вдалося. 4. Італія у 80-90-х роках У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років значного розвитку досягло виробництво обчислювальної техніки, роботів, комп'ютерів. До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади. Причина полягала в посиленні корумпованості урядових І парламентських структур, "їхніх зв'язків з мафіозними об'єднаннями. Внутрішньополітична криза охопила провідні політичні партії. 1991 р. ІКП перетворено на Демократичну партію лівих сил (ДПЛС), хоча частина колишніх її членів залишилася на старих позиціях. Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію "Чисті руки" (1992 р.). Діловий таполітичний світ стрясали гучні викриття. У скандалах, пов'язаних із хабарами, зв'язками з мафією, виявилися замішані усі наіібільші політичні партії Італії — християнські демократи, соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6 міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б. Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики. Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпушено. Розпуск парламенту XI скликання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити свій імідж в очах виборців. Так, ХДП розкололася, і її колишнє ядро стало Народною партією (НПІ). З'явилися нові парти', рухи. 21 квітня 1996 р. відбулися нові вибори. 284 мандати одержала знову утворена лівоценгристська коаліція, головну роль у якій відіграє ДПЛС. Уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Новий прем'єр сформулював головні напрямки діяльності свого уряду: скорочення державного сектора,. зменшення безробіття, підвищення якості освіти й повернення ліри до європейської валютної системи. 5. Вектори зовнішньої політики Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком співробітництва з НАТО І Європейським Союзом. Італія була серед 12 держав-засновниць НАТО у 1949 р. З 1957 р. — Італія член Європейської Економічної Спільноти. Вступ до "Загального ринку" сприяв поширенню економічних зв'язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції, проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й сільського господарства. Італія — активний член інших європейських об'єднань, входить до Ради Європи.