3. Світова криза заборгованості й розвиток міжнародного кредитування в сучасних умовах.

Міжнародний ринок кредитів є одним із найбільш рухливих і мінливих видів ринків. Міняються форми взаємодії, роль і ступінь активності його учасників.

З кінця Другої Світової війни основним кредитором виступали США. Після 1973 р. до них приєдналися країни експортери нафти. Основним позичальником у цей час виступали країни, що розвиваються. До середини 80-х рр. США перетворилися в найбільшого нетто-імпортера грошових коштів. Нафтовидобувні країни запозичують приблизно стільки ж, скільки самі дають у кредит.

У сучасному світі в ролі найбільшого кредитора виступає Японія (приблизно 50 %), 5-8 % частки міжнародних кредитів видають такі країни, як Швейцарія, Тайвань, Голландія, Німеччина, Гонконг (Сянган). Усе частіше в якості кредиторів виступають офф-шорні кампанії, розташовані в таких регіонах, як Сінгапур, Бахрейн, Панама, Багамські, Кайманові, Нідерландські Антильські острови.

Серед найбільших одержувачів крім США (27 %) такі країни, як Великобританія (9 %), Канада (8 %), Мексика, Саудівська Аравія (по 6 %), Іспанія, Італія, Австралія (по 5 %). Сукупний борг країн світу на початку нового тисячоліття перевищував два трилліони дол.

Широкомасштабне кредитування країн, що розвиваються, у 1974-1981 р. завершилося наприкінці 1982 р. кризою довіри. Кредитори призупинили нове кредитування. Уряди 38 країн не змогли витримати погоджені раніше графіки виплат за боргами. Мексика, Аргентина й Бразилія оголосили про припинення виплат за боргами. Довгострокові наслідки кризи, що вибухнула, відчуті й сьогодні.

У чому його причина та які результати?

Зростання цін на нафту викликало приріст пропозиції інвестиційних ресурсів. Основні одержувачі не відразу визначилися з власними інвестиційними програмами, вільні кошти з'явилися на міжнародному ринку.

Нафтовий шок породив песимізм стосовно капіталовкладень у ПРК. Це підштовхувало банки звертатися на зовнішні ринки.

У РК мало місце негативне відношення до ПЗІ. Перевага віддавалася кредитуванню як формі забезпечення незалежного розвитку національної економіки.

Період 70-х років характеризувався значною інфляцією, відповідно інфляційними очікуваннями й високою ставкою відсотка.

1982 р. ознаменувався світовою депресією, стагнація виробництва й зайнятості супроводжувалася зниженням рівня інфляції.

Основними наслідками депресії для РКє наступні:

• зростання цін на енергоресурси;

• скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продукцію;

• зростання процентних ставок;

• зростання курсу долара;

• скорочення приватних позик.

Відбулося підвищення реальних (із врахуванням зниження рівня інфляції) процентних платежів. А це додатково погіршило положення боржників. Нова ситуація змушувала позичальників звертатися на ринок кредитів за позиками для забезпечення виплат за боргами. Однак довіру банків-кредиторів було втрачено. Вони відмовлялися видавати нові кредити. Спрацював «ефект натовпу».

Особливість міжнародного кредиту, з юридичної точки зору, полягає в тому, що, маючи суверенні права, боржники виявляються поза юридичним полем країни кредитора. Якщо наприкінці Х1Х в. Англія й Франція, скориставшись силою, змогли змусити Єгипет розплатитися по боргах, на початку ХХ ст. бойові кораблі підтримали вимоги кредиторів до Венесуели, то в сучасному світі зробити це набагато складніше. І дорожче. Методи мафії у міждержавних відносинах тим більше не прийнятні. У результаті в уряду в кризовій ситуації росте спокуса відмовитися від виплат іноземного боргу. А найчастіше цей борг набуває форми безнадійної боргової ями, коли виплати відсотків складають істотну частину ВВП стани. Виходом із цієї ситуації, на думку П. Ліндерта є надання позичальником застави.